Чєл в халаті

Хонджун втомився. Хонджун хоче їсти. Хонджун хоче спати. Хонджун хоче додому.

Хонджун не хоче отримувати замовлення до спального району за сім хвилин до кінця робочого дня.

З самого першого писку будильника цей день пішов догори-дриґом і до цього моменту був нічим іншим, окрім як суцільним розчаруванням. Ну от просто, кому взагалі приспічило замовляти срану локшину та ананасову піцу о десятій годині ночі? Спати треба, середина робочого тижня, між іншим!

Повільно, перечіпаючись через розв’язані шнурки і встигаючи при цьому посилено жаліти себе і свою нещасну тушку, якій доводиться ось таке терпіти, Хонджун пасе крізь квартали, один за одним.

Взагалі, він типу любить свою роботу. Йому подобається гуляти містом, приносити людям радість і отримувати за це гроші. До того ж, іншої роботи у нього все одно немає. Ніякої. Навіть на прикметі. Його тричі не взяли офіціантом у кафе на розі.

За адресою з навігатора обнаружується якась непристойно понтова багатоповерхівка.

Довелося навіть трохи повозитися, щоб потрапити у двір (спочатку охоронець не міг прочитати бейдж на кофті, потім не міг з’єднати в голові напис і мету візиту), зате вигляд зсередини скляного ліфта коштував усіх витрачених зусиль на сто відсотків.

На поверсі було мило. Як і має бути в таких місцях, мабуть. В тому сенсі, що, тут не могло _не_ бути миленько, правда?

Трохи пом’явшись перед потрібними дверима і зробивши пару невдалих спроб розгладити спітнілою долонею фірмову футболку, Хонджун все ж таки натиснув на дзвінок.

М.

Прикольно.

А чому ніхто не відчиняє?

Він не помилився адресою?

От цікаво, наскільки багатою має бути людина, щоб жити в такому будинку, та ще й на хрін зна якому поверсі? Дуже багатою, мабуть. Може навіть трошки непристойно.

Ні, ви не подумайте, Хонджун взагалі теж не бомж якийсь. Але якби його запитали, скільки треба заробляти, щоб тут жити, він швидше за все назвав би цифру на кшталт «поніліон грошей» (так, це як мільйон і поні, не питайте).

Ще дзвінок.

Може просто залишити коробку під дверима? А шо, деякі клієнти принципово не беруть нічого з рук.

Він уже майже домовився про це з самим собою, коли зсередини квартири почувся глухий стукіт, ніби щось велике і важке впало на товстий килим.

Значить, двері йому таки відчинять. Круто.

- Ем, добридень. Це доставка. У мене тут Ваше замовлення, не могли б Ви, будь-ла…

Порівнюючи з дратуючою повільністю попередніх п’яти хвилин, двері відчиняються якось навіть дуже швидко, немов з того боку стояв як мінімум Флеш і як максимум Сонік.

Але краще б він залишив коробку на підлозі.

Першим, що побачив Хонджун, були рюші. Або мережива. Він погано знає, у чому різниця, зате добре знає, як виглядає верхня частина лінжері*.

Оскільки органи чуття часто працюють на випередження, очі почали повідомляти Хонджуну нову інформацію набагато швидше, ніж він встигав її обробляти. Однак навіть таке зціпеніння не вічне, і тепер, склавши до купи усі підказки, докази та факти - так, перед ним стоїть хлопець в жіночому бюстгальтері і трусах з рюшками. Або мереживом. Якщо це має якесь значення.

О, і ще в шовковому халаті, який, щоправда, бовтається на ліктях, і тому було важкувато побачити в перші секунди ще й його.

У кращих традиціях улюблених комедій Хонджуна: затягнута театральна пауза, слоумо**, почергові крупні портретні плани. Музика у сцені не передбачена.

Монтажна склейка з чорним екраном та перехід на його похорон.

- Вибачте за очікування. Я заснув.

Ні, ніхуя. Хонджун стоїть за півметра від чєла і навіть звідси чітко вловлює нотки елегантного амбре, що тягнеться з квартири.

- Дуже нарядно Ви спите. - мінус чайові, плюс скарга за хамство і, можливо, домагання.

- А? Ой… Ви не мали цього бачити.

- Та нічого, Вам іде.

- Хоч когось мій зовнішній вигляд сьогодні порадував. Де підписати?

- Тут і внизу сторінки. Дяка за замовлення.

- Вам дякую. Доброї ночі.

Довга рука спритно підхоплює коробки, чіпляючи погляд парою тихо дзенькаючих ланцюжків на зап’ясті. Двері вже майже зачинилися, коли, одному богу відомо нашо, Хонджун раптом смикає її назад на себе, викликаючи тим самим смішний «кицячий» звук у власника горезвісної руки.

- Доброї ночі! І … Знаєте, хтів сказати, нічого такого, Ви не подумайте тільки. Але якщо той, для кого Ви так вбралися, зовсім цього не оцінив, він кінчений ідіот і гадки не має, що втратив. Ось. Це все, до побачення!

Як же добре, що в усіх великих будинках є пожежні та евакуаційні виходи, через які можна втекти з будь-яких супер тупих і незручних ситуацій. Як же погано, що тепер замість повторної поїздки на крутому скляному ліфті Хонджуну доведеться тупати майже двадцять прольотів униз сходами.

Зате, здається, під саме своє завершення цей день все ж зміг стати хорошим.