В згнилому домі лунала чарівна музика. Там сиділа молода дівчина, та перебирала своїми тонкими руками струни…
– Час вечеряти.
Хлопець спокійно крокував стежкою. Він промайнув ліс і поля, але якесь село чи місце де були б люди не знайшов. А вже майже вечір. Сонце пекло, а поле ніяк не закінчувалося. Тоді юнак побачив старий покинутий дім.
«Краще переночую там, бо до ночі зовсім трохи залишилось».
І він швидко вирушив туди.
Ззовні дім здавався волохатим та зеленим, через те що стіни розрослися лісовим мохом. Вікна були без скла, лише згнилі дошки дерева. Здається, що доторкнись до них, і вони посиплеться старим прахом.
Звичайно, люди тут давно не живуть, але місце, щоб переночувати для однієї людини цілком згодиться. Юнак погодився з цим, кивнувши.
Підійшовши до старих величезних дверей, він легенько штовхнув їх. Перед ним була простора зала посеред якої була жіноча постать що сиділа та грала на якомусь музичному інструменті. Спочатку звуки були зовсім тихі, тому і важко сказати що то був за інструмент. Але пізніше стало зрозуміло що це й чарівний інструмент– арфа.
Він вирішив трохи поспостерігати за незнайомкою. Вона перебирала своїми тонкими, немов лапки павука, руками струни. Виходило це так гарно та розслаблено, що хлопець не міг звісти своїх очей від дівчини. А її волосся… воно було шовкове та довге, яке світилося у сонячних променях. Її краса була неймовірною.
Зачарований він не помітив, що зайшов у храм. Раптом він відчув щось липке на своїй нозі. За ним виникнув якийсь дивний рух.
Опустив погляд, побачив маленького павука що обвівав його липкою павутинкою. Від побаченого він ледве не впав. А дівчина зупинилася на секунду, і далі продовжила грати свою мелодію.
Юнак спробував поворушити ногою, але нічого не виходило. Це була якесь дивне павутиння, яке в сто раз міцніше за звичайну.
»Що це таке?»
— Агов, незнайомко!— покликав він її.
Але вона далі продовжувала грати, поки павук продовжував свою справу.
Її руки зупинилися, звук струн зник. Всюди запанувала темна тиша, від якої ставало недобре. У голові хлопця було одне: «Треба тікати !»
Його голова розвалювалась від цих думок, але тіло не слухалось. Воно заклякло від страху, чи від дивної потаємної сили. Ця сила наказувала йому стояти на місці, як скляна статуетка на краю стола, яка от-от зіштовхнеться з нього та розіб’ється.
Думки змішались в щось нерозбірливе. Що робити, що робити…
Хлопець поглянув на єдину людину в цьому гнилому домі.
Вона ніби не помічала його, та грала далі. Ця мелодія від розслабленої стала моторошною, і так ускладнювало ситуацію.
В його голові, наче блискавка в небі, проминула думка: «Це не людина, ні!»
Коли вона повернула голову в бік, тоді він зрозумів наскільки це правда.
Її обличчя було трохи витягнуте. Губи та ніс були як і у всіх звичайних людей. Відмінність полягала саме в очах. Там де у людини два ока, ця істота мала шість очей, як у павука.
Хлопець закричав. «Що це таке?!»
Істота розлючено глянула на нього.
— Як ти… як ти посмів заважати мені?!
Страх паралізував юнака. А воно і далі продовжило:
— Відповідай, або ти станеш моєю вечерею! — усміхнулася воно.
«Воно і справді мене з’їсть… я не хочу..».
— Я п-просто.. проходив і п-по-бачив цю хатку.. я с-справді не думав вам заважати.
Воно нахилило голову.
— Пізно, хлопче, ти завадив мені ще тоді коли зайшов за територію мого лігва. Знаєш як давно сюди заходили такі як ти, дурнуваті людиська. Вони також казали щось схоже. Як ти думаєш, — дівчина зробила невелику паузу, —вони живі?
Тут до хлопця дійшло, що його доля вже вирішена тоді, коли він тільки почув звук струн.
Вмить голова, яка була заповнена різними думками й сильно пульсувала від болю, спорожніла. Там було пусто.
— Вже вечір…
Це його кінець.
— Час вечеряти!
Останнє що він бачив це шість очей та криву посмішку.
Його з’їдять, і всі забудуть про його існування.