***
Він стоїть посеред кафе і не знає, що йому далі робити. В голові немає інформації про те, як він туди потрапив чи хоче б для чого. Нічого навколо не виглядає знайомим. Його життя не містило багато походів у кафе, але це точно знаходиться не в його рідному місті. Легше не стало.
Якщо це галюцинація, то скоріше б вона припинилася. Хоча… якщо він тільки не вирубився десь у відкритому туалеті одного із клубів (в останній час він зачастив туди приходити), бо інший запах блювати зараз він точно не переживе.
А тепер щодо кафе.
Навкруги все пастельне та ніжне. Наче сюди завітала добра фея з казок. Не вистачає блискіток для повного комплекту. На стелі навіть розвішано кілька пухнастих хмарок.
Йому так не хочеться бачити де це місце, що він сам топить себе у своїх думках. Робити все, щоб не бачити того, хто його чекає.
Нарешті до нього доходить. Сьогодні його двадцять перший день народження, а це означає…
Може втеча? Це, звичайно, частина соулмейтної науки де здається мова про те, що цього не уникнути. Але там зовсім не було мови про тих, хто намагався уникнути інформації про свою споріднену душу, тому Сан залюбки згоден бути першим і згоден на будь-які наслідки.
Проте вже немає сенсу кудись бігти, бо він помічає ту саму людину, яку він здатен відгадати серед інших за один короткий погляд чи сліпий дотик.
Хлопець не може його бачити. Сан в цей же час може і робить, але вагається йти до нього. Чхве не хочеться. Це не правильно і це не може бути він… Або Сан просто не хоче, що то був він, бо…
Сан прокидається раніше того, як встигне дійти до нього. Він кілька секунд сидить, намагаючись обробити інформацію. Лице вологе, це означає, що все таке щось може викликати у нього, окрім емоційного перенавантаження, хоча це і воно є. Навряд чи він плаче через людину, яка повинна підходити до нього на незрозумілому космічному рівні. Тут нічого не зробиш. Як уві сні, так і в реальному житті, висновок такий: йому нікуди бігти, бо доля завжди має ще один план.
Але наче не в цей раз…
Ім’я хлопця само по собі крутиться в голові. Правильно він зробив, що не пішов до нього? Так… Він ненавидить цю людину більше за все. Їх зустріч уві сні нічого не змінює. Сни створені для того, щоб знати ім’я. Це міг би бути збіг, просто що ім’я і його прізвище, але він бачив, а означає, що він чимось заслуговує цього покарання. Можливо і справді існує кара, яка тягнеться за тобою з минулого життя? Якщо так, то він напевно вбив самого короля.
Він мріяв про любов. Мріяв про те, як вони з соулмейтом заведуть кілька котів, переїдуть кудись ближче до моря і будуть жити собі тихенько від інших. Але головне в цю любов, яку він не може отримати від тієї самої людини, яка виявилася його.
Сьогодні Сану двадцять один рік і його соулмейта звати «Чон Уйон», людина, яку він знає більше за себе, людину, яка забагато мріяла і чиї рішення залишилися під сильний вплив емоцій.
*спогади*
– Ми не можемо його забрати. – Вже в котрий раз повторює Чон. Сан ніби не слухає його, або робить це спеціально, щоб вибісити.
– Це чому?
– Ти не маєш права розлучати мене з нашою дитиною. Як то він буде жити тільки з одним з батьків? – Скривджено зітхає Уйон, розуміючи, що на цей раз програв.
Сан має деяку владу над іншими. Він дозволяє йому робити майже все, що він хоче, але в цей же час залишає для себе той єдиний випадок, коли Уйону доведеться йти на поступки.
– Так ти визнаєш його нашим? – Хитро дивиться Сан, бо нарешті зміг витягнути з хлопця що хотів.
– Ти чуєш тільки те, що тобі подобається! – Пирхає він.
– Так, я роблю, – сміється зі своїм хлопцем Чхве і дивиться, як він забирає від нього кошеня. – Ей! Ви куди?
Сан наздоганяє їх. Уйона, який тримає нового члена їхньої невеликої родини. Сан знав цього котика, бо підгодував його кожен день. Уйон про це звісно знав, їх складно розлучити, собі дорожче буде.
Скоро зима, всім треба трохи любові, щоб зігрівати душу.
У двадцяти хвилинах від квартири Сана є пляж. Там гарно в будь-яку пору року. Особливо восени.
Звичайно влітку ти можеш засмагати, купатися та багато іншого. Але особливу атмосферу несе осінь. Коли починає холодати, сюди майже ніхто не іде. Сан ніколи не розумів цього, чому людей ваблять ідея пляжу влітку, наче він має лише сезонну функцію.
Вони частіше приходять сюди після середини вересня. Повітря достатньо холодне, щоб люди перестали ходити сюди. Пляж стає їхнім. Іноді повз можуть пройти люди похилого віку, які теж вирішили влаштувати собі романтику біля води, але ті поважають особистий простір інших, тому Сану і Уйону ніхто не заважає.
Вони годинами лежать на підстильці. Спочатку Уйон лежить на колінах Сана, через деякий час відбувається зміна. Такий час може пройти і без розмов, просто як відпочинок тіла і душі, коли їм потрібно набратися сил на майбутнє, але відпустити один одного вони не можуть.
Але цей день не з таких.
– Будь мені кимось.
– Я вже є.
– Я не про це, – зупиняє його Уйон. – Потім.
Сан не відповідає. Він просто закриває очі, лежачи на колінах хлопця. Якщо зараз щось пообіцяти, то потім буде тільки гірше отримати не те, чого бажав.
Сан знав, що Уйон зберігав усі його подарунки в окремій шафі своєї квартири. Він називав шафу особливою.
