Щойно між вулиць погасли ліхтарі, а в нього вже розпочався робочий день. Копати яму для майбутньої могили у гучний і метушний ранок не дуже та й приємно. А копання — це як медитація, майже. Нічого не відволікає, тільки періодичний та іноді мокрий, глухий стукіт лопати о землю й філософські думки.
Небо дещо синьовате, погляд до нього так і тягнеться. Схоже на сутінки, ранішні сутінки, якщо це можно так назвати. Найсприятливіший для роздумів час за увесь той довгий день на цвинтарі. А ось після цього всього можно і до бару заглянути. Цікаво, що розкаже той музикант на сей раз? Хігігі, принаймі поки прийдеться чи то пригадувати, чи то переосмислювати події минулих днів, що самі потрапляють в безодню думок. Доволі монотонний то процес, яму рити, хоча скрізь роки звикаєш до будь чого.
Ось наприклад вчора ввечері сусіди знов посварилися. У квартирі поряд мешкає доволі сварлива зі своїм хлопцем дівчина, якщо казати про неї крізь склянку того, як часто вона влаштовує з кимось сварки, чи то під вікнами, чи прямо таки за стінкою. Пару разів навіть поліцію викликали.
Або он на бойовій арені прямо таки в обличчя прилетіла стрічка вибухівки. Звісно, Мортіса трішки підлатали, да всеодно якось припікає ліву щоку, й в голові переодично паморочиться. Так одразу і не скажеш, навіщо туди взагалі ходити. Платять за це все солідно, однак що ще? Мабуть адреналін. Неначе нове дихання відкривається, ухиляючись від куль кого там?.. Ріко? Ох! Виглядають вони більш як дитячий набірчик з кулями та бластером, а на ділі жахливезно боляче.
Пройшло ще пару годин й почалася поховальна процесія. Зібрались родичи загиблого, неначе темні тіні у скорботі і чорних вбраннях. Едине, мабуть, що було помітною плямою у процесі захоронення так це яскраве фіолетове волосся й сорочка Мортіса. Доволі «не формально», однак на це вже давно ніхто не звертає уваги. Та й не про колір волосся трунаря ти думатимеш, коли когось з твоїх близьких от от разом із домовиною зариють в землю гнити-спочивати і розкладатися.
На очах молодої жіночки нагорталися сльози, коли кришку гробу всеж таки закрили й злегка присипали рихлою землею. Складно стримувати наростаючий біль втрати, це не рідкість в подібному місці. На це наче перестаєш звертати увагу. Куди цікавіші пташки, дрібні квіточки і бур’яни поряд із закинутим склепом. Будь що, але не це. Ох, якщо б можно було по скоріш закінчити цей день та зустрітись з Поко. Його бринькання на гитарі дуже не вистачає. Аж тільки но почую його пісні й мелодії, одразу тягне пританцьовувати.
***
— Вечору тобі, Поко! - складаючи парасолю-тростину й ставлячи її до корзинки з іншими парасольками, усміхнено дейкає.
— О! Мортіс! Щось ти сьогодні запізно.. я вже думав ти не прийдеш! було б доволі нудно. - полишивши гітару на барній стійці, він швиденько підходе до нього із пречудовим настроєм, хоча ще мить тому йому було суцільно скучно чекати свого «бро» й дрімати склавши руки на столі.
— Але я всеж таки тут, так що…
— Знаю-знаю! Зі мною як завжди пара цікавезних чуток та історій, а ще шьочю! Вечір буде цікавим, обіцяю! Проте, в мене є для тебе дещо важливе прохання.
— Яке таке прохання? - швиденько, ледь не одразу, відповів Мортіс, дивлячись зверху вниз на розмальовану гримом мармизку. Це й не дивно, бо наш трунар доволі високий. Принаймі за Поко вже так точно. Бажання підправити прилипше до лобу біляве пасмо щосекунди зроста. Чи то дратує ця нечіткість, чи що?
— Нумо всередину, за барною стійкою все тобі розповім! Моєї перерви вистачає ще на пару хвилин.
Після слів нашого музики, струшуючи пилинки з накидки й йдучи прямо до барної стійки, бармен питає, чого ж такого подати випити нашому гістью? Досить незвичним можно вважати його роботизований голос та одне око. Беззаперечно він робот! Це мабуть, можно назвати плюсом, бо в подібних закладах хоч і ведуть підрахунок алкоголю, скільки там його залишилось за день і все таке, всеодно це нікому ще не заважало випивати на місці. А тут оно, потрапить всередину якась рідина і робот зламався. Та в нього ні травної системи, ні роту немає! Він від ю‘єсбі заряджаться? Це доволі практично. Звичайно ж в якості замовлення була вибрана самогонка з солодкої картоплі, вона ж - шочью.
— Щодо мого прохання. Пам’ятаєш моє кошеня? Я їду у гастролі до сусіднього міста й не зможу добре про неї попіклуватися. Візьмеш Нотку до себе, поки я не повернуся? Будь ласка, дуже прошу! - з легенькою надією каже Поко, сидячі на високому стільці й трохи бовтаючи лівою ніжкою туди сюди, — В Пайпер алергія на кошачу шерсть, їй стає дуже погано. Я не можу її про це попросити… Проте і якщо взяти її з собою, це буде великий стрес для неї. А вона і без того хвороблива киця. Вона тобі не завадить. Я впевнений, ти знаєш яка вона хороша. Ви бачились, здається, в минулу середу! Скажи ж лапочка?
— Я.. не впевнений, що буду ній за хорошого опікуна. В останнє коли я її бачив, вона розцарапала мені всі руки. - інтуїтивно дивиться на ті самі запястки, що так вподобала шипляча Нотка в якості кігтіточки.
— Та ну! Це було лишень непорозуміння! Вона всеодно любить тебе, навіть якщо розцарапала тобі всі руки, - обдаровуючи усмішкою, каже Поко, крутячи стакан з водою у руках. Часу лишилось зовсім небагато, оо от і на сцену. — Дуже тебе прошу!
Роздивляючись карі очі, що так і благають взяти до себе Нотку максимум на тиждень чи два, відмовити досить складно. Всеж таки, чого не зробиш для друзів, так? Проте начебто господиня в якої знімає Мортіс заборонила тримати якихось тварин. Але всього ж на тиждень! Ніхто і не помітить!
— Вмовив, - каже Мортіс, відводячи погляд.
— Ура! - долоні Поко переплелися між собою пальцями й нахилилися разом із головою в правий бік. - На тебе можно покластися, я так і знав.🤗
І далі буде кольт за барною стійкою і розповість про свої невдачі та сварки з жінкою
