РОЗДІЛ I: "Тіні доріг"

Знову наснився дим. Чорний, густий, липкий — із нього визирали очі, зелені, як весняна трава після дощу. Дуже знайомі очі. Але коли простягнув до них руку — все зникло.

Небо за вікном ще не посвітліло. Кам’яниці міста спали, хіба де-не-де потріскували ліхтарі. Я лежав у ліжку, не ворушачись, поки не почув знайомий шурхіт біля шафи.

— Не лізь туди, — пробурмотів я. — Там мазь, від якої в тебе хвіст свербіти буде.

Домовик завмер. А потім — легенький стрибок, і на підвіконні з’явився пухнастий силует. Крихітні ручки, велика голова, очі-ґудзики. Він глянув на мене скоса і демонстративно потягся, ніби й не лазив по полицях.

Я підвівся, натягнув сорочку і поставив біля шафи мисочку з маком і трохи хліба.

— Останній раз перед дорогою. Не забудь стежити за горищем, поки нас не буде. І не лякай старого з другого поверху. В нього серце не витримає.

Домовик похитав головою. І… я не знаю, чому, але мені здалося, що він зажурився. А потім прошепотів щось незрозуміле й зник у стіні.

Зупинився біля вікна. Місто ще спало, але десь уже брязкали відра, чувся гавкіт і кашель. Тут не було місця для духів. Вони або тікали, або ховалися, як мій домовик. Я майже не бачив інших істот — лиш іноді, краєм ока. Але щось завжди нашіптувало мені, що я чую більше, ніж слід.

Я збирав речі тихо. Настоянки, записники, ножиці, бинти, мотанка матері. Чорне волосся в ній було таке, як моє. Єдине, що лишилось. І — голос. Іноді він снився. Але сьогодні він говорив чітко:

«Ти повертаєшся туди, де все почалось.»

— Кіріане! — голос учителя Витана долинув із коридору. — Ми готові?

Я швидко підхопив свою сумку та направився до виходу. Цього разу я йшов не в аптеку, не за книгами чи до хворого, не на збір трав. Я їхав у місце, якого не пам’ятаю. І щось у мені шепотіло — це буде не просто дорога.

— Не забув нічого? — вчитель уже стояв на порозі. Сивий, як іній, із важким поглядом і руками, що несли знання цілих поколінь.

— Забув, що нервую, — відповів я, насунувши каптур. — А ви?

— Забув, що ти виріс.

Поки ми йшли, позаду чулись голоси: на площі збирались торговці. Хтось уже сварився за ціни.

Я йшов поруч із учителем, коли ми вийшли за міську браму. За спиною лишилось місто — кам’яне, шумне, раціональне до дрібниць. Із його аптекарями, які не вірили у зілля, якщо воно не мало підпису та печатки. Із людьми, що боялися не духів, а податків.

Попереду стояли вози. Гружені так, що рипіли навіть на рівній дорозі. Торговці вже нас чекали — учитель домовлявся з ними ще тиждень тому. Люди були різні. Хтось займався своїми справами, хтось слідкував за нами: один невисокий і гостроязикий, другий — мовчазний, третій усе щось жував. Лише найстарший — сивий, із вусами, наче клоччя — одразу підійшов до нас, привітно хмикнув:

— То ви ті лікарі, що їдуть у пекло? Вибач, юначе, — глянув на мене, — але хтось мусить сказати це вголос.

— Якщо пекло — там, де страждають, то так, — відповів учитель. — Ми їдемо саме туди.

Мені ця відповідь сподобалась. Тиха, проста, й трохи тривожна.

Вони пустили нас на віз, де було найменше товару. Я вмостився між мішками з сіллю та якимись речами. Пахло кислуватим яблуком і потом коней.

Ми рушили.

Дорога текла, як річка. Поля за спиною міста поступово ставали дикими, з’являлися сухі дерева, зламані паркани, безіменні кургани. 