Яким би не був подарунок Сані, чи є привід чи його немає, Уйон найбільше обожнював маленькі дарунки, які виникали випадково, просто в якийсь момент Сан вирішував, що потрібно щось прямо зараз подарувати хлопцю.
Одним із таких подарунків були квіти. Не куплені в магазині, а просто швидко зірвані десь на шляху до їхнього побачення.
Це завжди дарувало іскорки щастя в очах Уйона. Такий вид подарунку він теж зберігав. Сан якось подарував йому книгу з віршами на кожен день року, тому Уйон відкривав книгу і залишав квітку на сторінці з датою його отримання. Так і назбиралася книга з різноманітними засушеними квітками.
Зараз ця книга перебуває на одній з книжкових полиць Сана. Як би то не здавалося схожим на ситуацію з роману 19 століття, але книга насправді виділяється серед інших. Вона наче має свою ауру, якою забирає всю увагу на себе.
День добігав кінця. З неба почали падати перші краплі дощу. За спиною відразу ж пролунало зітхання, після якого Уйон обернувся до свого хлопця.
– Щось не так? – Одразу питає молодший.
– Після останньої нашої прогулянки під дощем ти тиждень лежав у ліжку з температурою. Потім і мене примудрився заразити, – нагадує не такі далекі події Чхве.
– Гей! Я взагалі попереджав. Але хтось заперечував усе й казав, що від одного поцілунку неможливо захворіти. Досі я винен? – Захищається Уйон.
– От і добре, тепер ми йдемо додому. І так, твої бацили ти і винен. – Він встигає відскочити від удару Уйона та побігти вперед, щоб не отримати за свої слова. Хоча він знає, що ці слова так просто не забудуться.
Сан заварював їх обом чай, коли в Уйона виникла потреба обійняти когось. Сан не сказав жодного слова, продовжуючи займатися чаєм, він просто дозволив Уйону вибирати їх положення, хоч варіантів і небагато. Зрештою, він просто обіймав Сана зі спини. У тиші кухні, де спокій порушують лише звуки дощу з вікна.
У цей момент було так тихо та інтимно. Відчуття спокою після всіх тих розмов, що відчувалися фізичним болем. Їм доводилося підіймати цю тему, адже вони обоє боялися такого повороту подій. Сан залишався завжди спокійним для них двох, але це дратувало Уйона. Хоч він і починав розмови про те, що якщо вони не виявляться соулмейтами, то їх стосунки набудуть іншого сенсу, він завжди перший поспішав їх закінчити.
Зараз він у безпеці — вони в безпеці.
Напевно, в якийсь момент він зрозумів, що все закінчено, і що у них є весь час у світі, щоб провести деякий час разом, без необхідності боятися за майбутнє. Зараз вони будуть щасливі разом, потім – вирішить доля. Але остаточний голос за кожним з них.
17 січня, три роки тому
Це одна з найсуворіших зим за останні кілька років. Проте мало, що може спинити цих двох.
Уйон і Сан вийшли на вулицю як раз в той час, як знову почав падати сніг. Наче звичайний процес для інших, але вони не бачать казковість всього, а ці двоє бачать. Чон любить дивитися на повільне падіння сніжинок, він любить ловити їх та роздивлятися окремо. Це може здаватися іншим дивним, бо дорослі людині ніби нікуди діти свій час в таку холодину. Інші не розуміють того, що перед ними не завжди стоїть той самий дорослий на вигляд, іноді можна і помінятися місцями з дитиною в середині. Сан любить дивитися на нього. Кожного дня він любить Уйона в різних проявах, але особливим є саме той, коли він не звертає уваги на інших і робить те, чого потребує душа саме зараз.
Їм довелося відволіктися від сніжинок, бо піднявся вітер, а вони ще не здвинулися на шляху до магазину. Тільки зараз прийшли до розуміння, що варто хоч одним оком зазірати в прогноз погоди.
– Не думаю, що ми зможемо дійти пішки, – трохи підвищуючи голос, щоб молодший зміг почути, каже Сан.
– Але ми вже на пів дорозі.
– Так. Однак все складніше переставляти ноги, мої сили майже скінчилися.
Вони дивляться один на одного. Обидва розуміють, що Сан має рацію. Вітер тільки набирає обертів, об’єднуючись у танці зі сніжинками, які на дотику стоять острішими.
– У мене є план, – повертає їх до розмови Уйон.
– Це те, про що я подумав?
– Сонхва, – хитро усміхається він.
– Сонхва, – підтверджує Чхве.
По дорозі до їх улюбленого магазину (ну і найближчого, вибираючи шлях пішки) живе Сонхва. Вони часто заскакували до нього влітку, щоб порозважати його, поки хлопець Пака їздив на стажування в різні країни. В інші пори року теж, але літо було особливим для їх тріо.
*кінець спогадів*
«Щоб називати моє ім’я - треба знати як кликати» – слова Уйона з їх останньої зустрічі.
Сан точно пам’ятає, за що ж ненавидить Уйона. За те, як вони любили один одного.
Тепер же Уйон не розмовляє з Саном. Ні з ким зі своїх знайомих.
Сьогодні двадцять перший день народження Сана, і день, коли як рік помер його соулмейт.
Рік, як Уйон обрав не той маршрут, щоб повернутися додому. Повернутися з тим самим полуничним тортом, який Сан останній раз їв у дитинстві у своєму рідному місті. Торт, за яким його хлопець поїхав на день раніше, щоб точно встигнути.
Він любив його без цих ярликів соулмейтів. Він не зміг би забути все це. Спочатку він втратив кохання свого життя, тепер втратив ще й соулмейта. Доля винна йому за це.
Відгуки