Ленс вкотре закочує очі, цокнувши.
— Не обов‘язково казати мені це кожен раз, як я з‘являюсь в твоєму полі зору, малете, — каже він, застрибуючи мені на ліжко, наче на власне. Чується, ніби воно скрипить.
В тому то й справа, що він не заходить, не приходить, не питає дозволу, щоб прийти, а саме з‘являється. В моєму полі зору.
— Ти правий, більше не буду. Ти ж все одно це ніколи не зрозумієш, — роздратовано відповідаю. Певно, якщо б в мене могло сіпатись око, то воно б зробило це прямо зараз.
— Бла-бла-бла, — розмахуючи рукою у повітрі, відповідає він, — Все ж добре обійшлося. Ти живий і неушкоджений.
Макклейн усміхнено дивиться на мене, влягаючись зручніше на ліжку.
— А ти?
— Ну, подряпаний трішки. Зате дивись, як все швидко зажило! — вскрикує Ленс і вказує на свої ребра, піднявши футболку.
І дійсно – на них нема ані подряпини. Але я не повірю жодному його доказу і слову.
Я зітхаю, повністю закривши обличчя руками. Потираю очі з усієї сили.
— Навіщо ти прийшов? — питаю я, ігноруючи його минулі репліки. Все одно немає сенсу на це щось відповідати.
— Бо ти сумував за мною, — хіхікає він, припіднявши брови, — Щури мені все розповіли, малете! Все-все! І про те, що-
— Припини, — серйозно кажу я, злобно зиркнувши.
Щури? Він зараз серйозно?
— Чому-у? — знову всідаючись, але вже якомога ближче, питає він, наче дійсно не розуміє. Нумо, Ленсе, ти ж розумний!
— Тому що ти брешеш. Щури тобі нічого не могли розповісти, — відповідаю та побачивши, як він роззяває рота, щоб заперечити, швидко продовжую: — І я тебе не запрошував. Вали звідси. Я не хочу, щоб хтось чув, як я з тобою розмовляю.
— Ти мене соромишся, Кіті? — схиляє голову він, ще раз хіхікнувши.
Гаразд. Буде по-твоєму.
— Вважай, що так. І бачити тебе не хочу, — кидаю я. Може, якщо він образиться, то не буде більше приходити?
Я вже втомився, правда. Він ніколи не приходив до того випадку, а тепер кожен день, коли я нарешті залишаюсь на самоті.
— Йооо, і ти таке кажеш після того, як я прийняв удар на себе, щоб захистити тебе? — засмучено видає він.
Голосно зітхаю, відкинувши голову назад. Я хочу розбити йому обличчя, але замість цього різко б‘юся ногою назад о край ліжка, не помічаючи болі.
— Ти захищав Алуру, а не мене, досить видавати мої надії за реальність, — злобно кажу я крізь зуби. Ще трохи і вони почнуть скрипіти.
Чого він добивається? Якщо відповідь – звести мене з розуму, то, вау, чудово справляється! От тільки для цього йому і говорити нічого не треба.
— Фу-у, — кривиться він, — Ти сам у це віриш, малете? Коли таке було? Хто тобі таке сказав?
— Ти. Ти, бляха, це сказав! — підвищую голос я, — Ти сказав це мені в обличчя, коли я тримав травмованого тебе і не знав, що робити! — ще голосніше кажу я, від злості стиснувши ковдру коло нього рукою, — Як там? А, звісно. Передати Алурі, що ти її кохаєш, так, точно, — цитую я, пародуючи його голос, — І ще кілька речень для неї, перед тим, як…
Мене починає слабко трусити. Не договорюю речення, адже різко вдихаю повітря. Він і сам це знає. Роззяває рота, щоб сказати щось, а потім знову закриває. Нічого тобі вигадати, так? Нічого мені вигадати, правильно?
— Це було тому що я і тоді боявся тобі зізнатись!! — протестує він, склавши руки на грудях.
Ого-о. Цікаво.
— Ти серйозно? Тобі самому не смішно? Як ти це вигадав, га? — посміхаюсь вже нервово, не витримуючи це.
— Чому ти мені не віриш, Кіте? Чому? — знесилено питає він, — Я тобі вже місяць доводжу, що ти мені подобаєшся, що тебе не влаштовує? Ти ж мене кохає, м? — здається, він зараз почне плакати.
Поки першим не почну я.
— Дурня, — істерично посміююсь я на межі.
