Сережка

Хайгім розлігся на тафті, зігнувши ногу в коліні. Тонкий білий батист — вони не знайшли шовку — тісно облягав його стрункий стан, дозволяючи продивитися кожний контур, кожний м’яз.

– Голову вище.

– Ось так?

Жрець легенько відхилив підборіддя, прогинаючись у спині, виступили ключиці, натягуючи бліду шкіру. Арбор ковзнув поглядом по напруженій шиї, по кадику, який чомусь усе хотілося поцілувати, вкусити, зупинився на сосках.

– Уяви, що у тебе у вусі довга-довга сережка.

– Я тобі не фантазер, – Хайгім скривив кислу міну, мляво здув чуба з лоба. – Є чим мочку проколоти? Повісь мені у вухо щось, буде простіше.

– Ти впевнений?

– Ага, заживе.

Арбор поклав пензель, докурив швидко цигарку, поки пальці не почало пекти, жбурнув недопалок у банку з брудною водою.

– І чай принеси.

– Немає, тіко вино, – хлопець виглянув з кухні, де шукав швейну голку серед чашок, тарілок, пилу та бруду. У шафках жити лише павуки та павучихи.

Хайгім звів очі, сідаючи рівно. Поворушив замлілими плечами, відвів лопатки від хребту, у Арбора перед очами все так і закрутилось. Він мимоволі задивився на його голу спину, на хребці, що виступали, наче химерні плавці, уявляючи, як повів би по ним язиком, а жрець зітхнув би з насолодою… Відвернувся, дістаючи сережку, яку одного разу забула Міліян.

– А вода?

– Закінчилася.

– Ти взагалі тут живеш?

– Сплю, – Арбор кивнув, протягнувши йому склянку з білим солодким. Почав підготовлювати голку, розжарюючи її над вогником.

Жрець витягнув ноги, закурив-задимив, думаючи про щось своє, такий гарний, дорослий, серйозний, обтяжений справами державної ваги, вагітною дружиною та малолітньою дитиною.

Арбор підсунув табурет, сідаючи в ногах Хайгіма, затиснув губами нову цигарку. Нахилився до жреця, розпалюючи від його вже запаленою. Очі в хлопця напроти були глибокими, темними, неймовірно зеленими. Арбор бачив себе — маленького, жалюгідного; дві червоні точки, що наче пекельні вогники виблискували. Короткі світлі вії, тонкий правильний ніс, рожеві вуста. Пахло засмагла шкіра так приємно, пряно. Куркумою, можливо?

Арбор видихнув, розуміючи, що стиснув чуже коліно занадто наполегливо.

– Зараз боляче буде.

– Ба, я тебе благаю, мені по живому різали.

Хайгім  повернувся боком, випадково вдарив ліктем йому в ребра, Арбор ухнув, скрививши обличчя.

Вухо проколов швидко, наче робив це не вперше, й навіть майже не криво. Протягнув сережку, дбайливо подувши на мочку. Хайгім тільки смикнув куточком губ, запивши вином, утер рота.

– Порядок?

– Так. Тобі навіть пасує.

– Пх, я знаю, що найчарівніший.

Він знову ліг, пристроїв руку на своєму міцному стегну, поворушив пальцями ніг, посміхавсь.

– Мої очі тут, Арборе.

– Угу.

Хлопець відвернувся, заметушився біля мольберта, від думок його обсипало жаром. Він намагався згадати, хто першим запропонував позувати, але не зміг. У голові стояв приємний туман.

– Мені здається, я тобі подобаюсь.

Арбор занадто різко видушив фарбу на палітру, закашлявся, подавившись димом.

– З чого такі думки?

– Не знаю. Хочеш, поцілую?

– Придумаєш теж, – Арбор безсило впустив руки на коліна, усвідомлюючи, що сил заперечувати все немає. – Тобі погратися хочеться?

– Та ні, просто заїбало бачити твоє похмуре їбало. Гадав, що ти підбадьоришся. Я тут перед тобою майже голий, знаєш, помічаю прості реакції твого організму.

– Ти жорстока сволота, Хайгіме.

– О, скажи мені, що тобі не подобається.

Він зареготав. Срібло в його вусі ловило відблиски, хитався щільний сигаретний дим у повітрі, наче море, просвічуючись сонцем. На стільці стояли дві склянки, на підлозі валялися пусті пляшки — Хайгім приходив не перший день, залишаючись допізна.

Арбор похитав головою, нарешті продовжив наносити мазки на мольберт. Билося гулко серце; все хотілося погодитися, втрачати нічого, зовсім нічого. Якщо Хайгім не вважає поцілунок зрадою, то може?..

Рука затремтіла, хлопець замружився, рахуючи секунди, але рота так і не розкрив. Вирішив, що переживе, перетопче й забуде.

Перетопче й забуде.