- Пєть, тєбє на пари нє пора там?! - прокурений голос Палича перекрив все навколо. Почулося шаркання - взуває домашні капці і плентається по коридору, - Дома уже сколько торчиш… Ти вообще учішся? Ходіш хоть куда-то?
Петро з деякими труднощами припідняв голову над подушкою. Палич вирішив, що він його персональна нянька? Яке йому діло? Треба щось відповісти, і бажано цензурне..
- Мені не на першу. А то ще канікули були, відпочивав, - про те, що канікули скінчилися ще два тижні тому Паличу знати не варто. - Я вирішив трохи відлежатися перед новим семестром, знаєте, - під кінець у нього навіть вийшло натягти легеньку усмішку.
- Ну смотрі мнє, нє пєрєгуляй. І вообщє ти мнє говоріл, что тєбє только койко-место поспать нужно і чтоб вєщі куда скінуть било, а ти тут торчіш мнє уже сколько. Думаєш мнє нравится? І учісь, а то пенсія будєт как у меня, - Палич проілюстрував розмір своєї пенсії дулею і пішов, не зачинивши за собою двері.
Він не нянька, його просто дратує присутність Петра у квартирі. Можна зрозуміти. Аби Петро був пенсіонером за шістдесят із відразою до людей через роки роботи маршрутником, то йому би теж не хотілося, щоб перед очима хтось постійно маячив.
Треба щось думати з житлом. А отже і грошима. А отже і з роботою. І з навчанням.
Петро тихо застогнав і по-дитячому накрився ковдрою з головою, наче це могло сховати його від проблем.
Треба почати з того, що він може вирішити прямо зараз. Наприклад - нарешті з’явитися на парах. Щоправда, він вже пропустив половину першої і ледве встигає на другу. А ще там вона.
Зустрічатися з одногрупницею дуже зручно, поки вона не зрадить і тобі не доведеться дивитися на неї до самого випуску.
Соблазн провалитися назад в сон, де не треба нічого вирішувати все ще тяжів над Петром. Проте він підвівся з ліжка і подався голитися й чистити зуби. Він відчував, що все одно не засне назад - щось у ньому змінилося. У позвонках поселилася тревожність, думки скакали одна поперед одної, і, що найгірше - жодна з них не була оптимістичною.
Він дратує Палича. Він друтує сам себе. Він заховався у своїй шкаралупі на місяць, наче це щось дасть, але він не відчуває себе анітрохи краще. За годину йому доведеться щось брехати викладачам, одногрупникам, робити вигляд, що все нормально. Що він не втомився сам від себе. Який же ти слимак, Петро, яке ж ти слабке безхребетне.
У дзеркалі він виявив зблідле обличчя із синцями під очима. Очі скидалися на совині. Не мудрої сови, яка живе і знає собі все, а тої сови, що сидить на руці у дядька, який ходить по набережній і пропонує всім з нею сфотографуватися, а їй лишається затравлено позирати і нервово переступати з ноги на ногу. У Петра десь навіть була фотка з такою. Поставити їх разом зараз, і погляди були б ідентичні.
Вмитися. Поголитися. Викинути всю дурню з голови. Не почнеш зараз - почнеш невідомо коли і буде ще важче.
Що там за розкладом? Історія мистецтв, а потім ще якісь нові теоретичні предмети. Чудово, не доведеться тягти папку з А3 і пенал з купою маркерів. Накинувши перше, що витяг з шафи, Петро вискочив у під’їзд, перед цим кинувши Паличу пару слів на прощання. У під’їзді пахло мишачим лайном і цигарками. Чудовий початок дня.
Академія будівництва та архітектури - звучить натхненно і навіть трохи пафосно. Проте архітектурні рішення приймали за часів совку, причому не найкращих (хоча важко сказати, коли там були найкращі часи). Купа бетону, величезні, але помутнілі від часу вікна у напівгнилих дерев’яних рамах. Навіть у сонячні літні дні і в оточенні зелені ця сіра бандура навіювала нудьгу і бажання покинути її якнайшвидше - що вже казати про мокрий і холодний ранок лютого. Складно повірити, що лише рік тому все було інакше.
Петро злавіював між курцями біля входу і дозволив академії проковтнути себе важкими дверима зі скла і металу. Всередині не було тепліше, ніж на вулиці, але, принаймні, він сховався від постійної мряки, яка чергувалася з дощем вже кілька тижнів.
- Ти шо ти шо, хто нарешті з’явився!
