***
Лише відчувши тиск на губах, Октавія різко відсунулась, миттю забувши про нещодавню рішучість:
– Пробач мені, я, я просто- ммфгх!
Діджейка не могла дозволити цьому обірватись, лише не після стількох тижнів, лише не після всіх тих клятих думок! Цьому сну єдиноріжка ні за що не дозволить розчинитись. Вона нахилилась вперед, обхопивши копитами шию попелястої поні. Жар з її обличчя повільно розтікався всім тілом, наче струм лоскотав кожен нерв та смикавши кожен м’яз.
Приречено прийнявши пристрасний напад, Октавія припинила спроби відступити, натомість обравши сміливо вистояти під натиском. Іноді вона намагалась відповісти на поцілунок, але бувши недосвідченою та незграбною у цій справі, намагалась стримуватись.
Не те щоб Вініл майстерно вправлялась з губами, але єдиноріжка вірила, що поки вони були поєднані з губами Октавії, вона все робить правильно. Віолончелістка ж прочитала чимало посібників з поведінки саме у таких випадках, але майже неможливо згадати щось корисне коли мозок під владою пристрасних почуттів.
Зрештою, вони розірвали поцілунок та прийнялись жадібно хапати ротами повітря. Вініл була збентежена та здивована власним вчинком. Її полум’яні щоки наштовхнули Октавію на вельми цікаву думку. Те, що початково було спонтанним та необміркованим рішенням, стало чимось значно більшим завдяки її запалу.
– Пробач, – пискнула діджейка, незрозуміло як зумівши двічі запнутись в одному слові.
– Я… не пробачу, – відповіла віолончелістка. Помітивши легке нерозуміння на обличчі подруги, вона пояснилась. – Поки що я… не знаю, я-як це розцінити, але я збрехала б, якби сказала що мені не сподобалось. Далі домірковуй сама, – Октавія захекалась до кінця фрази та почала ловити ротом повітря.
Друга кобилка явно намагалась підібрати слова, але залишалась мовчазною, хіба час від часу відкривала рота, наче хотіла щось сказати. Лише звук її комп’ютера, лагідно мурчавшого поруч, не дозволив білій поні остаточно впасти у ступор.
– Я не впевнена- – зрештою почала вона, але одразу ж зашпорилась, коли її голос знову надломився. Рубінові очі шалено оглядали кімнату, наче у пошуках шляху для відступу. – В сенсі, я не знаю- – пауза. Вона прокашлялась. – Я й гадки не маю, що роблю, – діджейка видавила з себе усмішку, не адресовану комусь конкретному. – О-о-о, Селестіє, що ж я роблю? – вона перевела погляд на Октавію. – Що ж ми робимо?
Ледь знизавши плечима, віолончелістка не спромоглась надати їй адекватну відповідь. Будь-які думки полишили її, так само як і другу кобилку. Все, що вона могла робити, так це лише вдивлятись у глибокі вишневі очі, які полонили її кілька хвилин тому. Вони справді мали невловний, майже гіпнотичний вплив на попелясту поні.
Октавія силоміць відвела погляд:
– Вініл… – тихо мовила вона. – Якщо… якщо у минулому я мала сумніви, мати завжди- о, Селестіє, моя мати! – її очі широко розплющились, коли вона згадала сенс останньої розмови з цією нестерпною кобилою. – Вона ж вб’є мене!
– А? Чому б це?
– Бо, я поцілувала- – запнувшись на півслові, вона значно знизила голос. – Бо, я поцілувала кобилку! – прошепотіла вона озирнувшись, наче її мати от-от вислизне з-під ліжка та відірве їй голову.
– Та як вона може про це дізнатись? – вперше діджейка була тою, хто міркує логічно.
– Вона рано чи пізно дізнається. Вона завжди все дізнається, рано чи пізно, – її голос був надзвичайно тихим, наче в наляканої лошатки.
– Ого. Здається, я уявляю, яке в тебе було дитинство.
