Наша гра

Єва

– Давно не бачились, Липо! 

Я знала, що одразу як я вкладу свою долоню в його він згребе мене в обійми, ніби ми якісь давні друзі, що нарешті мають змогу зустрітись і погомоніти трохи. Я сподівалась, що він зрадить своїм традиціям, але мої сподівання завжди лишались проігнорованими. І все-таки я потисла його руку, дозволила обійняти себе і спробувала удати ввічливість. 

В його обіймах я завжди почувалась небезпечно. Було відчуття, ніби це не спосіб привітання, а спроба заламати мене, знешкодити. Все ж стискав він надто сильно. Навіть крізь шари одягу я відчувала його трохи задовгі нігті, що були черговою причиною його прізвиська. Цих нігтів я ще не бачила, та знала, що він ніколи не змивав кров з-під них. 

Опісля цих небажаних обіймів він запропонував мені сісти, а потім дістав портсигар. Мою увагу одразу привернула неохайність цигарок. Самокрутки. Це цікаво. 

– Будеш? Допомагає розслабитись.

– Ні, мені не варто розслаблятись. 

Ведмідь лише розсміявся з моєї сторожкості. Я чудово його розуміла, мені самій уже було смішно. 

– Ти така жорстока до себе!.. – він підпалив самокрутку, затягуючись. – Ти щодня важко працюєш, як і всі ми. Така робота ламає будь-кого. Час від часу слід давати собі заслужений відпочинок… щоб не нападати на колег. 

Я не змогла стримати свого сміху, не на цей раз. Вона наскаржилась, але саму я її не бачу, значить послухала мене. Мило, дуже мило. 

– Я вмію відпочивати, просто роблю це по-іншому. Мені більше подобається відпочивати з моєю повією, розумієш про що я? Я дуже злюсь, коли забирають мої іграшки. 

– Гаразд, згоден – це було не дуже чемно. Але це не моя ініціатива, а наказ зверху… Я постараюсь, щоб тебе ніхто тут не чіпав, але і ти будь слухняною дівчинкою. 

Його слова були такими солодкими, але глум на його вустах майже наказував мені триматись за ножа міцніше… Залишилось ще трохи, я ж не буду працювати на нього довіку. 

– Гаразд, я відібрав трохи справ для твого загону. – На стіл він почав по черзі викладати теки з паперами, утворюючи з них доволі немалу вежу. Трохи, звісно ж. – Вони легкі, не переймайся так. 

Він видав мені навіть ключі від мого кабінету. Так чемно з його сторони. Утягуючи за собою Марко, я швидко відшукала потрібну кімнату і, увійшовши, гепнула на стіл усю цю купу тек. Тоді ж поділила надвоє. 

– Сортуємо за таким принципом: справи з будь-якою шкодою щодо людей мають високий пріоритет, справи з пошкодженням майна – низький; високий лишаєш на столі, низький на підлогу. 

Я була здивована, коли виявила, що справ високого пріоритету все ж більше. Щось не так, це занадто навіть для Стохеса. 

– Тепер сортування на: вбивство чи інші поранення, зникнення, зґвалтування, інші види злочинів.

Зникнень і справді було найбільше. Далі типово йшли вбивства, інші види злочинів і зґвалтування. В цій ситуації іншими видами злочинів були різні події з наркотиками. Що ж… наркотики доведеться відкласти. Спершу я вирішила взятися за справи зі зникненням людей – їх ще можна врятувати. 

Беручи усі ці справи, я нарешті вийшла до спільної кімнати, в якій вже зібрався увесь загін. Справу про зникнення Карлі Стратман я хотіла доручити Гітч: вона достатньо добре вміє користуватись собою, щоб отримати бажане. Люблю таких людей, але тільки якщо вони на моїй стороні. Все ж я мусила відмовитись від цієї ідеї. Ця справа могла бути козирем, який можна використати проти Енні. До того ж Карлі навряд потрібна допомога Поліції, тож можна поки відкласти. Зрештою Гітч отримала якусь легшу справу про зникнення когось іншого. Достатньо, щоб вона не нудьгувала, і мало, щоб перенапружитись.

Марло, як справжній хороший хлопчик, отримав справу з наркотиками, які в Стохесі зазвичай вирішують хабарями. Борису була доручена якась легка справа з розшуком пʼянички. Енні дісталась справа з середньою важкістю пошуку вбивці. Нехай покаже себе. Залишок загону я кинула або на патрулювання, або на підтримку Марло чи Бориса. Собі натомість я підібрала доволі цікаву справу – вбивство у стилі злочинного угрупування. Люблю таке, це завжди цікаво, з інтригою. 

Коли ми з Марко нарешті лишились насамоті, я тицьнула справу йому в руки. 

– Що тут не так? 

