Чотирилиста конюшина

— Ні, навпаки, він допоміг мені донести книги до авдиторії, — відповідає Юе. — І він… був милим. 

 

Ейджі всміхається на його слова, через що Юе лише хмуриться. 

 

— І як його звуть? 

 

— Я не знаю, — Юе вертає увагу на дошку, втративши цікавість до розмови. — Ми не знайомилися. 

 

— То, може, треба? — з легеньким натяком у тоні промовляє Окумура.

 

— Не треба, Ейджі, пиши конспект, — відмахується від нього Юе. 

 

Ейджі закочує очі, змінює маркер у своїй руці на ручку і тихенько промовляє собі під ніс:

 

— Зануда.

 

У їдальні з її широкими вікнами як завжди світло й сонячно, тож Юе мружиться, коли заходить всередину з напівтемряви коридору. Минуло лише кілька хвилин перерви, а тут вже розпочався звичний розгардіяш — хтось голосно скаржиться на навчання, хтось регоче, більшість столів зайнята, хтось взагалі обідає сидячи на підвіконні, біля автомата зі смаколиками — черга, яка теж ні на мить не замовкає. 

 

— Господи, — одним роздратованим словом висловлює своє ставлення до цього гармидеру Юе і направляється у бік найвіддаленішого від усіх столика у кутку їдальні, біля вікна. Окрім Юе та Ейджі, його ніхто ніколи не займав.

 

— Маєш такий вигляд, наче не бачиш таку картину тут кожного дня, — сміється Ейджі й сідає за стіл навпроти Юе. 

 

— Я ніколи не звикну, — Юе хитає головою і помічає знайому фігуру за три столи від їхнього — високого блондина, який, схоже, прямує до них. Юе одразу згадує, що на парах він сидить поряд з тим хлопцем, який допоміг йому вчора. А ще згадує, що він, як і Юе, має одні з найвищих оцінок серед свого потоку. — Він сюди йде? 

 

— Хто? — Ейджі повертає голову і теж помічає його.

 

Хлопець оминає столи й дивиться тільки у їх сторону, тож стає точно зрозуміло, куди саме він іде. На відміну від Ейджі, який залишається повністю спокійним, Юе це насторожує. 

 

Блондин підходить і легко привітно всміхається. Кидає швидкий погляд на Юе, а потім уся його увага спрямовується лише на Окумуру. 

 

— Привіт, ем… Ейджі, так? — заговорює він абсолютно дружнім тоном і отримує у відповідь кивок. — Я Еш. Можемо поговорити? 

 

— Так, — погоджується Ейджі. 

 

Він не встигає сказати щось іще або запитати, чи хоче Еш поговорити наодинці, як той бере стілець і сідає з краю стола. Юе доводиться посунутися, щоб Еш сів навпроти Ейджі, що йому не дуже подобається. Як і той факт, що Еш взагалі підійшов до них. Де є він, там і точно має бути його друг. 

 

— Дякую. Я бачив твої фотографії на виставці від університету, — починає свою промову Еш. — Вони мені дуже сподобалися. Хоча ні, я скажу чесно — я був у захваті від них! Те, як ти вмієш створювати акцент на дрібних деталях… 

 

Юе хотів би не слухати усі ці відверті лестощі, але йому теж цікаво, чого хоче від Ейджі цей нахаба. Тож він дістає свій обід і вдає, що його склад йому дуже цікавий, колупаючись виделкою у шматочках сиру в салаті, а насправді уважно слухає Еша, прислуховуючись навіть до його інтонацій. 

 

— … Я автор однієї з колонок в університетській газеті… 

 

— Так, знаю, я читаю її, — киває Ейджі. 

 

— О, справді? — цілком щиро дивується Еш і починає тараторити. — Тоді ти, можливо, помітив, що у нас є деякі проблеми з фотографами. Вони постійно змінюються, і тому нормально налагодити роботу нашій редакції все ніяк не виходить. Я оце подумав, може, ти б спробував пофотографувати для газети? Просто ти так вміло це робиш… 

 

— Він не надто вам набридає?

 

Юе ледве не давиться помідоркою, коли чує збоку голос, а потім вже і бачить знайомого хлопця, що підходить до їх столу. Він дивиться на Еша з Ейджі, потім кидає погляд на Юе, але той ігнорує його. 

 

— Трясця, ти трохи невчасно, — звертається до свого друга Еш і киває на Ейджі. — Цей хлопець робить чудові фотографії, він мій потенційний фотограф для газети, а ти мене перебиваєш. Сядь і посидь тихенько, будь ласка.

 

Шотер хмуриться, наче нічого не зрозумів, але більше ні слова не каже, а от Юе вже просто не витримує такої нахабності. 

 

— Слухай-но, хлопче, — з викликом звертається він до Еша, який до цього повністю ігнорував його присутність. — Тобі не здається, що ти надто самовпевнений? Не даєш Ейджі навіть слова вставити, не хочеш спитати його думку? 

 

— Воу! Я не знав, що ти вмієш говорити, — здивовано реагує Еш, наче справді вперше його побачив. — Вибач, я жартую, — він переводить дещо винуватий погляд на Ейджі. — Але я дійсно захопився. 

 

— Все нормально, Юе, мене це справді зацікавило, — говорить Ейджі, і Юе просто киває. 

 

— Як скажеш. 

 

Еш трохи невпевнено продовжує говорити Ейджі про газету, але вже через десять секунд його фрази знову перетворюються на швидке емоційне щебетання. Шотер же, трохи постоявши у роздумах, опускається на стілець навпроти Юе. Той одразу сідає пряміше і відчуває певний дискомфорт, але коли Шотер легко простягає до нього руку і привітливо всміхається, це зникає, наче й не було.

 

— Я Шотер. 

 

Юе нетвердо тисне йому руку і думає, що уявляв його з будь-яким іменем, але не з цим. 

 

— Юе Лун. 

 

— Гарне ім’я. 

 

— Дякую. 

 

— Як захистився? 

 

Юе стенає плечима і знов опускає очі у свій салат. Найменше, про що він хотів би говорити з будь-ким — це навчання. Особливо, коли поряд за одним столом з тобою ведуться такі цікаві бесіди про фотографії. Не те щоб Юе сильно цікавили фотографії, але вони точно подобалися йому більше, ніж більшість пар.

 

— Відмінно, — знехотя відповідає він. 

 

— Круто, — киває Шотер. — Недарма я тобі удачі побажав. 