З Петром порівнявся Сашка - теж любитель спізнюватися. Вітається так, наче й не було того місяця - наче ніхто з їхньої компашки по черзі не приходив і не виправдовував її. Ці думки вже стільки часу його обтяжували, що Петро вирішив підтримати ілюзію нормальності:
- А я хіба щось пропустив?
- Йой, та ні - всього лише видачу ТЗ з половини предметів, а ще у тебе вже дві енки у Шостакової… Ой, бля, ти ж не знаєш - це нова, по четвергах веде, ще й перша пара. Це пізда, ти якщо пізніше за неї на пару прийдеш, то вона ставить Н, а за кожен пропуск писанина якась…
За кілька хвилин Сашка описав все, що Петро «не» пропустив - що вже наступного тижня треба здати клаузуру на профільний, а ще якісь «хуяції-аплікації» на колористику, а ще пройшло всього нічого, а Сашка вже заїбався, і що він гребе, коли йому спати з таким розкладом і роботою (схоже, він волів би просипати не тільки першу, а й другу пару), а ще Марічка щось задумала на чотирнадцяте лютого, а у нього грошей тільки на шавуху, і те маленьку.
Спершу Петро намагався вставляти свої п’ять копійок в цей потік інформації, але виявив, що це ні на що не впливає, тож просто відсторонено слухав друга дорогою до аудиторії. Коли вони піднялися на потрібний поверх, якраз заграла пафосно-крінжова музика, наче вітаючи їх, що вони таки здолали сходи. Початок і кінець пари знаменували мелодії - перша готично-трагічна, а друга звучала так, наче була висмикнута з урочистого маршу. Принаймні, це краще, ніж шкільний дзвоник, який б’є шматком залізної труби по барабанних перетинках.
З аудиторій повиповзали інші студенти, коридор наповнився гулом голосів. Дійшовши до потрібних дверей, хлопці примкнули до одногрупників. Підтяглася згадана раніше Марічка, щоб бути зацілованою Сашкою і в лоб, і в ніс, і ще кудись - Петро відвернувся, щоб не глазіти на всі ці ніжності - навіювало зайві спогади. Не тут то було - спогад стояв прямо перед ним, тримаючи під руку Соню - їхню спільну подругу. Та з чогось заливчасто сміялася, але коли повернула голову до Петра, то одразу ж зніяковіла. Соня мигцем глянула спочатку на Петра, а потім на неї. За секунду вона прикинула, що ж їй робити, від’єдналася від подруги і підійшла привітатися:
- Оу, ти таки прийшов зазирнути у своє «ся»? - Петро кивнув без розуміння про що його зараз спитали і дав Соні п’ять, - А-а-а ой, ти ж не чув цього шедевру… Ну, може нам пощастить і він це сьогодні ще раз видасть - проореш, це капєц. Шо ти взагалі, як сам?
- Та от живу, не здох і норм, - він раптом виявив, що окрім своєї заїждженої фразочки йому особливо сказати нічого. І хотілося щось додати, але зачіпати слона в кімнаті бажання не було, а про щось інше він зараз не думав. Але якщо його про це спитають, то не факт, що плотину не прорве. Він толком ні з ким це особливо не обговорював…
- Ну, добре що ти прийшов. Будеш орати і страждати з нами, - усміхнулася Соня і вклинилася в розмову Сашки і Марічки з нею, - го в мафію в телезі, як того разу? Шо ви дивитесь, я ще відіграюся…
Петро трохи відійшов і сперся спиною на стіну, дивлячись на компанію.
Що ж це виходить? Якщо раніше це були спільні друзі, то чиї ж вони зараз?
Вони або продовжують спілкуватися всі разом як і раніше, або він тепер окремо. Вибір без вибору. Хто всіх відштовхнув - той і за борт, правильно? Вони ж увесь цей місяць мабуть разом пили, ночували на хаті в Сашки, дивилися дурні фільми, заспокоювали її, одним словом - робили все те, від чого він відмовився.
Раптом він відчув, що якщо зараз не вмиється, то з ним нічого не станеться, але йому доведеться стояти тут, відчуваючи себе зайвим. Час ще дозволяв, тож він подався у вбиральню.
На дні рукомийника була приклеєна вже мокра записка «Не работає» - схоже, хтось вирішив перевірити. Під раковиною встигла натекти добряча калюжа. Все це змусило Петра передумати взагалі користуватися умивальником і він відійшов повтикати у вікно.
