Самотність

Натаніель ніколи не думав про таку проблему, як самотність. Його увага була ніби прикута силою до уряду, і він більше не міг бачити нічого навколо. Та в той холодний вечір він все ж про неї задумався.

Після розмови з панною Лютієнс його досі огортали змішані почуття. Ні, він знав, що це за почуття, але ніяк не міг признати їх в собі – це значило згадати минуле, зазирнути в себе глибше, ніж міг собі дозволити Мендрейк. Двері минулого були накріпко замкнуті, вони не рухалися. Він так думав. Та ця невеличка тріщина все не давала спокою.

Тоді Джон згадав про Бартімеуса і своє хитке становище. Правда ж, в нього є набагато важливіші справи, ніж дурнувате самокопання! Але чомусь все відчувалося таким фальшивим, несправжнім. Відкинути ці почуття здавалося легше, ніж виявилося насправді.

Він непевно ступив до кола і почав владно читати вже на зубок вивчені рядки. Ім’я Бартімеуса було там ключовим елементом, як завжди останнім часом. Останнє слово вийшло з горла і все стихло. Все просто стихло. Ніякого грому, ніякого смороду, ніякого навіть найслабшого диму так і не з’явилося, скільки б він не чекав.

Чому не вийшло?! Він ніколи не помиляється! Джон застиг. Він знав, чому не вийшло, не було потреби пробувати знову. Він вилаявся і з силою тупнув ногою. Дерев’яні дошки вимучено скрипнули.

Бартімеуса викликав хтось інший! Він точно викаже його справжнє ім’я! Але його мозок заполонили якісь зовсім інші дивні почуття. Смуток, гнів і відчай змішалися в одну тягучу масу, що неприємно осідала тривогою в животі. Він нестримно взявся за голову, ніби з болю, й пальцями зарився в коротко стрижене волосся. Все його нервувало: всі ці стоси паперу, всі книги навколо, пентаклі на підлозі. Мендрейк думав, про своє покарання, про всіх тих, кого ненавидів, про тих, хто ненавидів його і неочікувано зрозумів одну очевидну річ. Він залишився один. Один в своєму кабінеті. Один в цьому домі. Один в цілому Лондоні.

Бартімеуса не було поряд: ні за метр, ні за кілометр. Мендрейк просто не знав, де він знаходиться – навіть його перебування в Іншому Світі давало більше певності, ніж зараз! Їхній єдиний, останній, зв’язок був розірваний. Як би юнак його не ненавидів, не презирав, джин завжди був якоюсь нерозривною частиною його. І та пустота, що прийшла на заміну, гнітила гірше, ніж будь-який демон.

Серце болісно защеміло. Він згадав давні дні. Здавалося б – всього пройшло декілька жалюгідних років з того моменту, але спогади безжально вдарили об не задіяні раніше струни. Колись він був не один. Колись він був лише хлопчаком. Але і тоді єдиним, хто врешті-решт залишився з ним до кінця був Бартімеус. А тепер…

Тиша гнітила. Лише самотньо місяць визирав з-під хмар. Натаніель відчував з ним якусь душевну спорідненість, та враз засміявся – нещиро, майже істерично. Спорідненість? З місяцем? Він сходить з глузду!

І знову тиша. А все ж краще думати, що хоча б холодне небесне тіло не покидає його, ніж відчувати, що його справді, по-справжньому відкинув цей світ.

Погляд знову перемістився на пентаклі. Вони злегка світилися в місячному сяйві. Натаніель дивився на його акуратні обриси, на непримітні деталі, на виведені закляття. Він нарешті наважився знову ступити вперед. Будь-що, а він знову спробує, знову розчарується, знову розгнівається, але все краще, ніж правдиві гнітючі думки. Так думав Мендрейк.