Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Знову наснився дим. Чорний, густий, липкий — із нього визирали очі, зелені, як весняна трава після дощу. Дуже знайомі очі. Але коли простягнув до них руку — все зникло.
Небо за вікном ще не посвітліло. Кам’яниці міста спали, хіба де-не-де потріскували ліхтарі. Я лежав у ліжку, не ворушачись, поки не почув знайомий шурхіт біля шафи.
— Не лізь туди, — пробурмотів я. — Там мазь, від якої в тебе хвіст свербіти буде.
Домовик завмер. А потім — легенький стрибок, і на підвіконні з’явився пухнастий силует. Крихітні ручки, велика голова, очі-ґудзики. Він глянув на мене скоса і демонстративно потягся, ніби й не лазив по полицях.
Я підвівся, натягнув сорочку і поставив біля шафи мисочку з маком і трохи хліба.
— Останній раз перед дорогою. Не забудь стежити за горищем, поки нас не буде. І не лякай старого з другого поверху. В нього серце не витримає.
Домовик похитав головою. І… я не знаю чому, але мені здалося, що він зажурився. А потім прошепотів щось незрозуміле й зник у стіні.
Зупинився біля вікна. Місто ще спало, але десь уже брязкали відра, чувся гавкіт і кашель. Тут не було місця для духів. Вони або тікали, або ховалися, як мій домовик. Я майже не бачив інших істот — лиш іноді, краєм ока. Але щось завжди нашіптувало мені, що я чую більше, ніж слід.
Я збирав речі тихо. Настоянки, записники, ножиці, бинти, мотанка матері. Чорне волосся в ній було таке, як моє. Єдине, що лишилось. І — голос. Іноді він снився. Але сьогодні він говорив чітко:
“Ти повертаєшся туди, де все почалось.”
— Кіріане! — голос учителя Витана долинув із коридору. — Ми готові?
Я швидко підхопив свою сумку та направився до виходу. Цього разу я йшов не в аптеку, не за книгами чи до хворого, не на збір трав. Я їхав у місце, якого не пам’ятаю. І щось у мені шепотіло — це буде не просто дорога.
— Не забув нічого? — вчитель уже стояв на порозі. Сивий, як іній, із важким поглядом і руками, що несли знання цілих поколінь.
— Забув, що нервую, — відповів я, насунувши каптур. — А ви?
— Забув, що ти виріс.
Поки ми йшли, позаду чулись голоси: на площі збирались торговці. Хтось уже сварився за ціни.
Я йшов поруч із учителем, коли ми вийшли за міську браму. За спиною лишилось місто — кам’яне, шумне, раціональне до дрібниць. Із його аптекарями, які не вірили у зілля, якщо воно не мало підпису та печатки. Із людьми, що боялися не духів, а податків.
Попереду стояли вози. Гружені так, що рипіли навіть на рівній дорозі. Торговці вже нас чекали — учитель домовлявся з ними ще тиждень тому. Люди були різні. Хтось займався своїми справами, хтось слідкував за нами: один невисокий і гостроязикий, другий — мовчазний, третій усе щось жував. Лише найстарший — сивий, із вусами, наче клоччя — одразу підійшов до нас, привітно хмикнув:
— То ви ті лікарі, що їдуть у пекло? Вибач, юначе, — глянув на мене, — але хтось мусить сказати це вголос.
— Якщо пекло — там, де страждають, то так, — відповів учитель. — Ми їдемо саме туди.
Мені ця відповідь сподобалась. Тиха, проста, й трохи тривожна.
Вони пустили нас на віз, де було найменше товару. Я вмостився між мішками з сіллю та якимись речами. Пахло кислуватим яблуком і потом коней.
Ми рушили.
Дорога текла, як річка. Поля за спиною міста поступово ставали дикими, з’являлися сухі дерева, зламані паркани, безіменні кургани.
— Сторожово, — озвався вчитель, ніби читаючи мої думки. — Туди ми їдемо. Там живе мій давній друг, Арін. Був колись мечником у князівській дружині, потім очолив громаду, коли в тих краях почались напади. Добрий чоловік. Хоч трохи суворий, як і личить воїну, — вчитель перевів подих та потер підборіддя, — Написав, що селище в скруті. Напади не припиняються. А ще — хвороби. Всі, хто хоч трохи щось тямив у лікуванні та травах — або мертві, або зникли.
— Звучить дуже обнадійливо для нас, — на це вчитель трохи посміхнувся.
— Напади здебільшого від розбійників, — відповів сухо. — І він хоче, щоб ми навчали їхніх хлопців. Арін не один раз рятував мені життя. Якби не він… я б можливо не знайшов тебе, коли шукав трави для ліків, — уточнив вчитель.