Він довго вчитувався в справу, шукаючи відповідь на моє питання. І зрештою знайшов, але лише частково: 

– Друг убитого не міг знати де шукати тіло, якщо тільки не він сам його лишив. 

– Правильно. До того ж… спосіб вбивства це метод злочинних угрупувань. На тілі вбитого виявили тавро, але дещо не збігається: я вже викрила цю групу. Або це імітація, або вони повернулись. В будь-якому випадку, зброя не завадить. 

Невдовзі ми вже стояли під дверима того самого чоловіка, який любив гуляти біля каналізацій, завдяки чому і виявив тіло. Я все не могла зрозуміти навіщо йому звертатись до Поліції. Він настільки себе ненавидить? Може, примус? 

Представляючись цьому чоловіку і пояснюючи у якій справі ми завітали, я одразу пішла прямо:

– Ви ж знаєте, хто вбив вашого друга. Хто це був? 

– Я… я не знаю імені. Знаю лише де ця людина живе. Я можу показати, ходімо. 

Ну звісно ж, це вже класика. Я не знаю, але знаю, повірте мені, будь ласка! Гидко, проте цю огиду легко було ховати за маскою. Чоловік вів нас в якийсь доволі віддалений район. І знову класика жанру. Я навіть це місце знала. Колись я поклала тут родину Шавлія… Я зупинилась прямо перед самим входом в цю маленьку площу, що утворювалась між будинками. 

– Приведи медиків і вільний загін Поліції. Про всяк випадок.

Це ризикує бути занадто гарячим для Марко. В цій ситуації він може стати баластом, за яким у мене не буде часу спостерігати. Залишаючи його позаду, я нарешті увійшла в цей так званий квадрат. Чоловік поруч зі мною свиснув і дістав пістолет, але мені швидко вдалось забрати з його рук зброю та прострелити йому ногу. Приблизно тоді боковим зором я побачила блиск від дула в одному з вікон, що дозволило мені швидко ухилитись від кулі. Молодець, видав своє розташування. Швидко хапаючись за рукоятку ППМ, я вистрелила якорем в те вікно. Я розраховувала налякати чи радше дезорієнтувати, та натомість влучила у щось рухоме.

– Ходи сюди, хвойдо! 

Мене спробували притягти за трос, але не подужали. Зате тепер я бачила достатньо чіткий силует в розбитому вікні. Силуети. На балконах з іншої сторони вже теж почали зʼявлятись стрільці. Довелось таки прийняти запрошення. Добре, що вікно було достатньо великим для мене. 

У кімнаті було троє. Одного швидко вдалось зняти за допомогою вже свого пістолета в лівій руці. Другий спробував накинутись на мене ззаду, саме коли третій, той, в кому досі лишався мій якір від ППМ, хотів стріляти в мене. Я дозволила другому накинутись на свою шию, щоб вчасно повернутись до третього спиною. Кут пострілу третього був ідеальний для попадання в потилицю другого, яким я фактично прикрилась. Гвинтівка впала з рук третього, що дозволило мені нарешті прикласти його головою об стінку і забрати якір собі. Гвинтівку я розрядила. 

Що ж… куди далі? Звідси можна потрапити до виходу з будівлі, та чи потрібно це мені? 

– Вона тут! Швидше!

Не потрібно. Беручи тіло другого, я використала його як щит, виставляючи перед собою. З коридору, протилежної від виходу сторони, на мене вже сунуло кілька ворогів. Вони стали для мене ніби мішенями на тренуванні, проте стріляла я вже не в голови, а в щось менш летальніше. Мені ще свідчення їхні потрібні. 

Я знову завмерла, намагаючись вловити будь-які звуки, що могли б видати розташування інших людей. Проте нічого. Гаразд, залишився балкон на іншій будівлі. Повертаючись до вікна, через яке я зайшла, я за допомогою свого дзеркальця оглянула балкон. Стрільці досі стоять, досі напоготові. Але наскільки вони влучні? 

Беручи до рук якийсь перший ліпший предмет з кімнати, я викинула його прямо під зону, що прострілюється. Ніхто з них не влучив. Сміх та й годі. Я ж буду швидшою за цю нещасну табуретку. Налаштовуючи ППМ, я стиснула рукоятки, щоб зібратись з думками. А тоді я викинула якір прямо в точку, яку намалювала моя уява. За мить я за допомогою пристрою і великої кількості газу летіла в напрямку цієї точки. І лише наближаючись до балкону, я виставила леза перед собою. Невдовзі я могла відчувати як вони ріжуть людську плоть, ніби нагрітий ніж холодне масло. А потім почулись і крики. Відчепивши якір, я приземлилась на балконі. Використані леза вмить опинились внизу, а рукоятки в кобурі. Швидко збираючи їхні гвинтівки, я викинула їх униз теж. Окидаючи простір поглядом, я не виявила загрози. Схиляючись до чоловіка, що був ближчим до мене, я повернула його голову до себе, привертаючи увагу. 

