***
Октавія прокинулася рано вранці і почувалася дещо дезорієнтованою побачивши темряву за вікном. Світ наче застиг в очікуванні того, що незабаром прокинуться всі поні й лише після цього він поновить плин часу. У кімнаті було достатньо світла, аби побачити більш ніж прості силуети, однак кольори таки були поглинуті сутінками. Проте електрично-синю гриву діджейки позбавити кольорів так й не вдалося.
Вініл тихо похропувала, а на її вустах трималася легка усмішка. Коли віолончелістка посунулася ближче до неї, вона зрозуміла чому Вініл усміхалася. Ратице її сусідки знаходилося у вельми делікатному місці… що належало Октавії.
Її щічки залив жар, коли вона згадала вчорашні події. Незліченна кількість образів заповнила її розум: пристрасть, суміш всіх можливих емоцій та чистої, до цього невідомої свободи… цих спогадів було досить, аби змусити її серце битися швидше. Вона проігнорувала біле копитце, що покоїлося між її задніх ніг, й притислася ближче до коханої.
Вона ж може так називати діджейку? Варто пізніше запитати у Вініл щодо цього, але звучить доволі логічно. Кохана. Гарне слово. Воно змушує Октавію відчувати себе частиною чогось більшого, наче вона нарешті осягнула про що насправді були всі ті романтичні фільми, книги та пісні. Ба більше, це слово змусило її почуватися наче половинка одного цілого, що вони складали з Вініл.
Втім як би їй не подобалося це слово, вона вирішила, що не використовуватиме його, коли говоритиме з Вініл про свої почуття. Що як вона налякає її своєю серйозністю? Може діджейка хотіла просто трохи розважитися? Багато поні так роблять.
“Я не збираюся руйнувати свої перші стосунки через власну соціальну неприлаштованість”.
Вініл заслуговує кращого. Віолончелістка рішуче примружила очі. Вона стане найвеличнішою коханкою з усіх можливих! Побувши наодинці, вона вирішила що отриманий досвід є цілком нормальним, хоча він й суперечить всім пуританським настановам матері. Настав час зосередити свої зусилля довкола тої теми, яка справді допоможе їй у стосунках.
Вініл тихо пирхнула, кліпнула очима та прокинулася. Вона окинула кімнату мутним поглядом, бо відчуття ще не повністю повернулися після сну, й виглядала при цьому просто чарівно. Єдиноріжка посунулася й підійняла копито, аби витерти слину у кутку рота. Очі Октавії шоковано розширилися.
– О, привіт, Октавіє, – нерозбірливо пробулькотіла діджейка, звернувши увагу на кохану.
– Привіт.
– Йди до мене, ти так мило виглядаєш, – Вініл провела копитом по шиї Октавії й підтягнула ближче для короткого поцілунку. Нарешті діджейка остаточно прийшла до тями й помітила, що щоки її подруги палають червоним. – Ти в нормі? Чи… о, чекай-но… – Октавії здалося, що вона майже бачить як події минулого дня пролітають в очах Вініл.
– Бааааалдьож, – самовдоволена усмішка розтікалася обличчям діджейки.
Попри ніяковість, віолончелістка знайшла у собі сили аби тицьнути партнерку у бік.
– Ауч! – Вініл зойкнула, але все ще усміхалася. – То тобі до вподоби жорсткіше, м?
Другий поштовх відправив білу кобилку з ліжка на підлогу.
– Ай! – минуло лише три секунди, перш ніж рубінові очі зухвало визирнули з-за краю ліжка. – Ну всьо, ти догралася. Знімай свого метелика, кобилко, й приготуйся до копитінга за триста бітсів!
– Вініл! Ми можемо спробувати бути серйознішими бодай на якийсь час? – Октавія сіла, перехрестивши передні копита.
– Ей, це ти зіштовхнула мене з ліжка, – єдиноріжка підвелася та сіла навпроти віолончелістки. Грайливий вираз швидко змінився на значно серйозніший під впливом погляду Октавії. – Ей… ти переймаєшся через те що ми робили?
– Ну, ні, це було… хм, – вона спародіювала попередній вираз мордочки Вініл. – Баааалдьожно, просто я хотіла… обговорити це.
Вініл ніяково почесала потилицю:
– Перепрошую. Я згадала що відбувалося й мені наче стріху зірвало. Ти права, ми маємо про це поговорити.