З вбиральні відкривався вид на внутрішній дворик академії. На практиці перед першим курсом їх всіх змусили там прибирати, а ще розібрати стару теплицю - калька днів довелося тягати шматки розбитого скла вперемішку з гнилою деревиною. Голий фундамент теплиці досі стовбичив посеред дерев.
Петро голосно видихнув і притулився лобом до холодного скла, наплювавши на ту кількість бацил, що по ньому, імовірно, повзають. Тепер він тут головна бацила.
Він настільки пішов у себе, що не помітив, як опинився не сам. Спершу він побачив довгі худорляві пальці, які щось виводили на запотілому вікні. Власник пальців дихнув на скло і продовжив щось виводити.
«Не притуляйся, будуть прищі)»
- То й що з того?
У відповідь хлопець відкинув довге русяве волосся з лоба, показав пальцем на червоні цятки і дописав:
«Чесно, не раджу ахаха
Заїбався?»
- Та було б від чого… Тобі-то що? - Петро вже починав роздратовуватись, що до нього лізе хтось лівий, як раптом він нарешті помітив щось дивне. Роздратування змінила цікавість, - Чекай, ти мене чуєш взагалі? - хлопець кивнув і щось мугикнув.
«Довга історія
Мені шкода, що тобі хуйово»
Він дописав, сором’язливо всміхнувся і потер бліду шию.
- Ох, дякую, загадковий чувак з туалету. Я ціную твою підтримку, - посміхнувся Петро. Хлопець з якоюсь підозрілою увагою дивився просто йому в очі.
Петро давно помітив, що у світлих очах є якась магічна чортівня - дивишся і не відлипаєш, видивляєшся там різні відтінки - сірий, зелений по краях…
«Тобі гарно, коли всміхаєшся))»
Петро хотів ще щось сказати, але його перервав саркастичний викрик з-за спини:
- Альо, погнали, а то нам з тобою надають по жопцях!
Хлопець промичав «угу» і вже розвернувся до свого друга, аж тут зупинився і простяг Петрові руку.
Що ж, він потисне, йому не шкода. Рука в незнайомця була жилава і тепла. Він кивнув і за секунду зник вслід за своїм дружбаном.
Петро ще пару секунд подивився на літери на склі й теж вийшов з туалету.
Що це щойно було?
Втім, це було настільки дивно, що трохи вибило Петра з його колії уйобіщного настрою і він подався на пару вже не такий похмурий.
Він чув, що в академії була якась програма для сліпих-глухих-німих і ще там всяких людей з проблемами, але ніколи сам на них не натрапляв. Вони чи ховалися, чи непомітно зливалися з натовпом. А може, їх настільки мало, що імовірність попасти на таку людину маленька чисто статистично.
І чому він чує, але не говорить? Він може щось мугикати, але, схоже, щоб сказати щось цілісне, то йому доводиться писати. Дивно. Петро чув тільки про глухонімих.
Він ще трохи прокрутив цю ситуацію в голові, а потім таки включився в лекцію і став в’яло її конспектувати.
Монотонну балаканину викладача перервав дзвінок телефону. Петро збісився, що хтось не врубає вібро-режим, а потім зрозумів, що дзвонять йому і вийшов з аудиторії. Голос зі слухавки виплюнув:
- Купченко Петро Сергійович?
- Так, я.
- Ваш родич, Купченко Валентин Павлович потрапив у ДТП, ми не змогли додзвонитися до його доньки, якщо маєте таку змогу - повідомте її. А зараз рекомендую вам з’явитися в третю обласну лікарню, записуйте адресу і список того, що треба принести.
***
Тьотя Оля (а саме так, виявляється, звали доньку Палича) не знайшлася. Номеру її не було ні в мами, ні в баби Галі, ні в тьоті Зіни, ні навіть у троюрідного дяді Модеста з Одеси.
Маршруткою Петро пер нормальну таку спортивну сумку з монатками Палича і найбільший атебешний пакет з трьома банками рідкого мила, шприцами, марлею, новокаїном і ще купою баночок-скляночок. Почувши список, він подумав було, що Палича там збиратимуть пінцетом шматочок до шматочка і ледве не зблював від жаху. Дамочка з телефонної слухавки завірила його, що Палич лежить там цілий, а не по частинах - лише треба прооперувати пошкоджені внутрішні органи. Це буденне «лише» ніби обіцяло, що вони там з ним якось розберуться і Палич у них такий не перший.