– Скільки вас тут усього?

Я вже хотіла описати усі переваги зізнання, наобіцяти золоті гори, аби тільки швидше отримати відповідь, але він навіть не намагався набивати собі ціну: 

– Двадцять… Близько двадцяти. 

– У вас є головний? Де він? 

Він тремтячою рукою намагався вказати на когось, але цей хтось його випередив: 

– Я головний. Це я. 

Я перелаштувалась на так званого головного. 

– Накажи своїм людям здатись. Я не хочу більше вбивати. 

Він розсміявся, наскільки звісно міг це зробити з розрізаним обличчям. 

– Вбивця завжди буде вбивцею… 

– Хтось повинен бути вбивцею, аби інші могли мирно спати. 

Решта здалась без бою. Невдовзі Марко повернувся з моїм замовленням. Справа була закрита, а на мені тепер більше подряпин. Гаразд, байдуже. Виявилось, що це типове угрупування повстанців проти свавілля Поліції. От чого не можна було піти в кадетське училище, потрапити в десятку кращих, піти в Поліцію, вислужитись якось і змінити ситуацію зсередини? Ні, треба обирати аморальні демонстрації з жорстокими убивствами, заманювати поліціянтів групами в пастку, щоб дочиста вбити усю Поліцію в Стохесі. Звісно, ця ідея точно спрацює, це точно усе змінить. 

Найбільше бісить, що я в одному човні з ними. Ми повинні дістатись берега, це наше спільне бажання. От тільки гребемо ми в різні сторони. І я ніяк не можу довести, що саме та сторона, в яку гребу я – правильна. Я сама ніколи не знала куди рухалась. Просто рухалась, бо на місці стояти не подобалось. Але щоб рухатись далі, мені необхідно вбивати не тільки ворогів, не тільки вони бувають перешкодами. Доводиться вбивати і можливих союзників. Це так… гидко, нестерпно. Іноді хочеться доєднатись до демонстрацій проти Липи, як Єва. Липа робить занадто жахливі вчинки, з якими Єва не може миритись. То нехай Липу звільнять, приберуть, залишать лише на сторінках підручника з історії… Ні, навіть там мені не місце. Нехай Липа просто зникне, а Єва нарешті зможе жити… Але це неможливо.

Дні минали, з ними й справи на моєму столі. Щоразу лягаючи спати, я перечитувала справу про зникнення Карлі і знову думала коли ж розіграти цей козир. Я серйозно переймалась чи не втрачаю зараз якийсь слушний момент, переймалась, допоки не вирішила піти з Енні на завдання. Трохи брехні і це не буде здаватись таким дивним. Можливо, це зможе дати мені розуміння точного моменту. Якраз і справа потрібна знайшлась: на склад одного підприємця щоночі навідуються якісь гості і забирають частину товару. Вочевидь підприємець недостатньо багатий, щоб Поліція переймалась цією справою. Тож наступну ніч я разом з нею проводила на цьому складі, спираючись на рушницю. 

– Говорять, ти найкраща в рукопашному бою зі свого корпусу? – не думаю, що говорять саме так, бо існує заноза, на ім’я Мікаса, особисто я точно поставлю останні гроші на її перемогу. 

– Не остання. 

– В кадетці важко навчитись рукопашному, хто тебе вчив? 

– Батько. Для чого питаєте? 

Два питання. Перш ніж вона почує загрозу можна задати лише два питання. Непогана реакція в її віці. І хоч вона дитина, навряд має дуже багато досвіду реальних бійок, та мені не хотілось мати її за суперницю. Щось мені підказувало, що легко не буде. 

– Ти була б хорошою помічницею для мене. – Брехня злітала з вуст легко, ніби я справді так думаю. Але десь у шлунку відгукувалась моя вечеря. 

– Хіба ваш помічник не Марко? 

– Обʼєктивно ти сильніша за нього, а моя робота вимагає сили. Він занадто емоційний для мене, а ти достатньо холоднокровна… – Марко не було поруч, але мені було збіса соромно перед ним. Він не заслужив таких слів. До того ж… мені в помічниках не вбивця потрібен. – Проте у Марко є одна перевага над тобою: його легко читати. Можливо, якщо я більше про тебе знатиму, візьму до себе. Це буде хороша можливість для тебе. Адже ти йшла в Поліцію задля можливостей? 