 

Юе підіймає погляд і не може роздивитися його очей за темними скельцями окулярів, але навряд чи Шотер забув, що Юе взагалі не вірить в удачу. Хто взагалі носить сонцезахисні окуляри в приміщенні? Хіба що якийсь дивак. Ось Ейджі всюди носиться зі своїми фотокамерами й бігає фотографувати захід сонця чи не кожен вечір — він теж дивак. Юе щастить на диваків. 

 

Врешті-решт, він цілком щиро усміхається на слова Шотера про удачу. Якщо вважати удачею його довгі вечори у своїй кімнаті у компанії одних лише конспектів і рибок в його акваріумі, а також купу надрукованих і написаних самотужки матеріалів, то так, нехай це буде удачею.

 

Коли Еш припиняє розповідати байки про свої колонки в газеті, а Ейджі погоджується спробувати пофотографувати для нього, їх розмова рухається у бік обговорення спортивних секцій і того, чи комусь взагалі цікаво читати про спорт. До них одразу доєднується Шотер, і Юе теж не втрачає можливості розповісти й про свою думку щодо газети. А він її, м’яко кажучи, вважає далекою від ідеалу. 

 

Перерва за їх розмовами проходить дуже швидко, тож їхній четвірці доводиться розійтися. Ейджі тепло прощається з Ешем і Шотером — схоже, нові знайомі йому сподобалися. Юе ж лише киває їм, прямуючи за Ейджі на вихід з їдальні. І ще встигає почути кілька їхніх фраз. 

 

— Дивний у них дует, — говорить Еш. — Я в хорошому сенсі. 

 

— Ти нас бачив? 

 

— Ти мене так не захищаєш. 

 

— Та ти сам кому хочеш пику натовчеш, навіщо тебе захищати? 

 

 

3

— У мене вже затекли пальці, як Ейджі може годинами його так тримати? 

 

Юе з тихим сміхом хитає головою і дивиться на Еша, який налаштовує щось у фотокамері, тримаючи її так, наче взяв до рук вперше. Шотер коситься на друга, і по його погляду можна зрозуміти, що він дуже й дуже боїться за її цілісність. 

 

Вони стоять на стадіоні, у зоні для глядачів, чекаючи, коли розпочнуться стрибки легкоатлетів, серед яких сьогодні стрибатиме й Ейджі. Він активно говорив про цю подію останній місяць і, попри те, що готувався до неї усе літо і кілька років до цього, увесь минулий тиждень падав на мати з різної висоти, вдосконалюючи свій й без того професійний стрибок. Юе тягнув його погуляти, але Ейджі йшов на стадіон. Юе пропонував разом посидіти над домашкою, але Ейджі тренувався у спортзалі. Тож Юе теж дуже чекав цього дня, хоча б для того, щоб він скоріше минув. Але хвилювався він чи не більше за Ейджі. 

 

— У мене не вийде нормальних фотографій, — знову скаржиться Еш. — Я ж далеко не такий професіонал, як Ейджі. 

 

— Звісно, ти не такий, як Ейджі, — погоджується Юе. — Він марив цим з дитинства і фотографував ще в початковій школі. Відтоді, як батьки подарували йому перший поляроїд, фотографія — його залежність.

 

— А стрибає він відколи? — питає Шотер. 

 

— Останні три роки. 

 

— Чому він сидить там і не ворушиться? 

 

Юе спрямовує погляд на Ейджі, який сидить на матах у колі інших легкоатлетів з іншої сторони поля, заплющивши очі й, здається, затамувавши подих. 

 

— Нервує. Розім’явся, тепер зосереджується. 

 

Еш відходить кудись убік на велику кількість широких кроків, все ще намагаючись випросити у фотокамери якісь одному йому відомі параметри.

 

Юе вдивляється в інший бік поля, прораховує, наскільки великі в Ейджі шанси. Він стрибає так, що дух захоплює, тут не посперечаєшся, але в секції є не менш талановиті й вперті особистості. Хороший, навіть дивовижний результат — ще не перемога. Хтось все ще може бути кращим за нього. 

 

— Ти зайнятий сьогодні ввечері? 

 

— Що? — Юе переводить погляд на Шотера, який відволік його від роздумів про стрибки. 

 

— Я спитав, чи є в тебе якісь плани на сьогодні, — трохи розгубивши свою попередню впевненість, повторює Шотер. — Що робиш увечері? 

 

— Домашку, — відповідає Юе. 

 

По-перше, це правда. А по-друге, його трохи бентежить те, до чого зазвичай ведуть такі запитання. 

 

Шотер усміхається. 

 

— Розумію, — киває він. — А якщо серйозно? 

 

— Я серйозно, Шотере. У мене завтра модуль з основ психології. Тож після цього заходу я йду прямісінько додому. 

 

— Окей, — Шотер знову киває, намагаючись сховати своє легке розчарування. — Ти ж їздиш через Чайна-таун, так?

 

Юе лише запитально підіймає брови. 

 

— Бачив тебе кілька разів на зупинці після занять, я живу недалеко.

 

— Ясно, — коротко відповідає Юе і вертає увагу на поле, втративши до цього цікавість. Його пів університету бачить у ті рідкісні дні, коли він вибирає автобус замість таксі. Нічого дивного. 

 

— Тут на розі є магазинчик, де продають смачне морозиво по особливому рецепту власниці, — говорить Шотер, і Юе просто слухає далі, не звертаючи уваги на те, як неспокійно забилося його серце після цих слів. — Якщо нам все одно йти в одну сторону, ми могли б взяти по порції. Як ти на це дивишся? 

 

Юе не знав, що це за особливий рецепт, бо жодного разу не був у тому магазинчику, хоча мільйон разів проходив повз нього. Ейджі надавав перевагу невеличкому затишному кафе біля його дому, де працювала сестра Ібе-сана, а Юе якщо й ходив на морозиво, то лише з Ейджі. Але Ейджі — справа інша, вони дружать сотню років і таке запрошення від нього — звична річ. А з Шотером Юе знайомий якихось два тижні. 

 

Але як би Юе не дивився на це — не бачив причин відмовлятися, окрім власного, трішки параноїдального і ледь відчутного страху. Це всього лише морозиво. Немає нічого дивного у тому, що на дев’ятнадцятому році життя в нього з’явиться ще один друг, правда? 

 

— У них є вишневе? — запитує він після хвилини роздумів. 

 

— Кілька видів, — Шотер усміхається. 

 

— Тоді я згоден. 