— Сторожово, — озвався вчитель, ніби читаючи мої думки. — Туди ми їдемо. Там живе мій давній друг, Арін. Був колись мечником у князівській дружині, потім очолив громаду, коли в тих краях почались напади. Добрий чоловік. Хоч трохи суворий, як і личить воїну, — вчитель перевів подих та потер підборіддя, — Написав, що селище в скруті. Напади не припиняються. А ще — хвороби. Всі, хто хоч трохи щось тямив у лікуванні та травах — або мертві, або зникли.

— Звучить дуже обнадійливо для нас, — на це вчитель трохи посміхнувся.

— Напади здебільшого від розбійників, — відповів сухо. —  І він хоче, щоб ми навчали їхніх хлопців. Арін не раз рятував мені життя. Якби не він… я б, можливо, не знайшов тебе, коли шукав трави для ліків, — уточнив вчитель.

— А ми зможемо… побувати в моєму селищі? — обережно запитав я.

— Те поселення згоріло вщент. Сумніваюся що за стільки років хоч якісь сліди залишились, щоб його знайти. Але може ті, хто вижив ще живуть у громаді Аріна. 

Я мовчав. Просто відчуття, що з кожною милею — земля довколо стає знайомішою. 

— Просить навчити хоча б десятьох, — сказав учитель. — Їх там більше, але не всі зможуть. Не всі захочуть. Вони діти війни. Вони хочуть тримати меч, а не траву. Але як показує життя — помирають частіше від хвороби, аніж від клинка.

Я кивнув. Я вже бачив, як легко ріже зараження. Як серце здається від жару, і як один бур’ян у чаї може знищити або врятувати людину.

Перший день дороги минув тихо. Ми зупинились біля старої каплиці на пагорбі. Вона була порожня, дерев’яна, обвуглена блискавкою. Торговці розпалили вогонь, почали варити кашу.

Я вийшов трохи далі, в поле.

Там, серед високого споришу, стояла постать. Нерухома. Вся біла. А потім вона підняла руку й поклала два пальці на губи. «Тссс…»

Я кліпнув — і вона зникла.

Але трава довго ще хиталась. Ніби хтось тільки-но пройшов.

Зібравшись разом ми повечеряли із торговцями — смажена крупа з солониною й кмином. Один із них, той, що жував щось увесь день, виявився балакучим.

— Що це за селище, куди ви зібрались? — спитав він, ковтаючи їжу великими шматками. — Туди давно ніхто не ходив. Кажуть, там щось… не так із лісом.

— Сторожово, — відповів учитель. — Там мій друг. І багато роботи.

— Мій стрий там колись був, ще в молодості, — додав інший. — Казав, що біля річки чути плач, хоч нікого нема. Що дерева там гнуться не від вітру, а від зла. Казав, що там уночі небо темніше. І духи… живуть ближче до людей.

Я мовчки слухав, дивлячись на багаття. Воно тріщало тихо, майже лагідно. 

Коли всі почали влягатися — хтось у ковдру, хтось просто на траву — я дістав зі своєї сумки оберіг. Маленька лялька-мотанка. Вся з вузлів, тканини, ниток та трав. Я ніколи не бачив, як її зробили. Але знав, що вона — останнє, що залишилось від тієї жінки, яку я згадую лише як запах диму й пісні.

Оберіг був у мене один. Я покрутив його в пальцях, дивлячись на вчителя. Він уже спав, обличчя спокійне, але втомлене.

«Він — єдиний, хто мене захищав», — подумав я. 

Я поклав мотанку біля його голови, загорнув у шматок тканини й тихо відійшов від вогнища.

Хотів пройтись — звільнити голову. Але щойно ступив за коло світла, як почув це.

Шепіт.

Тихий, але розбірливий. Наче не слова, а відчуття. Немов хтось відкривав мені спогади, які я не мав би пам’ятати. Голос, схожий на мій, але старший. Глибший. Наче кров заговорила.

— Ти чуєш нас… 

Я завмер.

Трава навколо не хиталась. Повітря стало густішим. І тиша — аж до болю гучна.

— Ти наш. І ми — твої. Чому боїшся?

Мені захотілось підійти. В лісі, трохи далі, миготіли світлячки — ніби хтось залишив дорогу з вогників спеціально для мене.

«А якщо я піду… що буде?»

