Хто я

Хто Дін Вінчестер?

Мисливець ставив собі це запитання щороку, поки не закінчив школу (не втік зі вступних іспитів до старшої школи), коли чергова чарівна вчителька з натягнуто-ввічливою посмішкою просила написати твір «Ким я хочу бути у майбутньому?».

А ким він хоче бути?

Дін не надто переймався за оцінки, але він не міг ризикувати тим, що батька викличуть до директора, тож завжди брехав, що мріє стати рок-зіркою і їздити країною в пошуках пригод. Зла доля пожартувала з нього і другий пункт цього нехитрого пляну дійсно справдився.

Та чи робило це Діна щасливим?

Він знав, що має бути щасливим. Зрештою, їм вдалося помститися Азазелеві за смерть мами.

Але тоді ж у грудях Діна з’явилася перша чорна дірка. Невелика, немов від кулі малого калібру, та з роками вона лише обростала схожими, лише різних діяметра та глибини. Як то кажуть, біда одна не іде, сестру із собою веде. На біду Вінчестера, він не знав, ким є і для чого живе, поза покорою батькові та нескінченною гонитвою за жовтооким демоном.

Коли Азазель помер, Дін міг нарешті видихнути з полегшенням. У нього попереду був рік життя, який можна було наповнити усим, чим би він хотів, а тоді він міг мирно спочити (настільки мирно, наскільки це було можливо в Пеклі). Так, він збрехав би, якби сказав, що не боїться смерті, але вона приносила певну свободу.

Першою проблемою було те, що Дін не мав особливих побажань стосовно того, як провести свій останній рік на Землі.

Другою проблемою було те, що Діна повернули з Пекла.

Йому надали особливу місію, яка зуміла трохи прикрити діру в грудях. Зрештою, Дін звик підкорятися наказам, коли це стосувалося вищого блага. Спершу батько, потім янголи, а чи могли помилятися у своїх намірах небесні воїни?

Виявляється, що так. Від цього в грудях Діна з’явилося ще кілька дірок, одна з яких боліла аж надто сильно.

У Чистилищі він пообіцяв собі не дозволити більше нічому зачепити своє серце. Та і чи могло це бути можливим, якщо від стількох вбивств і побачених смертей те перетворилося на мармур? Ті, хто називали його жорстоким раніше, не бачили… не бачили нічого.

Утім мармур розколовся, шрапнеллю розриваючи груди Діна зсередини, коли він зміг повернутися.

— Я знаю, що ти шукав мене, але ось я, повернувся, цілий і неушкоджений.

Не цілий.

— Я… не знаю, з чого почати, але я збив собаку.

Він не мав повертатися. Його місце було в Чистилищі, поряд із иншими монстрами, адже часом Діна огортав такий гнів, що хотілося розбити чиюсь голову об стіну (у висновку завжди свою). Та ні, навіщо ж брехати? Йому не було місця. Можливо, малий Дін справді мав шанс стати рок-зіркою і їздити Америкою. Можливо, юний Дін справді міг стати вмістилищем Михаїла і прислужитися до вищої мети.

Хто Дін Вінчестер зараз?

Він посміхається, виходячи з бункера наодинці. Холод пробирає до кісток, поодинокі сніжинки, незвичні для Канзасу в жовтні, падають на русяве волосся, погрожуючи дуже скоро укрити все товстим білим шаром, сховати від чужого зору усі недоліки, зігріти, мов м’якою ковдрою. Те, що він усе ще може це відчувати, нагадує Діну, що він людина. Принаймні, був нею колись, поки тавро не зіпсувало ті крихти хорошого, що були в нього.

Хто він тепер?

Холод приносить ясність. Каїн став Лицарем Пекла, бо був надто хорошим старшим братом. Дін же… З роками пам’ять про маму стиралася, усе більше асоціювалася із бажанням помститися, так що майже нічого світлого не залишилося. Батька він не любив, тепер міг у цьому щиро зізнатися. Боявся, так. Поважав, що аж нікому не давав кривого слова сказати про нього навіть по смерті Джона, так. Та тепер од нього залишився лише обов’язок наглядати за Семмі.

За братом, який виріс і сам не раз і не два казав, що не потребує опіки.

Нарешті, з темряви та жорстокости у його грудях народився Дін.

Дін демон.

— Не підкрадайся, Кастіелю, у тебе жахливо це виходить, — його новий голос, сухий (ніби це не в його горлі кілька годин тому було повно теплої крови) та холодний (не від морозу надворі), звучить незвично для самого Діна, але він звикне. Як звикав до діри у грудях.

— Тут холодно, ходімо всередину, — ангел справді ніби зіщулився, загортається у цей дурнуватий тренч і його губи бліді-бліді. Як у людини. Діну не потрібно бути демоном, щоб зрозуміти, що від благодати Каса залишилося геть небагато.

— Іронічно, що я став безсмертним якраз тоді, коли ти перестав ним бути, — Дін певен — ангел знає, що це означає. Знає, який сенс Вінчестер вкладає у свої слова. Так легше: вдар сам, поки тебе знову не вдарили.

— Я радий, що ти живий.

— Ти певен? — «Ти певен, що я живий?»

— І, що б не сталося, ми зможемо це виправити, — їхня методичка, їхня солодка брехня про «все буде гаразд», але Дін усе ще відчуває холод дрібних крижинок на обличчі і, можливо, він може на мить повірити, що це справді так.

Але він дивиться на світ чорними очима і відчуває поклик Клинка, тож, що б Кастіель не бачив з якихось причин у ньому раніше, у новому Діні цього немає.

У Діні взагалі нічого немає. Він всеохопна порожнеча, що руйнує усе, чого торкається (щоправда, це не пов’язано з його нещодавньою метаморфозою, радше, це перетворення дало йому чіткіший погляд на речі, яких чоловік довго уникав).

Дін робить оманливий крок назустріч ангелу. Дивиться у сині очі, відображення безмежної небесної блакиті, тільки чистіші, без інтриг та облуд, а тоді бере обличчя Кастіеля у свої долоні. Цілує коротко і сухо, як цілують на прощання, не сміє розплющити власних очей, поки не відступить знову на крок.

— Не шукай мене, Касе. Тобі не сподобається те, ким я став.

Ким я був. Ким я є без тебе.

Дін не любить брехати. І не любить прив’язувати до себе людей (а Кас же тепер людина), показуючи їм оманливо-хорошу версію себе.

Дін демон.