– Ти подобаєшся мені і я не хочу навіть трохи ризикувати зруйнувати наші стосунки.
Вініл нахилилася уперед аби обійняти земнопоні й усміхнулася:
– Повір, якщо одна з нас й налажає, то це буду я.
– Сумніваюся, особливо після того що ти робила вчора.
Вініл хіхікнула:
– То це не було дивно чи погано? Бо якщо я зробила щось хєрове, тобі варто сказати про це, аби я не зробила це знов.
– Все було чудово, не переймайся. Я… мм… відчуваю провину, бо ти не-.
Наполегливий удар у двері перервав момент їх близькості. Октавія роздратовано простогнала.
– Я відкрию, – пробуркотіла земнопоні й, зустрінувши з ліжка, пішла у бік дверей. Вініл же просто знизала плечима, мовляв “А що ще можна зробити?”
У коридорі гуртожитку стояла жовта єдиноріжка й ніяково крутила копитом по підлозі:
– Привіт, – промовила вона напружено усміхнувшись.
– Привіт… я можу чимось допомогти?
– Я не впевнена кому саме з нас потрібна допомога, але… ем, я живу у кімнаті поруч з вами, й вчора ввечері я випадково вас почула.
Колючий жар пробіг всім тілом Октавії й зупинився у її яскраво-червоних вушках. Мордочка кобилки палала від сорому і вона відчувала що ще трохи, й знепритомніє:
– Оу, – пискнула вона. – Справді?
– Так. Сподіваюся, ви не проти, що я без вашого дозволу зачарувала ваші двері закляттям приглушення? Раніше я користувалася ним аби слухати музику, коли батьки вже спали, але зараз не про це. Я подумала, що ви обидві маєте знати – стіни тут доволі тонкі й, можливо, вам не хотілося б бути, мм, почутими усім будинком, – кобилка прикусила губу у сумнівах, перш ніж продовжити. – Якщо ваша… подруга – єдиноріжка, то я могла б навчити її цим чарам. Звісно, якщо ви бажаєте цього. Сподіваюся я не надто лізу не в свою справу?
Серце Октавії почало заспокоюватися. Вона уявляла чимало сценаріїв того, що може відбутися якщо про них дізнаються, але цей варіант був набагато краще за всі ті негативні теорії:
– Хм… взагалі-то ні, – вона визирнула до коридору й швидко окинула його поглядом. На щастя, було ще надто рано, щоб хтось ще блукав коридорами. – Може ви зайдете до нас?
Жовта єдиноріжка знов прикусила губу, але увійшла крізь двері, слідом за Октавією, та зачинила їх за собою. Вініл розляглася у ліжку в невимушеній позі, щоб сусідка точно зрозуміла що вона все чула.
– Йо-о-о-о-о… – вона ніяково привітала гостю.
– Привіт.
– То ти хочеш навчити мене корисним чарам, так?
– Агась.
– Добренько.
Октавія подивилася на єдинорожок та усміхнулася. Вона гордилася тим, що змогла швидко побороти свою сором’язливість й з високо піднятою головою знизала плечима в якості пояснення:
– Що? Ми ж всі дорослі поні. Подібні речі мають бути для нас цілком звичними, – це звучало по-дорослому, чи не так? Дорослі ж не хвилюються щоразу як говорять про секс. Правильно? Мабуть, так, принаймні це звучить правильно.
Обидві єдиноріжки до смішного швидко перемінилися у виразі мордочки. Вони стояли прямо, з невимушеним виразом обличчя та розслабленими плечима, наче намагалися здатися зрілими кобилами, а не студентками першого курсу. Октавії “доросла” Вініл здалася доволі привабливою, втім вона, звісно ж, нічого не сказала щодо цього, аби не руйнувати їх образи.
Жовта кобилка прокашлялася:
– Так, ти права. Ми всі тут дорослі поні й не маємо соромитися цієї теми.
Октавія нічого не додала. Єдиноріжки почали обговорювати чари, тому вона доволі швидко вибила з розмови. Віолончелістка давно зрозуміла, що намагатися зрозуміти магія марна справа. Пояснювати тонкощі мистецтва єдинорогів земнопоні чи пегасам часто мало стільки ж сенсу, як намагатися пояснити концепцію кольору сліпій поні. Навіть якщо сліпа може зрозуміти певні поняття про колір та світло, то пояснити тисячі їх відтінків навряд чи можливо.