Її погляд мені не сподобався. Я або дала фальш, або сказала щось не те… або щось упустила. І що я могла упустити? Я ж ніби довела, що не ставлюсь до неї як до вбивці чи щось таке, невже у неї аж такі проблеми з довірою? Щось не так. Щось дуже сильно не так. Та від цих роздумів мене відволікли голоси. Вони вчувались далеко, але вчувались. Перебираючи рушницю в руки зручніше, я підвелась з ящика і встала за дверима. Сумніваюсь, що це якісь неймовірно досвідчені злодії, що в першу чергу перевірять мою схованку. Поки підводилась, я помітила, що Енні якось нервово сіпнула каблучку на пальці. Невже я настільки її рознервувала, що їй тепер треба руки чимось зайняти? Зрештою вона повторила мої дії і стала з іншої сторони. 

Щойно до складу прокрались діти, руки самі опустились. Я ще не настільки аморальна, щоб піднімати зброю на таких як я. Коли вони усі зайшли, окрім кількох, що були на варті, я тихо підійшла до дверей та закрила їх, повертаючи рушницю за плече. 

– Спробуйте хоч іноді міняти місце, де берете харч. 

Діти очікувано злякались, розуміючи своє “скрутне” становище. Я ж їм заздрила. Якби ж нам хоч раз Поліція допомогла. Швидким поглядом в сторону, я побачила, що Енні теж опустила гвинтівку. Може вона і не настільки бездушна. 

– Будь ласка, відпустіть нас! Ми більше сюди не повернемось, чесно! Тільки відпустіть! 

Голос цього хлопця занадто сильно різонув мої вуха. Він заступав своєю спиною інших так, як Фокусник колись мене. 

– Вам потрібна тільки їжа? Чи ще щось? 

Їхні нужденні погляди разом з переляком змушували мене почуватись не Липою, не цією фальшивкою, а собою, Євою. Хотілось скинути з себе усе це маскування і показати, довести, що я така сама. 

– Усе… нам потрібно усе. 

Погано, що зараз ніч. Доведеться позичати речі зі штабу. Але ці діти точно не підуть із нами до штабу, якщо ми з Енні підемо удвох, вони втечуть. Ймовірно вони знають хто я така, тож саму можуть не пустити, навіть якщо я залишу тут Енні. Отже, мені доведеться здатись їм в полон.

– Моя помічниця, Енні, зараз піде до штабу, візьме трохи їжі, одягу, ліків різного типу тощо і принесе сюди. Я залишусь тут і віддам вам свою зброю, аби ви могли нам довіряти. Згода? 

– А ви можете… принести нам зброю? 

– Ні. Проси що завгодно, але не зброю. 

Зрештою вони пристали на мою пропозицію. Я віддала їм усю свою зброю, яку вони побачили на мені: декілька ножів, рушницю і пістолет. Хоч я і була майже беззахисною, та знала, що вони мене не чіпатимуть. 

– Чому ви це зробили? 

– Бо чудово знаю, що ніхто, окрім мене вам не допоможе. 

Цим, схоже, я неабияк шокувала дітей. Невже маска приховує навіть слід минулого в моїй особистості? 

– Ви теж жили на вулиці? 

– Жила. 

– Як ви… вибрались звідти? 

Я можу довірити їм шматочок свого минулого, але не можу довірити свою біографію. Треба оминати точних назв…

– Спочатку у мене теж була група. Ще тоді ми усі планували вступити до кадетського училища, це був чи не єдиний шанс вижити… Але група розділилась, якийсь час я виживала одна. В кадетку вступила… я докладала багато зусиль на навчанні, думала, що це допоможе мені стати якоюсь командувачкою в кабінеті, у якої буде багато грошей і легке життя. Але це була провальна ідея. Я не змогла поставити своє життя вище за життя інших. 

Усі ці діти слухали мене так уважно, ніби я була якоюсь вчителькою, що ділилась справді важливими знаннями. Хоча, мабуть, так і було. 

– А є інший спосіб? Не кадетка. 

– Мабуть, є, але… нічого не можу обіцяти. 

Якась дівчинка, що весь час ховалась від мене за спиною свого лідера, нарешті відвела погляд і глибоко вдихнула. Ось такою соромʼязливістю вона мені нагадувала Анну. 

– Я не думаю, що зможу стати солдатом. Я… я хочу виступати на сцені, бути акторкою… В дитинстві мама водила мене в театр, на виставу. Там була одна дуже гарна акторка, Марі Блю. Я хочу бути як вона…

Я заледве ковтнула сльози. Мені хотілось схилити голову на чиєсь плече, обійняти когось, хто зрозумів би мій біль зараз. Будь-хто – Марі, Фокусник, Шавлій, Тінь чи навіть клята Черниця. Може тут і моя копія сидить? 

– Я можу познайомити тебе з нею. – Це буде не прямо цієї ночі, тож ми повинні помиритись на той момент. Зрештою ми завжди миримось.