— А ми зможемо… побувати в моєму селищі? — обережно запитав я.
— Те поселення згоріло вщент. Сумніваюся що за стільки років хоч якісь сліди залишились, щоб його знайти. Але може ті, хто вижив ще живуть у громаді Аріна.
Я мовчав. Просто відчуття, що з кожною милею — земля довколо стає знайомішою.
— Просить навчити хочаб десятьох, — сказав учитель. — Їх там більше, але не всі зможуть. Не всі захочуть. Вони діти війни. Вони хочуть тримати меч, а не траву. Але як показує життя — помирають частіше від хвороби, аніж від клинка.
Я кивнув. Я вже бачив, як легко ріже зараження. Як серце здається від жару, і як один бур’ян у чаї може знищити або врятувати людину.
Перший день дороги минув тихо. Ми зупинились біля старої каплиці на пагорбі. Вона була порожня, дерев’яна, обвуглена блискавкою. Торговці розпалили вогонь, почали варити кашу.
Я вийшов трохи далі, в поле.
Там, серед високого споришу, стояла постать. Нерухома. Вся біла. А потім вона підняла руку й поклала два пальці на губи. «Тссс…»
Я кліпнув — і вона зникла.
Але трава довго ще хиталась. Ніби хтось тільки-но пройшов.
Зібравшись разом ми повечеряли із торговцями — смажена крупа з солониною й кмином. Один із них, той, що жував щось увесь день, виявився балакучим.
— Що це за селище, куди ви зібрались? — спитав він, ковтаючи їжу великими шматками. — Туди давно ніхто не ходив. Кажуть, там щось… не так із лісом.
— Сторожово, — відповів учитель. — Там мій друг. І багато роботи.
— Мій стрий там колись був, ще в молодості, — додав інший. — Казав, що біля річки чути плач, хоч нікого нема. Що дерева там гнуться не від вітру, а від зла. Казав, що там уночі небо темніше. І духи… живуть ближче до людей.
Я мовчки слухав, дивлячись на багаття. Воно тріщало тихо, майже лагідно.
Коли всі почали влягатися — хтось у ковдру, хтось просто на траву — я дістав зі своєї сумки оберіг. Маленька лялька-мотанка. Вся з вузлів, тканини, ниток та трав. Я ніколи не бачив, як її зробили. Але знав, що вона — останнє, що залишилось від тієї жінки, яку я згадую лише як запах диму й пісні.
Оберіг був у мене один. Я покрутив його в пальцях, дивлячись на вчителя. Він уже спав, обличчя спокійне, але втомлене.
«Він — єдиний, хто мене захищав», — подумав я.
Я поклав мотанку біля його голови, загорнув у шматок тканини й тихо відійшов від вогнища.
Хотів пройтись — звільнити голову. Але щойно ступив за коло світла, як почув це.
Шепіт.
Тихий, але розбірливий. Наче не слова, а відчуття. Немов хтось відкривав мені спогади, які я не мав би пам’ятати. Голос, схожий на мій, але старший. Глибший. Наче кров заговорила.
— Ти чуєш нас…
Я завмер.
Трава навколо не хиталась. Повітря стало густішим. І тиша — аж до болю гучна.
— Ти наш. І ми — твої. Чому боїшся?
Мені захотілось підійти. В лісі, трохи далі, миготіли світлячки — ніби хтось залишив дорогу з вогників спеціально для мене.
«А якщо я піду… що буде?»
Я зробив крок. Потім ще один. І раптом…
— Кіріане?
Голос учителя. Позаду. Тихий, але реальний. Я обернувся — він сидів, дивився на мене.
— Все гаразд?
— Так… — відповів я. — Просто… слухаю.
— Тільки не відходь далеко. У деяких місцях навіть духи самі не раді, що живі заходять до них.
Я кивнув і відійшов назад. Світлячки зникли. Але голос… лишився.
У сні я не був сам.
Я відкрив знайомі двері дому де провів останні роки, але ззовні не було міста. Лише поле, всипане маком і деревієм, а в небі сонце, яке не гріло.
Попереду — постаті. Неясні, з пелюстковими обличчями. У них не було рис, лише тіні і запахи. Один пах чортополохом. Інший — димом, як у ніч, коли мене знайшли. Третій — кров’ю і медом.
Я впізнавав їх. Не по іменах — по відчуттю.
А потім я побачив її.
Вона сиділа серед трав. Волосся — чорне. Очі — зелені, знайомі до болю. Вона не говорила, але я чув її, навіть не дивлячись на губи.
