— Звідки ти така розумна взялася? — Хеппі незграбно присів навпочіпки біля Марії.
— З України. А Ви звiдки будете?
— Америка. Нью-Йорк,— Хеппі потроху почав оговтуватися від шоку, і побачив що дитина точно не в задовільному стані. Занадто худа, мішки під очима, яких у дітей точно не повинно бути. Особливо у таких маленьких. Скільки їй років? Пять? Шість? Тобто це було вже після знайомства з Пеппер? Оце взагалі біда. Вона і так не схвалювала його образ життя. І закривала очі тільки через те, що всі свято вірили, що Тоні точно не стане батьком, — і скільки років нашій принцесі?
— Місяць назад стало дев’ять, — ось тут Хепі заболіло серце. Бо вона точно не виглядала як девятирічна дитина. Та і тільки тепер він задумався. Тоні терміново викликали декілька днів тому, а тепер він із секретної бази Щ.И.Т.а вивів дитину, яку назвав своєю дочкою. Для Хеппі питань почало ставати все більше і більше.
— О, то це тобі треба зробити подарунок. А що б ти хотіла? — Марія хотіла сказати щось в стилі “А тебе їбе?”, “Тебе це їбати не повинно” чи “Не твоє собаче діло”, але трохи передумала, бо зрозуміла, що Хеппі точно ні в чому не винен, тому подивилася на Тоні, який ще також стояв біля сходів і сказала, — До мами хочу. — І мовчки піднялася на борт. Хеппі кинув на Тоні погляд повний розчарування, і в тиші розвернувся вслід за дитиною.
— А де твоя мама? — Хеппі намагався бути максимально доброзичливим.
—Ну днесь на кладовищі під Ірпенем, — далі він навіть не знав що сказати. І побачив, як плечі його друга опустилися ще нижче. Якби Тоні не намагався вдавати, що йому все по барабану, більшість людей би знало, що найбільше болить якраз таки Тоні. Без цієї риси він не став би Залізною Людиною. А тут доля підкинула йому такий “подарунок”. Спочатку Хеппі хотів розказати Тоні який він поганий, але потім зрозумів що це взагалі немає сенсу, адже той і так усе розуміє. І знає.
— Дорогенька, ти раніше казала що хочеш суші?
— Не те що би хотіла. Але наче в мене буде вибір?
— Приземлимося в Америці, буде найбільший вибір з усіх можливих, — Тоні розвернувся на підборах і розкинув руки у своєму фірмовому жесті.
— Ну ти й хвалько. Зрозуміло від кого мені такі гени передалися.
— А то! А ще неймовірний розум! Я бачив твої досягнення. То сімейне, навіть не сумнівайся.
— Звісно-звісно, не я сама всього навчилася, не я шукала інформацію, і не я сиділа ночами кодування вивчала. Звісно-звісно, то сімейне, — сказала Марія з іронією. Пролунав легкий сміх від всіх присутніх. Неймовірно гарна стюардеса почала накривати на стіл. На чотирьох. Хоча Пеппер і далі сиділа в кінці літака і на ній обличчя не було. Вона все прекрасно чула. Прийняти цей факт їй було не до снаги. У коханого - є дитина. І не маленька. Хоча може й добре, що не маленька. Якби ця дитина була народжена після її знайоства з Тоні, вона не знала, чи була б у неї сміливість прийняти її. Бо цю дитину вона вже прийняла, тепер залишилося тільки змиритися з цим фактом і усвідомити його. А ще її це дуже лякало. Яка до біса дитина? Що з нею робити? Вона абсолютно не уявляла. Адже з таким батьком як Тоні, є шанси що догляд за цією дитиною ляже на неї. А це жива людина, її не тільки треба поїти і кормити, а давати моральну підтримку, виховувати, навчати, підтримувати, піклуватися, доглядати. Чого вона точно не вміла. Ні виховувати, ні возити по лікарях, ні будь що інше.
— Як взагалі доглядати за дитиною? — з розгубленим виразом вимовила Пеппер тихим голосом.
— Це ти про мене? Я взагалі-то сама прекрасно справляюся.
— Що, ні. Я не думала що я це взагалі в голос сказала, — всі дивилася на Пеппер і розділяли її думки. Питання не в цій дитині, питання що з нею робити?
— Татусю, я думаю тут тобі потрібно піти поговорити з нею. І сказати що моя поява то не кінець життя. Або вернути мене там де взяли, і забути це все як страшний сон. Давай, повернути мене точно легше.
— Ніхто тебе в дитячий будинок не поверне.
— Ну тобі ж гірше буде.
— Це погроза?
— Це констатація факту.
— Зрозуміло. Ще якісь факти які мені треба знати?
— Я не їм будь-яку консервацію. Тепер я ненавиджу її.
— Окей, тільки свіжі продукти.
— Ага, і на полуницю в мене алергія. Того обережно. Ти ж не хочеш щоб я померла?
Від Пеппер зазвучав сміх який в кінці перейшов у кашель. Вона дивилася на дитину уже з посмішкою і сказала:
— На жаль, досвід показує, що твій батько безнадійний в цьому плані.
— Я виправлюся! Ей, Джарвіс, контроль і нагадування - ніякої полуниці в домі.
— Прийнято містере Старк. Ніякої полуниці. Так ми летимо до аеродрому в Каліфорнії чи Нью-Йорку?
— Пеппер, сонце, тобі куди зручніше?
