Поговори зі мною (Talk to me)

 

– Слідкуйте за своєю паличкою! – кинув Гаррі, намагаючись приховати своє роздратування від того, що йому знову довелось ухилятись від невдало випущеного кимось червоного спалаху світла. Обернувшись, він побачив, як закляття влучило в стіну прямо позаду нього і одразу ж в ній розчинилося. Кімната-на-Вимогу чудово справлялася із своїми обов’язками. – Неуважність дасть вашому супротивнику перевагу.

  – Вибач! – викрикнув кучерявий третьокурсник-творець заклинання, винувато подивився на Гаррі й поспішно накинув на себе щит для захисту від свого неочікувано безжалісного партнера по дуелі.

  – Вибачення прибережи на потім, – пробурмотів Гаррі собі під носа, розвертаючись і обережно йдучи вздовж кімнати до виходу, споглядаючи вирази лютої концентрації на обличчях більшості юних студентів та вдихаючи запах зусиль і змішаних в повітрі заклинань, чарів та щитів.

  І, гаразд, можливо, сьогодні він трішечки більше роздратований, ніж зазвичай – його без упину мучив нестерпний головний біль, він не міг нормально виспатися і був таким зайнятим під час обіду, допомагаючи Геґрідові з новою партією чогось особливо неприємного і кусючого, що не встиг і тріски вкинути до рота, – але насправді він зовсім не шкодував, що відкрив Дуельний клуб для молодших студентів.

  Після війни, що закінчилась минулого року, продовжити тренуватись в Армії Дамблдора хотіли і її колишні учасники, які повернулися для закінчення навчання в Гоґвортсі, і учні-новачки, яким раніше відмовили в членстві. Відродження клубу стало неминучим, відколи Дамблдор прокрався на заняття та проголосив все це «розчудесною ідеєю».

  Гаррі досі трохи сумнівався, особливо коли згадував свій другий курс та перші уроки в Дуельному клубі Гоґвортсу. Не те, щоб хтось із теперішніх студентів пам‘ятав глобальну катастрофу на ім‘я Ґільдерой Локарт, але Гаррі, Рон, Герміона та їхні колишні товариші з ДА все одно старались з усіх сил, аби створити щось, чим можна було зайнятися у ті одинокі хвилинки, коли Гаррі не був втягнутий до чергової позаурочної діяльності, присвяченої ідеї «єдинства факультетів», та ще й при цьому отримати якусь користь, повчитися та трохи розважитися.

  І це справді було весело! В більшості випадків. І корисно, що Гаррі добре розумів. А ось навчальну частину він зазвичай залишав Герміоні – для чого ж руйнувати традиції, які створювались роками. Сьогодні вони разом проводили тренування, і Гаррі кинув погляд на герміонину частину кімнати, де вона терпляче демонструвала ефективну оборонну позу для знервованій дівчинці-другокурсниці. Її голос був м’яким: «Ну ось, це вже краще, Ґрейс, а тепер спробуй ще раз!» – і це змусило Гаррі посміхнутися. Він дозволив її словам розчинитися у вирі викрикнутих заклинань, приглушених проклять і прохань про допомогу.

  Всі вони вже так багато вивчили: чари та щити, етикет та техніки, і Гаррі, без перебільшення, дуже ними…

  – Мфлх, – Гаррі незчувся, як опинився збитим з ніг на спину спалахом зеленого і жовтого світла та глухого протяжного гуркоту, після якого в нього довгі декілька секунд дзвеніло в вухах. Підлога в приміщенні була підготовлена спеціально для таких випадків, тому Гаррі залишився неушкодженим, але справа була не в цьому. Розгублено кліпаючи очима, він окинув поглядом кімнату, де запанувала гнітюча тиша (Гаррі сподівається, що не вилаявся тоді, бо було б дуже незручно).

  Його очі зупинилися на стурбованому обличчі Герміони, і він відчув її німе питання: «Ти в порядку?»

  Гаррі на пробу порухав пальцями і перевірив, чи всі його кінцівки у потрібному стані.

  – Я в порядку, – сказав він, і Герміона на мить засумнівалась, прикусила губу, кивнула і повернулась до своїх учнів. Щойно вона це зробила, всі в кімнаті повернулись до своїх справ, і рівень шуму поступово зріс до початкового. Гаррі зітхнув і став на ноги, все ще почуваючись трохи приголомшеним.

  Але як тільки пара темних очей врізалась в нього гострим поглядом, на хвильку заплющилась, а тоді винувато втупилась у підлогу, Гаррі враз ясно зрозумів, звідки в нього прилетіли ті кляті заклинання. І чому ж він, в біса, зовсім не здивований?

  – Забіні! – закричав Гаррі. Його роздратованість досягла піку, поки він докульгав до молодшої сестри Блеза Забіні і її рейвенкловської партнерки по хуліганству. – Вествуд!

  Дівчата зупинилися, і Гаррі став перед ними, схрестивши руки і прищуривши очі. Навколо них тривали дуелі.

  – Гаррі, тобі обов‘язково продовжувати називати їх на прізвища? – озвалась розгнівана Герміона, і Гаррі закотив очі.

  Аурелія Забіні непомітно фиркнула, і Гаррі сильніше впився пальцями в свої передпліччя, намагаючись зберігати спокій.

  – Так, бл-… блін, обов‘язково звати їх на прізвища, доки вони жбурляють в мене прокляттями!

  – Говориш як Снейп, – штрикнула в відповідь Герміона, але її жарт ніхто не оцінив.

  Ще більше насупившись, Гаррі повернувся до проблемних дівчат. Він розумів, що навряд чи ці двоє хотіли скинути його на спину химерною комбінацією двух проклять, але все ж. Кожного божого тижня вони щось витівали, а терпіння не було його найсильнішою стороною. Крістіна Вествуд мала інтелект Герміони і зовсім не характерний для її факультету потяг до капостей, а Аурелія… що ж, Аурелія була слизеринкою. І Забіні. І тринадцятирічною дівчинкою, що, на потаємну думку Гаррі, було найнебезпечнішою складовою рівняння.

  – Гаразд, – сказав він, всім своїм голосом передаючи, що все нітрохи не гаразд. Він ущипнув себе за перенісся та поправив окуляри. – Чи не були б ви такі люб‘язні пояснити мені, яким саме чином вам вдалося мене збити, коли я стояв у протилежному боці кімнати? – вимагав він, відкинувши руку в сторону з трохи більшою драматичністю, ніж йому б того хотілося. В голові тепер грюкало якимось особливо нестерпно, хоча що саме було причиною таких знущань – прокляття, гнів чи голод – сказати важко. – Ви усвідомлюєте, що я міг серйозно постраждати?

  Аурелія знизала плечима і відкинула темне волосся від обличчя.

  – А ви постраждали? – запитала вона, і на якусь коротку мить бездонні чорні очі наповнилися хвилюванням.

  – Ні, – Гаррі втомлено зітхнув, – але справа не в тому.

  – Я думаю, це через те, що ми одночасно вимовили заклинання, – дзвінко промовила Крістіна, переводячи погляд зі своєї палички на Гаррі.

  – Добре. Тоді йдемо далі. Де були ваші щити? Де увага? Що ви могли б зробити, щоб уникнути мого падіння? – продовжив Гаррі, відходячи від болючої теми, і, поки він завершив свою лекцію, вже час було йти вечеряти.

  Він спостерігав за тим, як студенти виходять із кімнати. Більшість із них в хорошому настрої, гучно балакають, і на мить Гаррі відчув себе винним за те, яку насолоду йому принесли насуплені та похмурі обличчя двох дівчат, що йшли позаду натовпу.

  – Все одно це не спрацювало, – сердито мовила Аурелія, дивлячись на свою паличку. Гаррі пирхнув і постарався не думати про те, яку жахливу річ вона задумувала скоїти; замість цього він переконався, що Кімната-на-вимогу прибралася повільним помахом його палички, і попрямував до дверей, щоб приєднатися до Герміони. Все, чого йому зараз хотілося – це добре наїстися та докладно розповісти друзям про свій жахливий день. Зрештою, це були всього лише маленькі незручності, і він сподівався, що вони можуть бути компенсовані смачною вечерею, свіжим повітрям та довгою, гарячою ванною. Можливо, йому вдасться випросити пароль від ванної старост на цей тиждень у Рона… або… у Рона.

  – Ти впевнений, що ти в порядку? - запитала Герміона, поклавши руку йому на плече і ставши навшпиньки, щоб ретельно подивитися йому в очі. Злегка стривожений, Гаррі кивнув.

  – Голова болить, але вона боліла й до того.

  – Ти достатньо спиш? – її очі звузилися, і вона почала тикати в нього своєю паличкою.

  – Так, я просто- Міоно, перестань, – запротестував Гаррі, намагаючись вирватись та ігноруючи її закочені очі, і врешті вона підняла свою паличку в жесті капітуляції.

  – Давай просто підемо на вечерю, доки Рон все не з‘їв. Вона приховала посмішку і послідувала за ним у холодний коридор.

  – Пам‘ятаєш, як Дамблдор сказав, що ця затія стане для нас чарівним досвідом?

  – О так, звісно.

  – Думаю, ми повинні вимагати від нього грошову компенсацію, – роздумував Гаррі, тремтячи у своїй тонесенькій шкільній сорочці і шкодуючи, що не прихопив свою мантію.

  – Трясця, тут наче в холодильнику.

  Герміонині туфлі дзвінко постукували по кам‘яній підлозі, і вона штурхнула Гаррі ліктем, вдаючи невдоволення.

  – А ти що хотів? Зараз взагалі-то листопад!

  Її тон здавався Гаррі достатньо добродушним, тому він вирішив ризикнути:

  – О, ну не знаю, як щодо паролю до ванної старост?

  Герміона всміхнулася і штовхнула важкі двері Обідньої зали.

  – Гарна спроба. Може, Рон скаже в обмін на твій десерт.

***

Ум’явши за п’ятнадцять хвилин непристойну кількість шматочків вічарського пирога, Гаррі згадав герміонині слова і подумав, що варто випробувати удачу. Якби Гаррі вдалось завести з найкращим другом щось, що хоча б віддалено нагадувало розмову, це б дуже допомогло, але чомусь ніяк не виходило. Рон насправді не був винним у тому, що його увагу постійно перетягував на себе хтось інший; принаймні, на цьому наполягала та частина Гаррі, яка не звикла ображатись.

  Він понуро тикав виделкою залишки другої порції гороху на своїй тарілці. Одна горошинка раптово відскочила і влучила Герміоні в плече. Вона не помітила. Вона була занадто зайнятою – вона і Рон – суперечками в тій звичній манері, яка старанно відточувалася протягом більше ніж семи років. Гаррі вже давно спостерігав за розвитком їх стосунків із сумішшю мовчазного забавляння, роздратування та кількох невдалих спроб «допомогти».

  Гаррі сумнівався, що Рон переступить через свою гордість та запросить її на побачення, а інстинкт самозбереження підказував, що розмови на таку тему з Герміоною – це теж не найкраща ідея. Ця думка викликала в Гаррі неочікувану посмішку, і він поспішно перевів погляд із своїх друзів, які не звертали увагу ні на що навколо, крім самих себе, назад на свою тарілку, щоб побачити, що ненароком перетворив залишки їжі на незрозуміле месиво.

  Гаррі поклав виделку і знову подивився на друзів.

  – Герміоно, можеш, будь ласка, передати сік?

  – Мм? – вона метнула в Гаррі неясний погляд, який тривав рівно половину секунди, і кивнула. – Рон, ти просто абсурдний!

  Все ще без соку, Гаррі втупився в неї очима і провів рукою по своєму волоссю. Почекав. Але тут Рон із побитим виразом обличчя захитав головою, ледь не збив ліктем глечик з водою і змахнув виделкою, на яку був наколотий шматок пирога. Гаррі подавив бажання рухнути своєю все ще хворою головою на стіл, а замість цього обіперся рукою об підборіддя і заплющив одне око.

  – Герміоно?

  – Мм?

  – Я тут подумав, може, сказати Снейпу, що я мрію побачити його голим? Як думаєш?

  – Безперечно, Гаррі, звучить як хороша ідея, – сказала вона, не повертаючись, але її звична обнадійлива посмішка змусила його усміхнутись собі в руку. – Рон, ти їси як свиня.

  Гаррі зітхнув і обдивився стіл одним розплющеним оком. Здавалося, всі його однокурсники були поглинуті якоюсь бесідою або заняттям, а він якимось чином пропустив свій шанс приєднатися. Докладаючи максимум зусиль, щоб не образитися (і, здається, зовсім не зумівши цього не зробити), він поклав собі ще пирога і підняв очі якраз вчасно, щоб зловити погляд Невіла:

  – Не думаю, що Снейп буде від цього в захваті. – сказав він і усміхнувся. Дуже широко. Гаррі вдячно всміхнувся йому через увесь стіл і відправив до рота вилку з великим шматком імбирного пирога із задоволеним зітханням.

