Все знаходиться на поверхні. Ми вам говоримо дивитися в одну сторону, коли всі фокуси відбуваються в іншій. Магія — найбільша брехня, яку тільки могло придумати людство. У правильних руках вона приносить добро людям. У руках крадія — це інструмент наживи, за який дійсно потрібно було закривати у в’язниці. Ви спитаєте, хто ж ми у цій ієрархії? Називайте нас Робінами Гудами.
Гарні слова, на які він повівся. Вірніше, повівся початково не на це, а на саму таємничість Ока, а вже потім йому навішали цю локшину на вуха. Деніел був зачарований такою таємничістю, тим, що… Та до дідька! Це як масони: всі все знають, вони мають владу, всі хочуть стати ближче до них. Атлас те отримав. Та чи потрібно було настільки вивертати себе, щоб потрапити до Ока?
Чекай. Витримка — найголовніше, що повинно бути у членів Ока. Чекай і скоро все зміниться. Прийде час.
Прийде час. О, як же це дратувало Деніела. А ще більше його дратував Ділан. Цей Родс… Шрайк… Не важливо! Як тільки Атлас побачив його біля тої каруселі, коли їх чотирьох прийняли до Ока, то він подивився на Ділана по-іншому. Деніел почав тягнутися до нього, намагався проводити більше часу з ним, усяко виділявся, аби тільки звернули на нього увагу. Як підліток, у якого пубертат почав активно розкриватися… Ох і наслухався від Меррітта. У такі моменти хотілося повноцінно володіти гіпнозом, щоб послати МакКінні якомога далі, але це було б не гідно лідера Вершників.
На диво, Ділан правильно розцінив його зацікавленість. Швидко зрозумів. Це вже зараз Атлас усвідомлював, що Шрайк небезпечний, що він як той удав — огортав його своїми кільцями, щоб після взяти та стягнути. З силою. Забираючи контроль. Але…
Деніел не міг це припинити.
Деніел не хотів це припиняти.
Деніел хотів цих ігор, які інколи здавалися навіть ризикованими.
Головним правилом кожного фокусу було: грамотно обдурити, а все інше — спритність рук. І Деніелу здавалося, що його обдурили. Десь настільки сильно обвели навколо пальця, що тепер, варто було Шрайку подивитися на нього тим особливим поглядом, від якого вся спина покривалася липким потом, як Атлас замовкав. Припиняв навіть підбурювати усіх хоч якось рухатися в позитивному напрямку, а не регресувати.
Пів року. Пройшло вже довбаних шість місяців, а вони як залягли на дно, так і не вилазили нікуди. Ще інколи преса пописувала про Вершників, але те все… Навіть у соціальних мережах все менше і менше їх згадували. Звичайно, федерали, Інтерпол — вся поліція, яку тільки можна придумати, досі намагалися відшукати їх, але Ділан майстерно заплутував правоохоронні органи.
Пів року. Ніколи ще Деніел не думав, що час може настільки повільно йти. А всередині нього все закипало. Сильно. Багато емоцій та енергії, які майже нікуди не виходили. Тіло Атласа звикло до того адреналіну, до того ризику, коли він разом з іншими Вершниками влаштовували шоу. Мозок підсів на це так само швидко, як і на наркотики. Так, раніше Деніел грішив… Та всі люди грішні. Але якщо психотропні пігулки вже давно в минулому, то бажання отримати ще адреналіну, відчути ту небезпеку, коли ходиш по тонкій мотузці прямо над прірвою, нікуди не пішло. Навпаки, воно все більше розкривалося пелюстками вогняної квітки, з чим залишати розум холодним було неможливим. Боже, йому вже було тридцять один рік, а все поводився, як мале хлоп’я.
Всередині все кипіло.
Всередині щось страшне підіймало свою голову.
Ділан те бачив.
Ділан знав, як те контролювати. Вже знав.
Правильно розставлені тенета, в які Деніел влетів, як той метелик на світло. Шрайк наче випадково (а Атлас дійсно тоді думав, що ніякої пастки нема) обмовився про місце наради з «ватажками» Ока. І ось, Деніел вже спускався по гвинтових сходах, вже дивувався тому, наскільки було темно та… пилюка. Якби він трохи зупинився та подумав, то зрозумів би всю «хитрість» Ділана, але Атлас був надто захоплений можливістю отримати ще щось більше.
Носок його черевика чіпляється за щось, майже не відсутнє, але Деніел не звернув на те особливої уваги, адже вся підлога цього приміщення була викладена камінням. Наче та мозаїка і… Важко дихати. Атлас відкашлявся, але в грудях почало лише сильніше тиснути. Деніел зупинився, навіщось притиснув руку до горла, як його повело у сторону, змусивши привалитися плечем до стіни. Краєм вуха він почув шипіння, з яким зрозумів, що це був зовсім не пил. Як і зрозумів, що Шрайк ще та сволота.
