Розділ 11

Пʼятсот років тому, коли у лісі були зовсім інші правила та бажання, коли нечисть і одне одного вбивала, і людей, коли до кровожерливих блуда з вієм приєднувався ще й хранитель, трапилася подія, яку всі зараз називають «історія щасливої ночі»:  Водяний, шалено закоханий в русалку, пожертвував собою перед безпощадним блудом, який бажав забрати життя річкової мешканки. Самопожертва. Що було далі? Через чотирнадцять днів настала та сама щаслива ніч, коли ліс мав породити нового водяного, він повернув минулого, бо той віддав своє життя, не відбув потрібний лісу строк, не зробив те, що мав зробити, не прожив стільки, скільки відведено і тому повернувся, але головною причиною залишалося його щире бажання зберегти чуже життя – ось така історія, сумна, але з щасливим кінцем, яка трапилася вперше пʼятсот років тому, а вдруге – двадцять. 

– Ти робив те ж саме, не забувай що йшов з нами, а про жорстокість наших вчинків згадав лише перед смертю Ярослави. – продовжує Клим. Суперечка перетворювалась на конфлікт, точніше, сварився змій, Клим до свого спокійного тону додав тільки осуд. 

– Замовкніть обидва. – виходжу вперед, змінюю позицію з захищеного на того, хто захищає. За його спиною було добре, дійсно добре, із власної волі стояв би за його широкими плечима до кінця свого довгого життя, але це була розкіш, яку я не міг собі дозволити, – Я не бажаю бачити вашу сварку, боляче дивитися. – Почуття взяли гору, наче зі сторони бачу як мої брови повзуть догори та обличчя набуває жалощів. 

– Який ти став ніжний. Якщо ви тут щоб врятувати всіх, людей це теж стосується? Чи ти все ще ненавидиш їх, га? – На кінчиках вказівного і середнього пальців його лівої руки зʼявляється золоте сяйво, яке за його бажанням могло перетворитися на що завгодно. 

Ця подія була мені знайомою, одна мить і часу для думок просто не лишається, він грає на моїй напрузі через вже пережите, направляє руку в бік дороги, де в своєму темпі йдуть декілька селян, відреагувати встигаю, невеличке дерево перед людиною, у якої сьогодні явно не найвдаліший день, зʼявляється наче з неба та створює паніку, такі фокуси відгукуються сильним секундним болем. Моє тіло ще занадто слабке, двох днів дуже мало аби повернути собі всі свої сили, тим паче, я під пильним наглядом всієї нечисті та лісу, тому повинен бути розсудливим та мудро використовувати свою силу, во благо і тільки во благо, заради життя. Чоловік той падає, хреститься, кричить: «Господи, допоможи!». У присутніх, які спостерігали за цим, також починається паніка, боягузи з криками біжать, відчайдухи ж залишаються й дивляться на нас з підозрою, а на дерево серед дороги з боязкістю. 

– Климе, заспокой селян, тут я сам. – бажання відправити його куди-небудь, бажано якомога далі звідси щоб жодна іскра конфлікту точно його не дістала. Дійсно йде, але спершу показує на груди, натякає на хрестик, який я продовжував бережно носити, нехай зараз користі від нього було небагато, він досі був подарунком мого коханого, частиною його самого. 

– Скажи мені, Лука, чи є те, заради чого ти хочеш жити? – в цьому сільському хаосі голос змія звучить чітко лише тому, що я його розумів, а не тому що чув. Жити заради чогось набагато складніше, аніж заради чогось померти – цю просту істину я зрозумів лише після того, як побував в обіймах смерті.

– Так, на мені лежить відповідальність, яку я буду нести до кінця. – відповідь виходе нечітка, але він більш ніж задоволений нею. В один момент навкруги стає тихо, немає ні мешканців, ні Клима, лише в декількох метрах від мене стоїть змій з незрозумілим виразом обличчя, він сумнівався, а я не хотів цим користуватись, хотів прийняти рішення, в якому будемо впевнені ми оба. 

– Ярослава. – вимовляє майже беззвучно, майже плаче, але до останнього зберігає зміїну посмішку. – Я знаю, що ти її не вбивав, знаю, але що мені робити? Здається, із собою вона забрала і моє життя. Якби замість неї помер я, то… самопожертва! Точно! Я б повернуся до неї і… – звучить вже трохи божевільно. З роками, можливо, його рана і загоїлася, проте шрам залишився дуже помітний, він ниє на непогоду, нагадує про себе своїм виглядом, занурює у небажані спогади. 

