Кольори

«Хочеш, я твоїм кольором буду?

Восьмим кольором, восьмим чудом…». 

 

– Нащо ти клеїш на скло це сміття? 

 

Венздей знову і знову здирає кольорову плівку з вікон і дивиться на неї, строкату, з огидою. Світ чудовий і без цього шуму. Йому пасує тільки чорний та білий. Його утворюють тільки чорний та білий. 

 

Енід ж відкладає плюшевого строкатого єдинорога вбік і знизує плечима.

 

– Розумієш, цейво… Ми бачимо кольори інакше. А так склалося, що я люблю кольорові штуки… – усміхається, окинув колекцію різнобарвного мотлоху поглядом, – …тільки для мене вони набагато тьмяніші. І від цього навіть сумно. 

 

Зіжмакати плівку. Відправити до темних глибин смітника, де вже чимось шурхотить Річ. Проста послідовність без жоднесенької зміни. Без єдиної краплі сенсу. Проте, після цього у Венздей в грудях розливається переможне відчуття, наче вона видряпала з лап цієї набридливої вовкулаки щось своє. 

 

Та хіба має сенс ця боротьба за вільне від строкатого сміття вікно? Рано чи пізно Сінклер знов почепить на нього плівку, а перед цим просмердить кімнату спиртом у марних спробах знежирити скло. Буде потім розгладжувати наклеєне якоюсь карткою, висолопивши язика. Ганятиме набридливе повітря з-під поверхні плівки. А Венздей знову розковиряє куточок і з особливою садистською повільністю здере плівку з вікна просто поперед дурним і засмученим обличчям Енід. 

 

І от знову Сінклер виймає плівку із своїх таємних запасів. Разом із нею завжди лежать паперові шаблони: кривулькуваті, але якраз по формі вітражу. 

 

– Навіщо взагалі прагнути побачити кольори, якщо не можеш цього зробити? 

 

Сьогодні точно не вдасться продовжити роман, хоча так хотілося з особливою жагою розписати кожну краплю крові нещасного вбитого… Як його там звали? Здається, парфумер Де-Круль. Або не Де-Круль. Не має значення, все одно ніхто не запам’ятає. Люди дурні. 

 

Венздей відвертається від машинки і складає руки на спинку стільця. Спостерігає за кожним обережним рухом Енід: як вона то приміряє на вікно шаблон, то задумано гмикає і кладе назад, задоволена результатом. Ножиці наче танцюють між пальцями з барвистим манікюром, який Адамс помітила тільки зараз.

 

– Я ж сказала – люблю кольорові штуки, – знизує плечима Енід.

– Кольорів не існує, Сінклер. Це – тільки робота ока, не більше. Ілюзія, у яку ти віриш, – бубонить Венздей і, не помічаючи цього, присуває стілець до самісінької лінії посеред кімнати. 

– І ти теж віриш у цю ілюзію. Інакше чому почала знімати плівку, як у кольори не віриш?

 

Енід помічає погано приховану зацікавленість в очах Венздей і усміхається. Схиляється до тумбочки, звідки виймає ще одну пару ножиць:

 

– Тримай. 

– Навіщо?

– Мені самотньо, а ще, я думаю, ти чудово ріжеш штуки! 

 

Адамс криво посміхається самими куточками губ. О так, вона чудово різала штуки. І багато. Простирадла матері, ковдру батька, сусідського цуцика Воллі… про останнього Сінклер краще не знати, втім. Все одно його господар потім ніколи більше не сміявся Адамсу-старшому в обличчя з фразою «гівно – теж добрива, а ваш газон потребує їх якнайбільше!». 

 

– Це марно, – без особого ентузіазму монотонно каже Венздей, але ножиці приймає і починає обрізати плівку у потрібній формі, – Ти знаєш, я зірву цей кольоровий мотлох просто перед твоїм обличчям. 

– А я поклею його знов, – з готовністю відповідає Енід і широко усміхається, показав гострючі ікла. 

– Ти – втілення фразеологізму «сізіфова праця». 

– Ти, виходить, теж. 

– Здаюся. Згодна. 

 

Енід хоч і приголомшена подібною заявою з боку Венздей, але мовчить і розкладає плівку саме так, як на вікні. Адамс навіть цікаво, що саме це за послідовність. 

 

– Синій гармонізує і заспокоює, жовтий – колір енергії та сонця, а фіолетовий… – промовляє Енід скоріш до себе, ніж до Венздей.

– Колір депресії, гомосексуалізму і інше бла-бла-бла, – Венздей мало не відгецує половину майбутнього вітража з плівки, – Це не має жодного сенсу бо кольорів не існує. Люди вигадують що завгодно, аби тільки не сприймати істину. 

– В неї теж є свій колір, якщо ти не знала. Істина біла – холодна, чиста і безжальна. Як ти. 

 

Повз вух ця фраза не проходить. Залишається десь у глибині душі, аби пізніше вилізти і вибити землю з-під ніг, але Венздей тільки саркастично бубонить: 

 

– Дуже глибокі пізнання в теорії кольорів і їхніх значеннях, як на вовкулаку. 

– Інтернет заради чогось існує, – знизує плечами Енід і лагідно сміється, підводячись з ліжка, – Крім відосів з котиками там повно всілякого. Не люблю котів насправді, хочеться на них гавкати і загнати на дерево до біса, гр-р-р! До речі, знаю один прикольний блог, він про письменництво! Тобі сподобається. Я там стільки зберегла в закладки, треба тобі якось надіслати… 

 

Венздей не розуміє, чому Енід так опікується її навичками письма. Та й в принципі, чому так переймається за неї? Вона всього-навсього одне коліщатко у цьому дурному механізмі, випаде чи стане – нічого не зміниться. Зникне – ніхто і не згадає. 

