Моя маленька Марі

Єва

Вчергове окреслюючи стелю своєї кімнати в Стохесі поглядом, я намагалась вхопитись за думку, що свербіла в моїй голові. Вулиця, та вулиця з баром. Що ж повʼязано із нею? 

Розуміння влетіло цеглиною мені в голову. Я навіть підірвалась з ліжка, відчуваючи збудження від успіху. Увесь цей час Енні нагадувала мені ту дівчину, що представилась дочкою Кенні, коли ми пили в столиці. А тепер детальніше: зріст однаковий, однаково хороші фізичні здібності, схожий голос і загалом зовнішність. Гаразд, ймовірно вона і є тією дочкою. От тільки як вона примудрилась серед ночі втекти з кадетки поблизу Тросту аж в столицю?.. Байдуже. Бодай для чого вона це зробила? Вона умисно знайшла Кенні, грає ту ж гру, що і я… Шукає когось зверху? Але навіщо? Я ж уже довела, що їй і її компанії потрібен Ерен, то верхівка тут до чого?.. А чи могла вона бути повʼязана з тим, що сталось із Рейсами, коли пала Марія? Ні, навряд. Для цього їй треба було стати дочкою Кенні раніше. Святі стіни, щоб я ще хоч одну чарку з Кенні перехилила! Від нього занадто багато проблем. 

Але це пояснює її страх переді мною. Ми вже бачились, вона памʼятає мене і думає, що це взаємно. Звідки ж їй знати, що тоді Кенні споїв мене чимось і я взагалі не сприймала реальність серйозно? 

Може піти до храму і помолитись за його смерть? Було б непогано. Тільки часу нема. Я і так залишок свого вихідного витратила на допомогу Ервіну з його новим планом щодо Енні. Та й через декілька годин продовжу ним займатись, бо часу обмаль. Якби ж тільки усе вдалось на цей раз! Якщо Леві втратив свій загін, то і я щось втрачу. Але я вже не маю що втрачати. Залишились тільки останні шматочки мене, які мені критично важливі, які я втратити не можу. До того ж я пообіцяла Леві помститись за його загін і буде дуже негарно, якщо я не дотримаюсь слова.

Окрім цієї катастрофи з Енні, мені не дає заснути думка про Сашу. Оскільки сила титана вже ніби епідемія, Ервін вчинив правильно, відокремивши усіх кадетів зі 104-го. У нас вже не лишається часу на дослідження усіх інших і не можна стверджувати, що хтось з них не отримав силу титана десь тут, як Ерен. Але ж Саша не може бути титаном! Господи, та вона секрети зберігати не вміє! Я б знала, я б першою дізналась, якби це було правдою. Але і Ерен не знав, що має подібну силу, отже і Саша може не знати. Я занадто довго знайома з Ервіном, щоб мріяти, що він відпустить Сашу просто тому, що я попрошу. Але зараз… зараз Саша в оточенні ворогів, які здатні на будь-що. Йорґен голову мені відкрутить, якщо дізнається, що я це допустила. А якщо з голови Саші хоча б волосинка впаде, я сама собі голову відкручу. Усе, що я можу зробити для неї – перейматись за її життя більше, ніж за своє. Як же мені це остогидло. 

Ще й ноги гули нестерпно. Я правильно вчинила, що зупинила карету, в якій Аліса їхала з Каранесу, напівдорозі – це виграє трохи часу. Але йти пішки до Стохесу на підборах – найгірша моя ідея.

Гаразд, байдуже. Можу і потерпіти. Зрештою така моя доля – жертвувати собою. 

 

Енні не зʼявилась зранку. З причини хвороби. І справді – повбивати стільки людей справді важка праця, яка легко прикує до ліжка. Кенні повинен зі мною погодитись… Хотілось не давати їй відпочити, хоч я і знала, що це неможливо. 

В їдальні я набрала якомога більше їжі. Тоді ж рушила до схованки дітей, з якими нещодавно познайомилась. Слід буде дорогою посвятити Марко в план завтрашньої вечірки, взяти послання від Ервіна та виконати якесь маленьке завдання зі своєї справжньої роботи. 

– Завтра тут буде дуже багато наших друзів. Ерена будуть провозити крізь місто до столиці. Нашому загону доручено супроводжувати процесію. Оскільки розвідники абсолютно точно щось задумають, буде дозволено одягти ППМ. Розумієш про що я? 

– Здається. Ви знаєте що сталось на експедиції? 

– Знаю. Енні теж добре знає. І Розвідка знає, що Енні знає… Якщо у тебе в місті є хтось з близьких, сьогодні ти маєш останній шанс вберегти їм життя. Завтра тут може бути гарячіше, ніж в Трості… І не забудь перевірити кожну деталь у своєму ППМ – у нас немає дозволу на помилку.

