It should be so

До біса боляче, коли образа розповзається грудною клітиною, наче хтось окропом облив, але разом з тим крижаним вузлом скручується десь під кадиком, заважаючи дихати, контролювати себе і думки та бути собою. До бісової матері ці ігри, ці гонитви, ці вічні бійки, які нічим не закінчуються. Це так… набридло.

Стримувати злість важко, а праведний гнів ще важче. І ніякі антидепресанти чи біль від самокатування не можуть допомогти, бо це не лють, це бісова образа, яку якщо не заглушити кулаками, виллється у сльози.

І Ліам тікає. Просто йде, більше не бачучи сенсу й надалі зривати горлянку, впиватися кігтями у свою ж шкіру чи намагатись врізати Рейкену.

За вікном злива, десь в кілометрі спалахує блискавка, а на годиннику друга ночі, але Данбара це не зупиняє. Кофта вже наскрізь змокла, дихання збилось навіть занадто швидко, від чого хлопець закашлявся і відчув наче скоро почне харкати кров’ю. Принаймні так відчувався той тягучий тупий біль в горлі.

Широко розплющені очі не бачили нічого, крім туману, що стелився вулицями Бейкон-Хіллс.

Телефон, що божеволів від кількості дзвінків, потонув у шумі зливи.

 

***

 

Тео сидить на холодній підлозі, дивлячись перед собою, доки в опущеній руці лежить телефон, з якого лунають плавні гудки.

“Привіт. Ти зателефонував мені, але я не можу підняти слухавку. Лиши повідомлення після сигналу”.

Веселий голос Ліама ріже слух, бо буквально годину тому голос цього нестерпного бети був зовсім іншим. Тремтливий, голосний, ворожий. Наче він насправді міг зробити щось непоправне і пориві власного гніву. Але це не так. Тео звісно знав, що Ліаму важко впоратись з собою, але також він розумів - сьогодні почуття його хлопця були як ніколи справжніми і щирими. Як і те, що він пішов. 

 Гучний писк телефону, що означав відлік часу голосового повідомлення, змусив Рейкена поморщитись від несподіванки і піднести динамік ближче.

- Ліам, бляха, повернись додому. Так, ми посперечалися, так, сильно. Але я хвилююсь, а ти десь шляєшся по такій погоді.

 Підтвердивши повідомлення, Тео знов набрав Ліама, але довгі гудки не бажали змінюватись на голос Ліама. Не того веселого та усміхненого на автовідповідачі. А злого, невдоволеного, ображеного, мокрого з ніг до голови Ліама, що грубо кидає щось на кшталт “задовбав дзвонити, забери мене коло магазину”.

І Тео забрав би. Завів би свій пікап, витратив би залишки бензину, котрі зберігав, щоб дістатись завтра на підробіток, і припаркувався би в місці, де чекав би його Данбар. Потім відкрив би двері, почекав би поки Ліам забереться в машину, буркочучи собі під носа, й тронувся би. Увесь шлях додому вони б мовчали. А вдома Тео послав би до біса свої принципи і поступився.

Але стояло величезне “би” в цій фантазії. Адже Ліам не підіймав слухавку, змушуючи залишати нове повідомлення - вже напевно двадцяте - й давитись емоціями.

- Ліам, благаю. Просто дай знати, що ти в порядку.

Знов мерзенні писк і гудки.

Година, друга…

Вже сотня з лишнім повідомлень з проханнями повернутись або відповісти, вибаченнями і щирим жалем.

Рейкен не знає, куди себе діти. Хотілось одночасно перевернути усе в домі, але не робити нічого. Необачно зачеплений посуд летить уламками на підлогу, розбиваючись і порушуючи тишу гучним дзвоном.

Тео здається, що цей дзвін його буквально глушить, змушуючи безсило простогнати й сповзти по стінці, зариваючись обличчям у власні руки. Очі зрадницьки щипає. Хлопець жмуриться, наче в паниці хватає повітря ртом, але напад хвилювання майже не проходить.

Самокопання й почуття провини доводять до судомного кашлю, що рве горло, і тремтливих рук. А раптова думка про те, що Ліам цілком міг піти втішати себе в обійми Хейден і вони можуть зараз разом ніжитись у теплому ліжку, доки Тео один на холодному кахлі, буквально кілком вбила в серце відчай.