  – В іншому випадку я би почав хвилюватися, – відповів він. Слова трохи зім’ялись через те, що Гаррі досі не прожував пиріг.

  – Всяке буває, – загадково сказав Нев і без слів передав Гаррі склянку гарбузового соку. – Як сьогодні пройшла зустріч клубу?

  – Ну, насправді… – почав Гаррі, але тут Мерлін-знає-звідки з‘явилась Джіні і плюхнулась на лавку біля Невіла.

  – Привіт, Гаррі, – сказала вона з посмішкою, перед тим як практично лягти Невілу на коліна, і вийняла ложку з його руки, щоб годувати його пирогом. Вираз обличчя Невіла нагадував щось середнє між збентеженням та захватом, і, коли Джіні просяяла і чмокнула його в щоку, Гаррі подумав, що захват усе таки переміг. Засмутившись, Гаррі відвернувся. Поодинці ці двоє були хорошими друзями та співрозмовниками, але разом… все-таки вони ще на початковій стадії стосунків, припустив Гаррі.

  Він був радий, що Джіні більше не мала на нього ніяких планів, зважаючи на те, що йому взагалі не подобалися дівчата в такому сенсі. Гаррі облизав ложку від пряного липкого смаколика і оглянувся навколо столу, раптово відчувши себе самотнім.

  – Ні за що, три ґалеони мінімум, – вигукнув Шеймус, схилившись над маленькою книжечкою разом із Діном, щось ковиряючи в ній та відчайдушно жестикулюючи. Дін кивнув, і Парваті, Падма та Луна, схилившись до них, скорчили розчаровані обличчя. Заінтригований, Гаррі кинув ложку на тарілку та піднявся з лавки, щоб приєднатися до невеликої групки.

  – Гей, що ви… – Гаррі замовк, коли Шеймус заховав книжку в себе під рукою і всі п‘ятеро різко припинили перешіптування. Він тяжко зітхнув, почуваючись кинутим, але не бажаючи цього показувати, хоча він і не розумів, чому. Хіба через той факт, що всі очікували від нього зовсім іншої поведінки. Чуйний, героїчний і самовідданий. Такі сподівання часом набридали.

  – Чудова ніч, чи не так, Гаррі? – спитала Луна, безтурботно дивлячись на нього. Вона накрутила довге пасмо волосся на палець із оранжевим нігтем, і посміхнулась йому.

  – До біса холодна ніч, – відповів він, але примусив себе криво посміхнутися у відповідь.

  – Ніякий холод не має значення, коли видно зорі, – замислилася вона, піднявши широко розплющені очі до зачарованої стелі. Гаррі теж підняв погляд і побачив, як зорі, поблискуючи, заповнили пусте полотно напрочуд чистого темного неба своїм світлом.

  – Здається, справді так, – пробурмотів він і раптово прозрів. – Щасти, Луно.

  З цими словами Гаррі кинув всі свої плани щодо розмов за вечерею, засунув руки в кишені та вийшов із Обідньої зали. Знову відчувши холодне вечірнє повітря і спустившись сходами, він ледь не врізався в Мелфоя, що крокував у протилежному напрямку. Вони лише трохи зачепили один одного плечима, але Мелфой зиркнув на нього холодними сріблястими під світлом місяця очима.

  Гаррі зупинився на східцях достатньо надовго, щоб кинути на нього такий самий погляд, хоча не сильно йому і хотілось. Якщо бути чесним, Мелфой більше не виглядав так, ніби вкладав душу і серце у свій вираз обличчя, як він робив раніше, і це було справжнім розчаруванням. Мелфоївські погляди завжди були переповнені отрутою; вони були найкращими, які доводилося бачити Гаррі, і їх можна було вважати зразком якості. Погляди Мелфоя були прекрасними, бо здавалося, наче він справді відчуває все те, що хотів показати.

  Іноді Гаррі навіть отримував грубий жест або «снейпівський» змах мантією, але не тепер. Дурний Мелфой, подумав Гаррі; навіть не може зробити все як слід.

  – Тікаєш від своїх фанаток, Поттер?

  Гаррі фиркнув, і його дихання стало помітним у холодному повітрі. Губи Мелфоя вигнулися в напівнасмішку, і вже не вперше Гаррі в голову прийшла небажана думка про те, що Мелфой виглядав би значно привабливіше, якби не ходив вічно з таким кислим лицем.

  – Заводив друзів у Забороненому лісі, Мелфой? – кинув він у відповідь, щоб позбавитись тривожної думки. Той закотив очі і струсив невидимий бруд із плеча своєї теплої на вигляд мантії. Гаррі окинув її поглядом і прикинувся, що зовсім не тремтить у своїй дурній тонкій сорочці, знаючи, що єдина причина того, що він так прохолодно вдягнувся, – це його власна імпульсивність та непереборне бажання швидше вийти назовні.

  – Не твоя справа, Поттер, – гаркнув Мелфой, і коли знову залунали кроки його дорогих чобіт, а вітер відкинув волосся йому на очі, Гаррі раптово усвідомив, що це була найдовша розмова з кимось за весь сьогоднішній вечір.

  З Мелфоєм. Що за чортівня.

  Болісно струснувши головою, Гаррі поспішив у сарай для мітел. І він безсумнівно не думав про те, як міг не помітити відсутність Мелфоя за вечерею. Бо, зрештою, він мав наглядати за-

  – Стули пельку, Гаррі, – пробурмотів Гаррі сам до себе, і подумав, що якщо розмови із собою були першою ознакою божевілля, то він уже давно розкішно облажався. А тоді, перш ніж встиг передумати, перекинув ногу через мітлу та відштовхнувся так сильно, як тільки міг, вкладаючи в свої рухи все накопичене за сьогодні розчарування, щоб розігнатися все швидше і швидше прямо в нічне небо. Він спостерігав за зірками, ігноруючи кусючий вітер, що врізався в його шкіру, безжально куйовдив волосся і намагався вибити повітря з його легень.

  Гаррі пікірував і кружляв, все вище й вище, розганяючись сильніше, ніж будь-коли, і це було просто неймовірно. Стара добра Луна. Йому не потрібні були химерні ванни і увага друзів. Тільки це. Тримаючись за руків‘я мітли, Гаррі ледве відчував свій головний біль, тож він звернув у чергову грандіозну петлю, і…

  …світ раптово почорнів. Все стихло. Зірки затухли, як і вогні замку. Все. Гаррі швидко моргнув, але він все ще нічого не бачив, не чув бурхливого вітру; він не чув свого власного дихання; він не чув «ох, чорт», яке точно викрикнув. Або проскиглив.

  Гаррі охопила паніка, пальці ковзнули по руків‘ю, і він раптово усвідомив, що практично висить догори дригом, і єдина річ, яка зупиняє його від падіння прямо до рук смерті, – це стегна, що стислися навколо мітли, немов лещата. Тяжко ковтнувши, він сильніше стиснув пальці і направив усю свою нервово-адреналінову енергію на те, щоб повільно, обережно випростатися, керуючись чистими інстинктами, і прийняти більш безпечне положення.

  Нарешті, дезорієнтований і, відверто кажучи, до біса наляканий, він завмер, нахилився вперед і спробував контролювати своє збите дихання та божевільне серцебиття. Він досі відчував вітер, це точно, і знав що все не могло просто… зникнути, тому, скоріше за все, це було… ох, чорт. Чорт забирай. Здається, це було те заклинання, що влучило в нього цього вечора на занятті Дуельного клубу. Звісно, третьокурсники ще не знають про прокляття із затримкою в часі…

  – Ох, на нас чекає довга і серйозна розмова, – промовив Гаррі у ніч, яку не міг бачити, але міг чути в своїй голові. Це дуже збивало з пантелику. Думки про жахливу помсту Аурелії та Крістіні якимось чином пом‘якшували липкий холодний страх від того, що Гаррі ширяв на висоті ста футів над землею і не мав жодного уявлення, де саме.

  Проблема в тому, що, так чи інакше, йому доведеться десь приземлитись. І знайти дорогу назад. Від такої перспективи у Гаррі щось стиснулося в животі; думка про те, що він міг випадково приблукати до лісу або до озера без двох найважливіших органів чуття пробіглася табуном мурашок по його спині, і він знову затремтів.

  Але все-таки він не міг залишатися в такому положенні всю ніч. Тихо істерично розсміявшись із своєї надуманої грифіндорської сміливості, Гаррі направив мітлу донизу і почав повільно спускатися, описуючи кола(він сподівався, то були кола), бо знав, що при такому вітрі спуститися прямо не вийде. Цей вітер страшенно дезорієнтував, але проблема була ще й у тому, що Гаррі, здається, кружляв занадто швидко, хоча це на диво складно було підтвердити без зору. Він відчув землю на долю секунди пізніше, ніж треба, і цього вистачило, щоб врізатися в твердий промерзлий ґрунт під незграбним кутом.

  Гаррі скотився з мітли з потоком вишуканої лайки і боляче приземлився на невідомій від місця падіння відстані, відчувши, як йому перебило подих. Він відчув, що його щиколотка розтягнулась і деформувалась, але хвиля болю затрималася на декілька милосердних секунд; коли вона нарешті накрила його, то виявилася такою раптовою і сильною, що Гаррі захотілося блювати.

  Стискаючи холодну, морозяну траву в занімілих пальцях, він проковтнув кислотний присмак і з великим зусиллям спробував повернути дихання під свій контроль. Очі пекли, вітер різко ковзнув по маленькій плямі вологи на шкірі, перш ніж Гаррі встиг змахнути її рукавом. Розлючений на самого себе, він видав неконтрольований звук розчарування в повітря, але це ніяк не допомогло. Він був заточений у цій темній беззвучній коробці на найближчий час, і жалість до себе була тут не найкращим помічником. Дійсно чудове завершення чудового дня.

  Гаррі обережно спробував намацати свою паличку, але її ніде не було. Пробна зміна положення з метою розширити радіус зони пошуків спровокувала легкий біль у щиколотці, нові блювотні позиви, головокружіння та рішення залишити все, як було. Вся печальність ситуації полягала в тому, що його пробирав лютий холод, він був травмований, не мав аніякого поняття, де знаходиться, і, теоретично, все, що можна було зробити, – це сісти і чекати, коли його хтось знайде. Сподіватись, що його хтось знайде.

  – Ніхто і не подумає шукати мене найближчі декілька годин, – промовив він уголос просто для того, щоб сказати. А якщо подумають? Що ж, тоді їм безумовно ніяк не допоможе той факт, що бісова карта Мародерів була у Гаррі з собою. М’які краї згорнутого пергаменту під його пальцями підказали йому, що вона, принаймні, все ще в його кишені - хоча це не дарувало великої надії, якщо згадати, що він не міг бачити.

  Сповнений відчаю, Гаррі начаклував безпаличкове зігрівальне заклинання, але воно виявилось дуже слабким і не протрималось й п‘яти хвилин у боротьбі з холодним вітром. Він спробував знову. Врешті-решт, після дванадцяти однакових заклинань та незліченних хвилин Гаррі здався. Безпаличкова магія завжди його виснажувала, тому зараз, усупереч паніці, що клубочилась у нього в грудях, та різкому болю в щиколотці, він почувався так, ніби зараз може просто лягти на холодну траву та провалитися в сон. Гаррі не був експертом в медицині, але й без того розумів, що це не найкращий знак.

  Він сподівався, що знаходиться не надто близько до лісу, бо… чорт. Мало того, що він не зможе побачити або почути щось, що до нього наближається, та ще й утекти від цього «чогось» буде доволі серйозною проблемою. Стривожений такими думками, Гаррі спробував відволіктися і замість цього витратити деякий час на те, щоб попроклинати самого себе за схильність до швидкого роздратування та імпульсивність.

  Якби він не мав такої проблеми з контролем емоцій, то міг би зараз згорнутися клубочком на м‘якенькому дивані у вітальні факультету. Перед вогнищем. Навіть слухати суперечки Рона та Герміони здавалось прекрасною перспективою. Послухати що-завгодно було б зараз чудово, справді чудово. Він навіть згоден був дивитися на Джіні і Нева в обіймах одне одного, або на Шеймуса з цим книжкобіганням, або на Мелфоя з його напів-мелфоївськими поглядами – все краще, ніж суцільна темнота.

  Гаррі зітхнув, а потім відчув м‘який дотик до свого плеча, який злякав його так сильно, що він підскочив, знову відчувши нудотний спалах болю, від якого його трясонуло, а рот на декілька неприємних секунд заповнився слиною. Разом із тим, однак, його затопила хвиля полегшення – хтось був тут.

  – Хто тут? – безглуздо запитав він. Нічого. Ще б пак. Гаррі зволікав усього секунду перед тим, як слова відчайдушно полилися з його рота. – Я нічого не бачу і не чую, ну, ти вже, напевно, здогадався. Точно. Вибач. Здається, з моєю щиколоткою щось не так… Я впав з мітли, і… Я нічого не бачу. І не чую. Я вже про це говорив, так?