Схожі думки могли надовго засідати у її розумі, коли вона була молодшою. Коли не було чим зайнятися (що траплялося доволі часто, через відсутність приватного життя), різноманітні дослідження та філософські роздуми ставали розрадою для неї.
Октавія з жалем згадала, що їй довелося пережити обов’язкові уроки магії багато років тому. Вона казала матері та вчителям, що чари просто незрозумілі для неї, але правда була набагато простішою та ганебнішою.
Магія здатна на багато речей. Вона може змінити поні, її оточення, може навіть закинути її куди подалі від цього оточення. Здавалося, що магія – розв’язанням усіх проблем. Найгіршим було читати про ті дивовижні речі, які можна втілити за допомогою магії й розуміти, що ти ніколи цього не зможеш, бо тобі не пощастило народитися з додатковою гострою кісткою на лобі.
Телепортація, коли вона не бажала йти до психолога, чи закляття призову для довгих літніх тижнів, коли їй не було з ким порозмовляти. У родовому маєтку серед прислуги були єдинороги, але їм заборонялося показувати магічні трюки або надто довго розмовляти з Октавією. Та й більшість з них були звичайними прибиральниками, тож свою магію вони використовували лиш для того аби в кожній кімнаті маєтку було чисто.
У таких роздумах вона провела не один десяток вечорів. Дійшло навіть до того, що вона засумнівалася чи справді три раси поні рівні між собою. Це була одна з небагатьох тайн, яку вона ніколи не обговорювала з психологами.
Згодом подібні думки зникли, особливо після того, як їй дозволили ходити до школи. Там вона бачила інших лошат, яких взагалі не турбували відмінності між поні. Можливо, ці думки з’явилися в неї, бо вона дивилася на суспільство ззовні, а не з середини?
– … І якщо тобі треба змінити область дії закляття, то просто наклади його наново, – закінчила сусідка.
– Ясненько, – Вініл ледь-ледь почервоніла. – Я… вже давно не вивчала нові чари.
– Це нормально. Більшість єдинорогів не переймаються тим, аби вивчити щось більше, аніж телекінез, – вона простягнула копито. – До речі, я Лісті. Приємно познайомитися.
Вініл усміхнулася та потисла простягнуте копито:
– Вініл Скретч. Також відома як Пон-Трі, але це суто під час моїх виступів.
– Та, я пам’ятаю тебе. Ти ж зазвичай виступаєш у клубі “Затоплене Місто”?
Октавія усміхнулася, коли очі її діджейки запалали.
– Йеп! Зазвичай я встановлюю обладнання у внутрішньому колі! Ти була там, коли я востаннє грала?
– Та-та. До речі, вони таки змусили тебе заплатити за сабвуфер?
– Ноп, я порєшала це питання. Але вони все одно змусили заплатити за прожектори. Гніди.
Лісіті хіхікнула й повернулася до Октавії:
– З тобою також приємно познайомитися…
– Октавія. Вельми приємно, – вона також простягла копито. – Якщо чесно, я здивована, що ми не зустрілися раніше, особливо при тому, що ми сусідки.
Знизавши плечима, Лісіті повернулася аби піти. Віолончелістка ж змогла побачити бік кобилки на якому красувалася зелена паличка з шестипроменевою зіркою на кінці. Октавія не була впевнена що ця к’ютімарка позначає, але деякі поні вважали грубим запитувати про значення мітки, тому вона не наважилася поцікавитися:
– Ну, якщо я не надто дивна для вас, то ми могли б спілкуватися. Звісно, якщо ви не проти.
Вініл подивилася на віолончелістку та отримавши схвальну усмішку телекінезом підтягнула до себе телефон з іншого кінця кімнати:
– Було б добре. Який в тебе номер?
Після того, як вони обмінялися номерами й Лісті пішла, Вініл повернулася до Октавії зі задумливим виразом мордочки:
– Ми не часто гуляємо з іншими поні, еге ж?
– Ага.
Діджейка почесала потилицю з, на диво, винуватим виглядом:
– Знаєш, я майже ні з ким не спілкувалася, відтоді як ми були просто друзями. Я боялася, що ми менше бачились би, якби я тусувала з іншими поні, – перш ніж Октавія встигла відкрити рота, аби поспівчувати, Вініл підступно хіхікнула. – Але тепер, коли ми живемо разом, ти завжди будеш моя, попри будь-які обставини! Це бездоганна пастка.
