Малюнок

Кібома дратує багато речей в Мінхо. Його дратує спортивний одяг, який парубок, не знімаючи, носить, дратує його треноване тіло, голос, фрази невчасні і недоречні, але найбільше за все його дратують чужі жарти. І ні, вони бувають смішними і влучними, але коли не стосуються самого Кі. Хай жартує про себе, про те, як невдало зламав ногу минулого року, чи про те, як однокласниця його відшила фразою «я краще зі свинею сидітиму» (Кібом тоді сміявся з годину, поки Мінхо роздратовано намагався затулити йому рота). От такі жарти на смак Кіма дуже навіть нічого, але жарт «а я то думав, чому твоя парта в слині, а то ти уві сні Джонгі побачив» - грубий і Кі зарікається ще щось розповідати своєму другові. Той же в свою чергу благає не дутися і бігає хвостом, закусуючи губу, щоб не сміятися ще дужче ніж це було три хвилини тому.

- Відійди від мене, мавпо, - огризається Кім. – І не смійся мені у вухо.

- Ну Кі, - приховуючи посмішку, продовжує звертатися до старшого Чхве, але Кібом вже не хоче нічого чути. Твердо ступаючи на сходи, він йде вниз.

- Почекай на мене! – тримаючись за лямку портфелю, біжить молодший слідом.

Чесно кажучи, Кі погодився шити костюм. Але чи не було це поспішне рішення? Він не професіонал, а для хьона хотілося зробити все в найкращому вигляді, плюсом до цього всього йшло те, що часу залишилося не так багато. Тобто, якщо б Кібому було все одно на результат до такого рівню, як пришитий рукав до брюк, то пів року на роботу не були особливою проблемою. Але в цій ситуації хотілося зробити щось абсолютно унікальне, неповторне, таке, щоб кожен побачив наскільки Джонгхьон неймовірний. І от звідси починалися всі біди.

Кім молодший сидів вже п’яту годину за малюнком. За вікном вже давно стемніло, це навіть не сутінки, а суцільна темрява, хоч око викали. А він все сидить. Прикушує край олівця, на язику залишаються присмаки дерева і графіту. Але ідей – нуль. Ніби вся фантазія зібрала свої манатки, в невеличку валізу, і пішла шукати долі десь деінде. Залишилися лише таргани, які і зазвичай були дуже активними в голові Кібома, а сьогодні в них була місія, змусити свого власника сумніватися у собі і тому, що він взагалі вміє хоча б щось. Парубок знову малює якісь риски, не пов’язані одна з одною, а потім агресивно перекреслює їх всі і відправляє зіпсований листок у смітник (борці за екологію вже з’їли б його, знай вони, що це напевно десятий за вечір). Але хлопець все ж вперто сидить за столом, сподіваючись, що хоча б якась муза зайде до нього на п’яту кружку кави. Він робить ковток гарячого напою і промовляє голосом своєї матері: «не встанеш, до поки не доробиш», не лякаючись схожості. Кібом робить глибокий вдих через ніс і видихає ротом, заспокоюючись зовнішньо і, сподіваючись, що і внутрішньо. Він знову нахиляється над блокнотом, боючись, що знову лише зіпсує папір, починає малювати. Дотик до паперу і рухи стають сміливішими. Кі не звертає уваги на якість неправильні риски, зараз головне ідея.

Він уявляє собі білий костюм з лініями вертикальними, щоб зробити за рахунок цього ілюзію високого зросту, бачить синю сорочку і в тон до костюму білосніжну краватку, брюки підкреслюють підкачені стегна. Вся статура хьона для молодшого виглядає неймовірно в уяві, а біле волосся Джонга робить його справжнісіньким принцом. Не реальним і таким недосяжним.

До ранку залишаються хвилини, коли риски перетворюються на приблизний костюм. Кі дивиться на малюнок прискіпливо, цокаючи язиком, коли помічає помилку. Йому б піти поспати (як ніяк, але йому треба завтра на навчання), але геніальна впертість змушує його сидіти камінчиком і правити помилки. Парубок вже бачить, як показує своє творіння Джонгхьону і чомусь, у фантазіях його, старшому обов’язково подобається. Ці думки змушують рухатися далі, як на автопілоті і допивати, вже охоловшу, каву.

- Це для хьона, - посміхаючи, сам собі проговорює Кібом, - все має бути ідеально.