Я зробив крок. Потім ще один. І раптом…

— Кіріане?

Голос учителя. Позаду. Тихий, але реальний. Я обернувся — він сидів, дивився на мене.

— Все гаразд?

— Так… — відповів я. — Просто… слухаю.

— Тільки не відходь далеко. У деяких місцях навіть духи самі не раді, що живі заходять до них.

Я кивнув і відійшов назад. Світлячки зникли. Але голос… лишився. 

У сні я не був сам.

Я відкрив знайомі двері дому, де провів останні роки, але ззовні не було міста. Лише поле, всипане маком і деревієм, а в небі сонце, яке не гріло.

Попереду — постаті. Неясні, з пелюстковими обличчями. У них не було рис, лише тіні і запахи. Один пах чортополохом. Інший — димом, як у ніч, коли мене знайшли. Третій — кров’ю і медом.

Я впізнавав їх. Не по іменах — по відчуттю. 
А потім я побачив її.

Вона сиділа серед трав. Волосся — чорне. Очі — зелені, знайомі до болю. Вона не говорила, але я чув її, навіть не дивлячись на губи.

«Ти виріс…»

Я зробив крок, хотів наблизитись — але земля почала розсипатись. Вона обернулась до мене і торкнулась грудей — там, де б’ється серце.

«Ти пам’ятаєш, навіть коли не хочеш».

І я побачив обрізки обрядів. Тіні дерев, що шепочуть, кров на долоні, дим над землею, спів у три голоси.

А потім вона зникла. Як і поле. Як і тіні.

Залишився лише запах диму.

Я прокинувся, коли сонце тільки торкалось пагорбів. Вогонь уже згас, торговці зібрали речі, вчитель порався біля мішків.

Я почувався… порожнім. Немов ті тіні у сні щось узяли з мене. Я не злякався — але був знесилений, ніби пройшов довгий шлях босоніж.

Я підійшов до потічка неподалік. Сів навпочіпки, вмочив долоні в холодну воду.

І завмер.

На поверхні — моє обличчя. Але не зовсім моє. Очі… ті самі, що в сні. Зелені, глибокі. Темне волосся спадало на лоба так, як у неї. Чіткі скули. Вуста — трохи сумні, мов шепочуть: «Мовчи, дивися».

Моє відображення було не тільки моїм.

Я торкнувся води — кола розійшлись.

Але відчуття не зникло.

Я схожий на неї.

І щось від неї ще тут. Десь.

Я піднявся, витер руки й обернувся — вчитель уже дивився на мене.

— Ми вже рушаємо, — потягуючись промовив учитель.

Я кивнув.

Ми ще два дні їхали з торговцями. Дорога то стелилась полями, то рвалась крізь чагарники, то тонко ковзала поміж боліт, де коні злякано дихали, а повітря мало смак іржі.

На третій день під вечір ми доїхали до села Сич. Торговці мали звертати на захід, а нам із учителем залишалася ще доба до Сторожова — пішки або кіньми, але все одно вже без супроводу.

Голова Сича — кремезний чоловік із солом’яною бородою на ім’я Борей — був знайомий учителю, і прийняв нас охоче. Вечерю подали просто в дворі: тушковану квасолю з часником, хліб із цибулею, чай із деревію.

Я намагався триматися осторонь, але то не надто допомагало. Місцеві дівчата дивилися на мене так, ніби я був нова пісня, яку вони хотіли вивчити напам’ять. Моє мовчання їх інтригувало. 

Та не всі були раді мені.

Біля вогню сиділа стара. У хустці, що затуляла половину обличчя. Її руки — вузлуваті, вкриті плямами, ніби стара кора. Очі — блідо-сірі, але пронизливі. Її називали Маврина. Місцева відьма. Точніше, так говорили ті, хто її боявся.

Вона не говорила мені нічого напряму. Але коли я сів за стіл, вона мовила, ніби сама до себе:

— Кажуть, як відьма покохає смертного, то лиш біда від того. Її любов — як попіл. М’який на дотик, але залишає слід на душі. Кажуть, що одна така закохалась у смертного. Хотіла захистити його від себе… То повела в ніч духів, у темний ліс. І зв’язала їх душі — не на життя, а на вічність. І якщо хтось один зрадить… прокляття ляже на обох. Навіть після смерті. У кожному наступному житті.