Октавія нервово ходила з боку в бік:
– Якщо матері щось не подобалось у моїй поведінці, вона одразу ж вела мене до психолога. Там, у цілковитій тиші, пильно дивилась на мене, поки я не розповім їй всі до останнього секрети.
– Що?! Ти серйозно? – єдиноріжка відчула важке почуття провини, згадавши перше враження про Октавію, як про невиправно нудну ботаншу. Звісно, вона здавалась неживою та нудною, бо вся індивідуальність була вибита з неї! Ані секретів, ані приватності й жодного вільнодумства… не вона виросла, її виростили. Наче левіафан з морської глибини, лють здіймалась в розумі Вініл, спрямована супроти мутного образу цієї “матері”.
– Боюсь, що так. І… схоже це розвилось аж так, що лише розмова з матір’ю є єдиною можливістю знайти рішення коли я… невпевнена, – Октавія навмисно відвела погляд, щоб нізащо не перетнутись ним з діджейкою.
Вініл сильно образила така поведінка подруги. Попри всю цю абсурдність, єдинорожці було боляче визнавати, що її мрія не така близька до втілення, як могло здатись кілька хвилин тому:
– Добре, – тихо відповіла вона.
– Мені жаль, Вініл. Хотілося б й мені, відпустити турботи й не перейматись, але… моя голова просто… перевантажена цими думками… я маю з цими розібратись, перш ніж… ну, не знаю. Перед чимось більшим.
– Все добре, – повторила діджейка, цього разу з легкою посмішкою. – Це я, ну типу, втратила контроль. Мені не варто було… тобто, я не мала бути такою наполегливою… поки ми все не з’ясували.
– Так, але… що зроблено, то зроблено. Тепер я хочу розплутати свої думки, що б вони знову не заважали.
Кімната занурилась у тишу. Найрізноманітніші думки бились у голові Октавії, але вона вирішила вчинити розумніше, аніж могла б запропонувати будь-яка з них, тому вона повільно відходила до виходу. – “Це не має так скінчитись!” – подумки крикнула собі Вініл. – “Я не можу дозволити їй піти! Вона ж ніколи не повернеться до мене!” – попри абсурдність цієї думки, саме вона змусила кобилку говорити:
– Зачекай! – поні зі скрипковим ключем на крупі спинилась у півкроці й нервово озирнулась. Ковтнувши, діджейка зрозуміла, що єдина можливість не запинатись як лошатка – протараторити все одразу. – Мені-також-не-несподобаплось. Ну, тобто, поцілунок. Це було… так.
Єдиною відповіддю на яку наважилась Октавія, була стримана та неймовірно вдячна усмішка.
Коли двері тихо зачинились, Вініл знову залишилась наодинці з нещасною, але все ж наполовину закінченою піснею на своєму комп’ютері… й віолончелісткою на вустах.
***
Секретарка здавалась здивованою, попри цілу групу студентів, що зібрались у приймальні:
– Міс Октавія? Чим я можу допомогти?
Зробивши найпереконливішу посмішку, віолончелістка підійшла до стійки:
– Я хотіла б запитати, чи можливо домовитись про зустріч з університетським психологом?
– Звісно! – відповіла секретарка з більшим запалом, аніж звикла бачити Октавія. Більшість робітників поводились дивно поруч з нею, й віолончелістка почала підозрювати у цьому певний фінансовий вплив. – Вам варто лише записатись на зустріч у зручний для вас час й-
– Ем, вибачте, що перериваю, але бажано зустрітись з ним якмога швидше, – Октавії не подобалось грубити, але сама лише думка про мати змусила кобилку перетнути цю межу.
– О, звісно! Щиро перепрошую, Міс Октавіє. Я зателефоную йому та дізнаюсь, чи може він прийняти вас зараз, – єдиноріжка левітувала телефон до свого вуха й квапливо набрала номер. Крапля поту пробігла по її шиї. – Ало? Це приймальня. Тут Міс Октавія цікавиться, коли у вас наступне вільне віконце. О, прямо зараз? Що ж, це чудово! Я направлю її прямо до вас, – закінчивши розмову, вона повернулась до Октавії з ще одною радіснішою-за-доречну усмішкою. – Слава Селестії, вам пощастило. Йдіть вгору сходами й одразу направо коридором. Останні двері справа.