Гаразд, якщо я переживу завтрашній день, поїду до Шавлія, проситиму вибачення у Марі. Та що я можу зробити для неї ще?.. Гадки не маю. 

Я ніколи не допускала того, що вона може спробувати противитись мені. Ніколи не думала, що зможе заперечити мені… Я не хотіла це використовувати у своїх цілях, але, мабуть, я не змогла стриматись. Думка, що хтось може стерпіти будь-яку мою поведінку лише тому, що це моя поведінка, занадто солодка. І хоч я переступила межу, але намагалась до останнього це тримати під контролем, не дозволяти собі занадто багато. Мені як і раніше доводилось маскуватись, бути тою, кого легко любити. Лиш іноді я дозволяла собі вийти з образу. То невже на цей раз я перетнула межу з показом справжньої себе? Чи ресурс Марі вичерпався? Що з цього правда?..

Однаково байдуже на причину. Головне – розібратись з наслідками. Марі – остання частинка, що лишилась у мене від Фокусника. Принаймні була нею, доки він не ожив. Вона занадто важлива для мене, я ж обіцяла її захистити. А вона обіцяла бути в моєму майбутньому… Я не можу її втратити так легко. Якщо доведеться післязавтра привʼязати її до себе чи силою десь закрити, я це зроблю. Зроблю, щоб виграти зайві хвилини власного сну, щоб не бачити її кров на своїх руках. 

Залишаючи Марко позаду, я швидко пройшла до криївки тих дітей. Вже знайома мені дівчина, що нагадувала мені Кішку, помітила мене першою, оскільки вартувала. Я віддала їм усе чесно награбоване в їдальні, оглядаючи. Частина була відсутня, але, мабуть, це через якусь роботу. 

– Вам треба тікати з міста. Щоб завтра до обіду вас тут не було. 

– Але навіщо? 

– І куди нам йти? 

Навіщо? Бо я сама не впевнена, що завтра тут влаштують Ерен з Енні. 

– В місті буде небезпечно. Секретні військові справи… Йдіть до Тросту. Там досі багато роботи після пролому стіни. І якраз триває набір в кадетку. 

Наступною зупинкою були маєтки наших спільних з Ервіном і Даріусом друзів. До них потроху почали прибувати розвідники, готуючись до бійні. Мене не влаштовував тільки маєток пана Брена навпроти. Брат тої самої Даніки, що стала дружиною Рода Рейса замість мене. Звісно ж Брен триматиметься проурядової гілки, тож це трохи небезпечно. Та що вже робити? 

Ервін очікувано надав мені вказівки. Сьогодні вночі мені треба буде допомогти розмістити пастки, які Ханджі розробила для Енні. Цим вже частково займаються, але процес йде дуже повільно, щоб не викликати зайвих питань. Гаразд, це ще дуже навіть легко. 

 

Справа по моїй справжній роботі була достатньо легкою. Опісля вечері я перевіряла свій ППМ в компанії Марко. Звісно ж в моєму блоці контролю бракувало деталей. Ще й трос хтось перерізав. Усе це хтось встиг зробити за сьогодні, адже ще вчора мій пристрій був справним. Гаразд, це вже ніяк не полагодити. Доведеться брати новий. Якби ж людина, яка це зробила, знала, що завтра ППМ мені критично необхідний… Може я врятую когось з близьких цього покидька… Бісить усе це. 

Вночі я самостійно здійснювала патруль певного району, в якому розвідники встановлювали свої іграшки. Так я і звикала до нового пристрою, час від часу використовуючи його. І я насправді відчувала непідробне щастя, адже розвідники працювали збіса швидко і надійно. Ервіна казав, що чекатиме мене у своїх лавах, коли мені набридне страждати. Може справді пристати на його пропозицію?

Не пам’ятаю скільки спала тої ночі, але я дивовижним чином виспалась. Загалом я не відчувала тривоги чи напруги. Відчувала лише, що я або переможу, або помру. Може мені і не треба перемагати, але я поки не можу померти, тож вибір очевидний.

На шикуванні Енні нарешті показалась мені на очі. Я заледве стрималась, щоб не заламати її на місці. Видаючи усім їхні позиції в охороні процесії та дозвіл на використання ППМ, я видихнула. Нарешті це скоро скінчиться. 

– Вибачте, підполковнице, а від чого ми їх захищатимемо? Мені невідомо про існування у Стохесі людей, що виступили б проти короля. Навіть якщо ми не помітили дрібних злочинців, виникнення справжньої організованої опозиції неможливе. Хіба що вони за стінами… Але нащо взагалі комусь планувати таке? 