— Чому? — дублює своє питання вже вкотре, (не)щиро здивувавшись.
Гаразд. Ще раз. Знову. Востаннє.
— Та тому що ти, бляха, помер! — викрикую я, зібравши всю злість на нього в голосі, ніби він може щось почути. Ніби до цього місяць він чув.
Ленс не відповідає нічого, здивувавшись, наче дійсно чує це вперше.
Перед обличчям вкотре з’являється картина закривавленої, в м‘ясо роздертої грудини, з якою, якимось чином, він ще щось міг говорити, хоч слабко, тихо і повільно. Картина, як я тримав його, сидячи на підлозі і просив говорити будь-що просто щоб знати, що він ще живий.
— Ти плід уяви мого конченого, зламаного мозку, який вже місяць не дає мені спокою! Мене дратує, що ти навіть не привид, а просто моя уява, тому що привид, на відміну від тебе, був би хоча б щирим! Ну, і привид, звісно ж, не прийшов би сюди, бо тілу, що є його власником, начхати на якогось Кіта Коґане, поки він не робить будь-що краще за нього. Тобі, бляха, що, реально самому з цього не смішно? Ну, там, змушувати мене розмовляти з порожньою кімнатою, повільно зводити мене з глузду, шкодувати, що я не розповів тобі про свої почуття, аби ти просто знав, як тільки я бачу твоє дурне обличчя тут, чи наштовхувати мій мозок на вигадування тупих виправдань від твого обличчя, наче ти ще живий, але кожен раз прокалуватись на цьому, бо справжній Ленс такого б не сказав?
(Не)Ленс засмучено зітхає. О, так зачепив свій мозок? Це вже прогрес. Минулого разу він незрозуміло покліпав очима, намагаючись вивести розмову в іншу тему, щоб відволікти мене і змусити думати, що він справжній. Ха-ха.
Я чекаю, поки він знову почне вигадувати причини, чому все, що я говорив – велика-велика брехня, хоча єдиний, хто тут бреше – він. Мій мозок.
На диво, замість безглуздих не діючих відмазок, (не)Макклейн видає:
— Ти обіцяв передати Алурі, що я казав, — я змінюю обличчя з роздратованого, на незрозуміле, слухаючи. Але я розумію, про що він каже, — Він казав, — вперше виправлає себе (не)Ленс таким чином, і від цього моє серце розбивається вдруге.
Так. Він казав. А не він. Тепер не виправдовується, а ці слова з усіх ним сказаних найбільше схожі на його.
— Що?
— Передай Алурі те, що він казав. Це було його останнє бажання. І ти єдиний, хто це чув. Це все одно більше не має значення, — без емоцій каже (не)Ленс.
— І ти зникнеш? — єдине, що питаю я, замість великого монологу невисловленого йому.
Це вже не має значення, він має рацію.
— Так, — коротко кидає він, мерехтнувши перед очима, — Бо тоді тобі буде легше мене відпустити. Тоді тобі не буде за це соромно і твоя підсвідомість не коритиме тебе за замовчування.
Мені немає, що сказати.
— Я-
Стукіт у двері. Окрім стукоту не чутно мого голосу, який сказав би: «Заходьте», не чутно моїх кроків, після яких я б відчинив їх, бо двері миттєво відчиняються без моєї участі.
— Кіте? — стурбовано, — Мені здалося, ти з кимось говорив. Ленс знову до тебе приходив?
Я чую щиру занепокоєність в цьому голосі.
(Не)Ленс тепло усміхається востаннє, через що я на секунду вірю, що це він, а після, мерехтнувши кілька разів, прозорішає та зникає, залишаючи після себе порожне ліжко, яким воно, по суті, й було.
Гаразд.
— Не зовсім, — втомлено від усього кажу я, — Не переживай за це, все в порядку, — впевняю я, наче вірю сам.
Алура співчутливо дивиться на мене, ніби підбирає потрібні слова. О, Господи, це не ти повинна підбирати слова і співчутливо дивитись.
— Добре, — тихо зітхнувши, відповідає вона, — Якщо тобі щось потрібно, звертайся, домовились?
Слабко киваю у відповідь.
Я розумію Ленса. Вона, певно, заслуговує, щоб її кохав весь Всесвіт, наскільки це тільки можливо.
— Алуро? — голосно зітхнувши, кличу я, коли дівчина вже розвертається, щоб вийти.
— Так?
Гаразд.
— Мені потрібно дещо тобі розповісти.