– Дякую… вам? – збентежена, але беззаперечно вдячна за таке швидке обслуговування віолончелістка пішла за вказівкою. Зі здивуванням вона споглядала те, як адміністратори середніх років й висококваліфіковані лектори ввічливо звільняли їй шлях. Це було схоже на жарти зі старшої школи, які всі, крім неї, розуміли, й це було образливо.
Варто було їй підійти до кабінету, як до коридору вивалився жеребець. То був той самий жеребець, який сидів поруч з Вініл на малюванні, хіба що зараз він виглядав втомленішим:
– Ей, я ж ще не закінчив! – вигукнув він злісно. Після приглушеної відповіді по той бік двері, він закотив очі й понуро пройшов повз Октавії до холу.
Октавія не знала що й думати про це, тому вона обрала варіант якнайшвидше забути про цей інцидент. Як би їй не хотілося дати волю розуму, для побудови гіпотез щодо причини жорсткої відмови жеребцю, вона не мала забувати про власні проблеми… особливо, коли одна з них мешкала з нею в одній кімнаті.
“О,Селестіє, як я після цього буду їй в очі дивитися?”
Кабінет був невеликим, навіть тісним, значну його частину зайняв широкий стіл оточений стільцями, по одному з кожного боку. Поні, що сидів за ним, зігнувся ледь не до підлоги та передивлявся папірці у скриньці. Його червона грива підстрибнула підозріло знайомим чином й, коли жеребець піднявся, поклавши один з документів на стіл, стало зрозуміло чому.
– Вітаю, Октавіє! – Псайк сяяв від захвату. – Готова поділитись своїми проблемами?
– Лише не з вами, – вона впевнено направилась до виходу.
– Йой, зачекай хвильку! Я не менш кваліфікований, аніж будь-який інший психолог в університеті, – відповів він у свій захист.
– Звісно ж, саме тому ви понад половину семестру нацьковували мене на іншу студентку.
Здригнувшись, викладач-психолог ніяково почесав потилицю:
– З такої точки зору дійсно звучить жорстко, але то була лише невинна забавка! До того ж вона скінчилась кілька тижнів тому.
– Навіть так, я… не можу поговорити з вами про цю конкретну проблему, – почуття провини нахлинуло на Октавію: та хто вона така, щоб так прискіпуватись до психологів?
Після секундної тиші Псайк нахилився уперед:
– Вініл якось пов’язана з цим? – тихо запитав він.
Вона кивнула. Вініл була пов’язана з всім.
– Октавіє… – він зітхнув – Зрозумій, я щиро прагну допомогти тобі, щоб там не було, але ти маєш довіряти мені. Знаю, я справляю враження… далеко не професійне у класі, але до своїх обов’язків ставлюся відповідально.
Віолончелістка глянула на його обличчя та не помітила ані трохи саркастичності. Не було ані легкої усмішки, ані блиску в очах:
– Добре… – промовила вона з недовірливо, зачинивши двері та всівшись за стіл.
– Власне, – він схрестив ратиці – Що трапилось?
От Діскорде, доведеться сказати йому всю правду.
– Мабуть, варто почати з невеликої… передісторії, – завіса тайни почала поступово підійматись. – Ми з Вініл подружились. Ще з першої зустрічі, – вона зітхнула та заплющила очі. – Ви мали рацію: виявилось, що ми маємо набагато більше спільного, аніж здавалось спочатку.
Не отримавши жодної реакції у відповідь, вона глянула на жеребця. Вираз його мордочки анітрохи не змінився, жоден м’яз не рухнувся у передчутті переможного вигуку. Натхненна таким професіоналізмом, вона продовжила.