В голові почало все сильніше паморочитися, все більше темряви лягало на очі. Ноги підігнулися в колінах, не спроможні витримати всю вагу тіла, і Деніел з’їжджає по стіні вниз, майже падаючи на підлогу. Останнє, що запам’ятав Атлас перед тим, як пітьма потягла його у своє царство, — відлуння чужих кроків, які наближалися до нього. Як і перше, що увірвалося до запаленої свідомості, коли відчуття почали повертатися до нього.
Паморочиться в голові так само. Слабкість. Але Деніела хвилювало зовсім не те — він не зміг поворухнути руками, які були підняті догори й чимось перетягнуті. Перетягнуті чимось міцним, цупким, як і груди з животом, що не давало зробити глибокий вдих. Атлас не одразу зрозумів, чому перед очима все темне, навіть якщо він їх відкрив, проте кроки, що зупинилися десь перед ним, змусили перестати думати про це.
Глибокий вдих, з яким ніс залоскотав знайомий запах бергамоту, фіалок та канабісу. Ділан. Звичайно що Ділан, бо ніхто інший не влаштовував би таку гру, проте від цього вона хвилювала його не менше. Ще той одеколон, як в перший їх раз, коли Атлас не натякнув, а Шрайк не проігнорував.
— Перше правило ілюзіоніста — не бути сліпцем, коли тобі щось розповідає інший ілюзіоніст, — голос пролунав майже біля самого вуха, змусивши здригнутися та повернути голову в той бік.
— Але ти сам хотів, щоб я повівся, — Ділан не стримав посмішки, на що його тут же схопили за підборіддя та навіщось підняли голову вище.
— Я хотів, щоб ти думав, а не йшов на повідку.
— Тільки не кажи, що тобі не подобається.
Ділан не відповів. Це і гарно, з однієї сторони, адже потрапив у саме яблучко, але з іншої сторони — не дуже, адже, напевно, від нього чекали іншої реакції, інших слів. Деніел скривився, варто було пальцям стиснути його підборіддя сильніше, і він зрозумів, що Шрайк був у рукавичках. Прохолодна шкіра, зовсім не те тепло, яке завжди лучилося від нього. Не подобалося. Але від нього такого точно не чекали та не хотіли б чути.
Ділан, ніби прочитавши його думки, відпустив його підборіддя та відійшов. Атлас чув тільки кроки — два, три. Завмерли. Якесь шарудіння. Деніел спробував повести руками, але ті тільки сильніше перетиснулися в плечах. Ноги були босі — вони стояли на м’якому та ворсистому килимі, що наштовхнуло на думку, що вони у квартирі Ділана. І коли тільки встиг облаштувати так, щоб майже повноцінно підвісити його?
Мотузки, що перетягували його, були досить грубими та міцно оперізували його до пояса. У кімнаті було досить тепло, через що Атлас не відразу зрозумів, що він повністю без одягу, але варто було звести ноги разом, як… Як у свідомість знову увірвався незрозумілий звук, що змішався з кроками.
Його оминули. Крок. Ще один. Деніел здригнувся, варто було тільки чужим грудям притиснутись до його спини, і вперся потилицею в плече Ділана, коли щось досить холодне і гладке притулилося до його щоки. Невідомість. Його спеціально позбавили можливості бачити, можливості рухатися, навіть глибоко вдихнути!.. Лякало. Страшило. Але й збуджувало. Так, це було те, що пробудило темне бажання отримати більше і це «більше» лежало не на стороні ніжності та «милих» пестощів.
— Навіщо ж ти позбавив мене… і себе можливості мені рухати руками? — Атлас намагався звести все на жарт, щоб дізнатися більше інформації.
— Тому, що хочу і можу, — Шрайк видихнув відповідь прямо на вухо Деніела і відпустив його, щоб відійти на кілька кроків назад. — Думаєш, мене заговорити? Я встиг тебе добре вивчити, у тебе нічого не вийде.
— Мабуть, я тебе не знаю.
Зовсім не знав, адже… Так, вони з Діланом не вперше грають у щось подібне, де Атлас не був головним, де його позбавляли зору, де використовували лід, але щоб так, щоб Шрайк робив щось без попередження, без запитань, без натяків — ніколи ще.
Деніел не встиг знайти нових слів, щоб хоч трохи прояснити ситуацію, як почув новий свистячий звук. Шарудливий. І варто було тільки спині відчути вогняні мазки, що змією майже повністю обхопили його від бока до боку, як він зрозумів, що це було. Другий удар вирвав зойк здивування, не болю. Ні. Це не було боляче.