Ці діти були справді чудовими, так хотілось кожного кудись прилаштувати, дати гідне життя. Та вони не кошенята, щоб віддавати в добрі руки. Принаймні наостанок хлопець, що був головним, розказав мені, де їх можна знайти і я зможу іноді підгодовувати їх. 

Зранку залишалось тільки повідомити підприємця, але цим я займусь сама. Сподіваюсь, встигну хоч трохи поспати… 

Коли ми вже повертались до штабу, Енні неочікувано заговорила до мене: 

– Чи можу я взяти вихідний післязавтра? 

Післязавтра… що буде післязавтра? Точно, місія Розвідки. Цікавий збіг. 

– Треба подивитись чи залишились ще справи. Поки не знаю. 

Вона була не дуже задоволена такою відповіддю, та що поробиш? Таке життя. 

Повертаючись до своєї кімнати, я знайшла лист на підлозі. Хтось просунув крізь щіль між підлогою і дверима. До листа була записка: “Від Марко. Посланець хотів віддати вам це особисто, але вас не було і я зміг вмовити його віддати листа мені. Листа ніхто не читав”. Яка ж хороша дитина! Я не змогла стримати посмішки. Проте довелось повернутись до реальності: що це за посильний, що хотів передати листа особисто мені? Даріус? Ервін? 

Ервін. Це я могла сказати навіть з почерку, не читаючи. І як завжди він був лаконічним зі мною: “Допускаючи можливість того, що Енні Леонгарт – ворог, прошу тебе прослідкувати за нею на час місії або знайти докази її невинності”. Нарешті час козиря! Ура! 

Наступний робочий день почався зі звіту підприємцю, чергового розподілу справ між моїми підлеглими і передання своїх обовʼязків Марко. Цей день належатиме Єві. 

І поки Енні вже йшла до маєтку Стратмана за інформацією, я швидко одягала на себе увесь потрібний одяг: довгу спідницю, за якою ховались робочі бриджі, сорочку з відкритими плечима та короткий корсет, які ідеально покривались обʼємним светром, що поки був в сумці. У ній чекав і великий шматок затертої до дірок тканини, яку я навіть не памʼятаю звідки поцупила. Поки що на мені були підбори, та з собою я взяла якісь простацькі пощерблені черевики. Волосся довелось заплести. Хотіла ще нафарбуватись, та все розмажеться під балаклавою, тож косметика теж опинилась в сумці.

Липа вибігала зі штабу збіса гарною на цей раз. І ніхто не знав наскільки мені насправді спекотно. Звично я зняла маску з балаклавою в якомусь закапелку та повʼязала на шиї маленьку хустинку, після цього знайшла якусь терасу, що належить маленькому кафе, і швидко нафарбувалась. Тепер мій ніс мав горбинку, принаймні якщо дивитись на мене в анфас, зʼявились веснянки, підкреслена худоба, виражені очі і яскрава помада, що забирає на себе усю увагу. Ідеально, хоч я і відчувала себе божевільною у цьому всьому. 

Карлі була відомою відвідувачкою одного бару, велика ймовірність, що Енні отримає в архіві цю інформацію. Так і сталось: я побачила, як вона виходила з архіву. Довелось триматись на іншій від неї вулиці, щоб бачити її маршрут в щілинах між будинками. Коли я остаточно переконалась, що вона таки йтиме до того бару, я загубилась в будинках, подалі від її очей, і кинулась бігти до того бару. Дякувати стінам, я і не такі дистанції пробігала, тож це майже не позначилось на мені. Як винагороду я замовила собі в барі пінту пива, відпиваючи половину за один ковток.

Аби влитись в атмосферу я сіла за столик і простяглась на ньому, ніби остання пʼяничка, відвертаючи обличчя до стіни, а рукою ледь-ледь обхоплювала дорогоцінний келих. В голові був терпкий смак ностальгії. Ця вулиця збіса нагадувала одну столичну вулицю, один столичний бар.

Енні влаштувала доволі цікавий переполох у барі, та мені навіть сподобалось. Добре хоч мене не чіпала. Тільки мене хвилювало зараз інше: бармен був занадто підозрілим, щось із ним не так. Карлі не виглядає настільки дурною, щоб навіть нетверезою розповідати точні імена та адреси, а він звідкись це знає. 

Незабаром після Енні я пішла з бару теж. З її маршруту було зрозуміло, що вона взяла собі коротку перерву, а це була фора для мене. Зловивши якусь карету, я наказала лише наблизитись до того району, а не підʼїжджати точно за адресою, бо там і коня, і візницю зʼїдять. Поки карета мене підвозила, я мала змогу перевдягтись, точніше скинути спідницю, надягти светра зверху, змінити взуття і хустинку на затерту тканину, розплести волосся та неохайно змити більшу частину макіяжу. Час грати занепалу жінку з найбіднішого району Стохеса. 

