РОЗДІЛ ІІI: "Перша тріщина"

Перший урок почався в тиші. Повітря було гіркуватим — пахло полином, старими бинтами й пилом.

 

Учитель стояв у центрі, розклавши перед собою кілька зразків.

 

— Оце — корінь дягелю. Не переплутайте з болиголовом, якщо не хочете ховати пацієнта раніше часу. А ось — чабрець. Добрий для горла, але тільки, якщо сушився не під відкритим сонцем…

 

Я бачив, як хлопці слухають. Тобто… роблять вигляд. Двоє позіхали. Троє щось перешіптувались. Один виймав скалку з пальця, користуючись голкою.

 

Кес сидів далі, схрестивши руки. Він слухав. Але не як учень. Як суддя.

 

— Вибачте, — раптом обірвав один із хлопців, молодий, з червоною хусткою на шиї. — Це все, звісно, цікаво… Але як це допоможе, якщо дитина вмирає від лихоманки, і ти не знаєш, що робити?

 

Учитель замовк.

 

— Що ти маєш на увазі? — повільно запитав він.

 

— Ну, у нас… діти хворіють. Уже не як декілька днів. Спочатку — в одному кінці села, тепер — вже в трьох хатах. Гарячка, спрага, а потім — темні плями на тілі. Відвари не дуже допомагають.

 

Я відчув, як усі ніби напружились. Навіть ті, хто до цього жартував, замовкли.

 

Вчитель поставив пучок чабрецю на стіл.

 

— І про це ти говориш зараз? — його голос був тихим, але металевим. — А чого голова селища вчора мовчав?

 

Хлопець знизав плечима.

 

— Може, не вважав це такою проблемою. Тут усі звикли хворіти. Не всі виживають. Але ж ви — лікар, так?

 

Учитель мовчав ще мить, а тоді обернувся до мене.

 

— Збирай речі. Ми йдемо до хворих.

 

— А урок? — обізвався хтось.

 

— Урок і є те, що ви побачите сьогодні, — сухо відповів учитель. — І якщо вам не цікаво було слухати про трави — то, може, смерть у чужій хаті збудить ваші мізки.

 

Мене пройняло. Вперше я побачив у ньому не втомленого вчителя — а людину, яка несла щось важливіше, ніж знання. Відповідальність. І гнів.

 

 

У першу хату ми зайшли втрьох: я, учитель і найстарший хлопець з групи, що викликався допомогти. Усередині — напівтемрява, різкий запах поту і вогкості. На ліжку — дівчинка років шість. Гаряча, мов вугілля, з червоними плямами на руках та шиї. Її очі були заплющені, але губи рухались — марення.

 

— Вже четверта така, — сказала мати, мнучи фартух. — Їх не можна зупинити. Спочатку просто п’ють багато води. Потім — починається.

 

— Яка вода? — спитав я тихо.

 

— З джерела. Біля старого млина. Завжди ж брали, нічого не було…

 

Учитель уже перевіряв пульс, нюхав подих, розводив настоянки. Він діяв зосереджено, але його брови зсунулись. Вперше я бачив, щоб він не розумів причини одразу.

 

— Після марення вона шепоче, — додала мати. — Щось… не наше. Наче говорить із кимось. Іноді сміється. А іноді — просить не залишати її в воді.

 

Я завмер.

 

Учитель нічого не сказав. Просто звелів готувати холодні обгортання й відвари з вільхи та берези. А мені кинув погляд, який означав: шукати глибше.

 

 

Ми побували ще в кількох хатах. Схожа картина. Лихоманка. Плями. Біль. І ті самі шепоти у сні. Всі діти пили воду з одного місця.

 

І тільки ті, що жили далі від джерела чи не довіряла “закинутому млину”, брала воду з криниці на іншому краю селища — і їх діти були здорові.

 

Вчитель залишився з дітьми продовжував лікування. Робив усе, що міг. І навіть більше.

 

Я повернувся на майдан, в голові — шум. Вода. Вогкість. Шепоти. Я розумів, що джерело — не просто джерело.

 

І тоді… я відчув, що хтось за мною спостерігає.

 

Погляд був пильний, але не ворожий. Я обернувся — і побачив Кеса. Він стояв осторонь. Упертий, мовчазний. Але не відводив очей.

 

— Чому не допомагаєш Витану, — сказав без привітання.

 

— Допомагаю, треба перевірити воду, яку пили діти — відповів я.

 

Він кивнув. Повільно.

 

— Мій молодший брат… теж пив з джерела. Якщо ти щось дізнаєшся — скажи мені першим.

 

— Чому?

 

— Бо я не вірю в те, що це просто хвороба. Ми всі пили цю воду, тоді чому лише діти? І не хочу, щоб він почав шепотіти.

 

Ми дивились одне на одного. 

 

— Гаразд, — сказав я. — Але якщо піду до джерела — підеш зі мною?

 

— Я вже зібрав мотузку, ножа і факел, — відповів він.

 

Я навіть посміхнувся.

 

— Здається ти робиш швидше ніж думаєш.

 

Кес тільки кинув на мене колючий погляд. 

Ми вийшли не попереджаючи ні вчителя, ні Аріна. 

 

— Млин не дуже далеко, але ліс там дикий, — сказав він..

 

— Добре. Але… якщо щось буде не так — ти повертаєшся, зрозумів?

 

Він скептично хмикнув.

 

Ми йшли в тиші. Ліс навколо був надто мовчазний. Навіть цвіркунів не чути. Тільки вітер у гіллі.

 

Нарешті, крізь дерева з’явився млин — дерев’яний, похилий, із лопатями, що вже давно не крутились. Біля нього — кам’яне джерело.

 

Я сповільнив крок. Кес — зупинився.

 

— Це воно? — спитав я.

 

— Так, — відповів він. — Вода звідси. Її пили всі хворі.

 

Я нахилився над водою, і в той момент щось холодне пробігло вздовж хребта. Наче голоси.

Кес завмер. Він нічого не чув. Але я побачив, як його пальці стиснулись у кулак.

 

— Ти щось чуєш? — спитав я.

 

— Не чую… Але тут… неправильно. Тут завжди набирали воду і не було… так холодно.

 

Кес запалив факел — і вогонь вирвало з темряви силует, який одразу зник. І я відчув, що щось дивилось знизу, з самої суті води. Роздратоване і дуже старе.

 

Кес не бачив нічого дивного, але відтягнув мене за плече назад. 

 

Ми стояли поруч над джерелом — він, що нічого не бачив, але відчував усе; і я — що бачив більше, ніж хотів.

 

Раптом з’явилося бормотання. Схоже на те, що говорили хворі діти. 

Я озирнувся намагаюсь зрозуміти звідки звук.

 

— Ти це… почув?

 

— Так, — сказав я тихо. — Голос… із глибини.

 

Я присів і торкнувся землі. Вона тремтіла. Ледь-ледь. Не від холоду. Від чогось… живого.

 

— Це джерело… Щось трапилось тут. І щось у ньому досі живе. Не фізично. Але… присутнє.

 

— І ти думаєш, це викликає хворобу?

 

Я подивився на нього. На його тривогу, що ховалась за кам’яним виразом.

 

— Я думаю, що вода тягне до себе. І, можливо, діти — просто перші, хто її почув.

 

— І тебе це не лякає? — запитав Кес.

 

— Насправді страшно до мурашок, але стр

ах не допоможе розібратися.

 

Потім Кес стиснув щелепу.

 

— Як би там не було… Ми маємо зупинити це. Бо я не дам цій воді забрати мого брата.