Шрайк ніколи не застосовував батіг, але те, що відчував Деніел зараз… Тверда рука. Не тремтіла. Бо спина, нехай і боліла, але це був рідкий вогонь, не розжарений, як тоді, коли розривалася шкіра. Удар. Атлас закусив губу, щоб не скрикнути, що було б надто жалісно. Для нього. Батіг мав не один хвіст — спиною це відчулося на п’ятий удар уже не так, як боками, коли хвости лизали їх, майже обіймаючи живіт. Ще ці мотузки, які…
Деніел звивався. З кожним новим ударом, які, правду сказати, не такі вже й були болючими, груди стискалися сильніше. Атласу здавалося, що мотузки ожили, що стали справжнісінькими зміями, які терли шкіру. Напевно, під ними все почервоніло… як і спина.
Все надто чутливе.
Він сам став чутливим.
Вони хотіли цього.
Атлас нетерпляче переступив з ноги на ногу і все ж таки не стримав зойку. Гучного. Короткого. З яким він судомно вдихнув, закинувши голову назад. Хотілося нормально вдихнути на повні груди — повітря тепер здавалося чимось солодким і дуже далеким, нехай і оточувало його.
Краєм вуха Деніел відмітив, що його знову обійшли, але… Він зрозумів, що Ділан зупинився перед ним лише тоді, коли відчув прохолодний дотик до соска. Новий судомний вдих вийшов гучним і Деніел облизав пересохлі губи, варто було прохолоді почати опускатися вниз. З кожним новим рухом Ділана Атлас все сильніше переконувався, що ця гра коштувала всіх свічок, які спалахнули дуже швидко і які не гасли досить довго.
Ручка батога опустилася на живіт і доторкнулася до надто чутливого члена, з силою натиснула біля самої мошонки, через що Деніел закусив майже до самої крові губу, повела вгору і вперлася в голівку. Він не може… Буде просто банально! Атлас вигнувся, спробував підняти стегна вгору, щоб відчути тиск сильніше.
— Хочеш, щоб я просив? — він судомно вдихнув і з силою стиснув руки в кулаки.
— Навіщо? — у голосі Ділана чулося задоволення. — Твоє тіло красномовніше, ніж твій язик.
Деніел пожартував би з приводу свого язика й того, де Шрайк хоче, щоб він був, але ручка батога зникла, а на її місці з’явилася рука. Лід. І Атлас би відступив назад, щоб уникнути дотику, якби була можливість. Ділан стиснув пальці під голівкою, щоб великим потерти її , і з силою повів ними вниз. Схлип злетів з губ раніше, ніж Деніел встиг знову закусити собі губу, але він заглушився завдяки поцілунку — Шрайк майже став впритул до нього, дозволяючи відчути його своїми грудьми. Чужий одяг здається надто грубим, особливо для сосків, і Атлас висловлював усі свої відчуття через поцілунки: грубі, зухвалі, що більше кусали.
Ноги майже не тримали, легені з кожним новим коротким вдихом наливались смолою все сильніше, склеївши їх майже намертво, і… Перед очима й так було темно, але, здається, пітьма брала своє ще сильніше. Плечі вже не нили — ні, вони розколювалися від болю, але цей біль посилював збудження від руки, дотик якої був бажаним і неприємним одночасно. Шкіра рукавички занадто груба, суха, холодна.
Йому важко з усіх боків. Деніелу хотілося нормально стати й лягти одночасно, але він продовжував відповідати на поцілунки так, як міг. Дихання збилося остаточно, серце, здавалося, ось-ось вистрибне з грудей, і голова… У вухах настільки шуміло, що Атлас нічого більше не чув. Як і не почув власного гучного зойку, з яким його тіло вигнулося, сильніше втиснувшись у Ділана. Повітря не вистачило. І Деніел цілком повис би на руках, які б точно вивернув собі в плечах, якби не чужі руки, які підтримали його. Ноги слабкі. І його так трусить… Ніколи так не лякала ця слабкість.
— Гарний хлопчик, — пролунало зовсім тихо біля самого вуха.
— Т… Та ти що? — хрипко і зовсім без сил запитав Атлас, на що Ділан з силою опустив долоню на його сідницю, змусивши знову здригнутися і, піддавшись уперед, вкусити його за шию.
— Не нахабній, ти не в тому становищі.
— І в якому ж? — Деніел спробував твердо стати на ноги, але знову повис на чужих руках.
— У такому, коли навіть стояти не можеш нормально, — він почув тяжке зітхання. — Я зараз розв’яжу тобі руки, а ти спробуй обхопити мене ними. Тут ліжко недалеко.
— Ти такий дбайливий, — але це пролунало без глузування і сміху й Атлас притулився чолом до шиї Ділана, щоб відчути його тепло. — Дуже дбайливий. Ти ж помітив, що я лізу вже зі шкіри.
— Тут і дурень помітив би.
— Проте ти мій дурень, — з тихим смішком видихнув Деніел. — Дурень, якого я полюбив.
Відгуки