Помідор

В городі пахнуло вогкістю та землею. Нещодавній дощ перетворив ґрунт на суцільне місиво, яким навіть у гумових чоботах було б важко пройти. Чалапаючи з гучним хлюпанням, аби зірвати останній врожай під відритим небом, Торчин та Верес так і застрягали в болоті. Забрьохані та втомлені, все одно мусили зірвати кілька десятків помідорів.

Он де червоні кулі, наче величезні лелітки, висіли на тонких стебельцях. І як тільки вони витримували таку вагу? Ніяк… Хилились додолу, ламались, попри дбайливо прив’язаність до міцних галузок.

— Оце місиво сьогодні, — зітхнув знесилений Торчин, обережно зірвавши помідору. — Осінь почалась вчасно. Такий холодний вересень.

— Бувало й таке. Але я не пам’ятаю такого початку осені чомусь, — зізнався Верес, зірвав одразу кілька помідорів та кинув їх у кошик.

Небо над городом затягнуло темно-сірою пеленою, десь далеко прогримів грім. Мабуть, останній такий цьогоріч. Запах землі посилився, а ще вітер приніс здалеку запахи змоклих трав та квітів. Осінь, мабуть, прийшла суворо по розкладу, бо намагалась прогнати війну. Весною ж бо ворожі танки так і загрузнули в багнюці… Осінь воліла повторити подвиги сестри.

Накрапав дощ. Кошики поволі наповнились банькатими овочами. Червоні, кілька жовтих та зелених, що впали, не встигнувши дозріти. Торчин витер піт разом з дощовими патьоками з чола. Верес гепнувся прямо на землю, вперіщившись поглядом в тендітне стебельце, вільне від плодів.

— Коли ж він повернеться? — задумливо запитав Верес, ніби сам у себе.

Торчин стенув плечима. Оце вперше йому вдалось витягнути друга на город, на ту його частину, яка належала Чумаку. Він зник з початком війни, загубившись на тимчасово окупованій території. Клаптик городу, який належав йому, залишався незайманим кілька тижнів. Аж поки Торчин не запропонував все ж висадити тут помідори. Потім збирав їх самотужки, бо Вересу було не до того. Він моніторив новини, їздив на південь, шукав людей, допомагав… І в кожному, кому вдалось вирватися з чіпких пазурів росіян, він бачив Чумака. Людину, який мав би зізнатися, та не встигнув.

— Гадаю, що скоро. Точно до наступного врожаю!

— До нього ж так далеко.

— Але в нас ще й теплиці є, — нагадав йому Торчин, хоч і сам не вірив в повернення Чумака, тому й кепсько звучали втішні слова.

Верес запустив руку в землю, зім’яв розкислу грудку. Зверху лився дощ, ніби ляпасами по обличчю періщив. Торчин зібрався повертатися додому, підійнявся, простягнув руку Вересу. Той помотав головою.

— Трохи пізніше.

Торчин зітхнув. Більше він нічого не сказав. Розмови не діяли на Верес, якими б вони не були: сповненими надії чи навпаки такими, що готують до найгіршого. Верес часто зникав. Полюбивши проводити час наодинці. Навіть зараз, сидячи під сильним дощем і розглядаючи грудку землі, за яку вмирали його люди, не поспішав нікуди. Не було значення куди бігти, якщо на плечах і на серці такий тягар, що до землі пригинає.

Верес не бачив того, та Торчин кілька разів обертався. Думав, що друг піде слідом.

Грім бахнув десь ближче, ніби попереджаючи, що скоро буде тут. Верес здригнувся, перелякавшись на мить. Не вибух, а грім. Не вибух. Цим себе заспокоїв, видихнув. Маленька цятка крихітного томату натрапила на очі. Простягни руку – та зірви.

Обравши собі ту крихітку за якір, вчепився за неї й тримався. Минулого року вони разом з Чумаком збирали тут врожай. Десь тут сиділи ввечері, перед багаттям, їли печену картоплю. Сміялись, розказуючи дурні жахастики та обіймались брудними через чорний попіл руками. Мабуть, тоді й був найкращий момент для поцілунку, та його впустили. Верес думав, що потім, потім, все одно Чумак завжди буде поруч.

Раптом дощ перестав, ніби десь клацнули вимикачем. Обійшов стороною й грім. Крихітний помідор зірвався з гілочки й впав прямо в калюжу. Верес потягнувся за ним та кліпнув кілька разів. Знову він знайшов себе нікчемним романтичним боягузом. Знову жбурнув землю в сторону, ніби то була її вина. Підійнявся, здійнявши погляд до неба й мовчки запитав: «коли?»

Повертаючись додому занадто повільно, навіть для того, хто постійно застрягав в болоті, згадував останню зустріч з Чумаком. На вокзалі, коли той повертався додому. Обіцяв, що на кілька днів. Рвучкі обійми, короткі посмішки, рум’яні щоки та зніяковілі погляди. Ото й усе прощання. Неправильне, по-ідіотськи сором’язливе.
Повідомлення, яке надійшло, коли Верес вже майже дістався дому, містило наступний текст:

«Я приїхав. Я повернувся! Скоро буду!»

Номер незнайомий, зате знайомий гомін серця. Тепло, яке почалось десь в потилиці й розпливлось по всьому тілу. І без того вологий телефон ледь не став жертвою багнюки. Швидкий біг, коли ноги не слухаються вже, а їх змушують рухатися на межі можливостей.

Повернення коханої людини! Зізнання, яке зірветься майже одразу, бо несила більше приховувати та й не час, аби мовчати говорити правду. І… той самий маленький помідор в кишені, перетворений на пасту через такі міцні та палкі обійми.