Я хмикнула. Це ж він зараз стоїть навпроти справжньої організованої опозиції і навіть не підозрює цього. Сміх та й годі. Хоча добре, що він вважає опозицію неможливою. Інакше у мене були б проблеми. 

– Світ жорстокіше, ніж ти уявляєш, Марло. Це розуміння приходить з досвідом роботи.

Вони попрямували освоювати позиції, поки я думала чи брати рушницю. Однаково я не зможу взяти участі в спробі захопити Енні людиною, тож це зайве. Перевіряючи кількість цигарок в портсигарі, а потім і газ в балонах ППМ, я нарешті теж вийшла зі штабу. 

– А якщо її не вдасться захопити до перетворення? Ми вступимо в бій?

От саме для таких питань я переважно обираю провулки, де мінімальна кількість вух. Це було хороше питання насправді. Ще б я знала відповідь. 

– Це залежатиме від ситуації… Її титан збіса сильний. З одної сторони краще не плутатись в розвідників під ногами, з іншої – можливо, вона повбиває усіх, в кого ми могли б плутатись під ногами. Наша основна задача – спостереження. Так і дізнаємось чи треба вступати в бій. 

– А якщо і в цей раз не вийде її зупинити? 

– В цей раз вийде. Їй нема куди тікати звідси. Фактично вона в оточенні.

– Їй є куди тікати. До Райнера з Бертольдом. 

В принципі це може бути аргументом, найгіршим сценарієм. Якщо вони обʼєднаються… Навряд можливо буде зупинити їх. Але я теж маю аргумент. 

– У тебе є хоча б найменша здогадка в якому регіоні вони зараз знаходяться? 

– Ні…

– От і вона гадки не має. Звісно, існує ризик випадковості. На такий випадок групу з Райнером і Бертольдом охороняє загін на чолі з Майком Захаріасом, який по силі поступається лише Леві… Ервін прорахував будь-який відомий нам варіант. Він в рази кращий стратег за мене, я довіряю йому більше, ніж собі. Якщо він певен, що сьогодні ми схопимо Енні, значить так і буде. Не переймайся дарма. 

Ми з Марко саме вчасно приєднались до живого коридору поліціянтів для супроводу розвідників – вони саме вʼїхали в місто. Далі гра велась чітко за нотами. Я бачила, як Енні міняла позицію, як відбивається від групи, як губиться в будинках. Хотілось відчути в руці рукоятку ППМ, та я не могла собі дозволити таку вольність. Зараз я віддаю честь командуванню, разом зі своїм загоном. Якщо дістану зброю, здамся божевільною. 

Хвилини спливали. Я гучно рахувала їх в своїй голові разом з секундами. Нам довелось теж поміняти позицію, щоб встигати за конвоєм. Саме тоді прогримів вибух. На сьому хвилину сорок сьому секунду. Звісно ж процесія зупинилась, а я миттю перемістилась до Найла: треба бути його голосом розуму, інакше він вбʼє усе місто. 

– Ідіть перевірте як там справи! – ця паскуда наказувала моїм людям. Моїм! 

– Стояти на місці! – мого рику було достатньо, аби Марло, Гітч і Борис завмерли. Я ж звернулась до Найла: – Посилати необізнаних кадетів на таку місію – марнотратство. 

– То може ти знаєш що це за вибух? 

– Той самий, що і при перетворенні Ерена на титана. Нехай розвідники із цим розбираються, своїх людей я не дам. 

Краєм ока я помітила дві давно знайомі фігури. Найбільше мене здивував костюм на Леві – невже не планує вступати в бій? Проте мене швидко відволік Найл, що схопив мене за плечі. 

– Ти що говориш?! Це ж стіна Шіна! Тут не може бути титанів! 

Та ну. Серйозно? Ненавиджу кабінетних. Нічого далі своїх дверей не бачать. 

– Найле! – користуючись дезорієнтованістю свого полковника, я скинула його руки з себе. Гидко. – Направ туди усіх людей. Це, напевно, титан. 

Оскільки Липа вперше це чує, їй довелось взяти три секунди на прийняття рішення. 

– Чотирнадцятий патрульний загін, увага! – збираючи на собі потрібні погляди, я продовжила: – Евакуюйте людей з потенційно небезпечної зони! Виконуйте! 

Кидати їх, ніби мʼясо, в бій проти Енні – втопитись в їхній крові. Вони – поліціянти, не розвідники. Вони повинні лише вміти битись проти людей і захищати людей. Тож нехай це і роблять зараз. Цим я також хотіла спровокувати Найла на подібний вчинок. Нехай інших теж пошле на евакуацію. От тільки не судилось. 