Корпусів у лікарні було аж п’ять, і, як водиться, потрібний знаходився якнайдалі від входу на територію. Перш ніж виявити, куди ж йому йти, Петру довелося підзадовбати пару медсестер, а потім стати тією самою людиною, якій терміново треба в реєстратуру тільки спитати (але ж правда тільки спитати!). Якщо вірити прокльонам, що він почув у спину, то його покладуть на сусідню з Паличем кушеточку - і те, якщо він взагалі до цього доживе.
У відділенні стояла тиша і типовий лікарняний запах ліків, хлорки і столовської їжі. На місці де, по ідеї, мала сидіти старша медсестра нікого не було. У чистеньких приватних лікарнях цей столик називався би заморським словом «ресепшен», але тут це просто столик зі стосами паперів і недозаповненим кросвордом, прикрашений календариками з котами за різні роки, що притиснули склом, як часто роблять вахтери. Петро вгледів навіть один пожовклий за свій рік народження. Вони або збирають їх поколіннями, або хтось тут вже давно так працює. Повитріщавшись ще трохи на друкованих котів, Петро вирішив знайти Палича самостійно.
Пройшовши далі по коридору, він отримав підказку - з-за одної з дверей залунав знайомий сиплий голос:
- Та дєвочкі, убєрітє ви ету капєльніцу, мнє і так нормально…
Петро вирішив зайти не стукаючи, раз його тут ніхто не чекав. Двом «дєвочкам», які підступно оточили Палича було років добре за сорок. Гаразд, для Палича вони може і дівчатка. Мовчанку перервала та, що якраз ставила крапельницю Паличу, поки той повернув голову на Петра.
- Молодий чоловік, у нас посіщєнія по вечорам… Так, а-ну лежать-боятись! - Палич усвідомив, що з ним збираються робити і вирішив врятувати руку від голки, - А потім жалуються, шо ми колім плохо… Аллусік, спровадь мальчіка, скажи коли приходить.
Аллусік войовничо подалася вперед і відтіснила Петра назад до дверей, але не для того він тягнув всі ці лантухи, щоб його змусили чекати до вечора.
- Я тут привіз, - він витяг з коридору пакунки і висунув перед собою, як барикаду.
- Дєвчонкі, так ето ж тот мой плємянняк с вєщамі, шо ви єго гонітє, - подав голос Палич.
Жінки переглянулись між собою - та, що з крапельницею (напевне старша медсестра, раз Аллусік постійно на неї озиралася) кивнула і нарешті запитала:
- Купченко Пьотр? - Петра аж покоробило від цього «пьотр». Не любив він те, як звучало його ім’я російською.
- Ага.
- Значіт так, Пьотр… Ти мені остовляєш вот ето всьо что пріньос і ідьош ждать до пяті. Послє пяті можеш тут хоть коньом гулять до восьмі.
Петро перевів погляд на покоцаний настінний годинник - до п’ятої лишалося жалюгідних двадцять хвилин. Серйозно, ці хвилини їм так уперлися, що вони готові їх відвойовувати у єдиного відвідувача на відділення? Петро згадав, як оббігав аптеки, як стояв у черзі в супермаркеті за бабцею, яка вирішила сплатити за булочку і чай «Принцеса Нурі» монетками по десять копійок, як його ледве не висадив з маршрутки водій, бо двома зайнятими руками складно було нарити останні дві сраних гривні на проїзд… Зараз дамочки приляжуть разом з Паличем, а крапельниці він їм позасовує…
- Пєть, купі сігарєток, а? - Палич як відчував, що дамочок треба рятувати від праведного гніву.
- У нас нєльзя!
Що там медсестра істерила далі, Петро вже не слухав. Хай Палич їм задимить всю палату, все відділення і всю лікарню. А він, Петро, буде на це дивитися й насолоджуватись.
Внизу, в буфеті, цигарок він не виявив. Аптеку він пройшов повз - наврядчи нікотинові пластирі задовольнять Палича. Довелося шльопати кудись за межі лікарні в пошуках кіоску. Той знайшовся доволі швидко, причому на слух:
- Маладой чілавєк, я вам бєз паспорта нє продам! Шо ти мнє тєлєфон свой тикаєш?! Ні здрастє, ні досвіданья! Я тібє нічо нє продам, учісь уважать людєй…
Вчили «уважать людєй» якогось хлопця у жовтому пуховичку. З-під сірої шапки виднілося зібране у хвіст русяве волосся. Ти ба які люди, це ж той, що на склі писав! Теж за цигарками прийшов? Панянка по той бік крихітного віконця вже перемкнулася з плювання ядом конкретно в хлопця на ціле молоде покоління, яке нічого не вміє, не знає і взагалі в єйо годи…
- …мальчік, очєрєдь мнє нє задєрживай! - Хлопець тяжко видихнув і відійшов убік, збираючись піти.