Вивалюючись з карети, я пішла на пошуки потрібної адреси, але вже не дуже квапилась. По дорозі я змастила волосся якимось пилом, щоб воно здавалось темнішим і бруднішим. Цей же пил я залишила на одязі і трохи на обличчі. 

Біля потрібної адреси я знайшла групу чоловіків, що смажили якесь дуже дивне мʼясо. Вони одразу кинулись на мене, ніби скажені собаки, але мій пістолет і мішок з грошима зміг їх трохи вгамувати. Зрештою мені треба було лише поряд постояти. 

Незабаром зʼявилась і сама Енні. Вона розпитала цих чоловіків щодо коханця Карлі доволі грубим способом, мені навіть стало їх шкода, але тільки на мить. Я принаймні знову відчувала себе абсолютною невидимкою. Зрештою моя підлегла пішла на пошуки потрібної квартири, доки я була свідком рейду її карети. Поруч зі злощасним барменом було ще два трохи знайомі мені чоловіки. Цікаві особистості, з Підземки. Навіть ностальгія бере… Невже Карлі і з ними повʼязана?

Я загубила Енні в будинках насправді, не знала де саме вона перебуває. Поруч з її приблизним місцем перебування здійнявся якийсь галас, проте доволі швидко стих. Десь в сплетіннях тих будинків знову виплила постать Енні. Непомітно залишаючи по собі мішечок з грошима, я вдалась до перевіреної тактики і перейшла на сусідню вулицю. Тут будинки мені подобались більше: вони краще ховали мене. Тож я могла дозволити собі таку вольність як просто біг услід за каретою з дотриманням необхідної відстані. От тільки бігла я не довго – пролунав вибух. 

Такий самий вибух як при перетворенні Ерена. 

Кров в мені похолола, похолов і піт. Тільки не це. В мене навіть ППМ зараз нема. Обережно прихиляючись до стіни якогось будинку, щоб зменшити свій силует, я виглянула на вулицю, по якій ще нещодавно їхала карета. Тепер там утворилась титаняча рука. Просто рука титана. Лише рука титана, з якої Енні дістала свою руку. Я ледь стримала істеричний сміх, але стримати тремор я не змогла. Що я маю робити? 

 

Я не памʼятаю в який момент одягнула маску, не памʼятаю в який момент дісталась штабу, скинула сумку і сіла на свою кобилу. Я не памʼятаю коли я вирішила, що дістатись штабу Розвідки і повідомити Ервіна – найкраща ідея. Єдине, в чому я впевнена – я все зробила правильно і ніде не схибила.

На територію Розвідки я пробралась без маски, як поліціянтка з якимось дуже важливим повідомленням для полковника. Бляха, я навіть не памʼятаю звідки взяла звичайну форму Поліції, чия вона взагалі?! Руки досі тремтіли. 

Я пробиралась темними вузькими коридорами замку, розштовхуючи усіх. В кабінет Ервіна я влетіла, швидко оглянула простір на предмет загроз і, нічого не виявивши, закрила двері за собою. 

– З якого смітника тебе дістали? 

Мій огляд провалився. Гаразд, байдуже. Зараз так на все це байдуже! 

– Енні… титан… як Ерен.

Я неспішно пройшла до невідомої поверхні, на якій стояв глек з водою і склянки, налила повний стакан, проливаючи трохи повз, і швидко випила, аби хоч трохи повернутись до тями. Боковим зором я бачила як Ервін відклав свою писанину, зацікавившись.

– Характеристики? 

– Невідомо. Вона… створила тільки одну руку, титанячу руку… Якщо порівнювати з Ереном… як людина вона сильніша, значить і як титан повинна бути сильніше. 

– Стохесу зараз вона загрожує? 

– Ні… не думаю. Вона використала перетворення лише частково, як міру самозахисту. До того ж… вона не може проявити себе поки що. Енні просила у мене вихідний завтра. – Невідома поверхня виявилась якимось неймовірно зручним комодом, на який було занадто приємно спиратись, що я і робила. – Я не зможу завтра затримати її в Стохесі. 

– Це усе, що від тебе вимагалось. Невже це було так важко? 

Стало так злісно, так порожньо. Нігтями я шкребла дерево, не розуміючи того. Зуби поступово стирались в пил.

– Так, я помилилась! Вбий мене за це, нумо!

Відводячи погляд від нудної цегли, я через плече зазирнула в металеві очі з докором, притиском. Так хотілось, щоб цей метал зараз дорізав мені шию, та він же не наважиться. Чи я викликала сором, чи огиду, та він відвів погляд, поступився мені. 

