Лист

— Якого дідька ти розбудила мене о… — ледве розплющивши очі, аби переконатися, що екран телефону показує третю нуль три ночі, роздратовано запитала Укрпошта.

На іншому кінці слухавки гигикнули, але просити вибачення навіть не подумали. Нова пошаруділа чимось, начебто папером, а потім гучно видихнула прямісінько в телефон. Укрпошта й собі зітхнула: нетерпляче, але з краплиною стриманості.

— То що в тебе там трапилось? Розповідай швидше, бо мені зранку на роботу.

— Та не тобі одній, — надто весело зауважила Нова, як на ту, якій вставати спозаранку. — Та можеш сильно не хвилюватися, бо тут нічого смертельного. Хіба що… Хіба що ти пектимеш раків від сорому.

Укрпошта перевернулась на живіт та похмуро запитала:

— Ти це про що?

Сон втік від неї. Серце так калатнуло, що, здавалось, вже опинилось десь у горлі. Єдина річ, яка могла змусити завжди стриману (ну, більш-менш) Укрпошту соромитися — зізнання у коханні. Все інше, навіть хтивки, якими щедро годувала її Нова чи тихе шепотіння на вухо з використанням таких непристойних слів як «вагіна» чи «клітор» — ні. Хіба що трохи. Та й сама Укрпошта їй не вживала, насолоджуючись їхнім звучанням з вуст коханої.

— Та, розумієш, прийшла я додому, а тут… — Нова перейшла на таємничий напівшепіт.

— Що? — Укрпошта знову перевернулась на спину та витріщилась на темну стелю.

— Я заглянула у ящик, а там лист. Уявляєш?

— Лист? Ти через це мені телефонуєш в такий час?

— А знаєш, що то за лист? Не знаєш? Від однієї старої подруги. Ми її обидві добре знаємо! І, знаєш, що найцікавіше? Лист відправлено п’ять років тому.

Тепер Укрпошта підхопилась на ліжку, відкинувши ковдру разом з навушниками. Навушники гепнулись на підлогу, а разом з ними й серце нещасної дівчини. Буває ж таке, коли забуваєш про напрочуд важливі речі: вони губляться у часі та, здавалось, ніколи більше не повернуться. А вони беруть та вистрибують перед тобою як Пилип з конопель і… Боже, як соромно!

— Який лист? — Укрпошта звучала так, наче ковтнула гілку полину.

— Так отут твоя адреса чомусь. А всередині короткий лист та кілька стареньких марок. Ти ж пам’ятаєш, тоді в мене таке захоплення було. Та зараз не про те!

Нова завжди тараторила дуже багато, але знала міру. Замовкала саме у той час, коли Укрпошті хотілось заховати розпашіле обличчя в подушку або провалитися крізь землю. Зараз Укрпошті не завадило маленьке стихійне лихо, аби сховати її збентеженість у прірві.

— Не знаю де той лист зберігався та чому доставили його лише сьогодні. Та його зміст… — пауза, хитра усмішка у кутиках губ. — Тут зізнання у коханні. І дата. П’ять років тому. П’ять років! Але ж ми зустрічаємось   менш як рік… Ти взагалі… — ще одна пауза, але тепер без усмішки. — Якого біса ти мовчала стільки часу?

— А я…

Укрпошта раптово розгубила всі слова. Щось торкалось кінчика язика, щось виривалось назовні, але загалом — анічичирк. Паленіючи від сорому та ганьби, панянка злізла з ліжка та почала нипати по кімнаті.

На іншому кінці слухавки мовчали. Нова перечитувала лист знову й знову, сушила голову над двома запитаннями. Перше: «Чому Укрпошта так довго приховувала почуття» та друге: «Якого кирпатого вовкулаки, лист прийшов тільки зараз?»

— Проклятуща пошта! — сердито кинула Нова та повільно видихнула, бо злістю, яка накопичилась у ній, можна було б вдарити про кремлю.

— Я просто. Ну. Не знаю. Відчепися.

Нарешті Укрпошта заговорила. Та коли вже сказала, то подумала, що даремно відкрила рот. Ляснула себе по лобу, опустивши голову.
Нова здивовано відповіла:

— Га? Та я не чіплялась ще навіть.

— Я маю на увазі, то було так давно. Тоді я вирішила, що то романтично: написати зізнання та відправити лист. А коли ти нічого не сказала про це… Я подумала, ти записала мене до френдзони та ігноруєш зізнання. Я… насправді не знала, що він загубився.

— О Боже, — зітхнула Нова, якби вона могла зараз дотягнутися до коханої, то обійняла б її міцно-міцно й легенько б вдарила по дупці. — Але чотири роки. Чотири, бляха, роки!

— Але ж. Ми все одно разом? — Укрпошта зупинилась та зніяковіло усміхнулась. — Та й це не телефонна розмова, хіба ні?

— Ну, я спеціально зателефонувала тобі посеред ночі! — грайливо відповіла Нова. — Щоб не тільки розбудити, а й…

— Що?

Укрпошта стиснула телефон у передчутті чогось дикого, чогось такого, що змусить її палати так, ніби її торкнувся вогонь кримського моста. Нова знову щось замислила, і… аж дихати важко, парко стало, від передчуття того, що вона от-от скаже.

— Секс по телефону! Треба відсвяткувати доставку древнього листа!

— Я кладу слухавку! — сміючись, відказала Укрпошта.

— Та не треба! Ну, хочеш, я приїду?

— Треба чекати дві години.

— Я можу перечитати твого листа кілька тисяч разів! — Нова знову хихотіла.

— Чекаю на тебе. Захопи лист, я хочу його спалити, — пожартувала Укрпошта, хоча говорила про це надто серйозно.

— Еге. І не подумаю. Буду о шостій!

Годинник показував о пів на четверту. Укрпошта потягнулась, кілька разів швидко кліпнула, відганяючи залишки сну, а потім почалапала на кухню варити каву. Кілька разів, проливаючи каву повз чашку, картала себе за те, що не перевірила куди подівся лист. І знову червоніла.

Нова почала збиратися за півтори години до відбою, хоча зазвичай на збори їй вистачало і п’яти хвилин. Та, перш ніж, стрибнути у зручні кросівки, зупинилась. Покрутилась біля виходу, а потім чкурнула назад, в кімнату. Швидко написала на клаптику аркуша свою відповідь на старий лист.