 

Юе навмисно не помічає задоволеної посмішки Шотера і кидає погляд на Еша, який аж надто прискіпливо розглядає щось у фотокамері. Або оцінює зроблене фото, або ж знову збив щось у налаштуваннях. І по його похмурому виразу обличчя стає зрозуміло, що це, мабуть, другий варіант. 

 

— Гей, дурило, — звертається до нього Юе. — Тобі, може, допомогти?

 

Еш кидає на нього швидкий погляд і хитає головою. 

 

— Ні. Усе в порядку.

 

4

— Знаєш, я згадав, що я забув. 

 

На останньому слові Еш смачно позіхає, не забувши прикрити рота рукавом своєї кофти, а потім кидає погляд на викладачку, щоб переконатися, що вона не звертає на них уваги. Він має такий вигляд, наче спав годин вісім за останні три дні, але на питання Шотера «що ти, в біса, робиш вночі?» він двічі мовчки махнув рукою. 

 

— І що ж ти забув? — знехотя питає Шотер. 

 

— Забув у тебе спитати, — говорить Еш і в наступну секунду всміхається аж надто солодко. — Як пройшло твоє побачення з Юе Луном? 

 

Шотер здивовано округлює очі й кидає трохи зляканий погляд на ряд парт попереду них. 

 

— Боже, цить, Еше, це було не побачення! — шепоче він. 

 

— А, зрозумів. Ти тільки самому собі не бреши. 

 

— Не говори про це зараз, благаю! 

 

— Та добре, чуваче, розслабся, — тихо сміється Еш, піднявши руки в капітуляції.

 

Шотер кидає ще один погляд на ряд попереду, а саме в те місце, де сидять Ейджі з Юе, ліниво занотовуючи лекцію, і полегшено зітхає. Ніхто нічого не почув. 

 

Еш теж вертається до свого конспекту, і Шотеру стає легше вдвічі. 

 

Один той похід по морозиво призвів до того, що Юе так чи інакше зустрічався з Шотером після занять майже кожен день, і вони разом йшли додому. Прощалися на одній з вузьких вуличок Чайна-тауну. Шотер повертав до житлових будинків, а Юе залишався на зупинці, чекаючи свій автобус. Іноді Шотер затримувався, щоб довше поговорити. Спочатку він не уявляв, про що може говорити з кимось таким, як Юе Лун — вони надто різні, — а потім не помічав, як зачіпав з ним найнесподіваніші теми. Юе було цікаво слухати. Як і розповідати щось йому. 

 

Від Ейджі Шотер також був у захваті, але… в іншому плані. Той часто бігав до Еша розв’язувати питання щодо фото для газети, тож так чи інакше опинявся у їх компанії на довгий час. Шотер почав стикатися з Ейджі, а іноді й з Юе у кімнаті для самопідготовки, оскільки тепер був знайомий з ними. І після проведених там перерв за якимись проєктами чи банальною домашньою роботою вони йшли у їдальню чи на двір університету на обід, не забувши забрати з собою по дорозі Еша. Їх дружба по двоє швидко перетворилася на дружбу вчотирьох. 

 

І скільки б Еш не жартував свої жартики, Шотер не брехав самому собі — він майже одразу усвідомив, що Юе Лун йому подобається. 

 

— І все ж таки, — Еш кладе голову на парту і дивиться на Шотера. Понижує голос до ледве чутного шепоту і запитує: — Було щось цікаве? 

 

— Нууу… — тягне Шотер, не знаючи, чи хоче зараз говорити про це, але під щиро уважним поглядом друга здається. Все одно розмова про Юе цікавить Шотера більше, ніж ця лекція. — Ми прогулялися до станції. Говорили. Багато. Він стільки всього знає, що в мене іноді це не вкладається в голові, але його все одно хочеться слухати. Але це не так, як з тобою. Від тебе я здебільшого чую лише сухі факти, а він… він вміє захопити своєю розповіддю, про що б вона не була, він підходить до цього… якось творчо чи що. 

 

— Он як, — підіймає брови Еш. — Від мене ти чуєш самі сухі факти? 

 

— Не чіпляйся до слів, я сказав «здебільшого», — закочує очі Шотер. — Ми тепер часто додому разом ходимо, бо живемо в одній стороні. Обмінялися грайлистами, він слухає «NOISEMAKER», уявляєш? Він взагалі не схожий на того, хто слухає «NOISEMAKER»! 

 

— Гаразд, те, що ти ним захопився, я зрозумів. А він? За цей час, що ти з ним спілкуєшся, від нього були якісь натяки? 

 

— Я не знаю. А якщо і були, то я не певен, що їх можна так трактувати. Не знаю, чи зацікавлений він так, як я. 

 

— Отже, тобі треба дізнатися, — говорить Еш. — Хтозна, може, він твій соулмейт. 

 

Шотер завмирає на цих словах, дивлячись в одну точку. Соулмейти. Це те, що завжди у всіх на слуху, але відчувається як щось рідкісне і майже нереальне. 

 

Чи зустріне він колись людину, яка має таку ж мітку, як в нього? Чи, може, вже зустрів? Чи є шанс, що на руці Юе, там, під напульсником, той же малюнок, що й в Шотера на лопатці? 

 

— Тільки не кажи, що не думав про це. 

 

— У тім і річ, — повільно відповідає Шотер, а потім з важким зітханням виходить зі свого задумливого трансу. — Не знаю, може, це я до біса романтик, але поряд з ним відчуваю щось особливе. Мені хочеться його пізнати. Хочеться цікавитися тим, чим цікавиться він. Мене як… 

 

— Тягне до нього? — закінчує за нього Еш, і Шотер киває. 

 

— Так. 

 

— Тобі варто з ним поговорити, — Еш якось дивно хмуриться від власних слів. — Про таке краще знати, мені здається… 

 

— Думаєш, він дозволить подивитися на свою мітку, якщо я попрошу? 

 

— Юе? — скептично перепитує Еш. — Не думаю. Надто ретельно її ховає, а ще він трохи недоторка. Але ти завжди можеш показати йому свою, — він легко всміхається і підморгує. 

 

— Не уявляю, у якій ситуації я міг би її показати. 

 

— Не уявляй ситуації, Шотере. Так ви можете усі семестри бігати навколо один одного. Скажи прямо, — Еш раптом повністю губить свою ранкову лінь і сідає прямо, а очі його загоряються ентузіазмом і впевненістю. — От знаєш, поговорив з тобою, і настрій піднявся. Треба йти напролом. 

 

— Ти про що?

 

— Якщо все так, як я думаю, то скоро ти дізнаєшся. А я буду найщасливішим хлопцем у світі. 

