Змія та пташка

Шовк сповзав з плечей, путався в ногах, заважав. Амані роздратовано смикнув тканину на себе, нарешті оголюючи чужі стегна.

– Нічого не бійся.

– Я не боюся.

Сігні усміхалася так спокусливо, відкрито, довірливо, що в Амані на мить очі зав’язало від збудження. Він вштовхнувся в податливе тіло, відчуваючи, як горить і згорає, горить і згорає, як у грудях спалахує полум’я — не жрецьке світло, ні, вогонь степів, вогонь великого батька, великої матері всього живого.

Амані видихає клуби диму, давлячись гіркою слиною. Це через ефірної олії на її шкірі, це через пахощі, це через смаку попелу на губах. 

Сігні нічого не вміла. Ні грати на арфі, ні плести складні візерунки з ниток, ні носити сарі, ні співати, ні танцювати.

Вона ходила, згорбивши спину так, що лопатки випирали, човгала кам’яними плитами та дивилася на всіх великими сумними очами. Все, що вміла Сігні, — вирізати. По кістці, по дереву. Маленька пташка з ножичком в руках, з гострим штихелем; налягала всім тілом, вганяючи лезо в дерево, стружка путалася в її волоссі.

На колонах, на стільницях, на віконницях, на ніжках стільців розквітли дивні квіти та сюжети, щось дике та вільне, мов вітер у степу, мов гірські ріки, мов сама Сігні — пташка.

Дві косиці, що іноді мазалися чорним (Сігні їх фарбувала хною та басмою), перекинуті на груди (маленькі, вони вміщувалася в його долонях). Ластовиння на курносому носі. Грубі мозолі, незграбні різкі рухи.

Амані кожного разу запитував у себе, коли схилявся до дівчини нижче, цілував у покусані губи, відчував її пальці на своєму зап’ястку, чому саме ти, Сігні? Чому?

Та тому що Сігні — це Сігні. Маленька пташка.

Він приносив їй прикраси та коштовності, солодощі та шовки, парчу, химерних звірів. Умаював стежки, якими вона ходила, пелюстками.

Вона сміялася, пестилася до нього, ніколи не залишаючись з Амані до ранку. Вислизала з-під ковдри, мерзлякувато ведучи плечима, підбирала синє ганчір’я — вона любила індиго й ніхто не смів подивитися злим оком.

– Чому ти йдеш?

– Примха, тере.

Й зникала.

Коли Амані поставили місцевим імамом — ватажком усієї цієї ватаги жерців, фанатиків, закостенілих чурбанів, безвільних рабів і поневоленого Півдня в цілому — він лише посміхнувся, велично задравши підборіддя. Він так, він гідний. Він — найкращий. І Хайгім це визнавав.

А потім прийшла Сігні розмальовувати храм. І Амані пропав. 

Бути в ній, на ній, попід нею — найвище блаженство. Немов торкаєшся Богині, приникаючи вустами до полів її шат. 

Сігні хною виводила на його передпліччях візерунки-візерунки-візерунки стародавнього письма її батьківщини. Далекої та підкореної землі. Мрійливо осміхалася, наспівуючи щось з колискових, здається. Міліян — його третя мати — рідко коли співала, ось він і не запам’ятав ані рядка.

– Лоскотно, – Амані трохи смикнув рукою, кривлячись. – Що ти пишеш?

– Довгого життя бажаю, тере.

Знайшла вона собі забаву, звичайно. Сиділа на подушках ледве прикрита, накинувши на плечі напівпрозору тканину, схилилася до його рук, відкриваючи вид на груди в мітках-татуюваннях своїх фальшивих богів.

Амані розморило від обережних дотиків пензля, від пряного аромату в покоях (Сігні обирала пахощі дивні), від задоволеного, розслабленого виду дівчини.

– Я б тебе взяв.

– Не погрожуйте тим, чого зараз не зробите.

Вона хихикнула, легенько вкусила за фалангу мізинця.

– Маєш рацію.

Він накрутив на палець локон її волосся, відчував рухливий язик на своїй долоні та зітхнув. 

Сігні інколи гралася. Виходила на терасу під місячне сяйво, розпускалися вогняні бутони в її долонях.

– Подивіться, скільки життя.

Амані обіймав її зі спини, цілуючи шию, плечі, за міткам-татуюваннями спускався вниз, до стегон. Вставав на коліна, обережно погладжуючи її по гомілкам. Сігні осміхалась, й іскри спалахували на її губах.

– Не ва-а-арто.

Амані торкався її язиком. Тільки її одну.

У храмі стояла статуя Богині — ну тієї, яка золотокудра, мудра, всепрощаюча мати Імперії. Амані часто розглядав її, коли засідання ставали нестерпно нудними та тягнулися-тягнулися нескінчені години від світанку та до пізнього вечора.

Душно, скронями стікав піт за комір, у голові стояв туман.

Богиня дивилася йому прямісінько в душу — те, що у нього було за душу.

І здавалося, що у Неї обличчя Сігні.

– Мене не повинно тут бути.

Дівчина підібрала під себе ноги, обережно вирізаючи на бруску лінію, другу, робила засічки. Стружка кільцями лягала їй на коліна.

– Це моя примха.

– Скоро вас за це зненавидять.

Амані посміхнувся, ставлячи печатку на черговий документ.

– Є багато інших привидів мене ненавидіти.

– Ви — павук, тере.

– Я — змія, Сігні.

– Отруйна?

– Ду-у-уже.

– Я тоді хто? Мишка?

Амані зітхнув, розвернувшись до неї.

– Ти пташка.

Сігні озирнулася — високі стелі, арочні отвори, колонади, білий мармур — і посміхнулася.

– На золоту клітку не схоже. Чи я просто не бачу прути.

– Хочеш втекти?

– Поки що ні, тере, але моє місце біля ніг Майстра.

Коли-небудь він прокинеться в пустому храмі, не буде ні Сігні, ні її інструментів, забутих біля ліжка, ні її баночок з оліями у ванній.

Залишиться лише студена статуя з її обличчям і купа справ.

Коли-небудь, якщо Амані дозволить їй втекти.