– Ми… ми стали хорошими подругами за цей час. Я не знаю, що написано у моїй особовій справі, але у школі друзів я не мала зовсім. Вініл перша простягнула копито дружби і я жадібно вхопилась за нього. Здавалося, що через мене їй не вистачає часу на інших, але нещодавно я прийшла до думки, що вона була така ж самотня як і я. У будь-якому разі, це неважливо, – вона увібрала грудьми більше повітря, щоб заспокоїтись. Це не допомогло. – А важливо те, як сильно ми зблизились останнім часом. Вініл навіть домоглась підселення до мене.
Октавія дозволила собі усміхнутись:
– І це неймовірно. Я ще ніколи раніше не відчувала себе такою близькою з кимось, хто не є частиною родини. Або… насправді, я думаю, що вона навіть ближча мені, аніж родина.
Псайк також посміхнувся, щиро й з розумінням:
– Радий це чути.
Вуста кобилки сіпнулись:
– Але… багато чого змінилось. Я все ще відчуваю близькість до неї, але це… Я навіть не впевнена що це. Я хочу проводити з нею весь свій час, як і раніше, але тепер я думаю не просто про хорошу компанію, перегляд фільму чи вечір у таверні. Я помічаю думки про… про те, які в неї м’які ратиці, що її шерстка наче вкрита алмазним пилом і… і… – неочікувано для самої себе, кобилка заплакала. Жеребець підштовхнув до неї коробку з серветками, але кобилка заперечливо хитнула головою. – Ні, все добре, я в нормі. Я й плакати не мала б, це ж зовсім не сумна тема.
– Поні плачуть не лише від суму. Вони можуть плакати від щастя, страху й навіть від кохання. Прошу, не стримуй свої почуття. Сльози допомагають набагато більше, аніж ти думаєш, – його голос був спокійним й добрим, з розумінням. Незвично чути це від завжди енергійного викладача, та попри це, його слова допомогли.
Октавія вдячно взяла хустку:
– Дякую, – зібравшись думками вона наважилась продовжити. – Я… я не така наївна, як багато хто вважає. Я знаю чим є ці почуття до Вініл, навіть якщо… навіть якщо я ще не готова змиритись з ними. Проблема у тому, що мені ніхто ще не подобався у цьому сенсі, тим паче к-кобилка.
На мить занурившись у думки щодо її слів, Псайк відкинувся на спинку стільця:
– Усвідомлення своєї сексуальності досить натуральний процес. Ох, перепрошую за каламбур, – його щоки вкрились легким рум’янцем, але сіра поні не звернула на це уваги, лише відсторонено споглядавши у вікні краєвид університетського парку. – Але, якщо зважати на те, що Вініл твоя перша справжня подруга, я можу лише здогадуватись, як суперечливо ти себе відчуваєш. Однак, під час лекцій ти виглядала абсолютно спокійною весь цей час. Мабуть, трапилось щось серйозне, якщо ти звернулась за допомогою до фахівця.
Октавія понуро кивнула, все ще спрямувавши погляд у вікно:
– Я… побачила її без окулярів, які вона зазвичай носить. Я ніколи не думала, що мене так легко заворожити, але…
– Ах. То вона помітила як ти дивишся? Чи ти… зробила щось ще?
– Я зробила щось ще, – прошепотіла кобилка.
– Що трапилось? – запитав викладач так само тихо.
– Я поцілувала її, – сказати це вголос, було неначе об’єднати мільйони думок разом. Вона поцілувала Вініл. У вуста. Її перший поцілунок був з кобилкою, ба більше, зі своєю кращою подругою.
– І… як Вініл відреагувала? – Псайк ледь тримав себе у копитах.
Октавія мимоволі залилась рум’янцем, згадавши раптовий жар на своїх губах, терпкий смак й темп дихання Вініл, коли вона наполегливо продовжила дослідження губ земнопоні:
– Вона поцілувала мене у відповідь.
– Ну, попри мою гетеросексуальність, це звучить як щось хороше.