 

— Оце в тебе плани, — дивується Шотер. — Мені дуже цікаво. 

 

— Терпіння, друже мій, терпіння, — Еш чарівно всміхається і бере до рук ручку, схоже, зібравшись писати конспект. — У мене в самого мороз по шкірі пішов, нумо закриємо поки цю тему. 

 

— Дивак, — з усмішкою шепче Шотер і хитає головою. 

 

— Я все чую.

 

5

— Соно! 

 

Шотер бачить знайому дівчину у кутку бібліотеки й прямує до неї. Він точно бачив, як Юе заходив сюди на початку перерви, але тепер ніде не може його знайти. А Соно ходить з ним на більшість занять. 

 

— Соно, здоров!

 

— Привіт, — вітається дівчина, відволікшись від книги. — Щось сталося?

 

— Не бачила тут Юе Луна? Він наче заходив сюди.

 

— Так, узяв щось і пішов назад в авдиторію, він сьогодні чергує. 

 

— О, дякую, ти дуже мені допомогла, — киває Шотер і кидає погляд на зошит під рукою дівчини з ретельно виведеними хімічними формулами. — Домашка з хімії? 

 

— Так, але нічого особливого, тут роботи хвилин на п’ятнадцять. Пан Наґае ніколи не завалює нас. Він хоч і молодий викладач, але дуже класний. 

 

— У нього є брат твого віку, — всміхається Шотер. — Симпатичний, Тоїчі звати, можу познайомити. 

 

— Йди куди тобі там треба, Вонґ, — всміхається у відповідь Соно. 

 

Шотер підіймає руки, наче здається, і задкує кілька кроків. 

 

— Ну ти подумай, — не відстає він. 

 

Соно мовчки лізе рукою у кишеню своїх джинсів і, діставши звідти маленьку жувальну цукерку, жбурляє її в Шотера. 

 

Той майже без зусиль ловить її — Соно не цілилася серйозно — і задкує далі. 

 

— Дякую ще раз! Подумай! 

 

— Зараз кину книжкою.

 

Зі сміхом покинувши бібліотеку, Шотер підіймається на другий поверх і прямує в авдиторію, де в них була остання на сьогодні пара. Він дійсно знаходить Юе, але не одного — кілька студентів все ще знаходяться там, збираючи свої речі. Шотер вичікує кілька хвилин, бачить, як вони одне за одним виходять у коридор, і, переконавшись, що Юе залишився один, заходить всередину.

 

— Юе, — тихо кличе він хлопця, який у цей час вимивав від крейди дошку. 

 

— Щось забув? — не повертаючись до нього, запитує Юе. 

 

— Ні, я… Я хотів поговорити з тобою. 

 

Юе відволікається від свого заняття і підходить ближче. 

 

— Гаразд, — дружньо говорить він. — Я слухаю. 

 

— Це може прозвучати дивно, але я прошу тебе вислухати мене, добре? — Шотер отримує у відповідь стриманий кивок і глибоко вдихає. — Ми почали проводити багато часу разом і… мені подобається твоя компанія, подобається спілкуватися з тобою, і я подумав, що… точніше, мене почала непокоїти одна річ. Я хотів би бути певен щодо цього. Хотів би перевірити… 

 

— Чи не станеться так, що твій друг виявиться твоїм соулмейтом? — перебиває Юе, і Шотер губить усі слова. 

 

Невже він теж думав про це? Не у такій формі, як Шотер, але думав же. 

 

— Ну… так?

 

— Розумію, ми з Ейджі проходили це у середній школі, — продовжує Юе. — Ми не хотіли мати плутанини з цим, тож він показав мені свою мітку. 

 

— А ти? — несподівано навіть для себе випалює Шотер. — Ейджі бачив твою мітку? 

 

Юе трохи опускає голову і понижує голос:

 

— Ніхто поза моєю родиною її не бачив. Не можна показувати, у нас так заведено. Тупе правило, так, але вже як є. 

 

— О, — Шотер дивується майже беззвучно. — Я не знав, вибач. 

 

— Форма ввічливості? — Юе піднімає на нього погляд і ледь-ледь всміхається самими куточками губ. 

 

— Мабуть. 

 

Між ними на хвилину западає тиша, але Шотеру вона не подобається, тим паче він не хоче відступати. 

 

— Гаразд, то… Я все ж хотів би дізнатися, якщо ти теж хочеш. Ти не можеш показати мітку, добре, але можеш подивитися на мою, — Шотер бачить, що Юе вагається, роздумує, а тому хвилюється ще більше. — Будь ласка. 

 

Юе підтискає губи, але вже через секунду несподівано м’яко всміхається. 

 

— Де вона? 

 

— На лопатці, — Шотер усміхається у відповідь. 

 

Юе ледь чутно зітхає, а потім твердо киває на запитальний погляд навпроти. 

 

Шотер повільно повертається до Юе спиною і задирає свою футболку до лопаток, не поспішаючи показувати мітку. Усе тіло поколює від хвилювання цієї важливої миті. Коли він показував свою мітку Ешу, не хвилювався взагалі. Він був упевнений, що Еш не його соулмейт, він відчував це, знав. Поряд з Юе такого відчуття не було. 

 

Що, як вони справді споріднені душі? Знайти свою людину у дев’ятнадцять для когось було справжнім щастям, а для когось — страшним головним болем. Шотер не знає, до якої групи належить. 

 

А що, як все ж таки ні? Що, як почуття дурять Шотера, або ж він сам дурить себе? Йому доведеться розбиратися з цим, ось прямо зараз, через хвилину після того, як Юе побачить його праву лопатку і малюнок на ній. 

 

Він не хоче відступати, він сам запропонував це і дійсно хоче дізнатися. І повинен дійти до кінця. То чому ж зараз йому настільки тривожно? 

 

Шотер чує кроки, розуміє, що Юе підходить ближче, а тому підтягує футболку вище, оголюючи всю спину. Тиша позаду у перші секунди здається каторгою. 

 

А потім він легенько смикається від несподіванки й завмирає, коли Юе невпевнено торкається його шкіри холодними пальцями. Обережно веде плавні лінії по лопатці, окреслюючи малюнок. 

 

— Гарна, — абсолютно беземоційним тоном промовляє Юе. 

 

Шотер не відповідає, бо не знає, що сказати. Подякувати? Звучатиме дивно. Він просто чекає на висновок. Чи міг Юе так зацікавитися його міткою тому, що сам має на зап’ясті таку саму? 