Октавія долучилася до хіхікання Вініл й поцілувала єдиноріжку в щічку:
– Що тут сказати? Ти – вкрай приваблива приманка.
Минуло ще кілька секунд, перш ніж почервонівша Вініл згадала що хотіла сказати:
– Та, у будь-якому разі, тепер, коли ми знаємо, що бачитимо одна одну весь час, ми маємо знайомитися з іншими поні. Інакше як ми будемо влаштовувати вечірки?
– Я не у тому стані, аби заводити ще друзів. Подивися, що вийшло першого разу!
Вініл підійшла ближче та потерлася щокою о щоку Октавії:
– Краще не спати з кожною новою подругою, якщо не бажаєш отримати сумнівну репутацію.
– Ох, циц.
***
Наступні кілька днів минули наче у тумані радісного потурання власним забаганкам. Попри домовленість почати заводити нових друзів й розширяти коло спілкування, було важко перервати таку приємну рутину: прокидатися разом, разом снідати, після пар разом проводити залишок дня у місті чи просто за відпочинком вдома.
І справді, коли вони ввечері йшли додому після чергової спільної вечері в ресторані, Вініл не могла й уявити ліпшого варіанту проведення часу. Вони можуть пізніше знайти нових друзів, бо зараз цілком задоволені тим, що проводять час у компанії одна одної.
Це було дивне відчуття суцільного задоволення життям. Вона навіть дозволила собі повірити, але трохи, в те що все це нікуди не зникне і поки нічого не свідчило про зворотне.
Вони не намагалися знову зайнятися “коханням” й Вініл також не квапилася знов підіймати цю тему. В тому була одна з переваг їх стану: відчуття, що в них ще все життя попереду.
Октавію з цікавістю глянула на подругу та усміхнулася:
– Я гадаю, що ти просто хочеш згадати його смак, так? Ти ж не пропонуєш його через… той ефект? – вона подалася уперед стежкою та зіткнулася стегнами з діджейкою. Вже пошепки, вона продовжила. – Бо тобі варто знати, що тепер такі речі нам абсолютно не потрібні.
Вініл усміхнулася:
– Сьогодні хтось особливо хоробра?
Коли вони підійшли до гуртожитку, двері перед ними розкрилися. М’ятно-зелена єдиноріжка вийшла й невимушено окинула околиці поглядом, аж допоки не помітила парочку. Вони здивовано застигли та дивилися одна на одну. Перш ніж хтось з них встиг розкрити рота, Бон Бон вийшла вслід за Лірою та приголомшено ахнула.
Згадавши доброзичливість Бон Бон під час їх останньої зустрічі, Вініл не здивувалася коли побачила широчезну усмішку на мордочці кобилки з синьо-рожевою гривою, коли та підбігла до них:
– Трясця Дискордовій матері, вас ніколи нема вдома, коли я приходжу! Провели вечір удвох, чи не так?
Вініл не відводила погляду від Ліри, яка, вочевидь, почувалася схожим до діджейки чином. Октавія з доброзичливою усмішкою долучилася до розмови, аби зрушити її з мертвої точки. Вона почувалася значно розкованішою, аніж Вініл.
– Так, провели. Звісно ж за завданням Псайка, – Бон Бон з провиною скривилася, на що Октавія важко зітхнула. – Ти розповіла Лірі, так?
– Пробач! – кобилка з цукерковою к’ютімаркою кинулася уперед, аби обійняти віолончелістку.
Вініл повернулася у її бік та заричала. Три поні дивно глянули на неї й та здивовано кліпнула, зрозумівши, що щойно зробила. Її подружка ледь стримувала усмішку, а Бон Бон навіть й не намагалася. Ліра ж просто дивилася з широко розплющеними очима.
– Е-ем… Як я вже казала, прошу пробачення. Я не втрималася. Проте, Ліра пообіцяла нікому не розповідати!
– Все окейк, я розумію. Жодних секретів між подругами? – відповіла Октавія. Її настрій помітно покращився, бо жодних поганих наслідків у зв’язку з цим досі не було.
– Та, саме так. – Бон Бон зиркнула через плече на Ліру, яка досі пристально дивилася на Вініл. – Селестії заради, Ліра, годі поводитися як лошатка та привітайся з ними!
