Він ніколи не був улюбленцем своїх батьків. І не тільки батьків. Ніколи не відчував тієї любові, ніколи й не розумів як вона повинна відчуватися, але завжди чув що це щось липке, тягуче, десь там – всередині грудини. Так м’які холодні пальці ковзають по білій шкірі, а маленькі мурахи з’являються одразу опісля шлейфом. Хіба дотики не є любов’ю? Хіба?..
В голові інколи від таких думок з’являється минуле – болюче, неприємне, гірке і гидке на смак. Таке саме липке та тягуче, але чомусь інакше. Від цього «липкого та тягучого» крутило в животі, хотілось закритись, прийняти душ, змити цей бруд, хотілось назавжди забути. То дотики тоді не є любов’ю?.. А що тоді таке то «любов»?..
Чужі губи торкаються грудної клітини, а руки обережно окреслюють статуру, переходячи знов на огруддя. Йому здавалось, що від цих дотиків він починав світитись, десь там глибоко, і лише слабе світіння посередині доходило та обмальовували збиті пальці. Але світла ніколи й не було, лишалось лише приємне тепло, яке гріло і з яким хотілось ділитись. Він посунувся ближче, цілуючи чужі губи. Невміло, ніяково, але з почуттями, намагаючись повністю віддаватись, і той це приймав, можливо з невеличкою насмішкою, але приймав. І приймав не тільки це – всі його недоліки, всі його проблеми, всі його проколи, наче це були його власні. І сам той приймач не був ідеальним – але й сам Іно був готовий приймати всі його вади до останнього, притискаючись серцем до серця. Обіймаючись допоки вони вдвох не заснуть, допоки лице не репне від посмішки, допоки вони один одного люблять. А можливо, навіть, кохають. Кохають до нестями, кохають так, якби кохали в останнє. І той рветься до іншого, бажаючи спати в обіймах, готувати йому їжу, цілувати, та просто бачити та слухати безглузді розмови ні про що, знаходячи й там сенс, допоки не повернеться у свій дім, де його буде чекати стомлена наречена. І він не буде їй розказувати, лише чекати на нову зустріч. Він навіть був не впевнений що ця дівчина того кохала, це просто було прийнято як даність, що їм треба жити разом і створювати сім’ю, на яку вони не спроможні. Можливо вона сама знайшла вже нового молодика, з яким набагато комфортніше, бо сам Кєша розумів – він не подарує їй те, на що вона заслуговує, вона буде нещасна з ним і це розривало його серце. Потрібно було щось змінити в цьому, але він не міг. На жаль. Хоч тут він прекрасно розумів, що це ніколи не було і не буде тією самою «любов’ю».
Таке саме м’яке ліжко. Зазвичай воно дає комфорт, але не сьогодні; картинки вмить заполонили голову, прокручуючи мільйони спогадів, немов касета. І знов шкіра покривається невимовно бридкими відчуттями, що їх одразу хочеться змити, стерти та здерти свою шкіру, щоб нова ніколи такого не відчувала і забула минуле, бо можливо хоч так йому стане легше. Страх та відраза немов хвиля захлиснула і вже дихати нема чим – лише і лишається, що підбігти нервово до вікна і відкрити його.
– Що, знов? – тихо промовила Ейден, стоячи у дверях і не наважуючись підійти ближче – це зовсім не її проблема, та й він не поділиться – вона це прекрасно розуміла.
– Так – відповідь зринула з вуст через якийсь час. Він ніколи ще не ділився тими спогадами ні з ким. А з Ейден ділитися ще більше не хотілося.
– Можливо водички?
– Дякую, ні – він глибоко вдихнув, наче збираючись нарешті з думками, - Я хочу прогулятись, не хвилюйся, буду поряд, а ти лягай, - він і справді не хотів, щоб та хвилювалась за нього. І вона мовчки лягла на ліжко, навіть не розпитуючи. Це було найкраще в їх відносинах.
Це вже пізня ніч, але він все одно стукає у двері знайомої квартири. Тільки там він відчував заспокоєння і рівновагу всередині себе, а не десь там, біля так званої нареченої. З не розчутливим і невдоволеним буркотінням двері відчинились. Руки нарешті міцно обхопили чужу постать, а на чуже вухо долинають слова: «Вибач, що розбудив…Мені захотілось побути ще трошки поруч..»
І вони вже разом лежали на ліжку. Мовчки. В обіймах один одного. В занедбаній та прокуреній квартирі, але це ті почуття і те, що він хотів відчути, те що його могло огорнути в теплу ковдру з розуміння, тихості, затишку. Це саме те, що йому ніколи не давали й те, чого він ніколи не відчував. І Реоне мовчки розумів його, мовчки підтримував і цього було достатньо, це саме та тиша, коли ви розуміли один одного, наче ви поєднувались в щось цілком нове, що не потребувало соціальної взаємодії, бо ви й так розуміли.
Холодні руки Кєши обережно залізли під футболку Реоне, торкаючись такої гарячої шкіри. На цей раз здавалось тепер всередині брюнета щось світилось і віддавало тепло. Це напевно і було тим самим, що називають «любов’ю» або скоріш «коханням». Тепло, що роздавалось їм обом і котрим вони грілись. Чи можливо це тільки той завжди віддавав його, а блондин лиш приймав? В голові знов плутаються думки, нагромаджуючись в один величезний клубок, що одного разу розірве голову на шмаття. Лоб обережно торкається грудини японця й очі нарешті закриваються. Цієї ночі він не повернеться додому.