 

Юе забирає руку і відходить на крок. Шотеру страшно повертатися, але все ж він це робить. Опускає свою футболку і з питанням заглядає Юе Лунові в очі. 

 

Той хитає головою, і Шотер чітко помічає сум у його очах. Значить, не склалося. Значить, помилився. 

 

— Ні. Вибач, — тихо додає Юе і відходить назад до дошки, щоб закінчити чергування. 

 

Шотер так і стоїть кілька довгих секунд, завмерши на місці. Він же був майже впевненим. Він же почував це, не міг вигадати сам. На біса тоді такі почуття?

 

— Навіщо ти вибачаєшся? — шепоче він так, що Юе точно його не чує, а потім мовчки виходить у коридор.

 

6

— Він збрехав. 

 

Еш важко, дуже важко зітхає і розпливається на стільці, кинувши скептичний погляд на друга. Десятихвилинна відсутність викладача у кабінеті стала причиною того, що всі студенти почали обговорювати щось між собою, створюючи чималий шум, тож Шотер побачив для себе можливість ще раз поговорити з Ешем. 

 

— Шотере, — говорить він таким тоном, наче повторює це всоте, — він тобі подобається, я розумію, і тобі хочеться вірити в те, що він збрехав. Але навіщо йому брехати? 

 

— Звідки я знаю? Це ж Юе Лун, ти його бачив? — він стенає плечима і киває на парти в передньому ряду, де Ейджі щось емоційно розповідає Юе, а той ліниво киває у відповідь. — Загадка, загорнута в таємницю. Тьху! 

 

— Що збираєшся робити? — питає Еш. 

 

— Не знаю, — Шотер зітхає. — Удам, що повірив йому. Все ж таки, можливо — тільки можливо — він сказав правду і ми не соулмейти. Хоча він почав рідше говорити зі мною і ми всього раз пройшлися до його зупинки разом після тієї розмови. Може, він уникає мене. Тоді це ще більш дивно. 

 

— Тільки не зациклюйся на цьому надто сильно, гаразд? Я тебе підтримаю у всьому, але якщо ти почнеш мучити себе через хлопця, це нічим хорошим не закінчиться. 

 

— Я й не думав зациклюватися. Юе сказав «ні», і навіть якщо він збрехав, цьому має бути причина, тож я поважатиму його вибір. Закриємо тему. 

 

— Ти сам її почав, — сміється Еш. 

 

— Ну посмійся тепер з мене, я дозволяю, — по-доброму закочує очі Шотер. — Хочу поговорити про дещо інше. 

 

— Я тебе слухаю. 

 

— Чому ти сьогодні увесь день світишся, наче на батарейці «Duracell»?

 

Еш усміхається, широко й задоволено, лише підтвердивши слова Шотера. 

 

— Я поки не можу сказати. Я скажу, але… пізніше, мабуть. 

 

— Як хочеш. Але знай, що мені дуже цікаво. 

 

7

— Юе, я маю розповісти тобі дещо важливе і прямо зараз! 

 

Ейджі доганяє друга на вході в авдиторію і має такий вигляд, наче щойно виграв десять мільйонів єн. 

 

— Може, це почекає до перерви? — питає Юе без жодної часточки того ентузіазму, який ллється з Окумури. — Пара почнеться через дві хвилини. 

 

Вони заходять в авдиторію і сідають на свої місця. 

 

— Не почекає, викладача все одно ще немає, — твердо відповідає Ейджі й починає свою розповідь: — Пам’ятаєш, як Еш фотографував мене на змаганнях легкоатлетів? 

 

— Пам’ятаю. 

 

— Після змагань він ні з того ні з сього запитав у мене, чи не маю я якихось татуювань, і я спочатку не надав цьому значення. А потім подумав: що як на одному з його фото було видно мою мітку? Ми ж стрибаємо у шортах, а вона на стегні. Її могло бути видно, коли я підіймав ноги, розминаючись, чи коли стрибав. Що як він прийняв за татуювання мою мітку? 

 

— І що? — не зовсім розуміючи суті історії, запитує Юе. 

 

— Ну подумай логічно, — Ейджі весело всміхається. — Чому когось може зацікавити моя мітка? Тут було два варіанти. Перший: моя мітка така ж, як в нього, і він запитав про татуювання, щоб бути впевненим, що це саме мітка. Бо зображення доволі розповсюджене в тату-салонах. Другий: моя мітка не схожа на його, тож він запитав про татуювання, бо мав надію, що це не мітка. 

 

— Браво, Шерлоку, — скептично вставляє свої п’ять копійок Юе. — А чи не легше просто поговорити з Ешем, якщо він тобі так подобається? 

 

— Та я вже поговорив, Юе-Сі, — Ейджі понижує голос і майже шепоче: — Еш сказав, що хотів усе обдумати, тому не говорив зі мною відверто. Але коли я спитав прямо, він все підтвердив. 

 

— Підтвердив що? — нетерпляче підганяє його Юе, трохи роздратований тим, що він тягне кота за хвіст.

 

— Що в нього така ж мітка, — все ще дуже тихо відповідає Ейджі й усміхається якось по-особливому щасливо. — Ми… Еш мій соулмейт. 

 

Юе роззявляє рот, чи то від здивування, чи для того, щоб щось сказати, але з нього не лунає ні звуку. Він просто дивиться на Ейджі, намагаючись усвідомити, що тільки-но почув. 

 

— Так, у мене була така ж реакція, — тихо сміється Ейджі. — Але наші мітки абсолютно ідентичні і… не знаю, можливо, я відчував щось таке, можливо, здогадувався. Ми тепер якби… у стосунках. 

 

— І ти так просто говориш про це? — здивовано питає Юе. 

 

— Про те, що я тепер у стосунках зі своїм соулмей… 

 

— Ні, я не про це, — перебиває його Юе і має абсолютно спантеличений вигляд. — Точніше, не тільки про це. Ти так просто говориш про те, що знайшов свою споріднену душу? Зустрів людину, з якою пов’язана твоя доля і просто прийняв це? Тебе це аніскільки… не лякає? 

 

— Ну, трішки, мабуть — ми познайомилися не так давно. Але ніхто ж не змушує нас кудись поспішати. Попереду ціле життя. 

 

— І це тебе теж не лякає? Ціле життя поряд з цією людиною? 

 

— Він мій соулмейт, Юе. Людина, з якою мене пов’язує набагато більше, ніж просто людські почуття на рівні біології і хімії. Моя людина. Ні, мене це не лякає, хіба що дуже хвилює і цікавить, — Ейджі помічає, що Юе задумався над його словами аж надто серйозно, і нахиляє голову, щоб заглянути йому в очі. — Усе добре?

