Грандіозні плани

«Люба Енн!
Пам’ятаючи про твою любов до різноманітних святкувань, я не міг не написати тобі про різдвяний ярмарок, який нещодавно відкрився в Шарлоттауні. Я впевнений, що ти була б у захваті від нього! Ми з тіткою Джо були там кілька днів тому. Цей ярмарок мене дуже надихнув, тому ескізи додаються до листа, щоб тобі було не так прикро, адже Марілла, напевно, тебе не відпустить. До речі, я купив для вас з Діаною чудові подарунки! (Але ви не отримаєте їх раніше Різдва! Навіть не намагайтеся мене переконати!) Найбільше ж мені шкода, що ти не приїдеш на різдвяний бал тітки Джо, адже такий же ярмарок проводитиметься наступного року, а двох однакових балів міс Баррі не буває. Та не хвилюйся, обіцяю намалювати для тебе найбільш красиві і незвичайні костюми гостей. 
На цьому я закінчу. Час допомагати Джозефіні з підготовкою до свята.
Сумую за тобою,
Коул»

Довгоочікуваний лист від найкращого друга, як завжди, викликав у Енн вир емоцій. Вона була в найщирішому захваті від розповіді Маккензі про ярмарок та його ескізів, і засмутилася, що Марілла справді не відпустить її. Але вона не була б Енн Ширлі-Катберт, якби в її милій рудій голівці не було блискучого плану. Тож дівчина відразу почала писати відповідь другові.

***

«Любий Коуле!
Я щаслива, що отримала твого листа. І я теж сумувала за тобою.
От тільки здається, що ми не бачилися так довго, що ти встиг забути, з ким маєш справу. Зрештою, те, що Марілла не дозволить мені поїхати до Шарлоттауна, не означає, що мене там не буде.
Навіть не сумнівайся, що ми зустрінемося раніше, ніж ти очікуєш.
Переказуй вітання тітоньці Джо!
З любов’ю – 
Енн»

Читаючи листа, Коул дуже яскраво уявляв хитрий вираз обличчя своєї подруги і захоплений блиск її очей. Цікаво, що ж вона задумала…

Звичайно, він був щасливий, що вони нарешті побачаться, але все одно не міг не хвилюватися, знаючи, що Енн може знайти пригоди на рівному місці, і це не завжди закінчується добре. Залишається тільки сподіватися, що плани Ширлі-Катберт, як завжди, будуть масштабними і вимагатимуть помічників, тобто дівчина буде перебувати під наглядом більш стриманої Діани або розсудливого Гілберта Блайта, якщо пощастить.

***

Того дня настрій випускників школи Ейвонлі був на диво піднесеним. Енн, Діана, Рубі, Джейн, Муді, Чарлі, Гілберт і навіть Джозі зібралися разом і жваво про щось перешіптувалися.

— Вони точно не відпустять нас усіх!
— За винятком Гілберта, — сказав Муді.
— Це зрозуміло!
— Ніхто й не пропонує запитувати дозволу, — відповіла Ширлі-Катберт з блискучими від азарту очима. — Принаймні щодо Шарлоттауна.
— Що ти маєш на увазі? — зацікавлено запитав Гілберт.
— Ніхто не пустить нас до Шарлоттауна, але навряд чи нам заборонять святкувати разом у школі, правда? Це ж наш останній рік разом. Після закінчення навчання ми усі роз’їдемося: хто в Квінс, хто в Париж чи кудись ще, тому дорослі повинні дозволити нам провести це Різдво разом. Головне — зробити так, щоб тут нікого не було, крім нас. А потім діятимемо за старою схемою. Чи всі пам’ятають операцію з порятунку міс Стейсі?
— Це коли ми їздили зайцем у товарному вагоні поїзда? — уточнила Рубі.
— Звісно, ніби таке забудеш, — видихнув Спурджен.
— Та годі вам, це було весело, —  усміхнулася Діана.
— Чому б нам просто не поїхати, як усі нормальні пасажири? — зітхнув Чарлі.
— Ти точно провів усі ці роки в Ейвонлі? —  закотив очі Муді. — Нас точно хтось помітить і розповість батькам, а тоді нам усім буде непереливки.
— Отже, ми їдемо в Шарлоттаун у товарному вагоні, відвідуємо ярмарок, а потім потайки повертаємось? — уточнила Джейн.
— Ні, після ярмарку ми йдемо на бал тітки Джозефіни і повертаємось до Ейвонлі на світанку, — відповіла Баррі. — Чи всіх це влаштовує?
— Тобто ми повинні їхати у товарному вагоні у святковому вбранні? У якому ж вигляді ми з’явимося на бал? — скривилася Пай.
— Нам необов’язково їхати у святковому одязі, Джозі, — сказала Енн. —  Бал все одно буде тематичним. Усі гості будуть вбрані, як персонажі відомих книг. Міс Баррі сказала, що подбає про костюми.
— Отже, всі згодні? — перепитала Рубі. Решта мовчки кивнули.
— Лишилося найскладніше, — сказав Блайт. — Отримати дозвіл дорослих на проведення свята в школі.