  Гаррі зупинився, щоб перевести подих, і, звісно ж, не отримав ніякої відповіді, ну, принаймні, він її не почув, але за мить на його плечі опустилась важка мантія. У ній було просто неймовірно тепло, і в Гаррі з‘явилась підозра, що потенційний рятувальник зняв її прямо з себе.

  – Дякую, – промовив він, відвернувшись, щоб заховати обличчя в товстій, м‘якій тканині. Вона злегка пахла цитрусовими та бездоганно захищала від вітру та холодного повітря.

  Його раптовий комфорт був порушений різким болем у щиколотці, коли її несподівано торкнулись; Гаррі здригнувся, і обережні дотики враз припинилися. Замість цього його ліву руку схопили і стиснули в прохолодних, гладких пальцях. Він відчув впевнене ковзання по тильній стороні долоні, а потім паузу, хоча той, хто його торкався, не збирався відпускати його руку.

  – Що? – нахмурився Гаррі. Він відчув якісь рухи, наче людина схилилась над ним, і вітер доніс до нього той самий цитрусовий аромат. Гаррі терпляче зачекав.

  Нарешті він знову відчув ті ж самі рухи вниз по його долоні, тоді паузу, а потім чітку літеру Н, і нарешті все стало на свої місця. Ця людина, ким би вона не була, намагалася з ним поговорити, і Гаррі наповнило таке полегшення, що захотілось заплакати. Це ж так до біса просто.

  – Я зрозумів, – сказав він, стримуючи усмішку. – «Н», а перша була «Я», добре, продовжуй, – заохотив він, так сильно радіючи хоч якомусь способу поговорити в цій темній тиші, що зовсім забув думати про те, наскільки по-дурному він зараз виглядає.

  Я. Пауза. Н. Пауза. Е. Пауза. В. Пауза. М. І. Ю.

  – «Я не вмію». Гаразд… - підбадьорив він, і літери почали швидше вимальовуватись на його долоні. Тепер пауза позначала кожне нове слово.

  Я НЕ ВМІЮ ЗЦІЛЮВАТИ ПЕРЕЛОМИ, ВИБАЧ.

  Гаррі скривився.

  – Вона зламана?.. Охх, трясця. Нічого, я теж не вмію, – він замовк. – Ти не бачив мою паличку? Я її десь загубив.

  ТА, - з‘явилась на його долоні проста та швидка відповідь, і руку Гаррі відпустили.

  Він чекав, щільніше закутавшись у теплу мантію вільною рукою і намагаючись не думати про те, що таємничий рятівник його покинув. Або прийшов його вбити. В будь-якому випадку, Гаррі нічого не міг вдіяти.

  Коли за деяку мить паличка лягла йому в руку, він видихнув із болючим полегшенням та благоговійною вдячністю.

  – Дякую, – Гаррі так сильно стиснув її в льодяних пальцях, наче вона могла знову зникнути, і кинув на себе значно сильніше зігріваюче заклинання, яке нарешті не забирало в нього всі сили. Тепло розтіклось по жилам, і Гаррі голосно зітхнув, на мить забувши, що він тут не один. Ця думка несподівано ввірвалась у голову і змусила його шкіру на мить спалахнути, що зовсім не мало нічого спільного із заклинаннями, і він випалив:

  – Хто ти такий? Він знав, що якби його рятівником був Рон або Герміона, вони б повідомили йому про це раніше, ніж встигли б зробити щось інше. Ніякої відповіді не було, і Гаррі застала чергова хвиля побоювань. Він був щиро впевненим, що в Гоґвортсі більш не залишилось нікого, хто хотів би йому нашкодити, і ця людина зі своєю теплою накидкою та паличкошукальною допомогою, схоже, не хотіла його скривдити, але все ж. Гаррі зараз був вкрай вразливим, і про це не варто було забувати.

  – Постійна пильність, – пробурмотів він собі під ніс, принаймні, він думав, що пробурмотів. Він знав, що говорить, але взагалі нічого не чув; це здавалось просто смішним. Може, він взагалі кричав на всю горлянку. І тут до його плеча знову м’яко торкнулись. Гаррі пожував губу.

  – Хто ти? – запитав він іще раз, сподіваючись цього разу прозвучати трохи не так різко. Після довгої паузи його знову взяли за руку.

  НЕ ВАЖЛИВО.

  – Для мене може бути важливо! – сердито запротестував Гаррі. Пальці на мить зупинились на його долоні, а тоді:

  А МЕНІ ДО СРАКИ.

  Відповідь була такою неочікуваною, що Гаррі засміявся; сміх був злегка істеричним, але він нічого не міг із собою вдіяти. Гаразд, може, він був дуже істеричним, Гаррі не міг точно сказати, але підозрював, що так, бо на мить невідомий з‘єднав їх пальці і не сильно, але достатньо, щоб заспокоїти, стиснув його долоню, і це було так приємно.

  Гаррі стиснув чужу долоню в відповідь і втупився поглядом вниз, де, як він думав, були його руки, переплетені з руками іншого студента – а це мав бути студент, бо навряд чи Снейп, Макґонеґел або будь-який інший викладач став би лаятись у нього на долоні.

  – Слухай, – мовив він, коли його руку відпустили, і йому довелось стиснути зуби від ще одного легкого торкання до його щиколотки. 

  – Мене… В мене влучили двома скомбінованими прокляттями на занятті Дуельного клубу цього вечора. І все було в порядку до того моменту, як я піднявся в повітря, і я навіть уявити не міг, що ці дві речі між собою – блять, болить – пов‘язані.

  Гаррі втягнув повітря, відчувши, як його щиколотку огорнуло холодним поколюванням захисної магії. Біль стих, різкі поколювання пропали, залишились лише тупе ниття та гаряча пульсація, і це змусило Гаррі зрозуміти, що його стопа та щиколотка були повністю знерухомлені.

  – Вражає, – сказав він, не маючи впевненості у тому, чи було це достатньо голосно, чи ні. У будь-якому випадку, відтала трава під ним була холодною і вологою, і Гаррі кортіло швидше піднятись, аж тут він відчув:

  ЗМОЖЕШ ВСТАТИ ТЕПЕР.

  Гаррі тяжко вдихнув холодне затхле повітря і кивнув, дозволяючи іншій людині підняти його і обвити однією рукою талію, а іншою підхопити його під руку, доки він намагався стати на здорову ногу. Розгублений і з трохи запамороченою головою, він наважився вирівнятись, тримаючи поранену ногу над землею і спираючись на тепле, надійне тіло поруч нього.

  На мить вони завмерли, і в Гаррі з‘явилось жахливе передчуття того, що його збираються зв‘язати і левітувати, або щось інше настільки ж принизливе; він не збирався здаватися просто так, і, хоча це було ірраціонально і безглуздо, вже збирався протестувати і відбиватися, але тут його компаньйон почав рухатись, і в Гаррі не було іншого вибору, окрім як іти за ним. Гаррі вже майже був впевнений, що це таки був хлопець, особливо зараз, коли він напів-волочився-напів-стрибав по землі, спираючись на людину, що притислась до його боку. Він відчув приблизно однаковий зріст та фізичну силу, і крім усього, той запах… той теплий цитрусовий аромат, який час від часу ловили його ніздрі… він легкий і ненав‘язливий, але точно чоловічий.

  І це було приємно, якось заспокійливо. Гаррі чіплявся за цей запах і тепло рук, що його тримали, доки вони із вбивче повільною швидкістю просувались в сторону замку, як він сподівався. Ідея довіритися комусь, кого він навіть ні разу не бачив, розлилася тривогою по його жилам, і він вирішив якось відволіктись.

  – Я знаю, ця мала Забіні точно щось замислила. Кляті слизеринці. – пробурмотів він, і пальці, що покоїлись на його стегні, рефлекторно стиснулись. Занервувавши, він вирішив заткнутися щодо слизеринців та Забіні, на той винятково малоймовірний випадок, якщо його рятівником був Блез Забіні, і вже приготувався бути кинутим напризволяще.

  Тепер це був самозахист, сказав Гаррі сам собі, рівно за секунду до того, як він спіткнувся через свою розсіяність; все ще тримаючи свою поранену ногу над землею, він похитнувся, але його втримали на місці сильні руки, і замість падіння на холодну землю він вткнувся обличчям у тепле плече в шерстяному светрі.

  – Вибач, – пробурмотів він через секунду або дві, глибоко вдихаючи та відчуваючи дивне небажання вивільнятися з затишного кільця рук. Як тільки Гаррі обробив цю думку, він різко відхилився, неначе його щось вкусило. Намагаючись угамувати шалений стукіт серця та нормалізувати хід думок, він зовсім не помітив, як на долоні почали проявлятись нові літери, і йому довелось попросити їх повторити.

  ТУТ СХІДЦІ, - пауза, - 12.

  Цього разу ковзання по його руці були різкими та швидкими, наче незнайомець був роздратований Гаррі. Попри біль та вразливе положення, його це насмішило.

  – Вгору чи вниз? – запитав він, чудово знаючи, що не було жодних сходів, які б вели під замок. Таким питанням Гаррі заробив різкий ляпас по долоні, що змусило його побороти посмішку, і, піднімаючись слизькими кам‘яними сходами уривчастим кроко-стрибко-човганням, він відчув дивний і, можливо, не дуже вже й ірраціональний прилив прихильності до свого рятівника. За теплу мантію і збереження гідності, за спроби з ним поговорити і за те, як холодний палець своїми рухами по руці міг передати риси розумної, їдкої особистості, що так зацікавила Гаррі.

  «Два кроки вліво», – подумки озвучив Гаррі, притулившись до теплого боку. Теплого боку дратівливого студента-хлопця, що пах цитрусовими і… – пальці на його стегні трохи зсунулись, і Гаррі згадав, як нещодавно вони стиснулись, коли він висказувався щодо… так – …і беззаперечно був слизеринцем. Просто чудово.

  – Ти ж не збираєшся мене вбити, правда? – пробурмотів Гаррі, відчувши хвилю теплого повітря на обличчі, коли одні з головних дверей замку відчинились. Питання, скоріше, було риторичним, але незнайомець, затягнувши Гаррі всередину, гаряче пирхнув біля його щоки. Гаррі несподівано захотілось доторкнутись до нього, пробігтися кінчиками пальців по його обличчю, відчути лінію підборіддя, запустити долоню в його волосся, щоб знати, чи воно кучеряве, чи пряме, чи коротке, чи —

  ЗРОБИВ БИ ЦЕ НАВУЛИЦІ.

  – М?.. – завмер Гаррі, непевно похитнувшись. Він ніколи не славився особливою здібністю утримувати рівновагу. – Що зробив би навулиці… вбив би мене? О, тоді все добре.

  Відповіді не було весь той час, що вони йшли по вестибюлю - принаймні Гаррі так здавалось, бо там пахло, як у вестибюлі, – поки на його голову без попередження не накинули важкий капюшон.

  – Гей! Що за чо- мпфх, – він спробував протестувати, але тут до його вуст на мить притиснувся чужий палець. Цього було достатньо, щоб залишити після себе ледь помітний солонуватий присмак і змусити Гаррі почуватися шокованим та злегка ображеним. – Ти мене ховаєш? – вимагав він відповіді, не будучи до кінця впевненим, чи чутно його голос з-під товстої тканини. – Ти мене рятуєш, але при цьому ховаєш? Що з тобою, в біса, таке?

  Обидві руки Гаррі були зайняті утримуванням себе в вертикальному положенні, а скоріше-за-все-слизеринець міцно його тримав та тягнув за собою, тому ніякої відповіді не було, але Гаррі підозрював, що чужий лікоть не просто так штовхнув його під ребра. Натомість він тихенько бурчав собі під носа і старався не думати про те, чи багато в коридорах людей, і чи не витріщалися на них перехожі. Він раптово стривожився усвідомленням того, що й гадки не має, скільки часу провів навулиці – тридцять хвилин чи три години, і по суті зараз міг бути як ранній вечір, так і комендантська година.

  Коли вони знову зупинились, Гаррі прихилився до холодної стіни позаду і наважився:

  – Котра година?

  16 СХІДЦІВ НАГОРУ, - великий палець ковзнув по долоні, і Гаррі здригнувся. - І ПОМОВЧ.

  – Ти не дуже-то й люб‘язний, – зухвало мовив Гаррі, але все одно міцніше стиснув чужу руку і, підкорившись їй, обійняв теплу тонку талію, де його пальці лягли на шкіряний пояс.

  Шістнадцять незграбних, ніякових кроків (стрибків) та ще одні двері – і ось всі його решту органів чуття атакувала хвиля тепла, змішана з запахами щонайрізноманітніших цілющих настойок. Він занадто багато часу провів у цьому місці за минулі роки, щоб не впізнати ці аромати. Гаррі зісмикнув капюшон і дозволив собі безцеремонно вкластися на тверде лікарняне ліжко. Принаймні, подумав він, його можливо-слизеринець привів його в шкільну лікарню; це доволі таки хороший знак.

  Гаррі було незвично знову почуватись самотнім. Відволіктись було ні на що, біль у щиколотці повернувся, перетягнувши на себе всю увагу, і він зціпив зуби, стискаючи в пальцях грубу постільну білизну.