І Рейкен впевнений - якщо Скотт і зграя відправлять його знов до пекла, він сидів би на тій кухні вічно, а Ліам би так і не повернувся.

Ще двадцять вісім хвилин.

Хлопець вже й не чує, що дощ пройшов і туман піднімається вище над містом, не чує, як починають їздити машини, і не чує, як двері відчиняються з тихим скрипом. 

Ліам - змоклий, холодний і загублений - зайшов тихо, капаючи дощовою водою за собою. Тільки зайшовши на кухню і відчувши не інакше як крижану атмосферу там, він зупинився і подивився на Тео, що сидів коло стіни. Такого ж загубленого, що не бачив перед собою нічого.

І Данбар не зміг придумати нічого кращого, аніж підійти й міцно притиснутись мокрим тілом до холодного. Рейкен не одразу розуміє, що відбувається, довго вдивляючись в вологе волосся Ліама та не знаючи, як вчинити.

Міцно стискає свого бету, жмурячись наче від болю, і утикається носом в його шию, вдихаючи такий рідний запах. Мокра наскрізь одежа неприємно прилипає до тіла і викликає мурахи по шкірі, але цього жоден з хлопців не помічає, в пориві почуттів цілуючись, кусаючи холодні губи і зразу ж наче вибачаючись зализуючи укуси. Це був наче їх стиль життя робити боляче, а потім відшкодовувати ласкою та любов’ю, вибачатись і пеститись, вибиваючи стогони і залишаючи подряпини, що іноді загоюються навіть занадто повільно.

Данбару все одно, що його повалили на крижану підлогу. Все одно, адже над ним його коханий і ненависний одночасно Рейкен, котрий дивиться на нього так, як не дивиться ні на кого іншого. І Ліам бачить у цьому погляді більше ніж “вибач, я був неправий”. Це те саме “більше”, в яке Ліам закохався.

Мокра кофта ковзає по тілу повільно, а біль від того, що Рейкен сильно втиснув Данбара лопатками в підлогу, гостра і змушує вигинатись. Тео метушиться, цілує то в шию, то в скроню, то в ключиці, через що Ліам відкидає голову і протяжно стогне. У такому податливому і винуватому Рейкені була окрема слабкість хлопця.

Жилетка і футболка летять в сторону, і Тео одразу ж притискається голою шкірою до свого бети, відчуваючи збудження обох. Цілуються рвано, швидко і чутливо, від чого з’являються синцілунки на шкірі і почервонілі припухлі губи в обох.

Холодні пальці Тео, що торкаються трохи вище ременя джинс, змушують Ліама здригнутися, а коли до бете доходить, що відбувається, зупиняти це занадто пізно. На кахелі глибокі подряпини від кігтів, підлогу скоріш за все прийдеться перестиляти, але хіба можна думати про це, коли твоя кохана людина наче влаштувала пожежу чи щось ще гарячіше?

Рейкен робить усе повільно й акуратно, заковтуючи глибоко й переплітаючи свої пальці з пальцями Данбара. Ці стогони схожі на скавчання і рване дихання - заради них стовідсотково варто було це зробити. 

Тео піднімається вище, знов цілуючи Ліама і ніяковіючи від того, з якою силою той притискає його до себе. Раніше він міг сподіватись хіба що на невагомі дотики, випадкові обійми, і щільно притискатись спина до спини у битві. Більшого Ліам не дозволяв нікому. А зараз він відчуває себе потрібним цьому хлопчиськові. І до біса всіх інших. 

Брякнула блискавка на джинсах Рейкена, один впевнений рух і з губ обох злетів протяжний стогін. Обидва чули навіть без понадслуху те, що їх серцебиття точнісінько однакове, а збите дихання збуджувало не менш ніж прелюдія.

У шепоті Ліама Тео розбірливо чув своє ім’я, що змушувало бути більш різким і більш  напористим, адже його маленький бета виглядає до біса сексуально вранці з тримтящими ногами і загубленим виглядом. А Ліаму не менш подобається, коли з ним не сюсюкаються, а беруть як власність. Адже навіть податливий Тео був власником.

І згадувати, як він сидів у цілодобовій кафешці, піджимав губи, жорстко тер очі і слухав голосові, було так само боляче, як і приємно.

Біль і насолода - це буквально їх відносини, котрі на обидвох сторонах спектру.

Біль і насолода - це так, як повинно бути.