 

Тільки чому вона так прагне закарбуватися у зчерствілому кам’яному серці Адамс? 

 

Через деякий вони обидві протирають скло спиртом. Як і тоді, Енід скаржиться на сморід і розмахує книжками, намагаючись хоч якось його вгамувати. Венздей виганяє з-під плівки бульбашки повітря поцупленою в якогось нещасного трупа з лісу кредиткою. 

 

– Цього разу ти теж плівку знімеш? – питає Енід, але з дивною… Ніжністю? Вовкулаки примахані іноді. 

– Зніму, – твердо відказує Венздей.

– І тобі не шкода нашої праці?

– Нема нічого «нашого», це по перше. По друге: мені байдуже. Плівки в тебе ще достатньо, впертості – також. Я продовжу доводити тобі марність твоєї справи. 

 

Кілька місяців навчання в Неверморі минають, як той день. Швидко. Невгамовно. Безжалісно. Листя облітає з дерев. Хмари все дужче і дужче затягують небо, чухають свої пуза об гострі дахи школи. Скоро осінь скине свої чарівні шати і покаже істинне обличчя світу. 

 

А поки Венздей і Енід… Не клеять на шибки кольорову плівку. Адамс втомилася її ковиряти і зривати, а Сінклер – вирізати і повертати на місце. Замість цього вони лежать на ліжку Енід і підбирають кольори. 

 

«Білим, я буду білим, як сніг.

Якщо ти ним бути дозволиш мені». 

 

– Ти казала, я асоціююсь в тебе з білим, – раптом каже Венздей і погано ховає свою допитливість. Поряд з Енід все виходить погано: і удавати з себе цинічну, розчаровану життям пані; і відсторонено ставитися до всього в Неверморі. Навіть Річ шоковано запитує, що ж такого сталося з його володаркою, а відповіді не отримує, бо заради цього декому треба зазирнути у серце. Бажано без задіяння терапії і фальшивої, намальованої діпфейком психотерапевтки, – Я хочу знати причину. 

– Гм, ну диви…

 

Енід самим поглядом питає «можна?» перш ніж запустити пальці у волосся Венздей. Отримує ствердний (хоч і стриманий) кивок. І, хоча зазвичай всі гладять Сінклер, на цей раз гладить сама Сінклер і дивується. 

 

– Я казала що білий холодний, чистий та безжальний і було б правильно сказати, що білий це порожнеча, – задумано каже вона, пропускає крізь пальці довгі чорні пасма, – І хоча ти наполягаєш на чорному, ним я тебе не бачу. Чорний, звісно, лакшері, вишуканий і…

– Тебе занесло, – обережно каже Венздей і шокується своїй обережності. З яких пір вона переймається? А хоча…

 

Байдуже? Їй? Венздей Адамс зараз байдуже на усі запитання у голові і вона дозволяє собі лежати на колінах у Енід Сінклер, цієї противної вовкулаки? Ще і слухає її… Хто б почув і побачив – у житті не повірив би. І Мартіція теж. От вона точно ні в кого на колінах не лежала у свої юні роки. 

 

Значить, Венздей вже не як вона. Необхідно продовжувати, розірвати це колесо Сансари одружень, дітей, спроб бути схожою на матір. 

 

– Кхм, пробач. Так от… Білий, звичайно, порожнеча, але це як початок усього. Як восьмий колір. Я пам’ятаю, що їх не сім, Адамс! – з усмішкою додає Енід, помітив незадоволення в чорних очах, – Люди вигадали куди більше, але для мене їх ще менше, ти це знаєш. 

– Так… І ніяких окулярів для вас не існує?

– На превеликий жаль. Хоча… Не можу уявити вовкулак у окулярах. Так усі жертви засміють, ха-ха! 

 

Енід від душі сміється: мабуть, уявила вовка в окулярах. Венздей ж замовкає на деякий час. Треба зібрати слова і не звучати при цьому, як лузерка. 

 

– Гей, Енід… Хочеш, я буду твоїм восьмим кольором? 

 

Ну от, прозвучала як лузерка. Хоча слова зібрала. Венздей закриває обличчя руками.

Вперше маленька генійка сім’ї Адамсів почувається неймовірною дурепою.

 

– Хочу, – раптово просто відповідає Енід і схиляється до обличчя Венздей, але та її зупиняє порухом руки, – Пробач, я не хотіла, щоб тобі було некомфортно чи щось таке… 

– Мені просто треба звикнути до твоєї надмірної тактильності. Не думай, що я засуджую чи щось таке… Дякую, що поважаєш мій особистий простір, напевне. 

 

Ці кляті слова тієї стрьомної терапевтки. Та зараз вони звучать відверто, аж надто. Наче це не прищеплені кимось словесні конструкції, так само відомі як речення, а саме Венздей. 

 

Енід душить внутрішній шок, ніби їй не запропонувала зустрічатися сама міс Буркотуха і Цинізм із плоті та крові. 

 

 

 

– А тобі дякую за відвертість. Йойки, дивись! 

 

 

 

За кольоровими шибками, з яких так ніхто і не зірвав синьо-жовто-фіолетові клапті плівки з вкрапленням білого та чорного, поволі пролітає сніг. Ото завтра для хутряних мішків і Енід буде свято.