Невеличким відволіканням послужив Жан, кому так чудово пасувала роль Ерена. Він з боєм вирвався з карети, щоби взяти в Ервіна дозвіл на участь в бою. Мило. Але миліше те, як Леві попросив його не помирати. Він збіса боїться втратити, але постійно ховає це за своїми голками та отруйними словами. Чи не легше просто сказати правду? Якби люди говорили завжди правду, це не був би такий жорстокий світ… Гаразд, байдуже. Найл досі стояв і мовчав. Жодного наказу. Довелось штурхнути його ліктем. 

– Накажіть іншим теж евакуйовувати населення. Чи ви хочете, щоб ріка стала червоною від крові невинних? 

Якийсь розвідник подав Ервіну ППМ. Він достатньо швидко одягнув його, розвідник же. Проте Найл його не пустив, наставляючи рушницю. За ним це зробили його люди. Серйозно? Блядь, наскільки він гнилий? Ось тут я вже не знала що робити. Я прорахувалась. Думала, що вийде натиснути на Найла, переконати його зробити правильний вибір. Та з мене нікчемна дипломатка. Ервін під прицілом, Леві поранений, людей евакуює лише мій загін, лише Ханджі зараз в бою з командування. Чудово… 

– Підполковнице, дозвольте приєднатись до бою. 

Я не хотіла відпускати Марко. Це занадто небезпечно для нього. Так само я була проти того, щоб Саша йшла до кадетки. Та щось в його очах давало мені надію, віру, що все буде добре. 

– Іди. І ніяких самогубств на цей раз. 

Довелось відпустити. Зрештою там він корисніше, ніж тут. 

– В чому ваша проблема, полковнику? 

Я поклала руку на його рушницю, щоб в разі чого збити приціл. Хоч я і знала, що він не вистрілить, але ризик зараз зайвий. 

– Він збирається очолити бунт!

Вже декілька років збирається, ну то й що?  

– Вони можуть зупинити вбивства сотень людей. Гадаєте, ці життя коштують ваших принципів?! Ви – Бог чи що?! 

Я заледве стримувалась, щоби не вистрілити зараз в Найла. Таких людей треба прибирати швидко, максимально швидко, а не витрачати на них свій час, як я зараз. 

Мовчання. Кляте мовчання – усе, що було між нами. Звісно ж, нема чого сказати, але визнати соромно. 

– Кінчай, Липо. Це не має сенсу.

Я беззастережно була згодна з Леві, як ніколи. Це справді не має сенсу. 

– Підполковнице, маю прохання до вас. – Я прибрала руку з рушниці та поглянула на Ервіна, поглядом благаючи його продовжувати. – Знайдіть Ханджі. Перекажіть їй, що вона командує операцією. 

Мугикнувши, я рушила до потрібного кварталу, де цієї ночі слідкувала за встановленням пасток. Ханджі можна було знайти і за феєрверками, які випускали ці пастки. Проте коли я дісталась до неї, Енні вже вирвалась. Мені було шкода подругу, щиро шкода. Ось так за секунду знищити її таку кропітку працю… 

– Ервін передав командування тобі. Веди, полковнице. 

І вона повела. Вперед, за Енні. Доєднуючись до цього потоку, я шукала Марко. Тепер нам слід триматись разом. Особливо зважаючи на таке довгоочікуване перетворення Ерена. Я нарешті знайшла його поруч з Жаном, вони говорили про щось, немов не помічаючи хаос навколо. Добре, достатньо буде тримати його в полі зору, нехай побуде трохи дитиною. 

Енні зупинилась посеред нашої з Марі улюбленої площі міста… Аби тільки вона тут нічого не розтрощила суттєво, адже Марі сумуватиме. Марі… Марі! Очі дивовижним чином з постаті Енні плавно перейшли на крихітний силует у дверях храму. Я впізнаю її завжди, сумнівів бути не може – це вона. Те саме чорне волосся, що хвилями спадає на її плечі. Її улюблена біла сукня, в якій вона або ходила до храму, або гуляла зі мною. Попри неймовірну відстань я бачила блиск її прикрас, страх в її очах. Вона здалась мені марою. Адже моя Марі зараз повинна бути в Джінаї, у Фелікса! 

Але в мене не було часу зʼясовувати усе це. Більше часу не було. Він зупинився.

Зупинився в момент удару Ерена. Енні приземлилась акурат на храм, руйнуючи його своєю вагою. 

У мене підкосились ноги. Ніби це на мене Енні впала. Легені вмить стали порожніми і відмовлялись вбирати повітря, у вухах задзвеніло. І якби не міцний хват Ханджі, я б, мабуть, впала з даху. 