Петро згадав літери на склі і сам не знаючи чому раптом видав:
- Ти цей, далеко не відходь, - хлопець здивовано обернувся, проте послухався і зачекав біля воріт в лікарню.
Петро замовив потрібні цигарки і скорбно глянув у гаманець - доведеться вигрести дрібняків, щоб вистачило. Паперову двадцятку він завбачливо лишив на проїзд, як недоторканний запас. Ех, а було б красиво зараз купити ту пачку, що той хлоп хотів і урочисто віддати, щоб хоч десь запанувала справедливість. Ще й сплатити як мінімум п’ятисоткою, щоб стара курва подовше вишукувала решту.
- Дякую, - забравши пачку, Петро не втримався і додав, - спочивайте з миром.
Перш ніж жіночка знайшла, що відповісти, вони відійшли від кіоску на безпечну відстань.
- Тримай, - Петро витяг одну цигарку з пачки і протягнув хлопцю. Палич не образиться, що стало на одну цигарку менше - якщо взагалі помітить, - не знаю, які ти куриш, але це краще ніж нічого, правда?
Той трохи почервонів, але взяв. Простягнув запальничку Петру, але він відмовився:
- Не курю, дяді взяв… Ти скажи краще чого вона на тебе оце почала, - він за звичкою вимовив це «скажи», але одразу ж себе подумки смикнув - а чи доречно вживати такі слова з цим хлопцем? А якщо ні, то як їх оминати? Втім, хлопець ніби не показав анітрохи образи, чи то нормально йому, чи то ввічливий просто. Петро вирішив подумати про це пізніше.
У відповідь на питання хлопець дістав телефон з відкритим додатком «Дія», де красувався паспорт громадянина на ім’я Ткач Марко. Цікаво, що саме Марко, а не Марк. Петро і просто ім’я Марк ніколи не зустрічав, а тут цілий Марко.
- То вона шо, хотіла щоб ти їй саме карточку показав, а «Дія» не канає?
Марко кивнув, злегка усміхнувшись, і показав руками «книжечку», явно посилаючись на паспорти старого зразка. Петро гигикнув і продовжив жарт:
- Ага, в ідеалі щоб він був совєцький і з купою печаточок.
***
Операцію призначили на сьогоднішній вечір. До Петра вийшов блідий худурлявий хірург у білому халаті і такій самій перекособоченій шапочці. Розказав щось про наркоз, кількість годин і коли забирати батю. Петро завважив, що Палич йому ніякий не батя, на що хірург лише на секунду призупинив сотні разів повторюваний різним людям текст і продовжив, не відволікаючись на хлопця зайвий раз.
- Ви сходіть, обговорітє все с… дядьком, как єму будєт лутше. Завтра можно будєт забірать, чтоб нє сам єхал, таксі там визовітє, ілі самі подьєдьтє, а сєгодня просто провєдайтє, апєльсінов там прінєсітє - лікар глянув на Петра, наче тільки-тільки його побачив і додав, - родственніков побліже нєт?
- Донька і сестра, в місті тільки я.
-І в області?
- Мамі, ну, тобто сестрі його їхати довго, а донька теж не тут, - хірург тихо видихнув і кивнув, наче сам собі.
Петро здогадався, що той хотів побалакати з кимось посерйозніше, щоб може поторгуватися з приводу ціни на операцію, чи хоча б не розжовувати все шкету-студентику в разі чого. Приймайте що є, лікарю, що ж.
Перед тим, як покинути замацані стіни лікарні, він вирішив наостанок посидіти з Паличем. Не те, щоб вони були сильно близькі, але якби на Петра чекав операційний стіл, то він був би радий, аби біля нього хтось постовбичив.
Сівши на стілець біля ліжка, Петро став підбирати теми, на які було б доречно поговорити. Брати Палича за руку зі словами «Я з тобою» якось не вписувалося в їхні взаємини. На щастя, Палич включився перший:
- Знаєш, а я ж думал ето только в кіно биваєт, шо жизнь так пєрєд глазамі фіть, - Палич присвиснув у кінці для більшої ефектності фрази, - а оно так і єсть.
