Ітачі прасував речі, коли почув, як вхідні двері відчинились. Кімнатний годинник показував опів на третю. Чи не зарано у Саске закінчились заняття?
Звівши голову на молодшого брата, постать якого з’явилась у дверному отворі, очі Ітачі округлились.
- Ти що, знову з кимось побився? – залишивши праску увімкненою, він хутко підлетів до нього. – І чому ти весь мокрий?
Саске, проігнорувавши перше його запитання, огризнувся:
- Дійсно, чому? На вулиці ж не йде злива пів дня.
Він пихато пройшов повз Ітачі, прямуючи до ванної кімнати. Йому було холодно та хотілось їсти, а спати ж хотілось ще більше. Як тільки за ним зачинились двері, Ітачі важко зітхнув і пішов допрасовувати одяг.
***
Вийшовши з ванни, увесь розпашілий та стомлений, Саске побачив на кухонному столі маленьку аптечку, а поряд із нею стояло горнятко з чаєм. Він не здивувався. Схоже, його старший брат поїхав на роботу, зустріч, суд, похорони, абощо, і залишив рятівний комплект для нього. Поблизу цього вияву турботи лежала записка, написана швидким і простим почерком Ітачі:
Оброби садна, виглядаєш, як побитий пес. Їжа в холодильнику.
П.С. В твоїх інтересах, щоб ця бійка не створила мені проблем.
Саске майже побачив моральний образ Ітачі, який височіє над ним у повітрі та наставляє вказівного пальця. Це дійсно пригнічує. Шляхетне та доброчесне серце його старшого брата занадто чутливо ставиться до кожної звичайної бійки.
Полишивши роздуми, він почав обробляти рани. Садна були не критичні, декілька синців і зчесані ділянки шкіри. Та ледве він встиг зробити хоч щось суттєве, як у скронях нещадно запульсувало. Перед очима запливла темрява.
«Дідько, схоже цей виродок добряче приклав мене головою..» - думка промайнула у Саске в голові, коли він навпомацки намагався дібратись до своєї кімнати, облишивши будь-яку роботу.
В коридорі, схоже, щось стояло, на що Саске успішно налетів, зчинивши ґвалт. Заледве дійшовши, він впав на ліжко, подумки проклинаючи Наруто, з вини якого це все відбулось. Іноді він вважав, що Узумакі лише галюцинація його мозку. Він волів би, щоб так і було.
Саске був схильний до постійного мислення та аналізу. Хотілось усе обмізкувати, вирішити, що робити далі та дійшовши логічного завершення із задоволенням лягти спати. Проте, зараз він не буде думати про можливі наслідки, усе завтра. Зараз лише спати.
***
Ранок Наруто почався напрочуд жахливо. Вперше за довгий час у нього була мігрень, від якої він прокинувся, наче від ляпаса. Насилу розкумарившись, хлопець поснідав пластівцями й кавою з цукром, і хутчіш побіг на зупинку, набираючи повідомлення в телефоні.
«Сай, ти ще не виходив із дома?»
«Для тебе в мене немає дома»
«Усратися як смішно.
Візьми знеболююче, я сьогодні ветеран»
«Ок»
Вимкнувши телефон, Наруто заскочив у автобус, що вчасно під’їхав. Дорога до універу була достатньо довга, тож, від нудьги, він вирішив увімкнути музику в навушниках, незважаючи на пекельний біль у голові.
Учора вони сильно пововтузились із Саске. І хоч Наруто дісталось не менше від Учіхи, на ранок він почувався бадьоро, на скільки це можливо. За день усі садна зійдуть, голова припинить боліти, але пригнічене почуття нікуди не дінеться. Він знову не переміг. Хоча й не програв, але хто на це звертає увагу? Думки вирували у голові та його роздратування лиш зростало. У Наруто зводило щелепу від одного спогаду про зверхній й пихатий погляд хлопця. Йому хотілось поставити його на місце. Вибити, видерти, вигризти з нього усю самовдоволену поведінку, щоб він більше ніколи не дивився на нього так зверхньо, наче він кращий за нього.
Чому Саске не полишає його думки, навіть у громадському транспорті?
«Хай би йому чорт».