  Він зробив довгий, глибокий вдих і, здається, доволі шумно видихнув у тепло кімнати. Як не дивно, він досі тремтів, і коли з‘явилась мадам Помфрі із своїми вмілими жвавими руками і ароматом евкаліпту, Гаррі покірно дозволив себе обстежити, все ще безглуздо озираючись навколо в пошуках свого колючого рятівника.

  Він підозрював, що його покинули, і хоча Гаррі не міг його звинувачувати – той і так вже справді достатньо допоміг – але він ніяк не міг позбавитися болючого розчарування. Дотики Помфрі були ніжними і впевненими, вона переодягла його в стандартну фланелеву піжаму, влаштувала на декількох подушках та накрила декількома простирадлами; вона турботливо підтримувала голову Гаррі, поки обережно поїла його жахливим на смак зіллям, вона зцілила його щиколотку швидко і з мінімальним дискомфортом… але вона навіть не спробувала поговорити з ним.

  Простирадла були заправлені під нього занадто туго, і Гаррі зітхнув. Останній обнадійливий дотик до його руки, а тоді - нічого. Він відкинувся на подушки і спробував не думати про те, на скільки він застряг у цьому затемненні, бо коли він про це думав, холодний страх знову пронизував його тіло, і Гаррі підозрював, що тепер буде не так вже й просто його побороти.

  – І що тепер? – пробурмотів він у може-не-зовсім-і-тишу. Гаррі не на жарт перелякався, коли з його носа стягнули окуляри, але коли вже знайомі пальці обережно розгорнули його кулаки, йому довелося побороти усмішку. Він все ще тут.

  ВСЕ ОДНО НЕ ПОТРІБНІ, - відмітив рятівник м‘якими мазками по його долоні.

  – Справді. Я думав, що ти пішов.

  ТАК, - пауза. - ПІШОВ, - довша пауза, а тоді легеньке царапання кінчиками нігтів: - ЦЕ ГАЛЮЦИНАЦІЯ.

  Гаррі навіть не спробував придушити сміх, але сподівався, що «та пішов ти», яке він кинув на автоматі, вийшло пошепки, на той випадок, якщо Помфрі все ще була десь тут. Коли пальці висковзнули з його долоні, він сліпо вхопився за них, відчайдушно стискаючи тепле, злегка покрите волоссям зап‘ястя.

  – Не смій мене кидати, – випалив він, перш ніж встиг себе зупинити. Деяку мить він ледве міг дихати. Жахнувшись від себе через такий вияв слабкості, він зосередився на чужому пульсі під своїми пальцями, все ще не даючи незнайомцю піти. Він ненавидів просити про допомогу. Він завжди ненавидів просити про допомогу і ніколи не був прихильником демонстрацій власної слабкості, але в тому, щоб застрягти в своїй власній голові, було щось, що змушувало його хапатись за найтоншу соломинку допомоги, хто б її не простягав.

  – Не кидай мене, – відчайдушно повторив він, примушуючи себе послабити хватку і заплющити очі, вслухаючись у власне збите серцебиття. Напевно, це через зілля. Або від чортових проклять.

  ОК, – послідувала повільна відповідь, яка тривала, здавалось, декілька років.

  Гаррі тяжко ковтнув.

  – Я не хотів виглядати таким… ну, ти знаєш, як я виглядав, ти ж був тут. І зараз тут. Просто все так до біса дивно, а ти… – Гаррі зам‘явся, вчепившись вільною рукою в простирадла. – Дякую, розумієш?

  ДУЖЕ КРАСНОМОВНО, - швидко з‘явилось у нього на долоні, і Гаррі легко домалював уявну самовдоволену посмішку, хоч і на розмитому, нечіткому обличчі. Блідому обличчі, обрамленому таким само блідим волоссям, чого вже було достатньо, щоб почати хвилюватись, але Гаррі вирішив про це не думати.

 – До твого відома, я можу бути доволі красномовним, коли маю при собі всі… органи чуття, і все таке інше. – Гаррі позіхнув, холодний та раптово сонний. – І коли я не врізаюсь в землю, і коли моя щиколотка не зламана. Ну і ще багато чого.

  ТИ ЗАБУВАЄШ, ЩО МИ ЗНАЙОМІ.

  – Ну, я цього й не знав, – мовив Гаррі, зручніше вмощуючись на подушках та розслабляючись під ніжними дотиками до його пальців, що не припинились, навіть коли букви перестали з‘являтись.

  – Ти ж не сказав мені, хто ти.

  Гаррі відчув ще один ляпас і зітхнув, опираючись бажанню забрати руку. Але навіть коли цей порив тільки з‘явився, він вже знав, що не захоче цього робити, і не тільки тому, що не хотів залишатися один в темноті та тиші.

  ПОМФРІ ШУКАЄ КОНТРЗАКЛЯТТЯ, - стало різкою зміною теми, яку Гаррі й чекав.

  – Ти сказав їй про Дуельний клуб?

  Палець у абсолютно слизеринській манері вивів ЯСНА РІЧ, і Гаррі знову відчув його роздратування. За якусь мить з‘явилося ВОНА ХОЧЕ ДЕЩО ЗАП— і все раптом зникло. Зник палець і рука, яка м‘яко тримала його долоню, і Гаррі опинився наодинці з тонким ароматом цитрусових.

  Спантеличений та зовсім не наляканий, Гаррі зачекав хвилину або дві, перед тим як його ліжко прогнулось під вагою чийогось тіла. Він вловив рідну суміш запахів квітів та їжі і затхлих книг, і тоді маленька тепла рука стиснула його руку так сильно, що йому стало страшно за циркуляцію крові у ній.

  – Міоно? – нарешті озвався він, і хватка на його руці посилилася ще дужче. Якщо вона тут, то Рон теж тут, хоча він ніколи не був тактильною людиною. Це було досить добре. – Я в порядку, – додав він, бо в уяві вже з‘явилося її стривожене обличчя, а ще Гаррі знав, що вона неодмінно почне звинувачувати себе в тому, що не наполягла на більш ретельному обстеженні після того, як в нього влучило прокляття. – Просто стомився, – згодом мовив він, і збрехав, бо сонливість і спокій мов рукою зняло, і єдине, що він міг відчувати, – це напругу між його найкращими друзями, що вже встигли сісти біля його ліжка та почати сваритися.

  Йому не потрібно було навіть бачити або чути їх, щоб знати, що відбувається, і хоча він був вдячний їм за занепокоєння, вони навіть не спробували з ним поговорити, і він стомлено підмітив, що їхній візит ніяк нікому не допоміг.

  Крім того, Гаррі подумав, що хотів би повернути назад свою буркотливу змію.

  Врешті-решт Гаррі зобразив позіхання і прикинувся сплячим, хоча минуло доволі багато часу, перш ніж руку нарешті відпустили, поплескали його по плечу, і він знову опинився один. Гаррі відкинувся на подушку, втупившись в стелю відсутнім поглядом та уявляючи звук власного дихання у себе в голові. Як він згодом зрозумів, згадки про звуки були настільки чіткими, що йому майже вдалося обманути себе і запевнити, що його вуха знову працюють. І вони колись-таки будуть працювати, сказав він сам собі, із усіх сил борючись із зростаючою панікою.

  Гаррі скривився і накрив долонями очі. Обережно покрутив вилікуваною щиколоткою під простирадлом. Принюхався, подумки відмітивши, як почав покладатись на органи чуття, які в нього залишились. І взявся чекати, оскільки це єдине, що він міг зробити. Чекав, потонувши у власних думках, намагаючись виловити картинки з минулого, спогади і дивні туманні образи, вагаючись між роздратуванням до свого рятівника за те, що він його покинув, хоча й пообіцяв не йти, і намаганням зрозуміти, хто він взагалі, в біса, такий.

  Чому він був таким… турботливим, хай навіть у такий дивний спосіб, якщо вони з Гаррі не були друзями. Чому він, в біса, не міг викинути з голови тупу малфоївську посмішку. І, що найголовніше, чому він взагалі про неї думав.

***

  Виснажений, сліпий, але все ще повністю притомний, Гаррі не знав, скільки часу минуло, перш ніж ЯК ТИ раптово з‘явилось на його долоні. Щось підстрибнуло в Гаррі в грудях, і його вільна рука вчепилась у простирадла. Він все ще був роздратований.

  – Ти, блять, кинув мене! Ти обіцяв, що не підеш!

  МЕНІ ЖАЛЬ.

  – Звісно ж, тобі жаль, – пробурмотів Гаррі, на мить відвернувши голову. Якщо чесно, обурення вже розсіялось, мов його й не було.

  ГҐ І РВ БУЛИ ТУТ.

  – Знаю. Герміона ледь не розчавила мою руку, – Гаррі замовк і прикусив губу. – Тобі довелось піти через них?

  Потім довга пауза, під час якої всі чотири кінчики пальців спокійно та непорушно лежали в Гаррі на долоні.

  – Скажи. Будь ласка.

  ТАК.

  – Вони тебе бачили?

  НІ.

  Гаррі кивнув, в роті трохи пересохло. Новина про те, що цей хтось, хто тримав його за руку, міг дуже не подобатись Ронові та Герміоні, змушувала його трохи нервувати. І викликала ще одне почуття, про яке Гаррі, звісно ж, ні за що йому б не сказав.

  КОНТРЗАКЛИНАННЯ НЕМА, МЕНІ ШКОДА, - продовжив він за мить, і в Гаррі все всередині стиснулось. - СЕВ І МУНІ ГОТУЮТЬ ЗІЛЛЯ. БУДЕ ЗАВТРА.

  Сповнившись полегшення, Гаррі витер долонею лоба і, майже не дихаючи, усміхнувся. А тоді насупився і тикнув пальцем руку, що мирно лежала на його власній.

  – Муні? – перепитав він, розтягуючи голосні.

  ЛЮПИН, - повідомила рука. - ВОНИ З СЕВОМ ПРАЦЮЮТЬ РАЗОМ. БАЧИВ ЇХ. ЛЕДЬ НЕ ПОВБИВАЛИ ОДИН ОДНОГО. ЗАБАВНО.

  Гаррі переварив цю тривалу заяву, а тоді розплився у тріумфальній усмішці.

  – Ти точно слизеринець!

  ЯК МІТКО СКАЗАНО.

  До сьогоднішньої ночі і всього цього фестивалю сюрреалізму Гаррі б ні за що не повірив, що можна саркастично виводити літери на чиїйсь долоні, але життя таке непередбачуване. Ну звісно ж, він із Слизерина. До біса просто.

  – Проте я не відмовляюсь від сказаного, – мовив Гаррі, ліниво прослідковуючи середнім пальцем лінії на долоні абсолютно-точно-слизеринця. – Аурелія Забіні – це боже покарання.

  НЕ МОЖУ НЕ ПОГОДИТИСЬ, - з‘явилась неочікувана відповідь. - ПОВОДЬСЯ ТИХІШЕ, ЯКЩО НЕ ХОЧЕШ, ЩОБ ПРИЙШЛА ПОМФРІ І ЗНОВУ ПОЧАЛА ТИКАТИ В ТЕБЕ ПАЛИЧКОЮ.

  Через втому мозок Гаррі працював дуже повільно, тому він перепитав два чи три рази. Цього разу ковзання по його шкірі було на диво ніжним, і, чорт, цей слизеринець був напрочуд терплячим та турботливим з якоїсь незрозумілої причини. Більше ніхто не намагався поговорити з ним протягом останніх годин, і так, він знав, що жаліє себе, але вирішив: якщо не можна трошки себе пожаліти, коли ти проводиш ніч п’ятниці, застрягши у лікарняному крилі, сліпий, глухий та травмований, в компанії незнайомого слизеринця, то коли взагалі можна?

  – Пробач, – намагався прошепотіти Гаррі, сподіваючись, що в нього вийшло. – Котра година?

  ПІЗНО.

  Гаррі закотив сліпі очі.

  – Котра година, нестерпний ти негіднику?

  ПІВНІЧ. НЕ ГРУБИ.

  – Ти втік із спальні?

  Ніякої відповіді. Гаррі знав, що він її і не потребує; дурне вийшло питання. Нікому не дозволено десь швендяти опівночі, шпигувати за професорами й сидіти в темряві в лікарняному крилі. У його грудях надулась маленька бульбашка чогось приємного та захоплюючого – оскільки він і сам полюбляв частенько порушити правила, те, що хтось міг порушити правила заради нього, здавалось дуже привабливим.

  Але, що найважливіше, чому?

  Утім, якась маленька частина підсвідомості, що пам’ятала про обережність та інтуїцію, підказала того не запитувати.

  – Мені холодно, – сказав він замість цього. Прошепотів. Сподівався, що прошепотів.

  ХІБА ВОНА НЕ ДАЛА ТОБІ ЗІЛЛЯ.

  – Так, вона багато чим мене поїла, але мені все одно холодно, – незважаючи на тепло палати, Гаррі легенько затремтів, згадуючи морозну землю, і опустив рукава аж до кінчиків пальців вільної руки.