Який шанс, що це галюцинація? У мене не було проблем зі сном цими днями. Я занадто добре спала, щоб мені привиділось. Це не могла бути мара. Я ж не сплю зараз? Господи, та про що я взагалі думаю?! Сподіваюсь, що це не мара? Серйозно? Тобто я сподіваюсь, що Енні таки розчавила мою маленьку Марі, просто щоб здаватись здоровою? Блядь, як це смішно! 

– З тобою все добре? – це було тихе питання, яке адресувалось виключно мені. Мабуть.

Мабуть, це була Ханджі. Я могла лише сліпо повірити, що це справді вона. 

Мабуть, я сіпано похитала головою у відповідь. Принаймні я хотіла це зробити. Але я була певна, що кивнула. Звісно, Липа в порядку. Липа готова виконувати свій обовʼязок. На Липу можна розраховувати. Липа спопелить це чудовисько. 

Перехоплюючи міцніше рукоятки, я повернула собі владу над своїм тілом. Енні, ніби відчуваючи мою злість, почала тікати. Мало їй вбивств, хоче ще когось розтоптати. Гаразд, я пограю з тобою, коли так просиш. Байдуже звідки ти тут взялась, де твоя домівка. Я доберусь туди, я зубами собі дорогу вигризу туди. І я все там спалю, кожну домівку. Вбʼю кожну дитину, повільно вбиватиму, аби цей крик різав тобі вуха. Я знайду твого батька. Я закатую його. Закатую так, що сам Ведмідь мене похвалить. І тебе закатую. Катуватиму і лікуватиму, я не дозволю тобі так легко померти. Для мене буде честю померти під час тортур над тобою. Я зітру твоє імʼя з твоєї памʼяті. Я знищу тебе. Знищу фізично і духовно. Клянусь тобі, Енні Леонгарт. Ти страждатимеш не менше, ніж страждаю я.

Вона саме добивала Ерена. Я була єдиною з військових поруч. Подивимось на що ти здатна. Спочатку я дезорієнтувала її, ріжучи очі. Вона розумний титан, отже, ймовірно, регенерація відбувається швидше. Вона типово закрила руками потилицю, я ж відрізала шматок мʼязів її плеча. Потім знову різонула очі. Видно, що налякала, бо вона спробувала змахнути мене рукою наосліп, а тоді почала бігти, теж наосліп і на диво прямо. Я ж підрізала друге плече. Тоді ж швидко змінила леза, але Ерен не дав мені закінчити. Мені ледве вдалось вчасно відскочити, бо він ніби не бачив мене: повалив її на землю, почав відривати голову. Ніби йому моя злість передалась. Нарешті я зрозуміла чому його називали втіленням гніву усього людства. 

Гаразд, нехай її дістане Ерен. Я не проти. Аби лише дістати. 

Але ця змія вирвалась. Що ж… шанс таки мій? Поки вона намагалась вилізти на стіну, я миттю підлетіла ближче, зрізаючи пальці на одній руці. Хотіла зрізати і на другій, але Мікаса мене випередила. Так вона і впала назад, прямо в палкі обійми Ерена. Я раділа з кожного удару, що він їй наносив. Це була насолода. Але коли Ерен зуби простяг до загривку Енні, я полишила милування. Я не віддам йому Енні. Вона, бляха, моя! 

Знову підриваючись на ППМ, я миттю дісталась його потилиці, вирізаючи його звідти. Не знаю куди там поділось тіло Ерена, воно мене мало цікавило. А от Енні чомусь опинилась в якомусь кристалі. Що за маячня? Серйозно? Вбити стількох людей і ось так сховатись? Ти, блядь, при своєму розумі?

Я молотила лезами по цьому камінню, але навіть подряпини не лишила. Спробувала вистрілити з пістолета – куля відлетіла. Я почала молотити його кулаками, але лише забилась. Я навіть гризти його була ладна, тільки не знала з якої сторони краще підступитись! Нічого, це нічого. Я щось придумаю. Я використаю якісь останні розробки інженерів, я накажу Даріусу знайти щось гідне. Я використаю усю шахтарську вибухівку в стінах, але я її дістану звідси. Дістану і змушу відповісти за все. 

Не памʼятаю хто саме зупинив мене, не памʼятаю хто відтягнув і чи вдарила я цю людину. Сподіваюсь, хоча б не вбила. Але обличчя титана зі стіни я запам’ятаю ще надовго. От і що це за потвора? Чому вона в стіні? І хто взагалі примудрився відламати шматок стіни? Як таке можливо?..

Стоп. 

