Чи міг Сімон розбудити Вілле? Чи міг Сімон дозволити сірому ранку вкрасти у нього останні секунди разом? День, який наступав так неминуче швидко завжди відбирав Вілле. Залишались лише ночі. Темні ночі, сповнені ніжними пестощами та сплутаним диханням. Теплі обійми, гарячі поцілунки, які здаються такими довгими… Насправді ж, до біса короткі, і їх ніколи не буде вдосталь.
Охлялий місяць, що вже сховався за горизонтом, мав би стати єдиним свідком їхнього кохання. Мовчазним та надійним, холодним свідком. Іноді Сімон протягав руку й затуляв місячне світло. Іноді він навпаки насолоджувався виглядом сріблястої монети, чиє світло так гарно падало у кімнату. І милувався Вілле. Разом вони тонули у морі місячного сяйва, зігріваючись у палких обіймах.
Сімон чув чужі кроки за дверима. Сторожко прислухувався чи, бува, не за Вілле прийшли. Дихав тихо, уривчасто в невідворотному очікуванні гіршого. Вілле усміхався крізь сон чи, може, лише вдавав, що спить. Сімон не торкався його, а лише поглядав час від часу мовчки, лише облизуючи сухі губи. Невже він міг жити якось без Вілле? Ось так спокійно дихати, займатися справами, вчитися, не підозрюючи, що покохає кронпринца?
Ранок гупав у двері вигуками хлопців. Ранок гупав у вікно сонячним промінням. Ранок здіймав з теплої подушки голову Вілле, зривав з нього пухку ковдру. Ранок відривав Вілле від Сімона. Ранок… Зрештою, лише маленький відрізок часу, та як знати, скільки таких ранків у них ще буде.
Вілле піднявся й винувато усміхнувся. Сімон зітхнув, розтягнувшись на ліжку. Подушка Вілле занадто швидко охолола, Сімон провів по ній рукою й одразу ж відсахнувся. Перевернувся на живіт і спостерігав за тим, як коханий одягається. Вкотре це вони ось так починають день? Вночі пристрасні коханці, а вдень добрі знайомі?
Вдягнувшись, Вілле підійшов до вікна. У сонячному світлі він мав такий прекрасний вигляд, і Сімон простягнув руку. Вілле він не торкнувся, лише уявив як це — торкатися його при всіх, вдень, та не боятися нікого, нічого.
Хтось постукав у двері. Вілле проігнорував. Знову постукали. Попросили якнайскоріше збиратися, бо запізниться. Вілле повернувся до Сімона й, зненацька сівши поряд, змусив його засміятися. А потім, торкнувшись губами вуха, просто помовчав.
Сімон чув дихання та сотні несказанних слів, які в тому диханні заплутались. Сімон чув гуркіт серця, у якому ті слова жили. Слова лунали в голові, неозвучені ніким, але правдиві, потрібні. Не можна витрачати час на них, коли можна… Коли можна потонути в обіймах один одного, розтанути снігом, злитися водою.
Клятий час, він дзвенів у вухах, гупав у грудях, вривався у горло кашлем, сипав у очі сльози, а тіло пронизував тремтінням. Час, він, невидимий ворог, хоч і один з безлічі їх, але найненависніший, бо… Саме він відбирав коханого щоразу. Він та дурнувата монархія.
Вілле вислизав повільно, боровся з реальністю, розтягував мить, та все-таки… Він мав піти. І Сімон повинен встати, привести себе до ладу й вийти з кімнати. Покинути їхнє власне, маленьке королівство без королів, без підданих, королівство для двох. Вийти звідси туди, де треба вміти тримати язика за зубами, і що найголовніше — емоції.
Кінчики пальців легенько торкнулись чужої руки. Вілле озирнувся, й на його обличчі розквітла усмішка. Така, на яку не можливо не усміхнутися у відповідь. Хоч в очах губилась журба та бентега, а у серці нуртувала страшна буря… все ж одна усмішка, одна-єдина усмішка могла врятувати потопельника. Як би глибоко не падав Сімон, завжди виринав завдяки Вілле.
Вікно відчинилось, і в кімнату ввірвалось свіже повітря. Діяло воно, наче смачний ляпас, виганяло з тіла солодку млосність минулої ночі, протвережувало. Короткий поцілунок, очі в очі, сполоханий доторк, винуваті усмішки в кутиках губ і тягар, який тінню падав на спину.
Сімон покинув кімнату через вікно. Одразу ж здригнувся від холоду, що накинувся наче злий пес, охопивши за руки й ноги. Він кинув погляд на вікно, за яким смикали штори, й знесилено зітхнув.
Вільґельм вийшов в коридор, зачинивши двері. Разом з ними, зачинились ще одні: туди, де у темряві, перехоплюючи подихи одне одного, кохали один одного двоє. Ті двоє, яких вбивало мовчання, вбивало трохи по-різному, але водночас і… з несамовитою жорстокістю.