– Гаразд, не все так погано – ми зможемо побачити на що вона здатна. Якщо не будемо готові в цей раз, знатимемо до чого готуватись в наступний. 

Цей хворий оптимізм породив на моєму обличчі не менш хвору усмішку.

 

Наступний день я оголосила вихідним для свого загону. Мені знову слід бути в іншому місці. Нарешті я могла відвести підозри від Єви, перемістивши її в Каранес. Щоправда, з цим довелось намучитись, бо слід було зафіксувати в Каранесі не лише імʼя Єви, а й імʼя іншої моєї особистості про всяк випадок.

З собою я майже нічого не брала, головним моїм вантажем був замаскований кейс із ППМ. В кареті я могла лише звично окреслювати пальцями лінії своїх опіків на долонях. Зараз чомусь мене охопив нестримний смуток за Фокусником. Захотілось поговорити із ним, спитатись поради. Та візником був не він. Може і добре, це однаково минуле… 

В давно знайомому готелі в Каранесі я провела своє тихе очікування. Встигла навіть перефарбувати волосся в каштановий. І все ж більшість часу я намагалась відпочивати, справді відпочивати. Спати я не могла, але могла лежати і економити сили фізичні, поки сили моральні йшли на відбиття будь-яких неприємних думок. Треба було ще вирішити що робити з Марі. Якби вона хотіла, уже могла б зробити перший крок. Може це якась перевірка, випробування, де я повинна покинути свою гордість заради неї? Ну не може усе це так легко закінчитись. Не може, правда? 

У відповідь на моє питання задзвеніли дзвони. Швидко підхоплюючись з ліжка, я підбігла до вікна. Жодних аномальних титанів, лише відкриття воріт. Отже, ППМ можна не одягати. 

Швидко вибігаючи на головну вулицю, я зайняла одне з кращих місць для спостереження. Проте першим я побачила не когось з розвідників, а одного з посіпак Кенні. Він похапцем затягувався цигаркою, поспішав. Видно було, що його бісила повільність, йому хотілось пришвидшити усю цю процесію. Він теж оцінював збитки, як і я… 

Отже, що ми з Ервіном маємо? Кенні агресивно налаштований проти Липи, коли він відновиться, знову нападе на мене. Також Кенні уважно спостерігає за Розвідкою, що може означати лише підготовку до переходу на нову фазу його мети. З останнього листа Даріуса відомо, що на крайньому засіданні Малої ради піднімалось питання обмеження Розвідки. Гаразд, усе залежить зараз від Ервіна. Якщо результати експедиції хороші, не буде приводу для хвилювань. Але якщо… що я можу зробити? Треба якось відвернути увагу Кенні від Розвідки. Що його може зацікавити? Подробиці щодо Липи занадто небезпечно розкривати зараз, але у мене є Єва… Ким повинна бути Єва, щоб привернути увагу Кенні і змусити його кинути усі сили на неї? Джерелом інформації, слабким місцем. Хто є джерелом і слабким місцем одночасно? Родичі і коханки. Кенні цікавитиметься лише верхівкою, тож у мене є вибір з-поміж Ханджі, Ервіна, Майка і, святі стіни, Леві. Ервін відпадає одразу – Поліції відомий його любовний інтерес і відсутність родичів. Ханджі? Ризикну припустити, що Кенні її недооцінить і проігнорує. До того ж вона занадто зайнята для любовних інтересів. Майк… теж не покидає казарми, за винятком експедицій… Гаразд, можливо, Леві не такий вже поганий вибір. Принаймні я впевнена, що його коханка абсолютно точно зацікавить Кенні. Так я зможу трохи почистити загін Різника і полегшити собі майбутнє. 

От тільки про цей план знаю тільки я. Мені залишається лише повірити у те, що Леві довіриться і гідно підіграє, а довіряти наосліп, тим паче йому і в такій ситуації, занадто ризиковано. Чи вартий ризик того? Якщо усе вдасться, так. Якщо ні? Може однаково вийде привернути увагу Кенні…

За доволі швидким плином думок я не забувала оцінювати стан розвідників. Занадто побиті, їх занадто мало. Осуд людей занадто гучний. Це критична точка. Або я втручаюсь зараз, або приймаю жахливі наслідки. 

Я зірвалась з місця ніжніше, ніж очікувала, рушила за течією цієї колони. Потрібно було попередити Ервіна про свій план. Добре, що його було занадто легко наздогнати. Витісняючись в перші ряди невдоволеного натовпу, я набрала у груди повітря. А потім сказала найжахливішу річ у своєму житті: 

– Це було варте того, полковнику?!

