Вона сиділа на ошатній банкетці та розпачливо дивилась у дзеркало. Те обличчя, яке насмішкуватим поглядом відповідало на її здивований, розчарований, ображений погляд, не належало їй. Ще не звикла бачити себе такою: старою та немічною.
Хотілось плюнути у віддзеркалення, але вона стрималась. Старішати потрібно з гідністю — про це говорив мало не кожен, чий вік, втім, ледве перевалився за сорок. В сорок старішати легше, ніж в шістдесят три.
— Навіть не знаю, чому ти так боїшся зморшок, — стенула плечима Юлія, на років з двадцять молодша за Лілію.
— Схоже на стару потріскану тарілку. Ти їси з неї з захопленням, прицмокуючи, насолоджуючись печеню, а потім… Потім дивишся на денце і бачиш тріщини. Тарілка, з якої ти їв — потворна, хоч вечеря була смачною.
— Ти зараз про що? — не зрозуміла Юлія, похмуро поглянувши на Лілію. — Щось ти зовсім вже переборщила з метафорами.
І не дарма. Стільки років служила у театрі, що ті метафори, порівняння, чарівні епітети та інші коштовні камінці на вишуканому кольє мови, вживились у мозок. Лілія гірко зітхнула, відвертаючись від дзеркала. Спиною вона все ще відчувала власний важкий погляд, ніби та жінка, якою вона стала, так і не відірвала погляду він неї.
— Кажу про те, що сьогодні мені вперше не потрібен омолоджувальний грим.
— Так ти про свою роль бабусі? Боже збав! — Юлія підійнялась на разом з нею в повітря злетіли крихітні часточки пилу та білої пудри.
Лілія вперто промовчала. Юлія поводила себе так, ніби не розуміла, чому її подруга та колега така засмучена. От мине ще кілька років, коли у неї відберуть ролі привабливих матусь, тоді й буде знати.
— Не гнівайся.
Юлія присіла на підлогу, втуливши голову на коліна подруги, ну точно як маленька дівчинка. Лілія невесело посміхнулась і лагідно провела долонею по пасмах її волосся.
— Я не гніваюсь, — вміло збрехала Лілія.
Погляд, гіркий та тьмяний, який вона бачила тільки-но у дзеркалі, знову виринув із пам’яті. Лілія втомлено прикрила очі. Кожного разу, коли їй здавалось, що навколишній світ от-от зруйнується, вона йшла у свій власний: треба було лиш заплющити очі.
— Що ти робиш? — запитала Юлія, уважно вдивляючись у риси обличчя подруги.
Ніби майже нічого не змінилось за майже двадцять чотири роки їхнього знайомства. Для Лілії її зморшки — змії, підступні та отруйні, що розповзлися по всьому обличчю, причаїлись у кутках очей, біля губ, розтяглись на лобі. Для Юлії — снопи сонячного проміння, неминучі, але ніжні поцілунки часу, з яким не потрібно боротися, його треба шанувати. Бо сам час — поважний сивобородий дід.
— Гуляю. Подумки.
— Де ти гуляєш?
— У пишному зеленому садку. Серед молодих дерев та неймовірних пахощів квітів, трав.
— Допомагає?
— Та щось таке, — Лілія невпевнено усміхнулась і навколо її губ колами пішли маленькі, неглибокі зморшки.
Юлія зручно прилаштувалась біля неї, навіть не думаючи відривали голови від колін. Хоч Лілія злилась на свій вік, але не могла виплеснути його на когось іншого. У такій приємній, сповненій заспокійливої тиші, атмосфері минуло кілька хвилин. Ні словом не прохопилась Ліля про те, що, окрім весняного саду, бачила і себе. Таку ж ніжну, таку ж молоду, ніби сама весна. Вона мандрувала давно забутими, заплутаними поміж віковічних дерев та хижих, гострих хащових галузок, стежками й насолоджувалась погожим днем. Там, у своєму світі, Ліля була ще молодою. Вона завжди була там молодою, бо келих її вічної молодості ніколи не порожнів. На жаль, в реальності такого не траплялось: надто фентезійно, неправдиво, надто наївно.
Ліниво потягнувшись, видаючи неймовірні результати — недарма записалась на йогу — Юлія повільно підійнялась. Треба додати кілька штрихів перед виходом і… чорт би його побрав! Сукня трохи зім’ялась.
— Нічого, буде частиною образу, — Ліля вже розплющила очі, критично дивлячись на подругу. — У тебе ж роль заклопотаної матусі.
— Твоя правда, най буде. Що вони мені зроблять?
Вона усміхнулась, поглянувши на себе у дзеркало. Ліля також обернулась, ніби під дією прикладу колежанки, та кинула погляд на власне віддзеркалення. Та ж жінка, ті ж зморшки, та ж суха шкіра, менше гриму — більше реальності. Скільки б не дивилась — все одно віри в те, що то вона сама не мала. Торкнувшись щоки, Ліля одразу ж огидливо відсахнулась. Її пальців наче вогонь торкнувся.
— Зіпсуєш грим, — зауважила Юлія, вчасно помітивши вкотре сумну, сповнену жалю до себе, подругу. — Закінчуй з цим.
— Я просто хотіла переконатися, що то, — вона кивнула у дзеркало, де на неї презирливо споглядала чужа жінка, — це я.
— Це ти, але не єдина ти.
— Тобто? Ти про мої ролі? — Ліля похитала головою. — Не рахується, то ж не я.
— А я не про ролі. Я про безліч твоїх «я». Про всі твої шістдесят три я, — почувши цифру Ліля зморщила носа, — якими ти була. Та ще чимало «я», якими ти станеш.
— Прочитаєш мені лекцію про те, як важливо прийняти себе?
— Та ні, то ти сама знаєш, не маленька вже. Але ти зрозуміла мене. Перестань зітхати. Встань та зіграй цю кляту стару так, ніби граєш саму Офелію чи Джульєтту.
— Пристаркувату.
— Хай так. Але головне — роль, а не вік тієї ролі.
Ліля кивнула, але до бажаного прийняття було ще далеко. Не могла вона бачити себе без вічного гриму, завдяки якому грала ролі матусь, а до того — взагалі юначок, хоч була вже набагато старше. Тепер її реальний вік повністю відповідав віковій категорії персонажа.
— Ні, після спектаклю, я з тобою ще раз побалакаю.
Погрози Юлії, то як бальзам для душі. Вона мала рацію — о, вона права сто тисяч разів! — але що могла зробити Лілія проти власних почуттів? Зараз вона, заслужена артистка, гордість країни, одна з найвідоміших зірок її рідного театру, перетворилась на слабку, кволу, сповнену сум’яття та розпачу, жінку.
Юлія відчинила двері та завмерла на порозі. З коридору потягнуло вогкістю, запахом фарб, квітів, пилу та деревини. Тим самим неповторюваним ароматом театру, його підмостками з важкими оксамитовими лаштунками.
— Леді, ви йдете? — пожартував їхній колега — Григорій Заліський, який грав роль чоловіка героїні Лілії.
— Вже йдемо, пане, — усміхнулась Юлія й обернулась, простягнувши руку подрузі.
Лілія вклала свою руку в її та міцно-міцно стиснула. Зараз вона вийде на сцену і зіграє роль бабусі краще, ніж найвідоміші «бабусі» кіно і театру. Ще одна неперевершена роль у скарбниці знакових ролей. Там Ліля буде майже собою, але веселою версією себе. Бо зараз їй важко, журно та огидно грати ту роль.
Акторка надягає маску і виходить до глядачів. Ніхто не знає, що насправді вона не хоче бути старою.