Петро не очікував, що Палича потягне філософствувати на тверезу голову. Хоча хто його зна, мабуть під знеболювальними. Раптом він згадав, що так і не спитав, що ж то за аварія, чи цілі пасажири, що з іншим водієм, може ще й якийсь штраф доведеться сплачувати…
- Та какой штраф, які пасажири, я на пєрєкурє бил, Пєть. Я ващє за кофєм пєрєходіл по пешеходному, а тут етот взялися нєпонятно аткуда, пєрвиє двє полоси мєня пустілі, а он думал проскочіт, ну і…
Петро згадав ті відео, де люди підлітають від зіткнення з капотом і крутять у повітрі кульбіти зламаними кінцівками. Стало не по собі. А Палич розказував це як старий анекдот, закурчюючи улюблені смердючі цигарки. Він вже відшліфовував на племінничку свою нову історію для кентів з района, як він розповідатиме її з розлогими жестами і триповерховою лайкою за чарочкою горілки. Що ж, чому б і ні, тим паче що у нього такий захват в голосі.
- І вєдь іронія какая! Вотето каждий дєнь сколько катаюсь і хоть би шо, а тут здрастє! Мужикам розкажу вот смєху будєт, ждут уже мєня в бєсєдке… - тут його вираз обличчя різко посумнішав, а погляд міцно зачепився за Петра, - а Олєнька нє звоніла?
І Петро, не думаючи, видав:
- Та нє, ми з мамою її шукали-шукали, і в Одесу дзвонили, якось поки не цей…
- Ну ясно, занятая она у нас, - Палич якось разом потьмянів і перевів погляд на блідо-зелену стіну.
- Ну, може подзвонить ще, - спробував втішити його Петро, чомусь не вірячи власним словам.
Далі розмова не клеїлась. Палич переводив погляд зі стіни на двері, наче з них мала вийти до нього Олєнька. З відчуттям, що зробив тільки гірше, Петро вшився додому.
На вулицю спустився вечір і невидимі в темряві хмари кришили сніго-дощ на голови перехожим. Сніжинки лавіювали між краплинами дощу і танули, торкаючись землі. Петро зіщулився і накинув на голову капюшон. Вітер одразу ж повернув капюшон на плечі. А потім ще раз, і ще раз, і після третього разу Петро здався і віддав голову на розтерзання погоді.
Зупинка була ідеально ергономічна - щілини пропускали протяги, а щоб попасти під навіс, треба було тулитися аж кудись в куточок, бо увесь простір займала озероподібна калюжа. Петро згадав зупинки з підігрівом у Фінляндії, які він вставляв у презентацію з урбаністики на першому курсі. Якщо він колись стане головним архітектором міста, то всюди стоятимуть саме такі зупинки. Від цієї по-підлітковому максималістської думки Петру стало і смішно і трошки сумно. Не світить йому крісло головного архітектора. Він взагалі не знав, чи йому щось світить. Про майбутнє він старався не думати. Останній рік він будував плани не далі, ніж на тиждень.
Скоро його потік свідомості нарешті перервала така рідна вісімдесят восьма, на щастя майже порожня.
У маршрутці Петро відкрив месенджер, де його зустріло аж одне повідомлення від напарниці Аліни:
«Піся, у мене знову малий захворів(((
Вийдеш завтра? Пліз більше в цьому місяці не буду просити»
Петро вилаявся собі під ніс. Бабулічка на сусідньому сидінні недобре скосила на нього очі. Він ще трохи потупив у текст, поки він не розпався на окремі літери, які не мали в собі ніякого сенсу і мужньо відповів:
«Ну лан(«
Пожалів малого, пожалів Аліну. Зайві гроші не завадять, тим паче що мама після витрат на операцію Палича наврядчи зможе сильно допомогти.
Спонтанне зобов’язання встати завтра о 5:30 на зміну не радувало. По дорозі на зупинку Петро грів себе думкою про те, що він прийде додому, залипне в ютюб і буде спати до другої пари, а потім неспішно поповзе на архфізику. Що ж, тепер доведеться лягти раніше.
Як зазвичай вже бувало, ідея з тріском провалилася. Петро ліг коли потрібно і максимально сконцентрувався на тому, щоб заснути. Концентрація тривала до опівночі, а потім він здався і відкрив ютюб. Далі він приречено рахував подумки, скільки ж йому лишилося спати і з кожною годиною тільки більше засмучувався. Коли мозок перестав сприймати блогерські балачки, Петро поплентався перекусити бутербродом.
