Погляд зачепився за послаблену краватку, що трохи вилізла з-під горловини жилетки.
- Пішли в нове кафе біля станції! – перед тим як розвернутися в сторону дороги, сказав Ойкава.
Він пішов трохи підстрибуючи, обома руками тримаючи атестат за спиною. Вони разом «втекли» одразу після закінчення церемонії. Уникаючи всіх знайомих облич та запрошень на відмічення класом кінця навчання. Сьогодні їх день розділявся на двох.
- Ойкава, бовдуре, почекай! – прокричав Івайдзумі Тоору, котрий встиг побігти вперед.
Хоча сам він не поспішав, адже знав: Тоору почекає його, як тільки стане гірше бачити обличчя Хаджіме. І Тоору чекав. Чекав з великою усмішкою, сяючи під променями сонця. Нагадуючи, що настала весна, а шкільне життя залишилося позаду. Івайдзумі дивився на «зірку класу» трохи всміхаючись.
- В тебе в волоссі пелюстка, - пальці пройшлися по пасму, одразу відправляючи рожевий у повітря.
Звідки їй взятися в кінці березня? Хто зна… Але Ойкава міг і не таке створити своєю аурою.
- Дякую, - сказав Тоору секундою здивувавшись, потім знов усміхнувся, - Хаджі.
Руку він не прибрав, все ще тримаючи у волоссі. Задумливо, наче загубившись в думках:
- Пішли, - тихо сказав хлопець, як прибрав долонь.
Ойкава примружився, всміхаючись, трохи нахилився боком, дивлячись на обличчя друга:
- Ти знав, Іва-чан, що в тебе червоніють вуха, коли ти соромишся?
- Е? – одразу сховав він вуха. – Не мели дурниць!
- Ха-ха-ха, - він взяв його за обидві руки. – Це я теж в тобі люблю, Хаджі.
Після цього він побіг вперед. Та Івайдзумі побіг за ним, відчуваючи теплий мед на дні серця.
В кафе було людно та шумно. Більшість у шкільній формі, великими та малими компаніями. Якимось чудом, в Тоору вийшло випросити столик, в кутку, котрий помітити навіть з середини зали було складно.
- Взяти з морозивом і полуницею чи той, що з шоколадом? – Ойкава виглядав так, наче вибір важливіше життя.
- Бери з полуницею.
- Ти завжди знаєш, що мені подобається більше… - маленька усмішка самому собі. – Дівчино, можна?
Через десять хвилин їм принесли чорну каву та тарілку панкейків:
- Хочеш трохи? – запитав Тоору після того, як встиг спробувати.
- Ні, не хочу. Їж сам.
- Добре, Іва-чан!
На ручних часах Ойкави висвітилось 14:50. В голові затікали стрілки уявних настінних часів.
Маленький міст по дорозі вказував на пройдений на 2/3 шлях:
- Тримай мене за руку, а то впаду! – кричав хлопець, тільки-но залізши на перила.
- Тільки спробуй гепнутися! - одразу вхопив хлопця.
- Знаєш, - Тоору нахилився трохи до вуха, - так я зможу тримати тебе за руку на людях.
- Зараз відпущу.
Він не відпустив. Тримав, міцно та ніжно водночас, поки Ойкава тихо наспівував мелодію. Вже чувся запах океану.
Біля набережної було спокійно: звуки хвиль та птиць, віддалений шум натовпу, вони наодинці вдвох.
- Зорі сьогодні яскраві, - вечорами було прохолодно, але вони сиділи біля води та дивились в темряву, де розсипалися білі точки.
- Добре, що сьогодні не хмарно, пощастило.
Івайдзумі притулявся боком до хлопця, намагаючись непомітно хоч трохи зігріти. Ойкава ж безцеремонно влігся на плече, залишаючи причину близькості повністю на собі. Вже минуло шість годин, з їх виходу за ворота школи.
- Останній потяг вже поїхав?
- Думаю, так, - тільки після цього Тоору подивився на годинник, аби перевірити.
- Спочатку перевір, потім кажи.
- Так-так. Вибач, Хаджі, - без вини в голосі відповів Тоору. - Ти завжди мені про це нагадуєш.
- А ти ніколи не запам’ятовуєш, - легко штовхнув Хаджіме.
- Підемо?
- Так…
Вони взялися за руки. Взуття лежить поруч - Івайдзумі акуратно парою, Ойкави розкинуте як зняв. Вода прохолодна, від чого Тоору смішно пискнув:
- Ай-я-яй, - підстрибнув Тоору.
- Не бризкай! - вільною рукою прикривався від бризів Іва-чан.
- Вибач, - усміхнувся хлопець, цьомнув того в губи, та потягнув далі.
Від холоду води трусило, можливо, це насправді були нерви. Але поки вони разом, дійти до кінця не так складно.
Дві пари туфель не зачепило жодною хвилею води.
Відгуки