  Деяку мить чужі пальці м’яко вистукували щось у швидкому ритмі, а тоді матрас трошки прогнувся, і загадковий слизеринець вмостився на ліжку біля Гаррі, штовхаючи його, щоб він посунувся. Здригнувшись, Гаррі підкорився так швидко, як тільки міг із своїми задубівшими руками й ногами, і, перш ніж йому вдалось сказати хоч слово, його виснажене, податливе, накачане зіллями тіло притиснули до теплих грудей. Він завмер на кілька ніякових секунд, а тоді нарешті повністю розслабився, видихнув в м‘яку тканину светра, притиснувшись до нього щокою і насолоджуючись сильними теплими руками, що обвивались навколо його тіла.

  Повільно, глибоко і спокійно дихаючи, Гаррі наповнив свої легені легким ароматом цитрусу і посміхнувся, вдячний за те, що навколо темрява, і практично впевнений у тому, що потроху божеволіє. Йому ж навіть ніколи не подобалось, коли люди про нього піклувались. Але зараз він не був впевнений до кінця, чи дозволяє це тому, що не має вибору, чи тому, що, боже, як це приємно.

  Впевнена рука ніжно гладила Гаррі по спині, і він легенько зітхнув, занурюючись обличчям в м‘яку тканину. Йому було до смішного тепло й безпечно в руках цієї людини. Цього слизеринця. «Мого слизеринця», – сонно подумав він. І, можливо, завтра йому доведеться накласти на себе Забуттятус, але зараз…пішло воно все до біса.

  – Хороший светр, – прошепотів він, заплющуючи втомлені очі. – Це шерсть?

  КАШЕМІР, - з‘явилось під жахливо незручним кутом, а тоді додалося: - ІДІОТ.

  Гаррі всміхнувся.

  – Звучиш як Мелфой, – пробурмотів він.

  Втішений ситуацією, Гаррі потерся носом об светр, спробував побороти відчуття сонливості і чекав на відповідь від свого слизеринця, але її не було. Врешті здавшись, він підсунувся ближче, притискаючи їх з‘єднані руки до своїх грудей, а вільною зариваючись у м’який кашемір, що пах лимонами. Не шерсть. Вже коли Гаррі почав занурюватись у сон, він відчув несміливу руку в своєму волоссі, і зрештою вирішив, що лежати на ліжку в обіймах Драко Мелфоя – це не така вже й жахлива затія, як здавалось на перший погляд.

***

  Коли Гаррі прийшов до тями, він почувався так добре, що більше ніколи не хотів рухатися. Голова лежала на чомусь міцному та м‘якому, що плавно піднімалось і опускалось, йому було тепло, безпечно і неймовірно спокійно. Гаррі зітхнув і розплющив очі. Коли він знову побачив лише цілковиту темряву, щось у животі опустилось, і холодний жах окутав його на декілька секунд, доки він не згадав.

  Доки не згадав падіння з мітли і темноту, холод і самотність; згадав те, як його притягнули сюди й виводили слова на шкірі; і згадав, що зараз лежав на слизеринці, який пах лимонами і… все ще тримав його за руку.

  – Блять, – прошепотів він, прочищаючи горло. Він трошки підняв голову, почервонівши, коли згадав, з якою легкістю влігся на грудях у слизеринця і провалився в сон, наче якесь бісове кошеня. Відповідь, яка з‘явилась, коли Гаррі вивільнив руку і поклав її на простирадла, була досить простою:

  БЕЗ ПАНІКИ, – і за мить додалося: - Я Ж НЕ ВБИВ ТЕБЕ УВІ СНІ.

  – Авжеж, щиро дякую, – пробурмотів Гаррі, повністю оговтавшись від сну і кинувши погляд кудись в напрямку своєї живої подушки. – А мої друзі кажуть мені, що це я завжди очевидний.

  Не отримавши ніякої відповіді, окрім глибокого вдиху десь під його тілом, Гаррі здався, постарався проігнорувати залишки здорового глузду і плюхнувся назад на теплі, обгорнуті кашеміром груди.

  ЯКЩО ТИ ЗБИРАВСЯ ПИТАТИ, ТО Я НЕ ЗНАЮ, КОТРА ГОДИНА. АЛЕ НАВУЛИЦІ ТЕМНО, А ПОМФРІ ПІШЛА В ЛІЖКО, - написав слизеринець, приємно здивувавши Гаррі. – Тут є ще хтось?

  НІ.

  Гаррі кивнув, ще більше заспокоївшись. Він пробігся кінчиками пальців по гладкому шкіряному поясу. Зловив себе на думці, що те, чого йому насправді, до жару в тілі хочеться зробити – це ковзнути пальцями вище, над поясом, під кашемір та бавовну, і провести ними по теплій оголеній шкірі. Він тяжко ковтнув.

  – Я не схиблений на часі, щоб ти знав, – кинув він, впившись нігтями в долоні, щоб стриматись. Зрештою, просто знати свої бажання – це одне, але лапати незнайомого слизеринця на ліжку в шпиталі – це вже зовсім інше. – В мене просто багато справ, і я повинен дотримуватись чіткого графіку.

  НЕЙМОВІРНО. Б‘ЮСЬ ОБ ЗАКЛАД, ТИ ПРОСТО НЕ ВМІЄШ НІЧОГО НЕ РОБИТИ.

  – Я вмію, – заперечив Гаррі, образившись. – От зараз я нічого не роблю, – він зупинився і поборов легеньку посмішку, коли відчув чергове драматичне глибоке зітхання під своєю щокою. Він стиснув руку, що лежала в його долоні. – Але проблема з нічогонеробінням полягає в тому, що якась важлива персона завжди мене знаходить і пропонує – а точніше примушує – допомогти з якоюсь новою безкорисною альтруїстичною… ідеєю. – Гаррі закінчив, почуваючись водночас ображеним і винним.

  ВИЙШЛО НАВІТЬ МАЙЖЕ ЗРОЗУМІЛО, - саркастично вивів палець на його долоні. Гаррі скривився і зробив вигляд, що більше не хоче торкатись докучливого негідника. Він хотів, насправді. Зовсім трішки. І це було досить таки незручно.

  НА ТВОЄМУ МІСЦІ Я Б НІКОМУ НЕ ДОЗВОЛЯВ СОБОЮ МАНІПУЛЮВАТИ.

  Гаррі притиснув губи до м‘якого кашеміру і тяжко зітхнув.

  – Давай, скажи, що я занадто добрий.

  ТИ ЗАНАДТО ДОБРИЙ, - оголосив палець. - НІ – КОРИСНЕ СЛОВО.

  Простогнавши, Гаррі схопив його руку, перш ніж він встиг ще щось сказати.

  – Північ – не найкращий час для лекцій від загадкового слизеринця, – мовив він. Насупився. – І взагалі від кого-завгодно. Помовч.

  «Хороша рука», – тільки тепер звернув увагу Гаррі. Він притягнув її до себе і ковзнув по шкірі, що вже вспіла зігрітись у теплі кімнати. Пальці були довгими і сильними – він згадав міцну хватку на своєму стегні, коли вони плентались по траві. Рука – або скоріше її власник – була покірною і податливою, принаймні зараз, і дозволяла йому крутити зап‘ястям так і сяк.

  Він прослідкував грубі мозолі на долоні, яка дуже нагадувала його власну, але все, про що це говорило – що слизеринець любив літати, і це ніяк не допомогало встановити його особистість. Нігті, коли він провів по ним пальцями, виявились охайно підстриженими, але шкіра навколо них була обкусаною.

  – Ти гризеш нігті! – тріумфально викрикнув Гаррі, і рука, яку він тримав, напружилась.

  ЯК І ТИ.

  Гаррі посміхнувся, здивувавшись, що не отримав чергового їдкого коментаря.

  – Знаю. Я просто чомусь не очікував такого від тебе.

  ЧОМУ? - з‘явилась швидка відповідь, і цього разу слизеринець навіть домалював знак питання, що здалось Гаррі невимовно милим.

  Він знизав плечима і підсунувся трохи ближче, доки їх стегна не притиснулись одне до одного через колючі простирадла.

  – Не знаю. Факультетські стереотипи? Слизеринці не кусають нігті?

  Гаррі замовк і повернувся до обережного тактильного вивчення руки, що була повністю в його розпорядженні. Простягнувши пальці, він порівняв їхню довжину. Якщо б у нього й залишались якісь сумніви щодо статі, то тепер він точно міг впевнитись, що рука була чоловіча. Значно ширша, ніж у Герміони або Джіні, і яка різниця, що він тримався за руки не з такою вже й великою кількістю дівчат? Тепер стало ясно – а в даній ситуації ще й ніяково – що йому просто не подобалось триматися за руки з дівчатами. Ще була Парваті на Святковому балу, але в неї також були маленькі долоньки.

  Ця ж рука була великою, але не настільки, як у Рона; насправді вона була майже такою, як у Гаррі, але пальці були довшими та акуратнішими. Вона приємно відчувалась у його руці, ось чому він продовжував її тримати, хоча в цьому й не було потреби. Продовжував до того моменту, поки власник не забрав її, щоб повідомити:

  У ТЕБЕ ГРУБА ШКІРА.

  – О, ну дякую, – сухо відповів Гаррі, не перешкоджаючи пальцям, що вивчали його руки у відповідь. – Це не моя провина. Я багато часу проводжу навулиці.

  ЖАЛЮГІДНЕ ВИПРАВДАННЯ.

  Гаррі пирхнув.

  – О, авжеж. А в тебе… – він зупинився в роздумах і зітхнув. – А в тебе, насправді, дуже м‘яка шкіра. Мазунчик.

  Гаррі подумав, що заслужив цей ляпас по руці, але це не заважало йому почати бурчати.

  – Вибачення просити не буду, – заявив він, але не стримався і примирливо ковзнув пальцями по теплому зап‘ястю, а тоді по передпліччю. – Ти перший почав, – по-дитячому додав він, і легке тремтіння тіла, що його обіймало, означало сміх, який виявився одночасно неочікуваним та приголомшливо приємним.

  Гаррі раптово кинуло в жар, він прикусив губу і м‘яко видихнув у теплий светр, сподіваючись, що його напруженість не помітили. На його руці більше не з‘являлось ніяких слів, бо їхні долоні були міцно з’єднані в замок, але рука, що все ще обвивалась навколо нього, притиснула його ще сильніше, і Гаррі тяжко ковтнув.

  Як би він не намагався, усе, про що міг думати – що все це не може добре закінчитись.

  Якщо чесно, він намагався взагалі не думати про все, що відбувається, особливо з того моменту, коли клятий слизеринець вирішив його обійняти, і Гаррі йому дозволив, і тепер всі ці цілком безпрецедентні погладжування, і те, як його серце, живіт і… інші частини тіла реагували на цю людину. Людину, яку він навіть не бачив. Але його тіло не саме по собі почало так по-зрадницьки поводитись; Гаррі знав: те, що він сам дозволив собі так думати про слизеринця, не залишало йому ніяких шансів.

  Гаразд, якщо чесно, були тільки два варіанти. Власником руки, яка тільки що вивела ЧОМУ ТАК НАПРУЖИВСЯ на його долоні, міг виявитися лише один із декількох слизеринців, і Гаррі чесно не знав, яка з теорій була гірше…

  – Не знаю… задумався якось, – неуважно відповів він.

  …бо цей хлопець був занадто струнким і розумним, щоб бути Кребом або Ґойлом, що залишає ймовірними кандидатами Нотта, Забіні і Мелфоя, але Гаррі не пригадував, щоб бачив колись Нотта на мітлі. І гаразд, йому не обов‘язково бути семикурсником, але його реакція на Герміону та Рона (або їхня потенційна реакцію на нього) доводила протилежне, і о, боже. Якого б чорта комусь із них тікати із спальні посеред ночі заради нього?

  Серце Гаррі почало калатати як божевільне, і він згадав, чому не варто було про це думати. Раптова паніка огортала все більше, заповнюючи беззвучну темну реальність, і всупереч усім небезпечним і руйнівним думкам у себе в голові, Гаррі піддався інстинкту і притиснувся сильніше до а-раптом-Драко-Мелфоя, намагаючись не задихнутись від почуттів. А тоді заспокійливий запах лимонів, великий палець, що гладив його по спині, тепле дихання в його волоссі – і Гаррі здався.

  – Ходи сюди, – пробурмотів він, сповзаючи під простирадла, трохи піднявся, щоб схопити хлопця за руки та плечі і притягнути ближче.

  Гаррі не відпускав його, доки вони обидва не випростались на ліжку обличчям один до одного і притислись тілами, які розділяв лише клубок простирадел, що незручно обмотались навколо ніг і стегон Гаррі. М‘яке неглибоке дихання на губах підказало, наскільки небезпечно близько вони знаходились, вмостившись на грубій подушці, яка навіть в порівняння не йшла з м‘яким слизеринцем із запахом цитруса.

