У Лісі Авід’я чудова погода, чисте небо; прохолодний вітерець проноситься лісом. Гармонія пирхає у повітрі. Це ідеальний день для патрулювання, але патрулювання — це не те, чим зараз займаються Тіґнарі та Коллеї.
Сьогодні вони взяли вихідний, через особливу подію. Генерал Махаматра прибув для зустрічі.
Сайно не втрачає нагоди побачити прогрес Коллеї. Бути генералом – нелегко, це вимагає багато часу. Подібні зустрічі, нажаль, трапляються дуже нечасто, тому Тіґнарі та Коллеї хочуть переконатися, щоб нічого не завадило їх зобаченню. Не те, щоб Тіґнарі колись скаже це вголос. Якщо що – це все ідея його учениці.
У цей особливий день вони втрьох заховалися у відлюдному куточку Ліса Авід’я. Тіґнарі встановив кілька манекенів-мішеней для Коллеї, щоб показати Сайно, наскільки вона вдосконалила свої вміння у стрільбі з лука.
Тіґнарі та Сайно посідали на м’якій траві, на безпечній відстані від Коллеї та її цілей. На випадок, якщо щось піде не так – вони будуть поруч.
Тіґнарі суворо слідкує за однією зі стріл Коллеї. не потрапляє в ціль, хіба що на дюйм. Вона дуже голосно й роздратовано гарчить, бере ще одну стрілу й кладе її на тятиву. Сповнена рішучості, Коллеї смикає дугу лука і аналізує ціль.
Тіґнарі, будучи дбайливим наставником, хоче дати їй пораду, але мовчить. Йому потрібно побачити, чи зможе вона помітити свої упущення та виправити їх самостійно.
Коллеї заплющує очі, щоб краще контролювати дихання. Вона згинає правий лікоть – саме так як потрібно.
«Це воно!», — думає Тіґнарі з гордою посмішкою на обличчі.
Коллеї відпускає тятиву, прутка стріла граціозно розрізає повітря, ідеальний кут і швидкість. Просто в яблучко!
Досконале влучання, саме там, де було серце манекена. Смертельний постріл.
Тіґнарі не може стримати хвилювання, він так пишається своєю маленькою ученицею.
«Чудово, Коллеї,бездоганно!»
Біля нього Сайно плескає в долоні з величезною усмішкою на обличчі.
«Це моя дівчинка!»
«Дякую, майстре!» — каже Коллеї, збентежено потираючи потилицю. Краєм ока Тіґнарі бачить, з якою щасливою посмішкою вона біжить, щоб забрати стріли з манекена.
«Вона так змінилася, — Сайно вдоволено зітхає, - я пишаюся».
«Так. Коллеї — найкраща учениця, яка в мене коли-небудь була. Вона швидко вчиться і прагне щодня робити щось неможливе».
«Вона неймовірна дитина, - зауважує Сайно, — о, і дякую».
Схиливши голову, Тіґнарі дивиться на свого хлопця.
«За що?»
Сайно стискає долоню Тіґнарі і переплітає їхні пальці.
«Дякую, що піклуєшся про Коллеї замість мене».
Лісовий Вартовий сміється й драматично закочує очі.
«Дурний генерале, ти кажеш це кожного разу, коли приходиш сюди. Не забувай, ти також відповідаєш за Коллеї. Я не єдиний, хто дбає про неї».
«Я знаю це, і я дуже відповідальний тато, — каже Сайно. У його голосі стільки гордості. Тіґнарі вартує зусиль не закочувати очі, - крім того, я улюблений тато».
Тіґнарі стогне, відштовхуючи чоловіка від себе.
«Ти такий самовпевнений!»
— А ти мене любиш. — каже Сайно з дражливою посмішкою.
«На жаль, так».
Генерал солодко сміється, і Лісовий Вартовий відчуває, як його серце переповнюється любов’ю, коли він дивиться на свого дурного хлопця.
Тіґнарі настільки поглинений чоловіком поруч, що не помічає, як його хвіст люто метляється. І, звісно, це привертає увагу генерала.
«Мало не забув привітати свого маленького пухнастого друга!, — вигукує Сайно, його рука інстинктивно тягнеться до хвоста Тіґнарі.
Генерал ніжно торкається хутра. М’яке, як і завжди – недивно, Тіґнарі витрачає багато часу, щоб подбати про свій хвіст та вушка.
