Кацукі Бакуго — звичайний хлопчина з великими амбіціями, якому не пощастило народитися в суворій, релігійній родині.
Ізуку Мідорія — молодий служитель церкви.
Здавалося би, що може, об’єднувати ці душі окрім богослужіння?
Може один день? Чи одна ніч?
Вітражі церкви вже давно були залиті місячним сяйвом. Свята споруда умиротворено очікувала сходу сонця і приходу повсякденних гостей.
Старі двері рипнули, пропускаючи в кам’яні стіни добре знайоме, як завжди, хмуре обличчя. Молодий хлопець зупинився біля однієї з лавок, пильно розглядаючи Величний Хрест в кінці зала.
Бакуго прийшов пізно. Надто пізно.
Звичайно, хранитель Бога завжди відкритий для щирих душ його слуг, але вони обидва розуміли, що Кацукі Бакуго прийшов сюди не для сповідування Богу.
— Що ти тут робиш в такий час, Каччан?
Мелодійний голос прозвучав за спиною блондина. Кацу вщипнув себе за руку, переконуючись, що це не сон.
«Він справді тут. Тц. Не міг не заміняти того вискочку? Ну так, звичайно не міг!» — роздратовано подумав Кацукі, згадуючи одну з основних заповідей.
Допоможи ближньому своєму і тобі віддасться
«Ізуку Мідорія — янгол у всій його подобі, який зійшов до нас з небес.» — саме це говорить буквально кожний парафіян про зеленоволосого хлопця з прекрасними смарагдовими очима і ластовинням.
— А як давно парафіянам не можна приходити в церкву, щоби помолитися?
«… питанням відповісти на питання? Дідька лисого! Невже я переживаю? Бути цього не може! Трясця, візьми себе в руки, Бакуго!»
Раніше Кацукі також думав, що Ізуку — янгол, у якого немає жодної вади. Поки не застав його зненацька наскрізь промоклим від зливи, стомленим, і розчавленим, тримаючим тремтячими від холоду губами цигарку.
Бакуго ніколи не скаже цього в голос, але він щиро радий, що тоді не пішов далі і залишився там. Якби він пішов, то скоріше за все ніколи б не почув такий щирий сміх прекрасного юнака. І, можливо, ніколи б не побачив, якого болотного відтінку можуть набувати очі молодого служителя.
Тоді вони домовилися, що цей день буде їхнім маленьким секретом.
Після цього Ізуку Мідорія отримав прізвисько Деку. І заодно став особистим дияволом і найпотаємнішим чистим бажанням серця Кацукі.
Деку почав мучити розум Бакуго кожен божий день.
Кацукі не міг спати, бо Ізуку приходив до нього уві сні.
Кацукі не міг нормально ходити на служіння, бо там було чутно його мелодійний голос.
Кацукі не міг вчитися, бо в голові були тільки картинки справжнього, не менш чудового Ізуку.
— Парафіянам можна приходити в будь-який час. Бог завжди вислухає кожного з нас.
Від цього голосу по невинному тілі блондина пройшлися мурашки. Схоже, Ізуку підійшов ближче.
— Тоді, які до мене питання?
Кацукі не хоче повертатися. Не хоче зустрічатися зі смарагдовими очима, від погляду яких тремтять коліна, і так зрадливо швидко б’ється серце.
— Як у вірного служителя церкви, в мене до тебе питань немає, а от як у твого друга — є. Я би не сказав, що ти настільки віриш в Бога, що би приходити сповідуватися йому в таку пізню пору. Тому я думаю, що ти прийшов сюди не заради Бога.
В залі церкви пролунали кроки. Кацукі не бачить, але відчуває: Мідорія вже зовсім близько.
— Ого! Це коли ми встигли стати друзями, а, Деку?
Знову кроки. Але тепер Бакуго відчуває дихання Ізуку на своїй потилиці.
— А ти хочеш, щоб ми були кимось більшими ніж «друзі», Кацукі?
Це питання було занадто прямим і неочікуваним.
— Чорт забирай! Що ти говориш, Де-
Бакуго повернувся. Смарагдові очі знову набули, того самого болотного відтінку і дивилися прямо на нього. Деку знаходився занадто, занадто близько для серця Кацукі. Він міг роздивитися кожну веснянку на цьому прекрасному обличчі. Ці настільки бажані вуста були тільки в двух сантиметрах від губ блондина. Вони одні. Тільки вони і нікого більше. І Ізуку так близько…вся ця ситуація просто не могла не зводити з розуму.
— Твоя відповідь?
Питання Ізу в підсвідомості Каччана прозвучало надто не чітко, але сенс слів Мідорії тепер не мав ніякого значення для Кацукі. Вже нічого не мало значення.
— Закрийся і поцілуй мене.