  Ніяких слів не з‘явилось, але за мить Гаррі різко ткнули в плече, а одразу після цього рука обвилась навколо його талії, що дуже збило його з пантелику.

  – Я тебе не розумію, – прошепотів він, не впевнений, що взагалі зміг щось вимовити. А тоді, перш ніж зміг себе зупинити, простягнув руку і зробив те, що хотів зробити усю ніч. Залишивши одну руку вільно лежати на теплому кашемірі, він запустив іншу долоню в м’яке, тонке пряме волосся, що переливалось між його пальцями немов шовк.

  В животі Гаррі щось перевернулось. Рука на його талії стиснулась; у Гаррі перед очима стрибало одне запитання – чи обидва вони розділили цей «ох, блять»-момент, бо це точно був він. На мить він перестав дихати, а тоді щось, щось природнє і примітивне, що бажало просто торкатись, змусило його ковзнути пальцями по цьому волоссю ще раз. І ще раз. А тоді іще раз, доки напружена рука не розслабилась і не розпрямилась на його талії, і доки дихання Гаррі не вирівнялось.

  Серце все ще шалено калатало, хоча Гаррі і почав сміливішати, і він випустив з рук волосся, що подумки зафарбувалось в білий. Гаррі провів кінчиками пальців по гладкій шкірі, аристократичним скулам, по тонесеньким повікам, що покірно заплющились під його доторками, зачепили пухнастими віями його пальці і викликали маленьку мимовільну посмішку. Він безумовно старався багато не думати про те, що робить. Просто робив.

  Він ковзнув подушечками пальців по гострому, прямому носу, все ще зовсім не думаючи, кому він міг належати. Шкіра була м’якою і теплою, і Гаррі просто насолоджувався нею. Він окреслив долонею гострі лінії підборіддя, які зовсім його не здивували. А ось ледь помітна колюча щетина здивувала.

  – Голишся маглівським способом? – пробурмотів він, ледве стримавшись, щоб не додати «Мелфой», але дихання збилося, і, зрештою, він зовсім не збирався про це думати.

  Замість цього він провів великим пальцем по м’якій нижній губі, ніжно погладжуючи теплу, вологу плоть і втрачаючи здібність нормально мислити. Застрягнувши десь між холодним жахом і болючим збудженням, Гаррі не був упевнений, чи йому на мить не привиділось, як струнке тіло притиснулось іще ближче, але він не зупинив ласки і точно відчув на своїй шкірі короткий гарячий видих – здається, слизеринець затримав дихання – і о, боже.

  Гаррі заплющив очі, бо, що б зараз не відбувалось, воно здавалось занадто інтимним, щоб робити це з відкритими очима, навіть якщо він все одно нічого не бачив. Можливо, це навіть добре, подумав він, проводячи подушечкою великого пальця по кутику теплих вуст, що мимоволі смикнувся під його доторком, і знаючи, що, хто б це не був (Мелфой, люб’язно підказала його підсвідомість)…хто б це не був, Гаррі би ні за що не став поводитись так сміливо і впевнено, якби мав зрячі очі.

  Окресливши дивну легеньку посмішку, Гаррі посміхнувся у відповідь і спробував це приховати, але кінчики пальців, що ковзнули по оголеній ділянці його талії, підказали, що він не дуже здатний на хитрощі. Він підсунувся ближче, одночасно відчуваючи розчарування та вдячність до ідіотського клубка простирадел, та знову провів пальцями по тим чудовим губам. Задумався, чи залишаються вони такими ж чудовими, як зараз, коли кидають всі ті гострі та їдкі слова. Забувши, що заклявся не думати про такі речі, думав, які вони на смак.

  Коли губи розімкнулись під його пальцями – м’який, вологий, гарячий видих – жар пройшовся його спиною, а коли вони ніжно зімкнулись, щоб притиснутись поцілунком до кінчиків його пальців, Гаррі відчув електричні імпульси по всьому тілу. Він був упевнений, що ахнув, і до того ж доволі чутно.

  Гаррі все ще не забирав пальців, а слизеринець не відсторонився, хоча й міг його бачити. Він бачив Гаррі, звісно ж, бачив, і тільки що поцілував його пальці, і, трясця, його збудження, напевно, було написано в нього на обличчі великими літерами. Воно навіть не збиралось нікуди діватися, бо він все ще утопав у почуттях – пришвидшене дихання і теплі губи, що все ще притискались до його шкіри, і серце, що билось під його долонею настільки ж шалено, як і власне.

  Він глибоко вдихнув вже знайомий аромат лимонів, бавовни, мікстур і свіжого поту, і затремтів. Ближче. Черговий ніжний поцілунок на його пальцях, і залишки розуму Гаррі поплили геть. Як і здатність логічно мислити. Ближче, знову запустивши пальці в м’яке волосся. Йому хотілось попросити, вимагати, благати, торкнись мене, будь ласка, але він не наважувався. Не рахуючи того, що Гаррі ніколи не говорив нічого подібного, повна відсутність слини в роті перетворила б його голос на щось між шепотом та скреготом, а він не хотів ні на мить руйнувати магію, що між ними виникла, своїми незграбними словами.

  Одне гаряче дихання на двох, стегна, що вигнулись назустріч його власним, підкоряючись німому проханню, ніжні дотики до його оголеної шкіри. Він не міг, просто не міг цього витримати, все тіло нило та боліло від того, наскільки правильно та до біса добре все це відчувалось, і йому ще ніколи за все життя не хотілось поцілувати когось настільки сильно. Напевно, виною всьому були зілля, думав Гаррі, прогнувшись ближче до руки, що ковзнула під нічну сорочку і провела по голій спині. Напевно, всі ті зцілювальні зілля, що дала йому Помфрі, змусили його втратити розум, бо Гаррі Поттер зазвичай не цілувався із… слизеринцями, яких не міг бачити, посеред ночі.

  Хоча Гаррі подумав, що міг би. Особливо, коли цей слизеринець приємно пахне і такий невимовно приємний на дотик, не намагається його вбити і шукає способи з ним поговорити, сповнений сарказму та колючих насмішок, продовжує притискатись ближче і, боже, торкатись ось так, і Гаррі здався, подолав останні декілька дюймів між ними, глибше занурився пальцями в можливо-блондинисте волосся і дотягнувся до тих вуст, бажаючи їх до болю, і ледь не заричав від нестерпного розчарування, коли все це раптово зникло.

  Теплі губи, м’яке волосся, руки, обвиті навколо нього, – все зникло. Серце Гаррі неприємно стискалось, коли він мацав пусті простирадла і думав, що він, в біса, зробив не так. Гаразд, можливо, цілувати Гаррі Поттера – це не те, що зазвичай очолювало списки «Що я очікую від сьогоднішнього дня» звичайних хлопців-слизеринців, але лагідна рука, здавалось… заохочувала.

  Гаррі відкинувся на подушки і зітхнув. Він все ще був знервованим і збудженим, і, наляканий, підскочив, коли знайома холодна рука лягла йому на лоба, принісши із собою запах евкаліпту і ауру продуктивності та працьовитості. Помфрі. Він сподівався, що її поява означала початок нового дня, а також, з маленькою надією, що це було причиною раптового зникнення слизеринця.

  Коли пляшечка із зіллям притиснулась до його вуст, Гаррі піднявся на ліктях, щоб його випити, скривившись від крейдяного присмаку і за мить впізнаючи Сонне Зілля. Помфрі міцно стиснула його руку своєю сильною та прохолодною долонею, а тоді відпустила, і Гаррі зрозумів, що в нього є приблизно хвилина, перш ніж він остаточно відключиться.

  …або менше, підмітив він, коли очі самі заплющились, а думки почали плутатись. Останнім, що він пам’ятав, були м’які губи, що притиснулись до його волосся, і стрічка з літер, виведених на його долоні, але які він ніяк не зміг розібрати.

  Йому снились чудові сни, і, можливо, винні в цьому знову були зілля, але, може, і хтось, хто пахне лимонами, із небезпечними губами, кого Гаррі так і не вдалося поцілувати, і чиї насмішки насправді означали дещо зовсім інше.

***

  Гаррі ледве встиг прокинутись, зорієнтуватись у просторі та побороти хвилю паніки, до якої він вже майже звик, як ніжна, але вміла пара рук допомогла йому сісти, обпершись на подушки, і запропонувала чергову пляшечку із зіллям. Воно пахло незвично, солодко, і Гаррі випив його залпом, сподіваючись на краще.

  Напій, що виявився не таким вже й неприємним, теплом розлився по тілу і залишив на язику присмак компоту. Гаррі тільки задумався про те, чи вдалося «Севу і Муні» зварити його, не повбиваючи один одного, як він почув пронизливий скрип, саме почув, а очі почало жалити від чистого, насиченого полегшення. У ту мить він зрозумів, що все ще тримав їх міцно заплющеними.

  Він нарешті розплющив їх, швидко моргаючи і намагаючись розпізнати три фігури біля його ліжка. Вони розмиті, але точно були тут – мадам Помфрі, Люпин і якась рухома чорна пляма?.. Гаррі намацав рукою окуляри, надів на носа і… о боже, він ще ніколи в житті не був такий радий бачити Снейпа.

  – Бачу, ви знову з нами, містере Поттер, – підмітив він, вигнувши темну брову, і хоча його тон був, як і завжди, сухим та роздратованим, Гаррі вловив, як вони з Люпином кинули один на одного швидкий погляд, сповнений полегшення.

  Тепер, коли Гаррі знову міг бачити, він вирішив не випускати з виду нічого важливого, і оглянувся по яскраво освітленому та пустому Лікарняному крилу. Виходить, вони справді були одні минулої ночі. Дякувати богу, йому про це не збрехали, і… що ж, зараз було зовсім не вчасно думати про це «і».

  – Чудово, Северусе, Ремусе… здається, ваші старання були не марними, – захоплено мовила Помфрі, вже махаючи своєю паличкою та наближаючись до Гаррі, який настільки часто проходив через ці тести, що навіть не думав чинити супротив.

  Натомість він переводив погляд з Люпина на Снейпа, що стояли поряд із його ліжком. Обидва виглядали дуже стомленими та роздратованими, але Гаррі не міг не помітити, що вони стояли трохи ближче один до одного, ніж зазвичай, і Снейп навіть не пожалкував іще одного погляду для свого найменш улюбленого колеги. А ось на свого найменш улюбленого учня він дивився як зазвичай, і Гаррі заспокоїла думка про те, що деякі речі в цьому світі ніколи не змінюються.

  Бо світ, у якому Снейп і Люпин могли знайти спільну мову, здавався зовсім уже дивним. – Дякую, – імпульсивно мовив Гаррі, звертаючись до них обох.

  – Більше не буде ніяких… непередбачуваних наслідків, правда?

  – Не повинно бути, – відповів Люпин, і тільки-но він відкрив рота, щоб продовжити, його перебили.

  – Не для вас, містере Поттер. Думаю, вам приємно буде знати, що міс Забіні була належним чином покарана за використання чарів без належного знання їх дії, – Снейп зробив паузу і кинув на Гаррі погляд, який чітко говорив: «Не те щоб ви самі колись про це думали, чи не так, Поттер?». Гаррі це проігнорував. – Вона та її однаково безмозка партнерка по дуелі відбувають покарання… – Снейп зупинився для кращого ефекту, і Гаррі подумки продовжив: «...До кінця їхніх днііііііів», – до кінця тижня. Із містером Філчем.

  Попри все, Гаррі усміхнувся.

  – Добре, – він покірно нахилився до Помфрі, не чекаючи її прохання, і Снейп продовжив, скривившись.

  -Звісно ж, ні одна з цих прикрощей не спіткала б вас, якби ви належним чином контролювали своїх учнів. Ваша самовдоволеність не має жодних виправдань, і ви—

  Люпин раптом кашлянув у кулак, і Снейп замовк. Його похмурий погляд був майже вбивчим, але він не вимовив більше ні слова. Гаррі зачаровано витріщався на нього, моментально забувши про всі прокляття, сліпоту і майже-поцілунки із слизеринцем.

  – Еее, то… що це було? – запитав Гаррі після декількох секунд дивної тиші.

  – Ти мав рацію щодо комбінації двох заклять, – пояснив Люпин. – Імовірно, Аурелія вирішила спробувати заклинання, яке підслухала у свого брата. Після невеличкого розслідування виявилось, що це було закляття із відкладеним часом активації, яке використовували, щоб дезорієнтувати суперників на квідичному полі – звісно ж, воно заборонене; вона про це не знала, проте я щиро впевнений, що її брат знав. Заклинанням Крістіни було звичайне тимчасове прокляття сенсорної депривації.

  Брови Гаррі підскочили кудись угору. Блезу Забіні доведеться багато чого йому пояснити.

  – Відкладений час активації, – пробурмотів він собі під носа, потираючи обличчя і роблячи уявну помітку попередити Рона про потенційні брудні прийоми суперників; він зрадів, що більше не був капітаном квідичної команди.

  Люпин кивнув, Снейп тихенько фиркнув, а Помфрі торкнулась холодними пальцями його повік.