Порожня квартира його напружувала. Вдень ще можна було терпіти, але вночі всередині прокидався маленький Петрусь, який боїться темряви і тиші. Доводилося залишати світло у всіх кімнатах та вмикати на фон хоча б лоу фай.
У відображенні в кухонному вікні він дивився на своє втомлене лице і вже уявляв, які ж завтра будуть синці під очима. Саме те, щоб зустрічати клієнтів зранку. Аби відволіктися, він став видивлятися, чи не горить світло ще десь у сусідніх будинках.
Чи спить зараз вона? Скільки разів думала про нього сьогодні? Чи думала взагалі, коли вони не бачилися увесь цей час? Мабуть вона відчула полегшення, коли він поїхав до лікарні. Рука сама потяглася до телефону і він глянув, що діється у її інстаграмі. Довелося зайти на фейк, бо основний його акаунт вона давно заблокувала.
Нічого. Було би значно легше, аби вона постила кожен день фото з новим хлопцем, або просто якісь тупорилі історії, щоб можна було про себе вилаяти її словами, які би він ніколи нікому не сказав - яка вона дурепа, яка вона сука, шлюха і далі за списком. Але щодня його зустрічала тиша. Картинка, де вона не з ним була всього одна, а от картинок, де вони разом лишилося в голові багато. Щоночі це слайд-шоу програвалося перед заплющеними очима: ось вони пролізли на дах і зустрічають схід сонця; ось він малює її в кафе, а вона його (малюнок досі лежав на дні шухляди); ось вони лежать разом на дивані, поки Палич поїхав на шашлики до друга, це їхня перша ніч разом…
Забагато хорошого. Коли ще так буде, з ким? На сонячне сплетіння надавила звична порожнеча.
«Не думай. Не думай. Заткнись, думай про щось іще».
І він став шукати, за що б зачепитися. Щось хороше, чи хоча б нейтральне за сьогодні.
Чомусь згадався той Марко. Чим він таким хворіє, що мотається в лікарню хрін зна куди? Сто відсотків через те, що не говорить. Петро навіть загуглив чому людина може бути німа - прочитав пару статей про різні види раку і, стривожений, закрив. Запити в гуглі про хвороби ніколи не закінчуються хорошим. Що б там не було з тим хлопцем, нехай це буде щось найлегше і безневинне.
Бутерброд закінчився, а разом з ним і ковбаса. Сприйнявши це як знак лягати спати, Петро подався назад на диван. Як ліг, його кольнув докір сумління - про колишню він подумав, про лівого хлопа він, молодець такий, теж подумав, а про Палича, типу як родича, ще й самотнього чоловіка, якого покинула рідна донька - ні. Що він за людина? Замість дати відповідь на власне запитання, Петро провалився у сновидіння.
Звісно, що він проспав. Сонний несвідомо вимкнув будильник і проспав годину, за яку мав зібратися і виїхати на зміну. Довелося стрибати по квартирі в одній шкарпетці в пошуках ключа від кав’ярні, а потім бігти за маршруткою у розстібнутому пуховику.
Кавовий кіоск знаходився за кілька зупинок, проте коли Петро спізнювався, то відстань неначе зрадницьки розтягувалася. Кожен світлофор, знущаючись, кліпав жовтим і показував Петру червоний фак.
Нарешті він вистрибнув з маршрутки і понісся відкривати кав’ярню, ледве не забувши зняти сигналізацію. Варто було йому зайти, у віконце постукали:
- Уже работаєтє?
Петро вже перепробував різні методи відлякування клієнтів у неробочий час, але вони вперто приходили і стукалися - байдуже, чи горіла вивіска і чи написано на табличці «Відкрито».
- Машинка ще гріється, зачекайте будь ласка, - у відповідь він побачив закочені очі.
Клієнт відійшов від кіоску і став тупцяти в очікуванні. За кілька хвилин зібралася черга таких самих тупцяючих на морозі кавоманів. Петро не знав їх за іменами, але чудово пам’ятав хто що п’є, тож для нього вервечка людей складалася з двох лате на безлактозному, макіато, американо з молоком і какао з горіховим сиропом.