«Ти виріс…»
Я зробив крок, хотів наблизитись — але земля почала розсипатись. Вона обернулась до мене і торкнулась грудей — там, де б’ється серце.
«Ти пам’ятаєш, навіть коли не хочеш».
І я побачив обрізки обрядів. Тіні дерев, що шепочуть, кров на долоні, дим над землею, спів у три голоси.
А потім вона зникла. Як і поле. Як і тіні.
Залишився лише запах диму.
Я прокинувся, коли сонце тільки торкалось пагорбів. Вогонь уже згас, торговці зібрали речі, вчитель порався біля мішків.
Я почувався… порожнім. Немов ті тіні у сні щось узяли з мене. Я не злякався — але був знесилений, ніби пройшов довгий шлях босоніж.
Я підійшов до потічка неподалік. Сів навпочіпки, вмочив долоні в холодну воду.
І завмер.
На поверхні — моє обличчя. Але не зовсім моє. Очі… ті самі, що в сні. Зелені, глибокі. Темне волосся спадало на лоба так, як у неї. Чіткі скули. Вуста — трохи сумні, мов шепочуть: «Мовчи, дивися».
Моє відображення було не тільки моїм.
Я торкнувся води — кола розійшлись.
Але відчуття не зникло.
Я схожий на неї.
І щось від неї ще тут. Десь.
Я піднявся, витер руки й обернувся — вчитель уже дивився на мене.
— Ми вже рушаємо, — потягуючись промовив учитель.
Я кивнув.
Ми ще два дні їхали з торговцями. Дорога то стелилась полями, то рвалась крізь чагарники, то тонко ковзала поміж боліт, де коні злякано дихали, а повітря мало смак іржі.
На третій день під вечір ми доїхали до села Сич. Торговці мали звертати на захід, а нам із учителем залишалася ще доба до Сторожова — пішки або кіньми, але все одно вже без супроводу.
Голова Сича — кремезний чоловік із солом’яною бородою на ім’я Борей — був знайомий учителю, і прийняв нас охоче. Вечерю подали просто в дворі: тушковану квасолю з часником, хліб із цибулею, чай із деревію.
Я намагався триматися осторонь, але то не надто допомагало. Місцеві дівчата дивилися на мене так, ніби я був нова пісня, яку вони хотіли вивчити напам’ять. Моє мовчання їх інтригувало.
Та не всі були раді мені.
Біля вогню сиділа стара. У хустці, що затуляла половину обличчя. Її руки — вузлуваті, вкриті плямами, ніби стара кора. Очі — блідо-сірі, але пронизливі. Її називали Маврина. Місцева відьма. Точніше, так говорили ті, хто її боявся.
Вона не говорила мені нічого напряму. Але коли я сів за стіл, вона мовила, ніби сама до себе:
— Кажуть, як відьма покохає смертного, то лиш біда від того. Її любов — як попіл. М’який на дотик, але залишає слід на душі. Кажуть, що одна така закохалась у смертного. Хотіла захистити його від себе… То повела в ніч духів, у темний ліс. І зв’язала їх душі — не на життя, а на вічність. І якщо хтось один зрадить… прокляття ляже на обох. Навіть після смерті. У кожному наступному житті.
Вогонь потріскував, а стара продовжила.
— Та забула відьма, що нічого не буває без плати. І коли серце того смертного змінило хід — коли він полюбив іншу, чи просто злякався — прокляття впало на обох. Тепер щоразу, як вони народжуються — смерть іде за ними. Вічне кохання, що пахне землею й гниллю.
— То відьми завжди залишаються одні? — дівчата зареготали.
Хтось пошепки, з насмішкою, але так, щоб усі чули:
— Тоді зрозуміло, чому у старої немає родини.
Сміх прокотився навколо багаття. Лише вчитель не реагував.
А я… я не міг відірвати погляду від її очей. Вони не були лютими. Вони були — застережливими.
Наступного ранку ми вирушили рано, ще до повного сходу сонця. Голова села дав нам коней і харчів на дорогу. Ми попрощались із торговцями — вони рушили вбік, до перевалу, а ми — до східних схилів, де лежало Сторожово.
Своїм поглядом нас проводжала стара Маврина, що сиділа на ґанку, тримаючи в руках щось, схоже на вузлик трав. Вона мовчала, але її погляд був майже співчутливим.
Ліс поволі згущувався. Дорога ставала нерівною
, кам’янистою, а повітря — холоднішим. Коли ми зупинились біля одинокого каменя з вирізаним знаком трилисника, учитель уперше за кілька миль заговорив:
— Ми вже близько. Це межа, за якою починається земля Аріна.