  – Перше заклинання відклало дію другого, і, як виявилось, все це спрацювало, коли ти піднявся в повітря. Випадковість, але надзвичайно небезпечна; пощастило, що ти так добре вправляєшся з мітлою.

  – Так. А ще пощастило, що дехто… – Гаррі зупинився, задумливо прикусивши губу. Проблема полягала в тому, що тепер, коли він знову міг чути і бачити, світ навколо перестав здаватися сном, і він більше не міг довіряти своїм почуттям, заснованим на невпевнених рухах чужих пальців по його шкірі, та розуму, затьмареному зіллями, а ще він не міг до кінця усвідомити, що пережив щось подібне із Драко Мелфоєм. – Ви ж знаєте, хто мене сюди привів? – зрештою запитав він.

  – Гадки не маю, Гаррі, – відповів Люпин. – Вибач.

  Снейп теж не знав, принаймні так Гаррі вирішив, дивлячись на його вигнуту брову, закочені очі і невимушений змах довгими пальцями, хоча на питання він і не відповів.

  Помфрі перестала мацати обличчя Гаррі, відступила від ліжка і зітхнула, коли він в очікуванні втупився в неї очима.

  – Вибач, але я пообіцяла йому, що нічого не розповім.

  Люпин допитливо вдивлявся в її обличчя. Вона знизала плечима, стиснувши пусту пляшечку з-під зілля. Снейп фиркнув, і Помфрі повернулась до нього із викликом в очах.

  – Ви коли-небудь чули про лікарську таємницю, Северусе?

  Снейп знову недовірливо фиркнув.

  – Чув, щодо пацієнтів.

  Помфрі повільно посміхнулась, і Гаррі з цікавістю споглядав, як її відкрите, добре обличчя ставало все більш лукавим.

  – А юнак і був пацієнтом. Він підвернув ногу, поки тягнув містера Поттера по слизькій небезпечній дорозі.

  Відверто розізлившись, Снейп розвернувся і попрямував геть із лікарняного крила, змахнувши важкою темною тканиною мантії. Люпин провів його поглядом, посміхнувся Помфрі у відповідь і звернувся до Гаррі, перш ніж піти вслід за колегою.

  – Побачимося на занятті в понеділок.

  Гаррі неясно кивнув і перевів очі назад на Помфрі, яка вже продовжила свою ранкову рутину; він був радий знову чути дзенькіт пляшечок і скрипіння чоботів по підлозі, але його думки були зайняті чимось іншим. Слизеринець (звісно ж, не Мелфой) поранився, допомагаючи Гаррі. І ні слова про це не сказав.

  – Ви його вилікували? – раптово випалив він.

  Помфрі насупилася.

  – Вибач?

  – Ви його зцілили? Слизеринця, що привів мене сюди?

  – Що змусило вас думати, що він слизеринець, містере Поттер? – вона відволіклась від своїх справ, щоб глянути на нього.

  – Він мені сказав, – відповів Гаррі.

  – Як? – Помфрі знову підійшла до його ліжка, і Гаррі схопив її руку, перш ніж вона встигла його зупинити.

  ОСЬ ТАК, - вивів він пальцем на її прохолодній сухій долоні, і вона здивовано витріщилась на нього.

  – Святий Мерлін, – врешті прошепотіла вона. – Так, звісно ж, я його вилікувала. Він в повному порядку.

  Полегшення, з яким він не знав, що робити, зігрівало, і Гаррі кивнув, відпускаючи її руку.

  – Але ви не могли б…

  – Вибач, цього я зробити не можу, - перебила вона, повертаючись до склянок із зіллями. – Але, можливо, тобі краще цього й не знати.

  Гаррі вчепився пальцями у простирадла і подумки застогнав. Цього він і боявся.

***

  Вже за двадцять хвилин Гаррі зайняв своє місце за обіднім столом, повністю готовий до шквалу стурбованих «ти в порядку, друже?» та «ми справді дуже за тебе хвилювались», а також до радісних вигуків на кшталт «ти собі не уявляєш, скільки балів забрали в слизеринців!»

  Це відволікало від дивної вчорашньої ізоляції, тому Гаррі відповів на всі питання друзів та насолодився короткою перервою в їхніх вічних сварках, спокійно поїдаючи тост із помідорами й запиваючи його вже не гарячим чаєм. Після дня, проведеного в цілковитій тиші, все навколо здавалось нестерпно гучним: скрегіт металу об кераміку, цокання каблуків по підлозі, гомін сотні змішаних голосів.

  На деяку мить він заплющив очі і подумав, що тиша була не такою вже й поганою.

  Але тільки на мить, бо тоді він згадав яскравий спалах паніки, і його очі розплющились якраз вчасно, щоб зустріти погляд допитливих сірих очей з іншого боку залу. Шлунок Гаррі перевернувся, перш ніж ті очі звузились і відвели погляд, залишаючи його сам на сам із тим фактом, що, хоч і на хвильку, але Драко Мелфой виглядав схвильованим.

  Прибуття совиної пошти допомогло відволіктись. Гаррі одним вухом слухав Ронові зітхання над листом від невдоволеної матері і передав Герміоні випуск «Щоденного віщуна», навіть на нього не глянувши. Його більше цікавила невеличка скляна баночка, загорнута в коричневий папір, яку кинула біля його тарілки шкільна сова. Переконавшись, що на загадковому предметі немає ніяких неприємних проклять, він покрутив його в руках, спостерігаючи, як ранкові промені сонця мерехтіли на гладкому склі.

  Гаррі почекав, доки Рон відвернувся до Шеймуса і знову нахмурився над тією дурнуватою маленькою книжечкою, а тоді штурхнув коліно Герміони під столом.

  – Як думаєш, що це?

  Вона насупилась, відклала в сторону свою пампушку і взяла простягнуту склянку. За мить вона вже відкручувала кришечку та принюхувалась до вмісту. Її обличчя проясніло.

  – Це крем, ну, знаєш, для обличчя або для рук. Зволожуючий крем.

  Гаррі спантеличено втупився в неї очима.

  – Зволожуючий? Серйозно?

  Вона кивнула і занурила палець у баночку, втираючи густий білий крем в тильну сторону долоні, спостерігаючи, як він рівномірно розподіляється по її шкірі.

  – До речі, дуже непоганий, – проголосила вона і поставила баночку назад.

  – Чому б це комусь відправляти мені?.. – Гаррі замовк, і легенька мимовільна усмішка з’явилась на його губах, коли він раптом зрозумів. – Груба шкіра, кажеш. От малий засранець, – пробурмотів він сам до себе.

  – Хто? – поцікавилась Герміона.

  – Не знаю, – напів-збрехав Гаррі, стискаючи в пальцях маленьку прохолодну баночку і кидаючи ще один погляд на слизеринський стіл.

  Він пильніше придивився до Блеза Забіні з коротким волоссям, яке точно не могло бути на дотик як шовк, і на бісового Мелфоя з його бісовими гострими рисами обличчя і довгими пальцями, якими він стискав свою бісову чашку кави, і холодними сірими очима, затьмареними кавовим паром, який він здував своїми до біса ідеальними губами.

  О боже.

  Пальці Гаррі ковзнули по гладкому склу, і він відвернувся, скуйовдивши своє волосся. Стривожені карі очі зустріли його погляд з іншого боку стола.

  – Ти щось почервонів, Гаррі… може, мені провести тебе назад до лікарні?..

  Він слабко посміхнувся друзям і міцніше стиснув баночку.

  – Дякую, але не думаю, що це допоможе.

***

  Чотири дні потому Гаррі зрозумів, що йому, можливо, вже нічого не допоможе. Незважаючи на його всю його вдячність за повернутий зір і слух, він все ще не помічав нічого навколо себе, бо все, про що він міг думати, дрейфуючи між заняттями, їжею та звичною позаурочною роботою, – це той майже-поцілунок посеред темної ночі. Ті губи і збите дихання, і гаряче рідке бажання, що розтікалось по всьому тілу.

  Найстрашнішим було те, що Гаррі хотів довести це до кінця. Навіть, якщо… так. Він хотів продовження.

  Він здригнувся, потираючи обличчя і прискорився, крокуючи холодним коридором; якщо він поспішить, то ще встигне прийти в Обідню залу на десерт. Утім, коли він проходив повз кам’яну арку на подвір’ї, його увагу привернула чиясь розмова. Гаррі зупинився і притулився до стіни, ледь не видавши свою присутність.

  – Не будь ідіотом, Блезе, Сев та Муні ненавидять один одного, – заявив знайомий голос.

  – Ну, може бути, але ти ж знаєш, кажуть, що від ненависті до—

  – Навіть, бляха, не починай про свої кроки, – перебив його перший голос. – Ти просто помішаний на цих кроках. Ти вже здурів з цими кроками. Я зараз тобі покрокую—

  – Драко… – перервав Блез голосом, пронизаним роздратуванням, і Гаррі за стіною затримав дихання. Грубе холодне каміння дряпало пальці.

  Сев та Муні. Не те щоб він все ще не був впевненим, але таке одкровення все ще змусило щось в його животі перевернутись. Незважаючи на те, що він не належав до того типу людей, які ховались за стінами від слизеринців. Принаймні, він так думав.

  Гаррі зробив із своєї схованки настільки невимушений крок, як тільки вийшло, хоч він і підозрював, що це виглядало зовсім не невимушено, і втупився поглядом у Мелфоя, засунувши руки в кишені. Вони з Блезом моментально замовкли і витріщились на Гаррі з однаковими байдуже-вичікувальними виразами обличчя.

  Гаррі, як завжди, занадто пізно зрозумів, що не має жодного уявлення, що сказати. Якщо в цій ситуації взагалі можна щось сказати. Але врешті-решт це не мало ніякого значення, адже через секунду або дві в нього вирвалось:

  – Це кашеміровий светр, Мелфой?

  З великим зусиллям Гаррі стримав у собі «що це в біса взагалі було?» і перевів погляд на білосніжне волосся та бліду шкіру Мелфоя під мерехтливим світлом ліхтарів. Срібні очі наповнились жахом, і Гаррі зрозумів, що він зрозумів. Що Гаррі зрозумів. Абощо. Суть у тому, що кіт виліз із умовного мішка і міг почати кусати і дряпати все і всіх підряд. Але чомусь у ту мить Драко виглядав таким невпевненим і прекрасним, і Гаррі втратив будь-які рештки сумнівів щодо того, що відбулось тоді в темряві.

  – Знаєте, я думаю, мені варто просто… – неясно висловився Блез і вже зібрався реалізувати свій план втечі, але Мелфой схопив його за зап’ястя і не дав піти.

  – У цьому немає потреби, Блез. Ми все одно вже збирались іти, правда ж? – процідив він крізь зуби, метнувши в сторону Гаррі найжалюгідніший погляд за все своє життя і пройшовши повз нього в замок.

  Блез пішов за ним, в останню мить повернувшись до Гаррі, щоб кинути «Вибач за сестру, Поттер» і перевершити всі сподівання Гаррі щодо нього.

  А тоді він залишився один на холодному подвір’ї, збитий з пантелику і трошечки збуджений. Він опустився на кам’яну лавку і вийняв маленьку скляну баночку із кишені штанів, відсторонено крутячи її в руках.

  Отож, тепер офіційно: він обіймав Драко Мелфоя. А Драко Мелфой, що важливіше, обіймав його у відповідь. І пахнув до біса приємно. І Гаррі заснув у його руках, повністю йому довірившись та почуваючись безпечніше, ніж будь-коли в житті. І Драко Мелфой, завжди нетерпимий та запальний, терпляче виводив слово за словом, просто щоб Гаррі не почувався відрізаним від світу. І дав йому свою мантію. І вибачався за те, що не вміє зрощувати переломи. І повернув Гаррі його паличку. І пробрався в Лікарняне крило, щоб посидіти з ним. І гладив його. І можливо… можливо… поцілував його в чоло, хоча Гаррі не впевнений, чи йому це не приснилось.

  Драко Мелфой, який ненавидить його, та присилає дорогий зволожуючий крем в якості… чи то насмішки, чи то приємного і трошки дивного подарунку.

  Гаррі пожував губу. Відкоркував баночку і втер густий крем у свої замерзлі руки, перед тим як заховати їх глибше в рукави та засунути під пахви, щоб зігріти.

  Він все ще не зрозумів, чому, але вже точно знав, що ніколи ще не був так сильно збентежений, зацікавлений, роздратований та зачарований кимось так сильно, як Драко Мелфоєм.

  І в якомусь сенсі він розумів, що мав би бути здивований цим куди більше.

***

  До кінця тижня Гаррі практично збожеволів. Не те щоб він коли-небудь думав, що завести розмову із Мелфоєм – це проста задача, але слизеринський придурок побив усі рекорди по униканню. Він зникав кожного разу, коли Гаррі опинявся де-небудь поблизу, і хоча колись у минулому він був би невимовно цьому радий, зараз, коли все кардинально змінилося, його все більше поглинала хмара розчарування.