Але потім Сайно дивиться на свою долоню.
«Ой… Це вже сезон линьки?»
Тіґнарі стогне, його вуха опускаються.
«Так, я не встиг сьогодні вранці вичесати хвіст…»
«Ну, не хвилюйся, коханий. Твій чоловік тут розв’яже цю проблему».
Генерал нишпорить, намагаючись дістати щось із кишені. Через кілька секунд Сайно знаходить те, що шукав, і пхає це ледь не Тіґнарі в обличчя.
Тіґнарі мружить очі настільки, щоб оглянути об’єкт перед собою. Це гребінець із чорною ручкою та щетиною, зробленою з… Хвилинку!
«Це моя щітка!! Навіщо вона тобі? Як… Де ти взагалі її дістав!?»
«За мого минулого візиту, - Сайно відповідає, - я знайшов це у твоїй кімнаті. Іноді в пустелі мені буває самотньо.. Тому я взяв її з собою!»
«Я використовую щітку, щоб розчісувати хвіст, особливо коли я линяю!»
«Я знаю, тому я і взяв її! На ній лишилося твоє хутро, і пахне так само, як та мазь, яку ти постійно мастиш собі на хвіст. Тож щоразу, коли я відчуваю себе самотнім у пустелі, я кладу її ближче, до серця».
Таке відчуття, ніби притискати до серця щітку з хутром – це найприродніша річ у світі. Чи воно так і є, але тільки для Сайно.
Розум Тіґнарі на хвильку вимикається, перш ніж він нарешті усвідомлює, що щойно сказав цей дурний чоловік.
«О Селестіє, Сайно! Це огидно!»
Сайно розгублено хмуриться.
«Ні! Мені подобається, бо є щось, що нагадувало про мого коханого!»
«Тоді використовуй щось інше! Не гребінець з моїм хутром!»
Тіґнарі гарчить.
«Сайно, ти такий дурний. Чому я взагалі зустрічаюся з тобою?»
Сайно задихається. Він кладе руку на серце, ніби слова Тіґнарі вразили його в саме серце. Генерал повертає голову, щоб подивитися на Коллеї, яка все ще старанно тренувалася перед ними.
«Коллеї, твій батько образив мене!»
Приголомшена цими словами, Коллеї втратила рівновагу і впустила стрілу. Вона збентежено моргає кілька разів.
«В-вибачте…?»
Тіґнарі обмахує обличчя рукою.
«Це нічого, Коллеї! Не слухай, що говорить цей ідіот. Зосередься на своїх тренуваннях!»
«Бачиш Коллеї? Він каже, що твій тато – ідіот!»
Очевидно, Сайно дражниться – самовдоволена посмішка на обличчі виказує його.
«Що-Що-Що!?, — вигукує дівчинка, з кожною секундою все більше плутаючись.
«Коллеї. Ти тренуйся у стрільбі, — наказує Тіґнарі, потім повертає голову, щоб зиркнути на Сайно, — а ти закрий рота».
Лісовий Вартовий чує тремтливе підтвердження від своєї учениці, а Сайно показово відкриває і закриває рот, як риба. Генерал швидко сунеться і сідає позаду свого хлопця. Він хапається за пухнастий хвіст і починає розчісувати м’яке хутро. Гордовита усмішка не сходить з його обличчя.
Тіґнарі закочує очі та повертає голову, щоб поглянути на Коллеї, який все ще намагається зрозуміти, що щойно сталося.
Все повертається до початкової гармонії. Тіґнарі час від часу дає Коллеї корисні вказівки, а Сайно тихенько вичісує його хвіст. Все ідеально, поки генерал не вирішує відкрити свій безсоромний рот.
«Коли ти збираєшся це прийняти?»
Тіґнарі не рухається, але повертає вуха до Сайно.
«Що ти маєш на увазі?»
Генерал продовжує обережно розчісувати хвіст Тіґнарі. Але Вартовий завмирає, коли Сайно зупиняється, хоч і тільки щоб видалити зайву шерсть із щітки.
Через кілька секунд Сайно продовжує.
«Коли ти погодишся, що ми батьки Коллеї?»
Тіґнарі повертає голову до Сайно. Таке відчуття, ніби минають тисячоліття, поки він дивиться на цього дурного чоловіка, якого так палко кохає. На обличчі генерала ні веселощів, ні пустощів. Сайно не жартує.