Вогонь потріскував, а стара продовжила.

— Та забула відьма, що нічого не буває без плати. І коли серце того смертного змінило хід — коли він полюбив іншу, чи просто злякався — прокляття впало на обох. Тепер щоразу, як вони народжуються — смерть іде за ними. Вічне кохання, що пахне землею й гниллю.

— То відьми завжди залишаються одні? — дівчата зареготали.

Хтось пошепки, з насмішкою, але так, щоб усі чули:

— Тоді зрозуміло, чому у старої немає родини.

Сміх прокотився навколо багаття. Лише вчитель не реагував.

А я… я не міг відірвати погляду від її очей. Вони не були лютими. Вони були — застережливими. 

Наступного ранку ми вирушили рано, ще до повного сходу сонця. Голова села дав нам коней і харчів на дорогу. Ми попрощались із торговцями — вони рушили вбік, до перевалу, а ми — до східних схилів, де лежало Сторожово.

Своїм поглядом нас проводжала стара Маврина, що сиділа на ґанку, тримаючи в руках щось, схоже на вузлик трав. Вона мовчала, але її погляд був майже співчутливим.

Ліс поволі згущувався. Дорога ставала нерівною, кам’янистою, а повітря — холоднішим. Коли ми зупинились біля одинокого каменя з вирізаним знаком трилисника, учитель уперше за кілька миль заговорив:

— Ми вже близько. Це межа, за якою починається земля Аріна.

Силуєт селищя з’явився зненацька — ніби виросло з туману. Дерев’яні палі, грубо обтесані, високі ворота з розтрісканими символами. Вежа на пагорбі, в якій чергував вартовий із луком. Всередині — низькі хати, курявою затягнутий майдан і декілька похмурих поглядів.

На воротах нас зустрів Арін.

Його було важко не впізнати — статура воїна, сивина, що пасувала до шрамів. Він широко усміхнувся, обійняв учителя — коротко, але щиро.

— Все ж приїхав, старий.

— Я ніколи не обіцяю даремно, — відповів учитель.

Арін глянув на мене. Не вороже, не насторожено — просто оцінююче. 

— Пам’ятаю, ми з Витаном тебе ще хлопчаком знайшли. 

— Кіріан, — коротко представився я.

Він кивнув та знову повернувся до вчителя.

— Ну що ж. Ходімо, покажу вам, де зупинитись. А після — поговоримо про головне.

Поки ми з вчителем розглядали наше житло на період навчання, то на вулиці почав наростати гамір. Я роздивлявся велике приміщення, яке вже підготували. Багато столів та лавок для учнів, декілька полиць, а вже далі двері в одну кімнату, що розділена важкою шафою, а в різних кутках дві вузькі та довгі скрині, які застелені як ліжка.

Вчитель поклав речі та вийшов на вулицю. Арін привів на майдан усіх, кого зміг зібрати. Близько тридцяти хлопців. Хтось уже тримав меч. Хтось — рану на плечі. Хтось — цинізм у голосі.

Дехто сміявся — особливо, коли вчитель підійшов до них із простими питаннями: як дати раду лихоманці? Чим зупинити гниття рани? Яку траву не змішувати з медом?

Декого сміх покинув уже після перших запитань.

Він не кричав. Не засуджував. Просто… дивився. Слухав. І врешті, зупинившись, промовив до Аріна:

— Ці десятеро. Більше не треба. Інакше вони заважатимуть одне одному.

Арін кивнув.

— Один із них мій син Кес. Побачимо, як впорається.

Я обвів очима нову групу. Один з них підійшов до старости та пильно дивився на вчителя. Світло-русяве волосся, спокійна постава, колючий погляд.

Він не сміявся, не ховався, не глузував. Просто… дивився. Наче з викликом. Потім перевів погляд на мене. Відчуття наче стою перед вовком. Тепер зрозумів, чому деякі люди не люблять дивитися іншим в очі.