І я була збіса вдячна Ервіну за його миттєву реакцію на мене. Мені не довелось соромитись вдруге, особливо зважаючи на Ханджі і Майка, що були зовсім поряд. Під його пильним, навіть запитальним поглядом я заправила волосся за вухо, без слів говорячи, що за нами стежать. Далі я поглянула собі під ноги, шифруючи прохання довіритись. Він відвів погляд праворуч, чим дав мені згоду. Це рішення Ервіна – єдине, що може встати на мій захист у разі чого. 

Я знову зрушила з місця. На цей раз проти течії. Востаннє я бачила Леві десь по центру, він розмовляв з якимось цивільним і мав жахливий, моторошний вигляд. Перспектива накинутись на нього, ніби типова жіноча героїня в дешевих романах, справді лякала мене. Те, що ми майже рівні в силі означало, що на порятунок я можу не розраховувати. Гаразд, чим довше я залишаюсь на місці, тим підозріліше. Спочатку я наважилась на один чіткий крок, потім був другий, а далі назбирався цілий десяток. Тою самою інтонацією, з якою я забирала Люка, я сльозливо вигукнула: 

– Леві! Яка я рада, що ти повернувся! 

Я намагалась не сильно стискати його в обіймах, дати простір. 

– Підіграй. – Лише для цього шепоту я і обіймала його.

– Я свій загін втратив…

От чому його погляд такий, чому його кулаки міцно стиснуті. Ця фраза звучала як відмова, здавалося, ще трохи і він одним точним ударом відкине мене, але цього не сталось. Він ніби через силу спробував обійняти мене у відповідь. А мені було збіса соромно. 

– Мені шкода. Вибач. – Я спеціально сказала ці слова пошепки, ніби підкреслюючи, що говорю це не для образу, а з щирості. Не хотілось ставати бранкою образу в його очах. 

Нарешті я відсахнулась від нього, ковтаючи сльози, що намагались підступити до очей. Заразом почала засипати його дурними запитаннями та порожніми словами, ведучи до свого готельного номера. 

Мені шкода, чи не поранений, як усе пройшло, чи не важко було, чи багато титанів вбили та інші дурні запитання.  

Ервін, що їхав перед нами обернувся, шукаючи чи-то Леві, чи-то мене, а потім потер підборіддя, питаючи у мене що далі. Я ледь-ледь хитнула головою вліво, говорячи, що нам слід відійти. Леві відвів погляд у мій бік, що означало підтвердження. Насправді я не бачила його погляду, але була певна, що він так зробив. 

 

– Посвятиш у свій план? 

До його невдоволення можна було не тільки торкнутись. Його невдоволення можна було годувати, пестити і піклуватись про нього, як про кота, в очах якого бачиш план вбивства. Прикриваючи очі, аби не бачити цей гострий погляд, я вказала пальцем на себе. 

– Аліса Ґолдберґ, аудиторка. Працюю по найму у будь-якому куточку стін, тому не маю постійного житла. Якось мене найняв Ервін Сміт для перевірки документації. Так я і познайомилась з Леві, а потім закохалась як мале дівчисько. – Тепер я вказала пальцем на нього. – Капітан Леві, який або щиро закоханий в мене, або користується мною, або ще з якоїсь причини відповів на моє кохання взаємністю. Я писатиму тобі листи від імені Аліси, можеш не читати, іноді ми зустрічатимемось як зараз. Питання? 

– Ервін знає? 

Ага, дуже хороше питання. Це у нього самого треба спитати чи зрозумів він щось. 

– Я попередила, що утну чергову авантюру, але не вдавалась в деталі.  

– До чого цей маскарад?

Нарешті я відкрила очі, знову встановлюючи із ним зоровий контакт. Зараз це здавалось важливим. 

– Ті самі урядові сили, які намагались вбити мене, стежили за вами тільки що, оцінювали результати місії. Додай до цього обурення цивільних і питання обмеження Розвідки на Малій раді. Вам загрожує небезпека, я виграю трохи часу, відволікаючи увагу на себе. Коханка Леві теоретично може знати багато цікавих речей і бути слабким місцем непереможного капітана, тож наша гра варта свічок. 

В його очах зʼявилось розуміння, але все-таки засудження було більше. Ну чому із ним завжди так важко? 

– Ти ризикуєш зарано. 

– Якби ця місія мала успіх, я могла загубитись в натовпі і нічого не робити, бо Розвідка була б у безпеці. Але поки рахувала тіла та поранення, я збилась з рахунку пʼять разів. Навіть твій загін мертвий. Це смерть для Розвідки. Рада однозначно проголосує за розформування. І якщо раптом думаєш, що я мале закохане дівчисько, яке щасливе кожну хвилину тобі присвятити, то сильно помиляєшся. Витратити на це все свій вихідний – найгірше, що я придумала за все життя. Але найдієвіше, повір мені.

Тепер залишалось тільки узгодити сценарій, внести правки до нього і починати грати нашу чудову гру.