Лісовий Вартовий на мить замислюється. Коллеї дуже дорога йому, вона найкраща учениця, яку наставник може тільки бажати. Він пам’ятає, ніби це було вчора, коли Сайно привів до нього цю тендітну дитину. Лише після кількох днів перебування Коллеї поруч, він зрозумів, що вона була благословенням богів. Тіґнарі просто хоче дати їй все найкраще. І він знає, що Сайно відчуває те саме.
Тіґнарі сміється і повертається у минуле положення.
«Ну, щоб стати законними батьками Коллеї, спершу ми маємо одружитися. І здається, ще ніхто не кликав мене заміж.»
Завдяки своїм довгим вухам Тіґнарі має чудовий слух. В цілому, він може чути все, що відбувається навколо них. Як стріли Коллеї розрізають повітря, як вона летить і влучає прямісінько в манекен, листя, що падає з дерев і торкається м’якої трави, сутінкові птахи, що щебечуть десь у лісі. Але Сайно за його спиною зовсім замовк. Тіґнарі розуміє, що щось не так, коли він чує звук удару гребінця об землю.
Він повертає голову, щоб подивитися на свого хлопця. Сайно завмер на місці, його шкіра зблідла, а очі широко розплющені. Генерал витріщився на нього, без єдиного звуку.
Кілька хвилин вони дивляться один на одного. Ніякова тиша огортає їх.
«Сайно, що…»
Не встиг Тіґнарі закінчити, як Сайно починає нишпорити в своєму плащі, відчайдушно щось шукаючи.
За виразом обличчя зрозуміло, що пошуки – провальні.
Сайно тицяє носа Тіґнарі і скрикує.
«Не смій рухатися!»
Генерал швидко встає на ноги і якомога швидше біжить у ліс. Тіґнарі хмуриться, збентежено нахиливши голову.
Коллеї підходить до нього зі стурбованим виразом обличчя.
«Майстре Тіґнарі, все гаразд?»
«Т-так, не хвилюйся, Коллеї».
Він заспокоює свою юну ученицю. Але насправді, він гадки не має, що це тільки що сталося.
Минуло кілька хвилин, але Сайно не було, тому Тіґнарі переконав Коллеї продовжити тренування.
Тіґнарі починає хвилюватися. Можливо, Сайно не так добре знає ліс, як вони, з Коллеї, але він точно впорається з усіма труднощами, які хащі запропонують.
Тіґнарі встає з землі, готовий вже шукати цього ідіота, коли Сайно раптово повертається. Генерал важко дихає, ніби пробіг марафон. На його обличчі сяє дурна посмішка. В цілому, як і завжди.
«Вибачте за очікування».
Сайно робить кілька глибоких вдихів і сідає поруч. Потім він пхає щось Тіґнарі просто в обличчя.
«Ось».
Сайно тримає щось між великим і вказівним пальцями. Тіґнарі потребую троги часу, щоб придивитися. Емоції переповнюють його.
Це кільце.
Ну, це не справжня каблучка. Це довга травинка, скручена та зв’язана разом у формі кільця, а на зовнішньому боці, зав’язана дуже маленька біла квітка.
Під час перебування в Академії, коли вони з Сайно нудьгували від навчання, Тіґнарі навчав Сайно робити корони, намиста та каблучки з квітів і рослин. Він ніколи не думав, що цей ідіот згадає про це у такий момент.
Лісовий Вартовий відчуває, як серцебиття прискорюється одночасно з диханням. Його руки тремтять, вуха смикаються, як божевільні, і він не може контролювати свій хвіст. Тіґнарі відчуває, як все перед його очима розпливається… Архонти, прокляніть цього дурного генерала.
З люблячою усмішкою на обличчі Сайно стає на одне коліно й піднімає каблучку. Він дивиться на Тіґнарі, як на найдорожчу річ у світі.
«Тіґнарі, кохання мого життя. Чи погодишся ти піклуватися про Коллеї поруч зі мною до кінця нашого життя?»
Тіґнарі видихає, не підозрюючи, що затримав повітря. Він відчуває, як сльози тріпочуть на його віях, крапають по обличчю, коли він дивиться на цього дурного чоловіка, що стоїть перед ним на колінах. Цей чоловік… Цей дурний чоловік із прекрасною золотою шкірою та чарівними рубіновими очима.