Єдиноріжка здригнулася почувши своє ім’я, яке вирвало її з “битви поглядів”. Вона підійшла до Бон Бон і, проковтнувши ком у горлі, хитнула головою до діджейки навпроти:
– Вініл.
Діджейка хитнула у відповідь:
– Ліра.
Бон Бон насупилася:
– Ви серйозно? Це ж не дуель.
Закотивши очі, Октавія вирішила перевести тему, поки не сталося щось погане. Не те щоб вона сильно через це переймалася, бо обидві єдиноріжки поводилися цілком мирно, але краще підстрахуватися:
– Тож, а що ви взагалі тут робите у таку пізню годину?
– О, та! Я майже забула. Ліра переїхала до моєї квартири над моєю ж крамницею й відтепер також працює у ній. З її допомогою крамниця стала приносити достатньо коштів, аби я більше не працювала офіціанткою у кафе!
Вініл зло усміхнулася:
– То ви тепер живете разом? – запитала вона Ліру з недвозначним натяком.
– Це не те чим може здатися. Я на всі сто натуралка.
– Ага, я також, – Вініл підморгнула.
– Але ж…! – насупившись, Ліра подивилася на подругу у пошуках підтримки. – Бон, скажи їй!
Після обміну поглядами з Октавією, у яких чітко читалося “Богині, не можу повірити що справді маю це робити”, Бон Бон кивнула:
– Да, ето так. У будь-якому випадку, нічого з цього не сталося б, якби не ваша допомога, тому я хотіла б запросити вас випити.
– Дякую, але я поки не можу пити, – відповіла Октавія.
Ліра пирхнула й пробуркотіла відвернувшись у бік:
– От й зруйнувалася моя єдина теорія, як ти з нею уживаєшся.
– А як щодо теоретизації мого копита по твоєму писку? – прошипіла у відповідь біла єдиноріжка. Зло глянувши одна на одну, обидві відвернулися. Октавія та Бон Бон схвильовано переглянулися.
– Ліра… – м’яко почала Бон Бон.
М’ятна єдиноріжка стисла зуби й повернулася до Вініл:
– Перепрошую.
Діджейка різко озирнулася:
– Ш-шо?
– Перепрошую. За те що сказала. Це було грубо.
– Ну… ем… без проблем, мабуть.
Бон Бон задоволено кивнула та повернулася до віолончелістки:
– Вже досить пізно й ми, мабуть, обрали не той вечір аби кудись йти. Просто… якщо вам захочеться кудись сходити то наші двері завжди відкриті для вас. Крамницю буде не важко знайти, бо я використала ледь чи не всі поради з підручника маркетингової психології.
Октавія посміхнулася:
– Ми обов’язково зайдемо найближчим часом. А ще, я рада що у вас все добре склалося.
Закінчивши, Бон Бон зібралася йти, Ліра ж йшла трохи позаду:
– О, ще я запросила Псайка, тож якщо ви від нього все ще щось приховуєте, то майте на увазі, – кинула вона крізь плече.
Щойно вони зникли з поля зору, Вініл увійшла до будівлі та змучено потерла очі:
– Запитаю прямо: ми тепер з ними подруги?
– Здається так, – Октавія поглянула на неї з дурнуватою усмішкою. – Виходить, що ми завели трьох нових подруг, якщо враховувати ту кобилку Лісті. Як на мене, то непогано.
– Ага, – невпевнено відповіла Вініл.
Вони піднялися сходами та увійшли до своєї кімнати. Вже традиційно, щойно вони перетнули поріг то обидві повалилися на саморобне двомісне ліжко й змучено зітхнули.
Октавія охопила копитами талію Вініл й двічі поцілувала її у живіт, перш ніж притиснутися ще дужче:
– Хіба все не ідеально, Вініл? Ми маємо ще цілий тиждень перед екзаменами! Можемо завтра піти до крамниці Бон Бон, наступного дня зустрітися з Лісті й піти разом до міста, купити Псайку великий букет квітів наступного дня після-.
Вініл здивовано підняла брови:
– Е-ем, Октавія? Ти про що? Ми мали цілий тиждень. Сьогодні неділя. Завтра починаються заліки.
Очі віолончелістки помітно розширилися:
– Богині, – пискнула вона.