У Енні є броня. Леза не беруть її. Невідомо наскільки цей матеріал міцний, можливо, саме з його допомогою Енні змогла пошкодити стіну. Але що це за матеріал? Можливо, такий самий як і цей кристал? Байдуже. Я не тут зараз повинна бути. Хочу втекти, втекти до неї. Але так не можна… Довелось віддати накази Марко і сказати Ханджі, що я чекатиму звітів про усі ці камінці. Якщо щось станеться, йому треба знати де саме мене шукати. І хтось повинен розповісти мені про тих титанів в стіні та нові корисні копалини. 

Підлітаючи до руїн храму, я тут же почала розкопувати місце, де востаннє бачила її тіло, якомога швидше. Ймовірно вона вже мертва, але надія ще є, зовсім маленька надія. Хоча кожна цеглина, яку і відкидала, цю надію зменшувала. Щобільше я відкривала її тіло, то більше переконувалась, що вона не житиме. 

– Єво… Єво, ти прийшла до мене… 

Я навіть не могла знайти в собі сили, щоб розгніватись за неправильне звертання. Вона зараз була такою крихітною, такою поламаною… Як підбита голубка. Я могла тільки тримати її на руках, коло серця, могла тільки осісти на землю під вагою провини. Знала, що лікарі не приймуть її, а моїх знань буде недостатньо. Її гарна сукня на вихід зараз нагадувала ганчір’я, прикраси не блищали як раніше. В її очах було занадто багато болю, та вона ніби не усвідомлювала його. Торкаючись рукою моєї маски вона силувано посміхнулась. 

– Ти до мене повернулась… 

Вона більше хрипіла, ніж говорила. Тільки тоді я зрозуміла наскільки самотньо вона помирає: лежить на руках у жінки, яка навіть слова їй ще не сказала, навіть не пригорнула. 

Тоді ж я спробувала міцніше її притиснути до себе, стати ближче до неї. 

– Все буде добре, Марі, я обіцяю, усе буде добре. Ти одужаєш, я повезу тебе в Даупер, познайомлю з Йорґеном, зі своїм молодшим братом, хочеш? Я помирюсь з Шавлієм та Тінню, заради тебе помирюсь. Ми повернемось додому, житимемо разом, доки не помремо в один день, гаразд? Я буду тою, кого ти завжди хотіла любити. Усе буде добре… 

Хтось кликав Марі на фоні, та мені здалось, що це був мій власний голос. Одною рукою я торкнулась маски, аби зняти її. Байдуже. Який сенс бути сильною, якщо я не змогла захистити найдорожче? Що мені вже втрачати? 

– Ні… тобі не можна… 

І я повірила її скляним очам, довірилась їй. Отже, доведеться лишатись сильною… 

В якийсь момент вона повністю розслабилась на моїх руках, завмерла. Я знаю, що вона… Навіть подумки визнати не можу. Їй просто треба відпочити, поспати. Усі рани загояться, обовʼязково загояться і моя маленька Марі знову посміхатиметься до мене. Просто потрібен час, потрібен час… 

Вона була ніби тріснута порцелянова лялька в моїх руках. Я боялась зайвий раз торкнутись до неї, бо знала, що від одного мого дотику від неї може щось відломитись. Ось так просто тримала її на руках і плакала над її тілом. Я не знала навіть чому плачу. Ніби болить, але я не поранена. Я знову не поранена… 

Якийсь чоловік раптово впав на коліна над її тілом на моїх руках, видихаючи її імʼя. Я сіпнулась, хотіла забрати її, укрити від нього. Це моя маленька Марі, моя, не чиясь іще. Тільки мені плакати за нею.

Згодом я очікувала від цього чоловіка, який на вигляд був одного віку з Йорґеном, звинувачень. Це я не захистила Марі, я не прийшла вчасно, я нічого для неї не зробила. Я винна. Але я почула трохи іншу комбінацію слів: 

– Це я винен! Я в усьому винен! Моя маленька!..

Він підніс її уже холодну руку до свого чола. Його обличчя викривилось в болісних риданнях, які він не намагався ховати. Він вив, голосив, як усі інші цивільні. Спочатку я відчувала огиду і ревнощі. Потім злість: чому я не можу так зробити? Чому я повинна сороміцько тримати свої сльози за усім цим маскарадом? Чому я не можу так само ридати у весь голос? Чому я не можу вигукувати її імʼя так гучно, щоб усе місто чуло мою журбу? 

А потім прийшла вдячність. Вдячність, що він робить усе це за мене. Я не знала хто це, але, мабуть, це хтось важливий для Марі. Він знав де її шукати, якщо знайшов так швидко, а це вже про щось говорить… Тож я могла довірити йому усі ці ридання, цю вовчу тугу. Мене усе ще розривало від думки, що я не можу бути поруч із нею зараз, але принаймні вона була не геть самотньою.