***

На ранок Кі ледь живий. Внутрішня батарея тримала заряд рівно до другого уроку і от хлопець знову намагається тримати очі відкритими, відмінність ситуації лише в тому, що це урок літератури. Та треба зважати, що це значно погіршує становище Кібома, тому що читати параграф про якогось філософа часів Чосон просто не можливо без храпу на пів слові. Парубок намагається сконцентруватися, поки літери безжально пливуть, але він правдоподібно бубонить собі під носа, як і більша частина класу. Коли викладач починає задавати якісь питання, Кі ледь тримається, тому що голос ще більше заколисує, якщо не Мінхо, який тикає Кіма в бік ліктем, напевно зовсім туго було б.

Рятувальний дзвоник і Кібом, нарешті, вкладає свою голову на парту, вимучено видихаючи. Перерва всього коло п’ятнадцяти хвилин і цього явно недостатньо для того, щоб виспатися, але хоча б очі можна прикрити, без остраху позору (насправді, для Кі такого поняття немає, але все ж не хотілося потім отримати від вчителя «пане Кім, що ви робили вночі?»).

- Діва, знову слину пускатимеш? – питає Чхве.

- Я тебе зараз кудись запущу, - ледь промовляє втомлений хлопець.

- Ти до ранку сидів за ескізом? – все ж уточнює молодший.

- А по мені не видно?

- Тобі взяти кави? – турботливо прибираючи пасма з чужих очей, продовжує Мінхо.

- Ту гидоту з автомату я не питиму, я себе не на смітнику знайшов. – відмовляє Кім.

- Ну вибачте, Ваше Високосте, тут не подають лате на кокосовому молоці.

- Я п’ю тільки на мигдалевому.

- Одна бридота.

Шум класу стихає. І Кібом відриває голову від парти. Вчитель в класі. Чомусь в голові лунає лише одна думка «цей день нескінченним буде».

***

На дворі тепло і сонечко сяє. Кі любить таку погоду зазвичай, але зараз проміні б’ють по втомлений очах. Хлопець жмуриться, намагається заховати свій погляд від палючої зірки. Він сідає на лавку у дворі школи, нарешті вдихаючи свіже повітря, напевно, велика перерва – благословення Господа. На диво тихо і Кібом радий цьому щиро.

- Любчику, - молодший різко розплющує очі, повертаючи голову на звук, - ти виглядаєш втомлено.

Джонгхьон виглядає неймовірно, як і завжди. Шкільна форма сидить ідеально. І Кібом задивляється, забуваючи про втому. В проміннях хьон виглядає ще краще, його волосся переливається на сонці, його посмішка змушує думати, що зірки можуть бути реальними людьми.

- Хьон!

- Ти що, не спав сьогодні?

- Чому всі це помічають? Я так жахливо виглядаю? – Кібом шариться по кишенях, намагаючись знайти люстерко, але в поспіху, видно, забув його вдома.

- Ти завжди чудово виглядаєш, - сідаючи поруч відповідає Джонг, - але очі втомлені та й очі були заплющені.

- Я був зайнятий вночі, - не думаючи відповідає Кі, а потім розуміє, як це звучить на моменті шокованого погляду старшого, - тобто, я малював.

- Та я так і подумав, - приховуючи посмішку, хьон дивиться на донсена, - Що малював?

- Ескіз для тебе?

- Тобто ти не спав через костюм, про який я попросив?

- Ну щось типу того?

- Якщо тобі важко, ти можеш відмовитися. – нагадує стурбовано Джонгхьон.

- Хьон не винен, це я просто довго думав, та і не тяжко мені зовсім. – позіхаючи відмовляє Кібом.

- Сомбе, - неочікувано з-за спини чується голос. – Джонгхьон-сомбе.

Обидва парубки розвертаються на звук. Перед ними стоїть дуже гарна дівчина, вона посміхається яскраво. Її темні пасма спадають на плечі. Охайний макіяж і свіжа форма. Її фігура струнка, а голос високий. Вона виглядає старшою за Кібома, але, судячи зі звернення, молодша за Джонгхьона. Кі оглядає її, я потім переводить погляд на старшого. Погляд того такий самий теплий, як і був тоді, коли він дивився на молодшого.

- Сомбе, я хотіла з тобою поговорити, - продовжує дівчина.

- Вибач, Кі, - перепрошує старший, - мені треба йти.

Фігура віддаляється і Кібом залишається десь позаду, на тій самій лавці, комкаючи шматок паперу в своїй кишені.