Правда

Макс закинула брудні речі в старезну пралку, яка торохкотіла так, наче от-от полетить у космос. Мама відсипалась після нічної зміни. Тихо балакав телевізор, розповідаючи про новини з далекої Європи. Макс запустила пралку, та незадоволено пхикнула й підскочила. Довелось тримати її руками, аби не роз’їжджала по всій кімнаті.

Вчора батько Біллі остаточно пішов від них. Сказав, мов, важко йому у цьому домі. Разом з сумом та скорботою, які начебто охопили його, забрав з собою майже всі речі. Те матеріальне, що могло нагадати про Біллі також. Але не його речі. Всі вони, як на зло, залишились у порожній кімнаті. Розкидані по підлозі, ніби плямисті острівці втраченого життя. Макс збирала їх у кошик.

Пахнуло потом, одеколоном й ще чимось, мабуть, гидкими залишками Мозкожера. Речі прались. Вони ніби як відновлювались, ставали чистими й свіжими. То чого не можна так само запихати думки у пралку? Макс з радістю б занурила голову у водяний вир, аби лише допомогло. Очистити голову можна. Хіба що назавжди.

Смерть човгала десь неподалік. І якщо вона обрала Гокінс містом, у якому зупинилась, то думки Макс вона просто окупувала. Поселилась в них загарбницьки, виганяючи інші думки, думки світлі й радісні. Зрештою, у Макс були й такі, нехай і пожовклі, як сторінки старої книги, але ж! Мама, Лукас, Ел, Вілл, Дастін, Майк, знайомі скейтбордисти — всі вони створювали приємні та теплі спогади. Та, на жаль, кістлява холодна рука смерті перетворювала їх на бляклі й мляві, далекі й назавжди втрачені.

У кожного було своє життя. Хлопці поринули з головою у свій задротський клуб. Мама почала більше працювати й випивати вже не лише по пляшечці пива. Вони збирались переїхати у моторошний трейлерний парк, про який ходили легенди. Люди в США боялись Гокінса як міста проклятого, недоброго, пекельного. А люди в Гокінсі плювались в бік парку й обходили його десятими дорогами.

Баєрси поїхали разом з Ел. І Макс намагалась якнайчастіше писати їй, розповідаючи про переживання. Зрештою, особливо відверті листи вона ховала у шафку, а потім безжально спалювала. Писала лише про хороше, про плани, про жарти, які чула, про новини й дивакуваті теорії навколо їхнього міста. Вона оберігала Ел. Ніби ті думки були заразними, ніби вони могли переселитися в голову Ел й зробити з нею те ж, що вже зробили з Макс.

Іноді їй здавалось, що волосся потьмяніло разом з усмішкою. Руде, кольору розпеченого сонця, воно набрало тепер забарвлення позбавлених пісків пустелі, таке ж сухе й ламке. Вона зблідла, й миле ластовиння тепер ховалось за білизною шкіри, дарма намагаючись проступити. Вона схудла й ховалась у сірому великому одязі, збираючись зникнути, злитися з ранком похмурого дощового дня. І, що найстрашніше… Її дійсно ніхто не помічав. Навіть Лукас, такий заклопотаний у своєму прагненні стати крутим.

— Макс, ти вдома? — засапаний мамин голос вириває Макс зі спогадів й боляче гупає об землю.

— Так!

Та до матері вона не поспішає, як і та до неї. Ніби живуть в одному домі, а ніби на відстані тисяч кілометрів. Але коли мама заснула знову, Макс накинула на неї ковдру. Коротка посмішка, боязка, ніби за неї можуть виписати штраф. Макс зникла у напівтемряві власної кімнати, притулившись до стіни. Ніхто не переслідував її, однак дихання рвучкими уламками виривалось з грудей. Ніхто не переслідував її, крім власних спогадів й крім смерті.

Пралка з гучним звуком сповістила про те, що можна виймати речі. Через хвильку, наче відчувши, що Макс не поспішає до неї, виплюнула мильну воду й разом з неї вологі речі. Макс дійсно не квапилась. Вода затопила підлогу на кухні, але Макс стояла у своїй кімнаті, втискаючись в стіну й наполохано хапаючи ротом повітря. Його ніби раптово забракло.

Повільно-повільно відпустило. Макс не знала, скільки саме часу минуло, але ноги в колінах не згиналась. Вона відділилась від стіни й впала на стілець за столом. Скинувши звідти все, крім ручки й пом’ятого клаптика паперу, почала писати лист. З помилками, іноді нервово закреслюючи зайве, натискаючи на ручку так, що вона рвала тоненький аркуш.

Вона писала Ел, писала правду про те, що боїться. Що хотіла стати невидимкою, але знала, що це вже сталось. Що майже не спала й бачила кошмари. Що сумувала, і що їй страшно, що… вони вже ніколи не зустрінуться.

Та потім, коли все вже було написане, коли пошматований папір падав на підлогу, Макс викинула ці листи. Заштовхнула ногою у смітник, ніби це могло допомогти їй самій вберегтися від страшних думок. Витерла підлогу, зібрала речі й вийшла, аби розвісити їх на дворі. Запах Біллі вже не відчувався, порошок й кондиціонер все знищили. От би… От би так і з думками.

На щастя, завжди можна взяти новий аркуш паперу. Легкою, ніби безтурботною рукою написати на ньому, що все гаразд. Мляво усміхнутися написаному, перечитати його й змусити себе повірити, що це — правда.