Цей чоловік був геть сивим, одягнутий не дуже заможно. Щось було у ньому таке, що справді нагадувало мені Йорґена. Та вони геть не схожі зовнішньо, геть. Неможливо уявити Йорґена, який ось так сидів би над моїм тілом і ридав. Він міг робити усе, але не ридати… А потім я зрозуміла: його погляд, його дотики до Марі нагадували мені ставлення Йорґена до мене. І від цього мені стало лише гірше. Гадки не маю чому. Його ридання, усі ці слова вмить стали кулями, що раз у раз влітали в мене. Хотілось втекти. 

 

І я бігла. Бігла за нею біля нашого будинку. Вона сміялась, бо змогла вкрасти у мене спідницю, поки я купалась в озері. Нарешті наздоганяючи, я утягнула її на траву за собою. Падіння було мʼяким, як її сміх, її руки. 

– Я не приготую тобі сніданок, якщо зараз не віддаси мою спідницю. 

– Не приготуєш сніданок? Єво, це тортура! Як я проживу без твоїх кулінарних шедеврів? 

Вона хутко встала, допомогла звестись мені і почала активно одягати мені спідницю. А я замислилась над значенням слова “тортура”. Чи я правильно розумію, що таке тортура? Чи, може, Марі помиляється? 

– Ходімо, Єво. Я занадто сильно сумую за твоїм пирогом з яблук. 

Хто я така, щоб відмовляти їй? Невдовзі ми вже вдома замішували тісто. Поки я розкатувала тісто по формі, вона нарізала яблука в окрему миску. Тоді ж я посипала нарізані кубиками яблука корицею, додала яблучний джем та трохи меду. Невдовзі пиріг був повноцінно зліплений і відпочивав в печі. Ми ж з Марі теж відпочивали, але в ліжку. Я лише іноді відволікалась від читання книжки, привезеної Марі, щоб поглянути на свій наручний годинник, який лежав на тумбі поруч. Марі обережно схилила голову на моє плече, ліниво заглядаючи в книжку, яку точно читала не один раз. 

Невдовзі ми повернулись на кухню. Я обережно дістала пиріг з печі і виклала на тарілку, яку підготувала Марі. Поки я розрізала гарячу страву, вона набрала трохи води і поставила її грітись. Саме на дві чашки чаю. Чашки вона теж дістала, ставлячи на стіл. Далі був заварник. З самим чаєм вона засумнівалась. Звісно ж, важко одразу обрати щось одне з цілого десятка. Я мала класичний чорний чай, зелений, жасминовий, ягідний, декілька зборів від Йорґена на випадок, коли я знову знайду собі зайві пригоди, і, звісно ж, липовий, якого завжди було найменше. 

– Тут жасминового не вистачить. 

– Змішай поки з зеленим. Я сьогодні цим займусь.

Вона зробила усе за моєю порадою. Може і не погано, що в дитинстві мене так муштрували. Принаймні я знала зі столового етикету теорію смаків, які продукти чудово поєднуються, а які краще не схрещувати. 

Сніданок був чудовий. В дитинстві я мріяла про такі сніданки. Ось так починати день з яблучного пирога разом з чаєм і нічого більше не робити. Хоча не можна сказати, що я тут прямо взагалі нічого не робила. Насправді робила багато чого: прання, готування їжі, миття посуду, прибирання, огляд продуктів, що лишились. А сьогодні треба було ще й жасмин доглянути. Проте ця робота була приємною, роботою навіть важко назвати. Дні, проведені тут, відчувались, ніби пірʼїни в руках. Сюди завжди хотілось повертатись. Особливо коли я була в доброму гуморі. Не дуже хотілось труїти це місце кровʼю, болем, агресією і що там ще мене оточує. Хоча навіть такому монстру, як я, потрібен дім, завжди потрібен.

Вечір був теплим, тож ми проводили його на вулиці, біля озера. Ми просто сиділи в тиші, слухали тихий говір природи і були поруч. Така собі підготовка до сну. Аж допоки я не згадала про одне важливе питання, що длубало мене вже дуже довго:

– То… коли я зможу подивитись твою нову виставу? 

Марі знітилась. Я знала, що питання необережне, але не думала, що настільки. Я накрила її руку своєю, сподіваючись хоч трохи заспокоїти. 

– Я вже два місяці не можу знайти роботу. Продовжувати немає сенсу. 

Я шкодувала, що не продовжила мовчати.

– Марі, пропозиція оплатити усі твої виплати усе ще в силі. Я не буду Липою надто довго, колись я зніму маску і зможу знову жити як цивільна поруч з тобою. Ти, я, цей будинок подалі від людей, купа грошей, які ми зможемо витратити на будь-яку дурню – хіба це не мрія?