 

— Так, звісно, — Юе спочатку просто відмахується, а потім обережно ловить погляд навпроти. — Ей-чан, ти… справді анітрохи не наляканий? 

 

— Ні, я радий! У тебе точно нічого не сталося? 

 

— Ні, — Юе невпевнено  відводить погляд. — Точніше, так, але я поки не можу тобі сказати. Я маю дещо обдумати. І дещо зробити.

 

— Гаразд, але ти мене заінтригував. І ще дещо… Еш попросив поки не казати Шотеру про те, що ми соулмейти. 

 

— Еш знайшов соулмейта і попросив не казати про це своєму найкращому другові? — насупившись, перепитує Юе. 

 

— Думаю, на це є причина. 

 

Юе скептично підіймає брови, без слів показуючи, як ставиться до цього, але потім просто знизує плечима. 

 

— Гаразд, я нічого не скажу.

 

— Дякую, Юе-Сі! 

 

— Та нема за що. Берегти ваші дивні секретики не так і важко. І я… Я радий за тебе. Правда. Тільки про мене не забувай. 

 

— Чому я мав би? — дивується Ейджі. 

 

— Ну, раніше майже увесь вільний час ми проводили разом. А тепер у тебе є хлопець, якому ти теж приділятимеш час, що абсолютно нормально. І я просто… 

 

— Я все ще тягатиму тебе на марафони довгих серіалів, — усміхаючись, перебиває його Ейджі. — І на змагання. А ти тягатимеш мене по квіткових у пошуках найгарніших гортензій для твоєї оранжереї. А я все ще закидуватиму твій месенджер фотографіями. Якщо тебе, звісно, від них ще не нудить. 

 

— Не нудить, — м’яко всміхається Юе, зворушливо відвівши погляд. 

 

— Чудово, — задоволено киває Ейджі. — Ти мій найкращий друг, Юе. Цього ніхто не змінить. 

 

— А я досі не розумію, чому ти зі мною спілкуєшся, — Юе всміхається ширше, а потім ще ширше, коли бачить демонстративно обурений погляд Ейджі. — Я жартую. 

 

— Дивись мені.

 

8

Юе попросив Ейджі йти в їдальню поки без нього, а сам залишився за своєю партою. Чекати. 

 

Студенти одне за одним збирають свої речі в рюкзаки та сумки й покидають авдиторію. Коли найближчі до виходу парти стають порожніми, Юе підіймається зі свого місця і швиденько переміщається за ряд позаду. 

 

— Юе? Привіт, — вітається Шотер, коли той наближається до нього. — Як справи? 

 

— Усе нормально, — туманно відповідає Юе і кидає красномовний погляд на Еша, який ліниво збирає свої кольорові олівці з парти. Він що, малює? 

 

Еш усе розуміє без слів, одним рухом скидає усе в рюкзак і закидає його на плече. 

 

— Побачимось у їдальні, — говорить він Шотеру і йде на вихід. 

 

За що Юе й поважає Еша, це за те, що той не ставить зайвих питань, коли його не просять. Якщо він і зрозумів, що між Юе і Шотером є якась особиста справа, то, принаймні, він не пхає в неї свого носа. Хоча, якщо врахувати його ситуацію з Ейджі, йому є чим зараз зайняти голову. 

 

Коли Еш зникає з поля зору, а студентів навколо стає ще менше, Юе нарешті відповідає на запитальний погляд Шотера і говорить:

 

— Я хотів поговорити з тобою. Віч-на-віч. Можемо? 

 

— Так, звісно, — погоджується Шотер, знявши свої окуляри. — Чесно кажучи, мені здавалося, що ти уникаєш мене. 

 

Юе винувато відводить погляд, але одразу ж вертає його в добрі горіхові очі Шотера. 

 

— Тобі не здавалося. 

 

Той здивовано здіймає брови, його полегшення і спокій безслідно зникають. 

 

— Я все поясню, — говорить Юе. — Зустрінемось у сто тринадцятій після пар? 

 

— Гаразд. 

 

Юе вдає, що не почув розгубленості в цьому слові, й киває. 

 

Вони виходять з авдиторії разом і разом йдуть у їдальню, щоб, як вже звикли, провести тут велику перерву учотирьох, обідаючи й теревенячи про все на світі. 

 

Юе помічає Ейджі та Еша за всіма ними улюбленим столиком під вікнами. Ті сидять поруч, Ейджі щось з ентузіазмом розповідає, крутячи в руках палички, Еш уважно слухає його, підперши голову руками й ніяково всміхаючись. Юе одразу помічає, як змінився погляд Еша. Раніше він на Ейджі так не дивився. Точніше, дивився, мабуть, але не настільки відкрито, і тоді в його очах не було аж стільки обожнювання. Або ж Юе цього просто не помічав. 

 

Якщо вони хочуть поки приховувати свої стосунки від Шотера, то могли хоча б спробувати не палитися так сильно. Ну чесне слово. 

 

Юе тактовно кашляє, даючи знати про себе і про Шотера, тож Ейджі різко замовкає, а Еш напускає на обличчя більш звичний йому нейтральний вираз з нотками хмурості. І актор з нього ніякий. 

 

— Кому перемиваємо кісточки сьогодні? — питає Шотер, вішаючи свій рюкзак на спинку стільця, і сідає за стіл навпроти Еша. 

 

— Пан Наґае, — відповідає Ейджі. — Але навпаки, я розповідав, що вдячний йому. Я не дуже розумію хімію і в останньому тесті наробив помилок у задачах, але він мені пояснив, що до чого, і поставив хорошу оцінку. 

 

— А що, Еш вже не може допомогти другові з парочкою задач? — питає Шотер. — Ви ж домашку вчора разом робили. 

 

— Він навіть мені не дозволяє йому допомагати, — відповідає за Ейджі Юе. — Каже, що хоче все сам. 

 

— Так, — киває Ейджі. — А ще ти занадто багато знаєш, тому для тебе «елементарні» ті речі, які я не розумію, тому в тебе не виходить їх нормально пояснити. Без образ. 

 

— Та які образи, я розумію. А от пан Наґае досить доступно подає матеріал, тому мені він теж подобається. 

 

— А може, не будемо про навчання навіть на перерві? — зітхає Еш. 

 

— Точно, є тема цікавіша, — підтримує його Шотер. — Скоро Гелловін. 

 

— О, ні, це не «цікавіше», — Еш закочує очі. — Я просплю всю цю ніч у своєму теплому ліжечку. 