Кавова машина нарешті нагрілась - на дві години можна було забути про все і думати тільки про те, скільки решти кому дати і що в який стакан заливати. Вранці завжди запара десь до дев’ятої, а потім можна спокійнісінько прибрати срач на робочому місці, поїсти, заварити чаю (так, він бариста, що не п’є кави) і залипнути в інстаграмчик до наступного клієнта.
Невдовзі черга поступово розчинилася і Петро врубив улюблених Арктичних Мартишок на телефоні, щоб веселіше було протирати прилавок. Він впав у робочий транс, почав навіть трошки пританцьовувати і навіть не помітив, як до вітрини підійшла людина.
- Оу, я невчасно? - це був однокурсник Антон. Пару разів перетиналися, але поки не у кав’ярні.
- Та нє, то я замислився… Що будеш?
Антон замовив притензійне лате на мигдалевому з сиропом і у них зав’язалася ненапряжна розмова.
- Я тебе раньше не бачив, давно тут робиш?
- Та мало змін брав, мабуть не перетиналися.
«Я лежав вдома в журбі, бро».
- А ти тут чого? Шо не на парах, латехи свої ходиш розпиваєш?
Антон наче чекав цього запитання і навіть трошки випрямився:
- А я тут стажуюся неподалік в бюро, у нас тут офіс…
Студенти-архітектори вже з другого курсу спішили випорхнути з рідної alma mater в якесь архітектурне бюро - хоч у захудале, хоч без зарплатні і на іншому краю міста, проте з амбіціями і надіями. Петро поки не мав цієї щасливої можливості працювати собі у збиток. Палич хоч і не брав грошей за квартиру та трошки його підгодовував, але стипендії на все не вистачало - то матеріали для макетів, то папір, то роздрукування робіт на модуль… Одним словом, стипендія лишалася в стінах академії, зовсім трошки погрівши кишені Петра. Він заздрив одногрупникам, які могли собі дозволити набиратися досвіду, вкладаючи в це купу часу і не отримуючи ні копійки. Він втішав себе тим, що, на відміну від них, більш-менш забезпечує себе сам і майже не просить грошей у своїх. Про свої подальші перспективи він старався не думати.
Послухавши трохи про проєкти і те, як офігенно цікаво Антону стажуватися, він перевів тему в інше, менш болюче русло:
- Як сам ващє? Ти ще в общазі живеш?
- Та да, оце з нового року платню підняли, мама розстроїлась. Ну мої-то потянуть, але незручно в них ще більше грошей просити. Сподіваюся, в бюро будуть щось підкидати скоро, - тягнуло його ще раз згадати те бюро, сильно вже пишався.
- І шо, сильно підняли? - Петро не полишав спроб звернути з теми.
- На половину, кажуть хуяція-інфляція бачте. У нас чувак живе сам в кімнаті, його мамуля за два місця платила, щоб синочка в одній жив. Чую підселять до нього когось, бо платити стіки за нашу общагу - себе не уважати.
Платити за гуртожиток було дешевше, ніж за зйомну хату, навіть якщо платити за два місця. Петро бачив в цьому резон і на додаток ще й позаздрив тому незнайомому синочкє, якому за кімнату платить мама.
- Ладно, я пішов, мене в бюро ждуть. Харашо, що ти тут, буду ще до тебе приходити балакати, - добре-добре, Петро аж зі штанів вистрибує.
Антон нарешті вшився і залишив Петра на благоговійній самоті
Ранок пройшов, ліниве сонце виповзло з-за сірих хмар. Петро наколотив собі какао з сиропом і сів грітися у його променях. Такі затишшя - це те, за що він, можна сказати, любив цю роботу. Він ловив затишок у ці години. Повз вікно пролітали дрібні сніжинки, виблискуючи на сонці. Люди проходили, не звертаючи на нього уваги. Петро був невидимкою, проте сам всіх прекрасно бачив. Можна було роздивитися, хто як ходить, з яким виразом обличчя. Бабульки зазвичай викривлювали губи у незадоволеній гримасі, наче колись з’їли щось кисле і з тих пір так і застигли. Петро поклявся собі, що ніколи не доєднається до цієї маси чимось незадоволених старих. Років після 40 можна просто перестати корчити сумні рожі і завжди ходити з виразом благородної байдужості.
Його роздуми перервав дзвінок з незнайомого номера. Він, не замислюючись, взяв слухавку.
Дивовижно, як спокійно лікарі повідомляють про смерть. Петро впустив пачку молока і став незграбно її витирати, намагаючись не виронити ще й телефон. Голос у слухавці повідомив план дій і буденно побажав гарного дня.