– Тобі боляче, я знаю, я розумію і хочу цьому зарадити, але мені потрібна твоя допомога, скажи… 

– Ні, ти не розумієш. – Я потроху наближався до нього, доки він тонув у сумнівах і болі, я підходив ближче, намагався не налякати, не спровокувати. 

– Розумію, бо відчуваю те саме що і ти, у мене є ті, кого я люблю і той, кого я кохаю. – мовчить доти, доки не залишаюся в кроці від нього. Все це було жахливо печально, я був не в змозі допомогти, навіть зараз ніяк не зміг би зменшити його біль, все що я міг, це бути відкритим до його нападу і злості, його ненависті, з якою він жив останні двадцять два роки. 

– Іноді я думаю, що просто заблукав. – піднімає голову, дивиться в небо і більше нічого не каже, а я знаходжусь достатньо близько, аби побачити, як по його щоках безперестанку біжать сльози. Важко було втрачати те, чим жив двадцять років, важко втрачати коханих, некоханих втрачати теж болісно, його вагання і страх, відчай і біль – все це сплетено з людських душ. 

Колись дуже давно нечисть хотіла взяти найкраще, хотіла бути схожою на них, бути ближче, але світанок не настане без заходу сонця. Спочатку людські емоції здавалися забавою, та після довелося тонути у темряві, яка була прихована від очей за красивою обгорткою ніжних, на перший погляд, почуттів. Ми також вміємо відчувати, нам також може бути боляче і ми також можемо кохати, але людська різноманітність цих емоцій вражала та приваблювала своєю чарівністю. 

Не знаю як багато часу ми ось так стояли, я просто спостерігав за ним, намагався зрозуміти хід його думок на обличчі, яке нічого не виражало, – Зроби мене людиною. – звучить як грім серед ясного неба, і дійсно сонце ховається за дощовими хмарами. Повернувся Клим, стоїть від нас в декількох кроках, і через одну лише його позу було зрозуміло наскільки він напружений, але не слова Демʼяна були винні, ще трохи і він би закричав про своє бажання стати між нами. 

– Змію… – сумніватися та сперечатися сенсу не було, запихаю якнайдалі свої вчення і бажання, тому що насправді хочу зробити його життя хоча б трохи легше, тягар той навряд чи вийде поділити на двох, та хоч зменшити можу, повинен. 

– Я хочу ходити до її могили як людина, а після смерті зустрітися в тому місці, про яке говорять люди. – каже неочікувано серйозно і впевнено. Для того щоб стати людиною, нечисть повинна жадати цього всією своєю природою, від змія цього бажання я не відчував, але хорошою компенсацією виявилися його ненависть до теперішнього себе та небажання існувати під личиною змія. 

– Я зроблю це, якщо дійсно бажаєш, зроблю. – в моїх словах на мить зʼявляється сумнів, я боявся, що за час ритуалу він передумає. 

Процес цей був жахливо жорстоким, щоб стати змію людиною, він ще місяць блукає світом в очікуванні, поки ліс не явить дитя, яке стане йому заміною, і тільки після цього нечисть може покинути ліс, але є тут і інша сторона: у випадку відмови теперішнього змія протягом місяця, народжене лісом дитя ним же і буде вбито, ніхто не може вплинути на це і ніхто не зможе його врятувати, зі змієм нічого не станеться, але це немовля без права на життя, народжене з надією, буде вбите своїм же батьком. Жорстоко і безнадійно. Кожен рік чомусь людьми хочуть стати не менше десяти нечисті, при цьому вдала спроба в кращому випадку одна на декілька років. Страшна цифра похованих дітей стадами ганяла мурахи по моєму тілу, це траплялося часто, та я не дозволяв собі до цього звикати. Однак бували і в цій ситуації виключення, самі самотою ми теж можемо померти раніше відведеного часу: завдяки іншій нечисті, а ліс, який відчув пробіл в житті своїх дітей, породить нову нечисть в два рази скоріше, проте коли неочікувано помирає хранитель – це зовсім інша справа. Пʼять років знадобилося, аби повернути мене на цей світ, а в нашій нестандартній ситуації – всі сімнадцять, весь цей час ліс без свого захисника повільно помирав. 

Змій дивиться востаннє на мене, на Клима, йде з села, я майже чую як дехто праворуч мене видихає. Картина двадцяти двох річної давнини зʼїдала не тільки мене. 

– Все скінчилося зовсім не так як я думав. – кажу трохи шоковано. Розмови, звісно, своє діло роблять іноді краще за радикальні дії, але саме від змія я чекав останнього. 