 

— Чому? — дивується Ейджі. 

 

— Він боїться гарбузів, тому не любить це свято. 

 

— Серйозно? — Ейджі всміхається так по-домашньому тепло, звернувши запитальний погляд на Еша. — Я не знав. 

 

Юе ледь чутно зітхає. Він теж не любить Гелловін. Але не через гарбузи, а через те, що тебе змушують удавати страх перед дивакуватими костюмами на людях і спілкуватися з незнайомцями, навіть якщо це спілкування зводиться до фрази «Цукерки або смерть». А якщо ти не святкуєш, то все одно маєш чути дзвін і стукіт у свої двері як мінімум увесь вечір і роздавати цукерки набридливим дітям. Це свято Юе не любить, мабуть, найбільше з усіх. Схоже, у них з Ешем більше спільного, ніж він думав.

 

9

За розмовами велика перерва минає швидко, а ось пари після неї тягнуться доволі довго. Правду кажуть, що коли чогось чекаєш, час йде повільніше. Але Юе б не сказав, що прямо чекав кінця занять, бо його дуже хвилювало те, що він збирався зробити, зустрівшись із Шотером. Навіть трохи лякало, але Юе цей страх ховав якомога далі. Він вже все вирішив, тож відступати не буде. Він зробив помилку — він же й мусить її виправити.

 

Коридор університету спорожнів вже через п’ять хвилин після закінчення пари, тож Юе спокійно крокує до потрібної авдиторії, впевнений, що вибрав правильне місце і йому ніхто не завадить. 

 

Заглянувши в авдиторію, він бачить Шотера — той сидить на парті десь всередині першого ряду, перед учительським столом, і гортає щось у телефоні. Чомусь Юе здається, що він ще й бовтав би ногами в повітрі, якби був нижчим, а його ноги не були б такими довгими й не діставали до підлоги.

 

— Привіт, — говорить Юе, зайшовши всередину, і підходить ближче.

 

Шотер повертає до нього голову і відкладає телефон, проводжає уважним поглядом до сусідньої парти, біля якої він зупиняється. Оскільки очі його сховані за темними скельцями окулярів, під цим поглядом всередині Юе раптом підіймається така незвична і сильна хвиля ніяковості. Він навіть і не згадає, коли останній раз відчував щось подібне. Через це він мовчить, невпевнено жуючи свою щоку зсередини, і не знає, з чого почати. 

 

— Ти хотів поговорити, — не витримавши цієї тиші, нагадує Шотер. 

 

Юе відмирає і згадує, для чого покликав його сюди, й одразу починає з найголовнішого:

 

— Я хотів попросити вибачення. 

 

— За що? — Шотер знімає окуляри й чіпляє їх на голову, підтягується на парті, сідаючи зручніше, і дивиться Юе в очі.

 

По-доброму так, обережно торкається уважним поглядом, і Юе лише зараз усвідомлює, що Шотер завжди знімав свої окуляри, якщо вони говорили про щось відверто й серйозно, про щось особисте. Якщо Юе відкривався йому в певні моменти щирості, Шотер був відкритий для нього у відповідь, не ховався. 

 

— Я справді став уникати тебе, — зізнається Юе і хоробро давить у собі бажання відвести погляд. — І ти, напевно, думаєш, що я якась негідь чи боягуз, тому що ти жодного разу не порушував зі мною тему соулмейтів після того, як показав свою мітку, і я мав би бути вдячним за це, а я лише відштовхую тебе останнім часом. Я тобі, певне, тепер взагалі не подобаюсь, але… 

 

— Ш-ш-ш, Юе, я не вважаю тебе боягузом, — перериває його потік слів Шотер і насуплює брови. — Чи тим паче негіддю. І ти мені не не подобаєшся… усе якраз навпаки, — він раптом ніжно всміхається на запитальний погляд Юе і знизує плечима. — Ага. І я обіцяю тобі щось із цим робити, оскільки ми не соулмейти. І якщо тобі поки комфортніше трохи віддалитися, я зовсім не ображуся. Правда. 

 

Юе все ж відводить погляд і зітхає — тяжко, але з дещицею полегшення. По-перше, йому дійсно легше від того, що Шотер не ображається. А по-друге, він нічого не розуміє, і це провина Юе. 

 

— Ні, ти все не так зрозумів — і це моя вина, — чесно озвучує він свої думки. — Я про це й хотів поговорити. Є ще одна річ, за яку я повинен попросити вибачення. 

 

Шотер мовчить в очікуванні, а Юе підходить ближче, сідає на парту поруч з ним і опускає голову, дивлячись на свої руки.

 

— Я збрехав тобі, — тихо говорить він. — Це був дуже поганий вчинок, я це визнаю. 

 

— Що? — Шотер хмуриться вдруге і намагається піймати погляд Юе, але той все тримає голову опущеною і дивиться лише на свої пальці, якими крутить чорне колечко на вказівному пальці іншої руки. 

 

— У моїй родині всі ховають мітки не лише через те, що в нас так заведено. Тема споріднених душ у нас не просто мало обговорюється, вона… табуйована, — сумна посмішка торкається куточків губ Юе і він продовжує: — Мої брати ігнорують своїх соулмейтів, більшість з них одружені на інших людях задля вигоди та репутації. А я… Я так не хочу. І як виявилося, мені потрібен був час, щоб це зрозуміти.

 

Юе нарешті піднімає погляд, серйозний і дещо невпевнений, дивиться Шотерові прямо в очі й простягає до нього праву руку. 

 

Шотер відводить погляд і здивовано дивиться на цей неоднозначний рух, на напульсник на зап’ясті Юе, про який він неодноразово думав. А потім знову встановлює зоровий контакт і все ще хмуриться. Невже все так, як він припускав? 

 

Юе киває, наближаючи руку ще ближче до нього. 

 

— Я дозволяю. 

 

Шотер зволікає кілька секунд, вже розуміючи, що відбувається, а потім все ж береться пальцями за краї напульсника. Невпевнено, обережно. Потроху стягує його з руки, сантиметр за сантиметром звільняючи від тканини ділянку блідої шкіри з малюнком. Спочатку він бачить щось схоже на пелюстки квітів, але лінії здаються настільки знайомими, що він одразу розуміє, що ніякі це не квіти, і одним рухом знімає напульсник повністю. 

 

Шотер мимоволі затамовує подих і не може відвести погляд від невеличкої рослини з чотирма листочками на шкірі Юе. Матовий чорний колір і витіюваті плавні лінії, які він зможе перемалювати з пам’яті навіть спросоння, навіть з заплющеними очима. Гарна чотирилиста конюшина, точно така сама, як на його лопатці. 

