Лікування вередливого короля

На світанку сонце забарвило стіни Камелоту в ніжно-рожеві тони. Для багатьох підданих початок нового дня означає нові клопоти. Служники піднялись до світанку, щоб встигнути виконати все необхідне до пробудження його величності. Трохи згодом мав встати й він сам. Мерлін щойно завершив підготовку одягу і їжі для Артура та попрямував до його покоїв.

Чародій хотів був розбудити короля, але зрозумів, що у того жар. Юнак завмер в роздумах. Якщо не розбудить — отримає потім від Артура на горіхи. Але хворому пішло би на користь трохи відіспатися. Поки Мерлін зволікав, правитель вже прокинувся самостійно. Трохи побухкотівши, чого це його служник там копирсається, Артур підвівся з ліжка й відчув слабкість.

— Вам краще б сьогодні відлежатись, сір. Я піду до Ґаюса, принесу ліків.

Але король, хоч ріж його, не бажав залишатись у ліжку. Він казав, що Камелот паде без нього, тому треба братись до роботи вже зараз. Лише після довгих умовлянь Мерліна, Артур погодився відкласти хоча б частину справ на потім.

Чарівник заспішив до Ґаюса по зілля, залишивши короля сам на сам. Певний час Артур спокійно лежав, роздивляючись стелю і пригадуючи, коли він востаннє так не поспішав зайнятися важливими питаннями, а тільки відпочивав та розважався. Ще коли батько був живий… Король не витримав і підскочив. Його діяльна натура вимагала зробити хоч щось. Камелот у постійній небезпеці, а він тут прохолоджується! Чи може він дозволити собі бути настільки безвідповідальним?

Артур кілька разів знервовано пройшовся кімнатою. Зупинився навпроти вікна. Люди внизу метушливо виконували свої обов’язки, перемовлялись, снували туди й назад, прикрикували на коней. Життя вирувало. Правитель ще трохи поспостерігав за цим. Та він зовсім здоровий! І почувається наче як зазвичай. Ну, можна було б і настоянки якої випити. Так, задля профілактики. Але втрачати цілісінький день, коли стільки всього можна було б зробити, це вже занадто. І де тільки чорти цього хлопчиська носять? 

Артур продовжив задумливо міряти кроками покої. Аж раптом стіни почали розпливатись, а підлога наче поповзла в протилежному напрямку. В очах короля потемнішало і він почав втрачати рівновагу. Він так би й розтягнувся на кам’яних плитах, якби не Мерлін, що так вчасно з’явився поруч. Він якраз увійшов до кімнати, притримуючи дзвякаючу сумку із флаконами темного скла, стараючись не шуміти на випадок, якщо Артур заснув. Побачивши, що вередун не в ліжку, ще й от-от впаде, чародій кинувся до короля і підхопив його, забезпечивши необхідну опору.

— Ось так, а тепер вертайтесь у ліжко. Якщо відпочиватимете на підлозі, вам стане лише гірше. Сір, я ж казав вам, щоб ви не вставали. Випийте ось це, — Мерлін клопотав над Артуром, як найліпша няня. Все, чого його навчив Ґаюс, аби лиш якнайшвидше поставити короля на ноги. — А тепер постарайтесь заснути, так ліки подіють швидше. А я поки що розпоряджуся щодо їжі та схожу до лісу по трави.

Коли Мерлін уходив, Артур уже майже придрімав, повністю довірившись своєму найвірнішому слузі і найближчому другові.

* * *

Мерлін поставив тацю з бульйоном на нічний столик і ще раз окинув оком свою роботу. В кімнаті виразно відчувався запах трав та хвої, перебиваючи навіть запах бульйону та свіжоспеченого хліба. Тут до ока чарівника впала ялинкова гілка, що нависла прямісінько над подушкою короля. Мабуть, вона трохи посунулася і тепер, якщо Артур надумає, ледь прокинувшись, підвестися, обов’язково зачепиться за неї. Мерлін потягнувся підправити гілку. Та геть не хотіла триматись біля стіни, постійно виверталась, повертаючись у попереднє місце. Мерлін вже зібрався застосувати магію, як раптом Артур заворушився. Юний чародій метушливо поправив гілку і необачно зачепив волосся Артура.

— Що це ти там робиш, Мерліне?

Від збентеження у юнака запаморочилось у голові й він впав прямісінько на Артура.

— Мерлін, якого біса?

— Я… Е… Пробачте, — пролепетав Мерлін, намагаючись підскочити. Але йому завадили сильні руки, що зімкнулись на його талії. Чародій ще сильніше зашарівся.

— Ти такий милий, коли соромишся, — вже з помітно більшою теплотою промовив Артур.

— А ви дозволяєте собі бозна що, коли хворієте, — відказав Мерлін.

— Може, варто покарати тебе за зневагу?

— Сір, але ви й так мене постійно караєте.

— Повір, Мерліне, ніхто не ставиться до своїх слуг так добре, як я. Вже за такі слова слід було б завдати тобі добрячої прочуханки.

Чародій внутрішньо напружився. Знову він забув притримати язика. Що поробиш, якщо слова самі злітали з нього, скільки Мерлін себе пам’ятав.

— А ось я тебе вибачаю, щоб зайвий раз довести, як тобі зі мною пощастило.

Від слів Артура слуга трохи розслабився, але продовжував відчувати збентеження.

— А чи не могли б ви мене відпустити, сір?

— Добре, Мерлін, я пожартував. Це і є твоє покарання. Не рипайся, бо передумаю.

— Але сір, у мене справи…

— Ти теплий, — вже зовсім сонно посміхаючись, вимовив Артур, — хоч і кістлявий… Навіть не думай піти.

Король заплющив очі, його дихання стало розміреним, здавалось, він вже задрімав. Але коли чародій спробував вислизнути з хватки, яка, як йому здалося, ослабла, Артур не задоволено прогарчав:

— Мерліне! — і зімкнутив свої ведмежі обійми настільки міцно, що юнак ледь міг поворухнутись. Мерліну не залишалося нічого, окрім як змиритись та влягтися якнайзручніше.

Нікому не потрібний бульйон застигав.