Для мене це більше, ніж мрія. Я завжди хотіла чогось подібного. Нехай не завжди усвідомлювала, але завжди хотіла. Тільки мріяти не сміла, не сміла дурити себе, що колись це стане моїм. Аж допоки це справді не стало моїм. 

– А що мені робити в цьому будинку одній, поки Липа ловить особливого небезпечних злочинців?.. Ти не можеш зачинити мене в чотирьох стінах і наказати чекати. Звісно, так буде раціональніше, я матиму на диво високий рівень життя, але… не усе в цьому світі можна міряти логікою. Подумай про мої почуття. 

Я відкинулась на траву, щоб уникнути її погляду. Надто нестерпно. Ці кляті почуття! Завжди усе псують. Усі довкола говорять, що саме вони роблять людей людьми, але фанати цієї думки не бачили чистого почуття ненависті в катівнях, почуття ревнощів чи заздрощів у вбивць, ломку у наркоманів, яка є одразу цілим спектром. Це не люди, вони занадто далеко від людей. Чому? Бо у них занадто багато почуттів. 

Краще б не мати вже жодних емоцій і почуттів, краще вже жити логікою і аналізом, сухими цифрами і гострими доводами. Так легше.

– Ти просиш мене зробити неможливе… Якщо я почну міряти почуттями, ми довго не житимемо, але однозначно помремо щасливими; продовжу міряти логікою – ти покинеш мене, так?

Одна лише думка, що остання частинка Фокусника, яку мені вдалось втримати в руках, теж піде від мене… Ні, що завгодно, але не це. 

– Не драматизуй. Мені нікуди йти від тебе, а тобі нікуди йти від мене.

Це трохи вгамувало тугу в мені, але я все ще очікувала якогось значного удару. 

– Гаразд, може і не покинеш, але кінець цього варіанту однозначно не буде приємним… Що мені робити, Марі? Мені спостерігати за тим, як твої гроші закінчуються і чекати поки ти знову опинишся на вулиці? Ти прийматимеш милостиню від мене? 

– Цього не буде… Насправді… я вже маю роботу… але вона тобі не сподобається. 

– Головне – щоб тобі подобалось. – Але я знала, що ця теза тут не спрацює.

– Мені вона теж не до вподоби… 

Вона сказала це так тихо… Моя маленька Марі розбита. Я звелась на ліктях, заглядаючи на неї. Вона марно шаруділа перснем на пальці. Отже, професія, яка не подобається нам обом і яка здатна настільки розбити людину… 

– Проституція чи наркотики? 

Хай це будуть наркотики. Будь ласка. Я встигну витягти її звідти, встигну захистити від цього лиха, це не залишить такий глибокий слід. Але в її очах і натяку на наркотики не було. Я знову відчула себе маленькою дівчинкою в обідраній сукні, яку притискали до стіни в Герміні. Але на цей раз мене не врятує Фокусник разом з Шавлієм. Ніхто більше не врятує. 

– Ти знаєш відповідь сама… 

Ось так мій казковий світ з Марі впав втретє. Вперше він впав, коли помер Фокусник. Вдруге, коли вона разом з Шавлієм і Тінню вирізала ту групу, що вбила його і Кішку. І знову здавалось, що після цієї руйнації не буде продовження, ми не відновимось вже ніколи. Але мені справді не слід драматизувати. 

 

– Підполковнице, з вами усе добре? 

Я знову отямилась. Підвела очі на голос. Марко. Занадто наляканий Марко. 

– Що сталось? 

– Це… краще не розголошувати. 

– Гаразд, зачекай трохи. 

Уже вечоріло, холоднішало. Та цей чоловік усе ще був поряд. Хіба що не голосив, просто тримав її за руку. Прохолоду її тіла я відчувала навіть крізь одяг. Обережно перехоплюючи її зручніше, я поклала її тіло на бруківку, звільняючи себе від фізичного грузу. 

– Ви знали Марі? – перед цим мені довелось обережно штурхнути чоловіка, аби він як і я отямився. 

– Так, я… я дуже добре її знав. 

– На гермінському кладовищі є могила її сестри… 

Щойно я хотіла назвати імʼя, як він випередив мене: 

– Анни, я знаю… я поховаю її там. Під справжнім прізвищем. 

Ого. Це хтось з її дитинства, минулого. Але хто? Фокусник повинен його знати, однаково доведеться навідатись до нього невдовзі. Хтось все-таки повинен сказати правду, повинен сказати, що це я винна. Хто це зробить краще за нього? 

– Зробіть це моїм коштом, будь ласка. 

Наостанок я залишила чек і востаннє поглянула на її мертве покалічене тіло. Нарешті я визнала, що вона мертва. Моя маленька Марі мертва.