Цокнувши, він побачив, що автобус від’їжджає від його зупинки. Він перелякано схопився та крикнув водієві гучне «Стійте!»: той різко загальмував і кинув щось грубе у відповідь.
Зайшовши в будівлю універу, Наруто злетів по сходам та почав шукати в телефоні номер потрібної авдиторії. Хлопець уважно переглядав всі можливі чати, де розміщували розклад, як несподівано вписався комусь у спину, ледь не покотившись вниз. Благо, цей «хтось» виявився зовсім не «хтось», а ніхто інший, як Сай, який зараз утримував Наруто за комірець.
- О, ти вже тут! В тебе що, торпеда в сраці? – реготнув Узумакі. Звільняючись від його хапки, попрямував уперед, проте ніяково зупинився, обернувшись на завмерлого Сайя. – А, до речі, куди нам?
- Третій поверх, тридцять друга авдиторія, - промовив він і широкими кроками продовжив підійматись. – І, до речі, я взяв.
Ледь повернувшись, Сай кинув Наруто пачку пігулок. Його обличчя просяяло й він, широко посміхаючись, почав наздоганяти товариша.
***
Все було добре до обідньої перерви. Наруто навіть вдалось поспати декілька хвилин, доки вчитель Какаші не стукнув його журналом по голові.
Коли усі вийшли з авдиторій, у коридорі почався апокаліпсис. Молоді студентики вештались хто-куди у пошуках їдальні, туалету чи smoking area. Голова боліти не припинила, навпаки, через галас, у ній наче заселився цілий вулик бджіл.
Дорогою на обід Наруто зрозумів, що забув свій телефон в авдиторії. Хлопець хутко пішов назад, маючи надію, що його ніхто не встиг свиснути. Дійшовши, він попрямував до свого місця, здалеку завбачивши плоский екран телефону на поверхні стола. Щасливо схопивши його, Наруто угледів за катедрою Какаші, який збирав папери у зелений дипломат, напевно, збираючись у кафетерій.
Хлопцю він подобався, класний дядько, але до біса занудний (він просто не дозволяв Наруто спати на лекціях) та іноді поводиться як пенсіонер-депутат із божевільно щільним графіком: лається на хвору спину й поперек, має завжди недоспаний вигляд та запізнюється.
Піднявши очі на студента, учитель стомлено промовив:
- Наруто? Ти щось забув?
Хлопець трохи пом’явся на місці, проте рішуче мовив:
- Таа, уявляєте телефон забув, треба ж так? Зовсім сьогодні необачний, - він посміхнувся прямуючи до виходу. На екрані Наруто побачив декілька пропущених дзвінків від невідомого номера. І хто б це міг бути?
- Кхм, Наруто?..
- Га? – хлопець поглянув на вчителя. Йому потрібна була мить, щоб зрозуміти, що він в тупу стоїть посеред авдиторії витріщаючись на телефон. – Ее, перепрошую, вчителю.. смачного обіду!
Узумакі швидким кроком покинув кабінет. Було не по собі. Хто б міг дзвонити йому декілька разів? Незрозуміло чому, але у Наруто скрутило живіт, чи то від бажання їсти, чи то від хвилювання, він не зміг вирішити.
Попрямувавши до найвіддаленішої вбиральні, він роздумував чи варто передзвонити? Дурне питання, настільки дурне, що йому захотілось стукнути себе. Очевидно, що варто. Звідки ж дізнатись, якщо не спробувати?
Як тільки Наруто опинився у порожній вбиральні, він натиснув на виклик.
Якесь шосте чуття підказувало, що нічого хорошого із цього не вийде. Проте, він продовжив чекати, поки хтось не візьме слухавку на іншому кінці, обіцяючи собі, що кине цю справу під три чорти, якщо невідомий не відповість з першого разу.
Облишивши будь-які сподівання, Наруто вже збирався скинути виклик і піти їсти, як хтось в останню секунду, підняв слухавку.
- Ало? Ви телефонували мені, - хлопець ковтнув. – Двічі.
- Так-так, привіт, перепрошую, якщо потурбував. – Приємний чоловічий голос, наче замурмотів у слухавку. У Наруто сироти пробігли по шкірі. – Моє ім’я Ітачі Учіха. Тебе ж звати Наруто, так?
будь ласка, крінжуйте