 

— То ось, чому ти не віриш в удачу? — запитує Шотер, все ще зачаровано оглядаючи мітку. 

 

— Можливо, — загальмовано відповідає Юе, розгублений тим, що він отак просто це зрозумів. Нелегко бути людиною з міткою удачі на руці й відчувати цю удачу вкрай рідко.

 

— Юе, — Шотер м’яко накриває його зап’ястя своєю долонею і піднімає погляд. Зовсім новий, теплий, лагідний і такий закоханий. — Я розумію. І не звинувачую тебе. 

 

Юе ніяковіє під теплого дотику, шаріється під його поглядом і від цього не відчуває ні краплі незручності. Лишень щось незвичне, але достобіса приємне десь під серцем. 

 

Він не висловлює нічого проти, коли Шотер обережно й ненав’язливо проводить долонею вище по його руці й тягнеться обійняти. Юе розчулено завмирає в цих обіймах, а потім відповідає на них, огортаючи руками його тулуб. 

 

Юе п’яніє від близькості, коли його обіймають міцніше й ніжно шепочуть його повне ім’я йому на вухо. Схоже, до Шотера усвідомлення того, що він знайшов свого соулмейта, дійшло швидше. Юе ж, мабуть, досі до кінця цього не розуміє. 

 

— Ти не повіриш мені, якщо я скажу, що знав? — тихо запитує Шотер, все ще міцно обіймаючи. — Сумнівався, але знав. 

 

— Повірю, — чесно відповідає Юе. 

 

Раніше він вірив лише Ейджі. Тепер у його житті є ще одна людина, якій потрібно навчитися вірити. 

 

10

— Господи, ти серйозно? — абсолютно не вірячи, запитує Шотер і дивиться на Еша, як на цілковитого дурника. 

 

— Ну, так? — трохи винувато киває Еш. — Я подумав, що мені не варто поки говорити тобі про нас з Ейджі, тому що у тебе була своя драма з Юе. Я подумав, що це могло тебе засмутити.

 

— Дивовижно, — шоковано видихає Шотер. — Знаєш, Лінкс, твій рівень IQ ну ніяк не компенсує того, що ти бовдур. Чому б мене мало засмутити те, що Ейджі твій соулмейт? 

 

Еш мовчки знизує плечима, мовляв, і сам не знаю, а потім киває в сторону головного входу в один з корпусів університету, звідки до них наближається знайома їм парочка. Ейджі тягне на собі свій рюкзак і велику сумку, в якій він зазвичай носить різну апаратуру для фотосесій, Юе ж несе саму фотокамеру. Вони щось жваво обговорюють і всміхаються один одному весь шлях, наче будують якісь хитрі плани. 

 

— Щось вони ранувато, — говорить Еш. 

 

Коли Юе з Ейджі підходять, Еш одразу забирає в другого важку сумку і закидає собі на плече. Юе кидає на Шотера привітний погляд, а той, у свою чергу, всміхається так сонячно, що змушує серце Юе радісно підскочити. Він і раніше помічав усмішки Шотера, його легкий, ненав’язливий флірт, знаки та дії уваги до нього, але зараз усе це здається у сотні разів помітнішим і приємнішим. Але Юе ще не зовсім розуміє, як правильно відповідати на це. 

 

— Нас відпустили раніше, — говорить Ейджі. — Плани не змінилися? 

 

— Ні. Їдемо прямісінько за місто, — задоволено киває Еш. — Ключі від будинку я в брата виканючив, тож все тіп-топ. 

 

— Я думав, Ґріфф тобі й гараж не довірить після того, що було минулого разу, — сміється Шотер. 

 

— А що було минулого разу? — цікавиться Юе. 

 

— Нам чомусь здалося, що влаштувати вечірку в їх заміському будинку і запросити туди наших одногрупників було хорошою ідеєю. А дім-то чудовий, з купою старих цінних речей.

 

— Жах. 

 

— Ага. 

 

— Та годі вам, все було не так погано, — Еш закочує очі й поправялє лямку сумки на плечі. — І в цей раз нас всього четверо. Закинемо це до Ейджі й одразу туди. 

 

— А може нічого закидати не будемо? 

 

— О, боже, Ейджі, ні, будь ласка, — просить Юе, майже молить. — Ми відпочивати їдемо, а тобі все працювати хочеться. 

 

— Ну я б саму фотокамеру взяв і все? — Ейджі дивиться щенячими очима, кивнувши на згаданий предмет у руках Юе. — Зробити кілька фото на пам’ять. 

 

— На моєму телефоні чудова камера, вистачить для «на пам’ять». 

 

— Ну гаразд, — зовсім не засмутившись, киває Ейджі. — Твій телефон, так твій телефон. 

 

Вони прямують до стоянки, Юе рівняється з Шотером, щоб іти поряд, і ковзає своєю долонею у його долоню. Просто тому, що захотілося. Просто тому, що він хоче торкатися. Просто для того, щоб ще раз побачити усмішку Шотера, яку той щедро дарує йому, переплівши їхні пальці.

 

Шотер кидає погляд вниз, на їх руки, і на його обличчі одразу ж розквітає подив. 

 

— Ти зняв його? — тихо питає він. 

 

— Так, — Юе киває. Йому самому дивно. Він увесь день звикав до того, як незвично відчувати своє праве зап’ястя вільним, відчувати подув теплого вітру чи холод парти шкірою, яка раніше завжди була схована за темною тканиною напульсника. І досі не звик. — Більше не носитиму. 

 

— Тобі ж, певно, попаде за це, — Шотер схвильовано заглядає в очі, стискаючи руку Юе трішки міцніше, і незрозуміло, запитує він чи констатує. 

 

— Більше так, ніж ні. Але то нічого. 

 

— Точно? Якщо безпечніше буде носити… 

 

— Усе гаразд, — Юе твердо киває і впевнено дивиться Шотеру в очі. — Справді. Я впораюся із цим. Я хочу і готовий сказати братам, що маю намір іти своїм шляхом і вирішувати за себе сам. Вони не стануть між нами, обіцяю. 

 

— Я вірю тобі, — відповідає Шотер. — І якщо від мене щось буде потрібно, я поряд, почув? Окрім вечорів вівторка і четверга, в ці дні я працюю в Чанґ Дай, — він чарівно всміхається на цих словах, і Юе просто не може не всміхнутися у відповідь.