Тіґнарі згадує, як вперше почув його сміх, коли цей дурко сміявся над власним жартом. Цей впертюх, злобний і дурний, але він увійшов у серце Тіґнарі і засів там так міцно, вирізьбив своє ім’я та визнав своїм.
Цей ідіот, який приніс йому маленьку дівчинку, щоб вони піклувалися про неї. І ця дівчинка стала частиною його серця. Наскільки ж Ви зухвалий, Генерале Махаматра!
У його голові лунають мільйони думок, мільярд речей, які Тіґнарі хоче сказати. Але, чесно кажучи, це не має значення. Він любить Сайно і любить Коллеї, вони вже його сім’я, і тепер все буде офіційно. Для нього цього достатньо.
Тіґнарі не може стримати усмішку. Він робить глибокий вдих і вимовляє єдині слова, які зараз важливі.
«Так.»
Посмішка Сайно ширшає, вона настільки яскрава, сяюча, що може освітити весь Тейват. Він обережно бере Тіґнарі за ліву руку й надіває на його палець каблучку з трави. Не зводячи очей з, тепер вже, нареченого, генерал підносить руку коханого до губ, цілуючи її з усією любов’ю світу.
«Я обіцяю, що наступного разу, коли буду у вас у гостях, привезу справжнє».
Тіґнарі пирхає.
«Я сподіваюся, що це правда. Мені потрібне найбільше, найгарніше і найкоштовніше кільце, яке ви тільки зможете знайти!»
Сайно встає з землі, скорочує відстань між ними і ніжно огортає обличчя Тіґнарі своїми долонями.
«Такий владний…»
«Так. І вам краще підкоритися мені, Генерале Махаматра».
Тіґнарі стискає їхні губи в пристрасному поцілунку. Це єдине, що може змусити Сайно хоч хвилинку помовчати – тільки, щоб він не придумав ще один дурний жарт.
Вони цілували один одного роками, але цей поцілунок інший, він особливий. Це означає початок чогось іншого, нового розділу в їхньому житті.
Коли вони розривають цілунок, Тіґнарі тулиться до чола Сайно. Він губиться в цих рубінових очах, які так щиро любить.
Сайно посміхається і солодко цокає губи Тіґнарі.
«Думаю, я зміню прізвище, коли ми офіційно одружимося».
Нахмурившись, запитує Тіґнарі.
«Чому?»
Сайно знизує плечима.
«Ну, я просто думаю, що мені хотілося б, щоб це звучало, розумієш?»
Тіґнарі стогне, ховаючи обличчя в шиї свого нареченого.
«Здається, я починаю шкодувати, що погодився…»
Генерал сміється. «Вибач, любий. Жодного жалю та жодних відшкодувань».
«Гм!».
Їх особливий момент був перерваний нервовим кашлем. Вони смикаються один від одного, щоб подивитися на почервонілу від збентеження Коллеї, який стоїть за кілька футів від них.
«Г–гм, чи варто мені… залишити вас двох…? Я… Це не проблема, справді!»
Тіґнарі хитає головою з легкою посмішкою.
«Ні, Коллеї, у цьому немає потреби, ми просто…»
«Ми якраз збиралися заручитися».
Сайно перебиває його. Він хапає Тіґнарі за руку, щоб показати Коллеї кільце з трави,
«Ти знаєш, що це означає, правда ж, Коллеї?»
«О-о!, - дівчинка вигукує, здивована, - це означає, що ви двоє… збираєтеся одружитися, так?»
«Правильно!, - підтверджує Сайно.
Коллеї голосно скрикує від хвилювання, плескаючи в долоні.
«Мої вітання, майстри!»
«Дякую, мила. І ти знаєш,у нас ще одна новина для тебе!»
Коли Коллеї хитає головою, не розуміючи, на обличчі генерала з’являється усмішка.
«Коли ми будемо офіційно одружені, ми зможемо законно усиновити тебе, моя люба».
«Сайно…» — Тіґнарі ледь не ричить на нього.
Обличчя Коллеї яке і без того почервоніло, перетворюється з червоного на пурпурове, ніби їй не вистачає кисню.
«О–о, це… я–я… в–в–ти…»
Перш ніж Коллеї встигає закінчити все, що збиралася сказати, бідолашна дівчина непритомніє прямо на їхніх очах.
Дякувати Архонтам, Сайно досить швидкий, щоб схопити її, перш ніж вона впала на землю.
Тіґнарі щипає перенісся, виснажено зітхаючи.