– Так… але не зовсім. Забагато зовнішніх чинників: моя мати, інші студенти, навчання… Забагато, щоб думати про все одночасно.
– А ти й не думай, – коротко запропонував він. На скептичний погляд кобилки, психолог пояснив. – Тобі не варто все так перебільшувати. Я на стодвадцять відсотків впевнений, що ти засвоюєш матеріал набагато швидше, аніж викладачі встигають його викладати. Твоя мати завантажена справами по вуха, як я знаю, й, навіть якби вона дізналась про ваш поцілунок тої ж миті, то їй знадобилося кілька днів на владнання всіх справ та приїхати сюди. А в інших студентів й своїх проблем повно, повір мені, розмовляю з ними щодня.
– Тож як мені вчинити? – Октавія викинула хустку до маленького смітника й спробувала причесатися.
– Візьми відпочинок від навчання на кілька тижнів. Дві, якщо бути конкретним.
– Але екзамени вже через три тижні! – вигукнула віолончелістка.
– Та хоч через одну: з твоїм рівнем знань, вони минуть простіше, аніж конкурс малюнків у дитсадочку. Повір мені, все буде добре. Ходи на лекції та зайняття як зазвичай, роби записи, але не більше. Ти маєш витрачати енергію на важливіші справи, – помаранчевошорстий жеребець усміхнувся з властивим йому ентузіазмом.
– Мабуть, ви перший викладач, що радить мені не вчитись, але добре. Що ж мені робити весь цей час?
– Поговори з Вініл. Розкажи їй, що коїться у твоїй голові. Я думаю, що ти їй також подобаєшся.
Попри п’янкий вплив цієї думки, Октавія ще не закінчила:
– Тобто я маю розмовляти з нею ці тижні?
Псайк розвів копитами:
– Влаштуйте спільну вечерю, підіть до кіно чи щось на кшталт цього. Просто проводь з нею час й твоя невпевненість у почуттях вирішиться сама по собі.
– Невже все так просто? – запитала вона з надією.
– Це вже цілком та повністю залежить від тебе. Пам’ятай, не забивай голову дурницями, просто дій. Або “менше міркуй, більше відчувай”. Дозволь підсвідомим почуттям стати твоїми справжніми почуттями, й ти отримаєш відповідь на всі свої питання, – він кліпнув. – А це звучить непогано. Можеш зацитувати мене, як забажаєш.
Вони разом розсміялися, та віолончелістка стала відчувати себе все краще з кожною секундою. Лишень проговоривши свої проблеми вголос та довіривши їх комусь, Октавія могла зітхнути з полегшенням.
“Мені так подобається Вініл, але- стоп”.
– Мені подобається Вініл, – промовила вона вголос й миттю засяяла від щастя.
– Можливо варто їй сказати про це? – відповім Псайк, підморгнувши.
“Хотіла б я повернутись до неї, але- стоп”.
– Чудова ідея! – вона сповзла зі стільця та пішла до виходу. Перш ніж вийти, Октавія озирнулась. – Дякую вам, – психолог кивнув та помахав їй копитом на знак прощання.
Коли кроки стихли, Псайк повільно відкрив особову справу кобилки. Над кількома сторінками з інформацією про психічний стан, була маленька жовта замітка, яку він помічав й раніше, але не звертав особливої уваги.
Псайк,
Ти ж даси мені знати, якщо моя Октавія прийде до тебе на розмову, чи не так?
Було б надзвичайно мило з твого боку.
-Л
Кілька довгих секунд він роздивлявся слова, що своїм бездоганним копитописним почерком нагадували про попелясту студентку. Кожен гачок й кожен завиток були неповторні, а кожне слово приховувало в собі набагато більше влади, ніж могло здатись, на перший погляд.
Невдовзі, невимушеним рухом правого копита, замітка відклеїлась та відправилась у політ до урни, де й приземлилась на дно, поруч з хусткою.
– У-упс, – стурбовано сказав Псайк, закривши досьє.