— Без різниці.
— Ага, то ти такий, що навіть рішення самостійно прийняти не можеш. І всі важливі справи спираєш на свою дівчину. Зрозуміло, чого вона така сумна біля тебе ходить. Тато, ти - мудак.
— Дякую звісно, це самі чудові слова
— Та завжди будь ласка, ще скажи, що я неправду кажу.
— І чого такі поспішні висновки? Дійсно важливі рішення я приймаю самостійно.
— Ну може й самостійно. А чи правильні вони?
— Немає ідеально правильних чи неправильних рішень.
— Ой, нє. Це вже філософія, як підросту потім договоримо. Я не хочу в це лізти, рано мені.
Легкий сміх розлився по борті літака. Як би там не було, але вони вже піднімаються в небо. І це одна з найцікавіших миттєвостей в житті Марії. Особливо за останнйі час. Та щей на заході сонця, над піщанною дюною. Це було неймовірне видовище. І поки Марія захоплено спостерігала за краєвидами, всі в літаку тихенько спостерігали за нею.
— Окей, так що Маріє, куди ти хочеш?
— А де тепліше?
— В Каліфорнії.
— Ну то значить туди. Холод і сирість мені вже остогидли.
— Тобто значно краще підсмажитись у пекельній жарі? — Нікого окрім Марії не здивував цей вислів. Хепі ненавидів жару і Каліфорнію. І те, що бос там мав свій будинок його неабияк бісило. Коли вони поверталися в не такий спекотний Нью-Йорк для нього це було за щастя.
— Не знаю. Жара краще промозглого холоду. — Тоні поглядом подав знак, відпрацьований роками, щоб його з малечею залишили наодинці. Пеппер, яка так і не змогла вимовити більше ні слова мовчки встала і пішла, за нею тихо пішов Хеппі. У нього було відчуття що він не хоче далі чути цю історію. Він так довго плакав після розповідей Тоні після полону, що не готовий був чути те, що пережила ця дитина. Можливо пізніше, але не зараз.
— Сонце, скажи мені будь ласка, чого ти дійсно хочеш?
— Я вже казала, я хочу до мами.
— Сонце, я розумію, це може бути важко прийняти, але її вже немає в живих.
— Та я не дурна, я знаю. Я їй могилу копала після того як її міною вбило. Просто ми ховали всіх в дворі школи, під обстрілами. Після деокупації я знаю, що її перепоховали на кладовищі, але я цього вже не застала. Хочу хоч знати, де вона тепер похована. Я ж не мала тупа дитина яка не розуміє такої простої істини.
— А, ось що ти мала на увазі, - здивування Тоні було видно, хоч як би він не намагався тримати лице. Наприклад він, втративши батьків в набагато старшому віці, дуже довго не міг з цим змиритися. Навіть якщо його батько був не самою кращою людиною.
— Окей, давай так, ми зараз доставимо моїх людей до Америки, а потім полетимо в Україну. Ти не проти?
— Звісно ні.
— Дякую сонце. Ми беремо курс на Нью-Йорк!
Перший пілот важко зітхнув. Він думав що йому повезло з простих рейсових перельотів потрапити на чартерні рейси до самого Тоні Старка. Роботи менше - платять більше. Але ні, іноді ця робота здавалася пеклом. Він вже взяв курс на Каліфорнію. Але ж ні, тепер ще більше роботи по зв’язуванню з диспетчерами і змінами маршруту ніж самої роботи за штурвалом. Якби його хтось попередив перед початком навчанням, що пілот це не тільки про літак і небо, а і про вічні переговори з диспетчерами, аеропортами, стюардесами і багато ще чим, він би не пішов у пілоти. Успішно виконавши посадку у Нью-Йорку, тільки встигнувши видихнути і отримати повний бак палива, невгамовний Тоні заставив піднімати літак знову у повітря. Ще йому польоту в Україну не вистачало. Все, закінчиться контракт - він звільниться.
Після довгої дороги, ночі в готелі, бо прилетіли вони коли в Україні була суцільна темрява, пошуку кладовища і самої могили, Тоні готовий був впасти в сплячку на роки. Наразі він абсолютно не знав, що робити зі своїм життям, як його прожити щоб потім не було соромно, адже тільки після полону він почав задумуватись про це. А тут ще й дитина. Маленька, невинна дитина. Його рідна кров. Тоні не міг повірити, що ось це неймовірне чудо має таку ж ДНК як і він. Його розбирала злість на самого себе, неймовірний сором і хотілося щоб хтось його пристрелив. Адже він точно недостойний такої краси як ця малеча. А ще його здивував вигляд українського цвинтаря. Це не мінімалістичні американські кладовища, тут пам’ятинки самі різні, і найрізноманітніші висаджені квіти і дерева навколо них. Такого він ще не бачив. Якби прибрати хрести здавалося б що це самий хаотичний сад у світі.
— Привіт мамусю. Я тут татка знайшла. І привела. Хоча це по факту він мене привів. Наче хороший, як ти і розповідала. І я тепер не одна. Надіюсь, ти з вітчимом і ненародженим братиком там на небі щаслива, — і почала гірко плакати. Для Тоні це було шоком, що кількість людей які втратила його донька, все збільшується і збільшується. І він дав собі внутрішню обіцянку що не дозволить цій дитині ще хоч раз бачити смерть. Чого б це йому не вартувало. І зробить її життя неймовірно щасливим.