***

—  То що нам потрібно підготувати до Різдва, Блайте? — пошепки запитав Баш, вклавши дочку спати.
— Вибач, брате, але цього року доведеться тобі займатися цим самому, —  також пошепки відповів хлопець.
— Це ще чому? Що ти замислив?
— Ну, ми з однокласниками хочемо разом відсвяткувати Різдво в школі, адже це останній рік, перш ніж ми поїдемо вчитися в різні міста чи навіть країни, —  трохи розгублено посміхнувся Гілберт. — Тому, будинок повністю до твоїх послуг.
— Гаразд, — Себастьян знизав плечима. — Вам потрібна допомога?
— Дякую, Баш, ми впораємося самі. Хіба що ти можеш вмовити міс Стейсі довірити нам школу на одну ніч, — сміючись, відповів Блайт.
— Ну звісно ж, ви хочете святкувати без дорослих, —  чоловік теж посміхнувся.
— Ти, як завжди, маєш рацію, мій друже!
Баш просто закотив очі на ці слова і зітхнув:
—Гаразд. Я допоможу тобі, Блайте!
— Дякую, Баш! Я завжди знав, що можу на тебе покластися! — сказав Гілберт, виходячи з кімнати.
— Не забудь повісити омелу, коли прикрашатимеш клас! — вигукнув Лакруа услід юнакові.
— Що ти маєш на увазі? — обернувшись, запитав Блайт.
— Ти й сам знаєш, —  задоволено посміхнувся чоловік.
— Гмм, ні? Якби я знав, то не питав би, чи не так?
— Та годі, навіть діти знають, що заведено робити під омелою.
— Баш, ти чудово знаєш, що це не те, про що я просив, — дещо роздратовано зітхнув Гілберт.
—  А ти чудово знаєш, що я говорив про Енн, Блайте, —  все ще весело відповів Себастьян, на що хлопець просто закотив очі і, насилу стримуючи усмішку, покинув кімнату.

***

В останній день навчання перед різдвяними канікулами школярі знову зібралися, щоб обговорити свій план втечі невеликої подорожі.

— Що ж, проблему з «орендою» школи вирішено, — прошепотів  Блайт.
— Чудово, Гіле, — відповіла Ширлі-Катберт. —  Але ми не врахували ще дещо. Підготовка. Обов’язково варто приготувати щось для вечірки в школі. Якщо ми підемо з порожніми руками, це виглядатиме вкрай підозріло.
— Думаю, тітка Джо не матиме нічого проти гостинців, — посміхнулася Діана. — Звісно, нам доведеться тягти з собою хоча б один кошик, але це така дрібниця, чи не так?
— У будь-якому випадку, ми щось придумаємо, —  відповів Муді. — Краще обговорімо наш план дій.
— О дванадцятій годині йдемо до школи, щоб «завершити підготовку». Ми удаємо, що майже готові святкувати,  на випадок, якщо хтось з дорослих вирішить поцікавитися, як у нас справи, — почав Гілберт. — Чарлі, ти з’ясував, коли вирушає потрібний нам потяг?
— О третій годині, — сказав Слоун.
— Чудово, —  сказала Енн. — Тоді близько другої потихеньку виходимо зі школи і йдемо на вокзал. До пів на третю нам потрібно сховатися у вагоні. Кошики з їжею можна залишити в школі і забрати їх, коли повернемося.
—  Щось варто взяти в дорогу, —  заперечив Муді.
—  Розберемося з цим на місці, — роздратовано Пай. —  Що далі?
—  Далі приїжджаємо в Шарлоттаун і якомога тихіше залишаємо поїзд, — сказав Блайт.
—  Сподіваюся, цього разу нас ніхто не помітить, —  зітхнула Ширлі-Катберт, кинувши швидкий погляд на Гілберта.
—  Вам пощастило, що це був я, —  посміхнувся Блайт. —  Я так розумію, Коул повинен зустріти нас? —  він запитально подивився на Енн.
—  Так, я вже написала йому, —  відповіла дівчина.
— Отже, Коул супроводжує нас спершу на ярмарок, а потім до будинку міс Баррі. Там ми трохи відпочиваємо, перевдягаємося і веселимося на Різдвяному балі, —  підсумував Гілберт. —  Ночуємо у міс Баррі, прокидаємося на світанку і першим вранішнім потягом повертаємося в Ейвонлі, зокрема до школи, а звідти йдемо додому.

—  Чудово, —  сказав Муді, —  тоді до зустрічі післязавтра!