«Вітаю Генерале Махаматра, ви щойно вбили нашу дочку».
Зляканий Сайно повертає голову, щоб поглянути на дуже роздратованого Лісового Вартового.
«Я навіть не знав, що вона знепритомніє!»
«Ти знаєш, яка вона! Не можна їй так просто говорити такі речі!»
Тіґнарі лається, піднімаючись з свого місця. Він стає на коліна та перевіряє стан Коллеї.
«Ну, вона просто перегрілася. Їй ще важко впоратися з такими сильними емоціями, інколи у неї піднімається температура… Давай, занесемо її в тінь, їй потрібно вмити холодною водою та дати трохи заспокійливого чаю після того, як вона прокинеться».
Вони знаходять ідеальне місце прямо під великим старим деревом. Сайно сидить на землі, притулившись спиною до стовбура. Він обережно влаштовує Коллеї в зручне положення, собі на коліна, а Тіґнарі наливає води з фляги на тканину.
Лісовий Вартовий обережно протирає мокрою тканиною обличчя, шию та зап’ястки Коллеї. Він повторює процес кілька разів. Щоразу, коли Тіґнарі зупиняється, щоб змочити тканину водою, Сайно ніжно цілує її в маківку та шепоче підбадьорливі слова. З серцем, сповненим любові, Тіґнарі посміхається і продовжує свою роботу.
Через деякий час температура Коллеї повертається до норми. Втомлена тренуваннями та вражаючими новинами, дівчинка зараз спокійно спить. Той, хто наразі почуває себе кепсько – це Сайно. Навіть після того, як Тіґнарі запевняє його, що з їхньою дочкою все гаразд, стурбований вираз не сходить з обличчя генерала.
Сайно продовжує ніжно пестити її волосся рукою, бурмочучи щось собі під ніс.
«Я жахливий тато…»
Тіґнарі закочує очі й зітхає. Він сидить поруч зі своїм нареченим.
Вартовий обережно знімає капюшон з голови Сайно, проводить пальцями по білих пасмах. Сайно повертає голову, щоб поглянути на нього, рубіновими очима сповненими провини.
«Припиніть мучити себе, дурний генерале, усе добре. Вона сильна дівчинка, ти це знаєш».
Сайно відкриває рота, щоб посперечатися, але він зупиняється. Він просто киває і повертається, щоб подивитися на їхню сплячу дочку.
«Так, я знаю… Вибач, Нарі».
«Ти хороший тато, Сайно. Це була випадковість, - ніжно промовляє Тіґнарі.
«Гей, хіба ти не казав, що ти дуже відповідальний тато?»
Генерал тихенько посміхнувся.
«Так, я, але.. Очевидно, я не такий відповідальний…»
«Припини! Прибери цей сумний вираз обличчя й насолоджуйся нашим сімейним часом. Я втомився, – вимагає Тіґнарі. Не чекаючи відповіді нареченого, він притуляється до Сайно і кладе голову йому на плече. Обов’язково встромляє свої вуха просто в обличчя Сайно. Він справді втомився.
Коли Тіґнарі піднімає руку, щоб ніжно погладити обличчя Коллеї, він помічає каблучку з квіткою на своєму пальці, і на його обличчі розквітає закохана посмішка. Це не найгарніше кільце з трави, яке він коли-небудь бачив. Але в його очах навіть найдорожча каблучка в усьому Тейваті не може зрівнятися з досконалістю цієї крученої травинки.
Вони насолоджуються моментом у тиші. Ліс і його мешканці співають свої пісні, а Тіґнарі відчуває, як його повіки з кожною секундою важчають. Він збирався заснути, але чужий голос турбує його.
«Привіт, Нарі»
.
«Гм-м?»
«Я тебе так кохаю, - каже Сайно, - якщо твоє кохання – це словник, то воно позначає сенс мого життя».
«Сайно-о-о-о.., - скиглить Лісови Вартовий, - я так тебе ненавиджу».
Генерал хихикає. Здається, він дуже задоволений.
«Та годі тобі. Це був хороший жарт».
Тіґнарі гарчить, закочуючи очі так сильно, що думає, що вони зараз випадуть з його черепа.
Зараз він нічого не може вдіяти. Він кохає цього дурного чоловіка, він любить їхню чудові доньку. Можливо, вони не найкраща сім’я, але вони дбають один про одного. І це все, що має значення для нього.
Відгуки