  Тепер, коли Рон і Герміона повернулись до своїх звичних суперечок, у Гаррі знову з’явився час подумати, і хоч він і ненавидів так сильно на чомусь зациклюватись, він не міг перестати знову і знову прокручувати в себе в голові ту ніч, аж доки його легка недовіра не перетворилась на щось, чому він навіть не міг дати назву.

  Та й він не був упевнений, чи назва йому якось допоможе.

  Коли заняття закінчились, Гаррі заглянув у карту і всміхнувся сам собі. Був ясний, світлий листопадовий день, і йому раптово понад усе захотілось опинитися навулиці. І, зважаючи на те, що він вирішив уникати всіляких позаурочних зобов’язань, його нічого не зупиняло. Обмотавши теплий довгий шарф навколо шиї, він вийшов на подвір’я і попрямував до своєї безтурботної жертви.

  Помітивши Мелфоя, Гаррі усміхнувся. Той сидів під деревом, притулившись спиною до стовбура і поклавши лікті на коліна. Він дивився на озеро і не помічав Гаррі, але навіть якби помітив, то все одно нічого б не вдіяв, бо поблизу не було ані кабінету, ані вбиральні або ванної, куди б він міг утікти, ані друзів, які могли б його врятувати.

  – Як твоя щиколотка? – запитав Гаррі, порівнявшись із деревом.

  Драко втупився в нього боязким поглядом сірих очей і стиснув бліді руки в кулаки.

  – Чудово. А твоя? – кинув він у відповідь, намагаючись видати стурбованість у своєму запитання за насмішку.

  – Нормально, дякую. Утім, ти й так уже це знаєш. – Гаррі заховав руки в кишені, копнувши ногою холодну землю і почуваючись надзвичайно ніяково.

  – Дивись, – додав він, стенувши плечима. – Ось зараз я нічого не роблю. Флитвік хотів, щоб я допоміг йому з… із чимось. Я почув слова «єдність факультетів», і цього було достатньо. Але суть у тому, що я сказав «ні».

  Цікавість спалахнула в холодних очах всього на мить, але Гаррі встиг її помітити, а тоді Мелфой підвівся на ноги, ховаючись у своєму дурнуватому зеленому шарфі.

  – Якою б захопливою не була ця розмова, Поттере, раджу тобі завершити її без мене.

  Гаррі не знав, чого йому хотілось більше – ударити його чи притиснути до найближчого дерева, але, так чи інакше, кров скипіла в його жилах, і він не зміг себе контролювати.

  – Мелфой, заради всього святого! Я просто хочу з тобою поговорити!

  -Навіщо?

  Здивований тим, що врешті отримав якусь відповідь, хай навіть це був крик, Гаррі розгубився.

  – Еее, щоб сказати… щоб подякувати?

  – Подякувати? – Драко склав руки на грудях і злегка почервонів.

  Щось стукнуло у Гаррі всередині, і то точно було не роздратування; то було «Драко Мелфой весь такий зніяковілий і це свого роду… мило». І «я хочу побачити це ще раз».

  – Ага. Власне кажучи, хочу. У тебе з цим якась проблема? – він підійшов ближче, прикладаючи пекельних зусиль, щоб приховати свої емоції.

  – А якби й так?

  – Можеш припинити відповідати питаннями на питання?

  – А ти?

  – Відвали, Мелфой, – зітхнув роздратований Гаррі, вмощуючись під деревом.

  – О, а ось і Поттер, якого ми всі знаємо та любимо, – ліниво протягнув Драко, дивлячись на Гаррі згори вниз. – Продовжуй.

  – Ти нестерпний. Це просто абсурд. Боже.

  Мелфой пирхнув, кутик його вуст піднявся в легкій посмішці.

  – Взагалі-то..

  – Навіть не починай, – пригрозив Гаррі, але не заперечував, коли Драко примостився на землю біля нього, схрестивши ноги, і втупився у власні нігті.

  Деякий час вони сиділи в тиші. Гаррі роздивлявся блискучу промерзлу землю, час від часу непомітно зиркаючи на Драко, зайнятого надзвичайно важливими справами – максимально сконцентровано роздивлявся власні пальці та жував нижню губу. Білосніжне волосся спадало на його очі, і Гаррі старався, хоч і безуспішно, не думати про те, щоб змахнути його і заправити за вухо. Навіть крізь насичені запахи холодної землі та гнилого листя Гаррі відчував теплий цитрусовий аромат, і це зводило його з розуму.

  І він все ще й гадки не мав, що сказати.

  – Як так вийшло, що ми змогли нормально поговорити тільки тоді, коли мене позбавили зору і слуху? – нарешті тихо мовив він.

  Драко довго мовчав. Але, врешті-решт, він простягнув руку, не дивлячись на Гаррі, взяв його долоню і вивів: ТОМУ ЩО ТИ ІДІОТ, а тоді після великої паузи додав: - ?

  Гаррі намагався приховати усмішку та проігнорувати метеликів, які запурхотіли всередині через відчуття холодної руки, що тримала його зап’ястя, і через те, як Мелфой легенько водив великим пальцем по його долоні. Взагалі, оскільки Гаррі тепер повернув свій зір, чутливість мала би притупитися, але вигляд обережних, але впевнених дотиків, те, як Драко тримав його руку в себе на колінах, поки писав, і вираз спокійної зосередженості на його обличчі тільки посилювали відчуття від кожного мазка по його шкірі, і зрештою, зашарівшись та почавши трохи нервувати, Гаррі відвернувся. Натомість він спробував сфокусуватись на купці багряних листків, принесених легким подихом вітру з озера.

  – Якщо хтось тут і ідіот, Драко, то це ти, – розсіяно мовив він. Почувши поряд легке зітхання – від людини, яка все ще так само тримала його руку, – він додав: – Вибач. Не за те,що назвав тебе ідіотом. Я маю на увазі, е-е-е, за панібратство. Тому що ти справді ідіот. Серйозно.

  – Мерлін, Поттер, невже ті магли зовсім не навчили тебе нормально говорити? – сказав Драко, водночас виводячи Я ЗНАЮ в Гаррі на долоні.

  Гаррі усміхнувся і прослідкував очима, як одинокий листок, що вибився із купи, кружляв над озером.

  – Ні, не думаю, що вони коли-небудь вчили мене чомусь корисному, якщо раптом тобі треба впевнитись у своїх поглядах на маглів.

  ТИ БУДЕШ ЗДИВОВАНИЙ, - з’явилася мовчазна відповідь, і Гаррі подумав, що, можливо, він би й хотів здивуватись.

  – Ти ним користуєшся, – додав Драко повним непідробного здивування голосом, проводячи пальцями по м’якій шкірі руки Гаррі, і, мабуть, не замислюючись, переплів їхні пальці разом.

  – Та штука, що ти мені прислав? Ага. Як тільки пересвідчився, що воно не отруйне, а Герміона пояснила, що то таке, – сказав Гаррі, кинувши на Драко сором’язливий погляд. Його легенька посмішка і вигнута брова огорнули теплом попри прохолодне вуличне повітря.

  – Я так розумію, вона не здогадується, що це від мене?

  – Ні.

  – А Візел?

  Гаррі закотив очі.

  – Ні. Але мова зараз не про це.

  – М? – м’яко запитався Драко і легенько провів великим пальцем по чужій руці.

  ЧОГО ТИ ХОЧЕШ?

  Гаррі тяжко ковтнув, не в змозі подивитись на хлопця.

  – …Поттер, – запізніло додав Драко.

  – Насправді, не дуже впевнений, – майже прошепотів Гаррі, ковзнувши по тильній стороні його холодної руки та дивлячись на доглянуті нігті та обкусані пальці, і змусив себе підняти очі. – Думаю, тебе.

  Сірі очі впились у його власні, і тепер вони були занадто близько. Надто близько для того, щоб сидіти наодинці під деревом холодним вечором, надто близько, щоб триматися за руки і, безперечно, надто близько для цього невипадкового, тривалого і обпікаючого зорового контакту, який викликав у Гаррі бажання голосно застогнати. Надто, надто, надто близько, і їх розділяє всього лише пара сантиметрів, і він пахне так приємно… Гаррі гадки не мав, як він міг відразу не розпізнати цей запах.

  – Думаєш? – прошепотів Драко.

  – Ні, – вирішив Гаррі, закусивши губу і не відводячи погляд. Щось спалахнуло у тих світло-сірих очах, щось, чому він не міг дати назву, але що змусило його серце почати битися в якийсь цілковито незнайомий йому раніше спосіб. Він вивільнив свою руку і поклав пальці на теплу долоню Драко.

  Я ЗНАЮ, - написав він кінчиками своїх пальців. Повільно, обережно, не відводячи очей, побоюючись, що якщо переведе погляд, усе це зникне.

  І тоді він побачив щось дивовижне. Щось, чого він раніше ніколи не бачив. Драко Мелфой йому усміхнувся. Маленька, але все-таки усмішка, і Гаррі цілковито пропав. І не важливо, що це повинно було здаватися йому дивним, бо воно таким не було, та й Гаррі вже надто багато чув усяких «повинен» за своє життя.

  І якщо це все-таки дивно, думав Гаррі, схиляючись ближче і притуляючись своїми губами до губ Драко, то нічого страшного, бо це цілковито чудове «дивно». Цього разу не було ніяких зволікань; він відразу ж запустив пальці вільної руки в м’яке біляве волосся, окреслюючи великим пальцем лінію підборіддя та нахиляючи ближче для поцілунку, якого так сильно хотів. Хоча в цьому і не було великої потреби, бо в його вуста поривчасто видихнули з тихим звуком, і Драко нахилився, притуляючись ближче, притискаючи їхні з’єднані руки до холодної землі та обіймаючи шию Гаррі сильними пальцями.

  Губи Драко гарячі і смачні, і так жадібно відкриваються назустріч його власним, немов запрошуючи зіткнутися з ним язиком, що був на смак ніби м’ята і кава. Гаррі відчував кожен відчайдушний дотик усім тілом, і це було ледь не занадто, але він не міг зупинитись. Збуджений і напружений, він, тремтячи, з головою поринув у поцілунок, сильно стискаючи руку Драко, та із захватом відчув, з яким відчаєм той стиснув його руку у відповідь, затримавши дихання та ніжно прикусивши нижню губу Гаррі.

  – Чорт, – прошепотів він та запустив пальці у волосся Гаррі. Гаррі кліпнув, втупившись у потемнілі, затуманені очі. Він ковзнув пальцями по досі холодній скулі Драко і вкрав іще три ніжні, затяжні поцілунки, все ще не знаходячи сил, щоб зупинитись. Він не міг повірити у те, що зробив – і що продовжує робити – і боявся, що в якийсь момент хтось із них раптом прийде до тями.

  Нарешті, після довгих секунд тяжкого дихання, Гаррі урвався терпець. До біса все, подумав він, знову притуляючись до широкого стовбура дерева і тягнучи Драко за руку. Коли до боку Гаррі притиснувся, бурмочучи, насуплений слизеринець, він обережно усміхнувся; а коли той прихилився ближче і поклав голову йому на плече, все ще буркочучи собі під носа, усмішка переросла в широкий, дурний оскал.

  – У мене є ще одне питання.

  Драко тяжко і повільно зітхнув йому в плече.

  – Вмираю від цікавості.

  – Чш, – Гаррі легенько штовхнув його ліктем, все ще збитий з пантелику тим, як водночас правильно і сюрреалістично це все відчувається. Він гадки не мав, що збирається робити далі, але подумав, що, напевно, треба просто покластись на долю. – Я тут думав… пройшла купа часу з тих пір, як хтось так сильно хотів поговорити зі мною. Чому ти це зробив?

  – Ти надаєш перевагу варіанту, де я кидаю тебе посеред лісу і ти продовжуєш абсолютно жалюгідно сидіти в грязюці зі зламаною ногою?

  – Я не… гаразд, забудь. Просто скажи.

  Драко зітхнув.

  – Твоє вміння раціонально мислити залишає бажати кращого.

  – Зрозумілою мовою, будь ласка, – мовив Гаррі і безтурботно ковзнув рукою по нозі, яку Драко закинув на його власну.

  – Святий Мерлін. Я маю на увазі, невже, враховуючи останні події та той факт, що я практично сиджу в тебе на колінах, тобі все ще необхідно щось пояснювати?

  – Ти скоро зведеш мене з розуму, – прошепотів Гаррі, ховаючи усмішку в прохолодному білявому волоссі, що пахло лимонами та свіжістю.

  – Звісно. Це все просто частина мого підступного плану.

  – Я тобі подобаюсь, капосний ти придурок.

  – Я тебе зневажаю, і всі це прекрасно знають, – пробуркотів Драко, закутуючи Гаррі у свій шарф.

  – Ти такий милий, – зітхнув Гаррі, притуляючись до дерева, обіймаючи Драко Мелфоя та маючи дивне відчуття, що все буде добре. Дивно, складно і непередбачувано, але добре.

  – Заткнися.

  – Я тобі справді подобаюсь.

  Драко роздратовано фиркнув і схопив його за руку. ТАК.