– Дзьоніне.
Іоші вклонився, безшумно зачинив двері шьоджі за собою, залишивши Такао одного. Чаклун задумливо перебирав зерна рису, відклав палички, постукав по стільниці нігтями, розмірковуючи над донесенням, і взяв нарешті сувій. Учениця писала рідко, зайнята справами державної ваги, але про нього не забувала. Рівний ряд витончених ієрогліфів, вимушена відстороненість и формалізація їхнього спілкування, але й так Такао немов наяву бачив її натхненний вираз обличчя й очі, що точно горіли ентузіазмом. Вона не вміла сидіти на місці.
Закінчувала листа учениця незмінно кількома словами про справи свого чоловіка.
Такао хмикнув, обережно розколупав ранку на долоні, змушуючи крапельку крові скотитися на папір, шепнув магічну формулу, запечатуючи сувій. Поклав його до інших у спеціальну зачаровану скриньку, погладив мимоволі рефлекторно гострого клинка, що служив довго іншій руці, іншій людині.
Коли найкращий друг поїхав разом з ученицею до столиці, стало трохи та сумно. Але Такао міг собою пишатися: учениця зійшла на престол, найкращий друг встав біля неї, імперія процвітала, розвивалася та зростала.
Хороший друг, хороший учитель, славний дзьонін.
О, так, Такао був гордий і майже задоволений. Якщо б не тонке відчуття самотності, що засіло в грудях. Воно не турбувало його, поки він працював над трактатами, практикувався в магії чи розбирався у справах клану. Але вночі ставало так холодно, скручувалося щось всередині, натягувалося та тремтіло, неначе потривожена струна.
Такао пив чай, довго дивився в порожнечу, думаючи про весілля відсторонено. Мабуть, йому судилося залишитися одному до останнього подиху. Врешті-решт в цьому немає нічого поганого чи жахливого. Він обдумував переваги стосунків, знаходячи їх доволі стомлюючими й обтяжуючими. Так чоловік і вирішив.
А потім прийшла вона.
Торкалися обережно, знімала його кімоно з плеч, розпускала пояс на своїх одежах, вела губами по його тілу, вдихаючи в Такао життя, гарячила його кров.
– Мериця…
Він приклав бліду долоню до її засмаглої щоки. Мериця була не місцевою, далекою та дивною, лякаючи чужою й одночасно близькою. Її хотілося обіймати та цілувати, згорати в її обіймах, губитися серед солодких слів.
Мериця після палкої ночі збирала волосся у високу косу, оглядала його спальню з цікавістю, мацала тканину кімоно, пробігалася пальцями то вишитими хвилями, то мандаринками, журавлями та кленами, й піонами.
– У мене такого вдома немає.
Вона йому іноді та заздрила, уносила з собою його одежу, Такао купував їй рідко тканини, мимоволі милувавшись пишним дівочим станом. Вона жахливо носила юкати.
– Розкажи, що у вас у побуті використовують.
Жінка розповідала неохоче, збивалася, хмурилася, зривала в нього різкі, грубі цілунки, та продовжувала тараторити про сонячні вулиці, яркі апельсини, старовині споруди, про велич і бідність.
Зі світанком вона розсіювалася разом з димом від пахощів, обіцяла повернутися, хоч Такао не просив. Такао скоріш хотів, щоб Мериця не з’являлася у нього вдома, виходячи з тіней, матеріалізуючись з водяної пари, переступаючи через дзеркальну гладінь.
Чомусь вона любила спостерігати за ним у хвилини слабості, допомагала лікувати долоні, виціловувала шрами, показувала свої. Їх було багато. Одного разу Мериця явилися вночі після битви, сиділа з ним до ранку, протираючи ганчіркою спітнілий лоб. Вона вміла турбуватися, і Такао, який не любив це все, приймав і цінив її допомогу.
Чоловік вів долонями по її стегнам у дрібний і глибоких порізах, вів язиком по сухорлявому животу, збираючи губами піт. Вдихав дивний терпкий запах цитрусових.
Інколи Мериця приносила з собою гостинці, книги, ділилася знаннями. З нею було спокійно та вільно. Але Такао завжди тримав в умі, що вона гайдзін.
Вечорами він виставляв пахощі, готував жасминовий чай, накривав на стіл та з гідністю чекав, прислухаючись до свого серця, яке зривалося, завмирало, підплигувало. Це все було так хвилююче та вабно, перший досвід. Гейші солодко співали йому на вухо, у кварталі червоних ліхтарів чекали. Такао знав, що таке жінка. Але завжди губився, варто було Мериці усміхнутися пухкими вустами чи пригорнутися до його тіла, заглядаючи у вічі з такою вірністю.
Вона не була слухняною та скромною, не була й витонченою, манерною, не вміла сидіти на колінах з прямою спиною годинами, танцювати, варити правильний чай та перебирати струни сямісену. Вона не намагалася йому сподобатися, але чомусь стала ідеалом жінки для Такао.
– Вітання.
Її долоні ковзнули його плечами, лопатками, грудями. Такао підібгав живіт, видихаючи.
– Любий мій, нудьгував?
– Так.
Він нудьгував.