– Я впевнений, йому дуже складно. – голос Клима звучить трохи хрипко. Заспокоювати селян та ще справа, але навіть це не могло вивести його із себе, все той самий вираз, все той самий тон. 

– Насправді, декілька хвилин тому я дуже боявся, що за місяць він передумає і ліс знову вбʼє новонародженого, але зараз з впевненістю можу сказати, що ні, цей живий мрець більше не потребує нашої уваги. – Дивлюся на ситуацію з різних сторін, намагаюся зрозуміти, прийняти. Факт моєї непричетності до вбивства Ярослави не ставав втішним як мінімум тому, що я був тим, хто спровокував її самогубство. Клим обережно бере мою долоню в свою, роздивляється кожний палець, кожну кістку і залишає ледве відчутний поцілунок. 

– Це дуже мудро з твого боку, вчиняєш як справжній хранитель. – слабо посміхається. Чомусь згадую, як соромʼязливо я відводив очі, варто було йому подивитися на мене, тоді без спогадів, сповнений наївності, я так і не помітив цього заразливого кохання, цієї ніжності в його очах, заразливого, бо розгледівши один раз, не закохатись було неможливо. 

– На кого ти залишив селян? – таки не стримуюсь і за звичкою відвертаюсь, але пальці свої сплутані з його залишаю. 

– Нявка з відьмою прийшли, ходімо до них? – легко усміхається моїй поведінці, явно задоволений тим, що я все ж зніяковів.

– Ходімо. – киваю. Тепер коли він дивиться перед собою, можу побіжно його роздивлятися, обличчя дуже знайоме мені ще з минулого життя, риси стали гострішими порівняно з рисами минулого Клима, поруч з яким я жив ці вісімнадцять років, погляд глибше, волосся довше, яке тепер не в низькому пучку, а в неохайній косі. Усміхаюся. Я не забув про все що зробив і ніколи не забуду, памʼятаю про змія, про те який біль він пережив, я все памʼятаю, але зараз, доки Клим так міцно стискає мою руку, моря і океани, озера і річки здаються не те що по коліно, по щиколотку в гіршому випадку. Він, який ніколи не набридав зі своїми почуттями, але проявляв їх при будь-якій вдалій можливості, словом чи ділом, він, який терпеливо ростив гучного з нестерпним характером хлопця, чекав і нікого ні в чому не звинувачував, нічого ні в кого не просив, просто був поруч. Від цих думок тулюся до нього так, щоб скронею можна було торкнутися плеча. Кохати його – щастя, але якщо так, то як назвати почуття, коли він же кохає у відповідь? 

 

– Вітаємо з поверненням нашого хранителя! Вітаємо, Лука! – шум натовпу, перед яким я на колінах зі сплетеним русалками вінком на голові, в якийсь момент затихає, вперед виходе моє вічне тріо: Клим роздивляється подарунок мешканців озера, незацікавлена нявка кидає до рота по одній ягоді лохини, відьма з маленьким дитям на руках. 

– Рік ти працював понад міру, настав час трохи відпочити. – легко усміхається, колихає дитину, яка на її руках тільки-тільки заснула, а я у відповідь киваю, не наважуюся піднятися з колін, але все ж таки встаю з волі Клима. Імпровізований жест покірності перед тими, хто знову повірив, перед тими, хто сумнівався і тими хто чекав. Рік – і ліс з кожним його мешканцем знову дихають. 

– Не вистачало господарю на колінах сидіти. – лагідно підіймає за лікоть, каже трохи суворо, але я тільки усміхаюся. 

– Я хочу бути не господарем, а братом або другом. – трохи кривиться, показує, що я можу бути братом і другом навіть у ролі володаря. Мене забавляла ця риса Клима, іноді я думав про те, що кожен із них, кожен із жителів лісу боявся сказати чи навіть подумати про мене погано, не тому що я тут найсильніший, головний захисник, а тому що боялися гніву мого вірного блуда, якого багато хто бачив так само, як його описував змій. 

Доки ми зʼясовували стосунки і те, яке місце я займаю, з веління відьми натовп розійшовся, навіть невгамовна нявка пішла, а ми залишились втрьох, блукали стежками лісу, доки не дійшли до поляни, на якій смерть і життя, горе і радість – тут було все що й усвідомити важко, від того вона здавалася ще прекраснішою, ще більш живою, епіцентр життя кожної лісової нечисті.  

– Відьмо, як ви жили ті пʼять років? – у Клима питати не хотілось та і він, винувато відвернувшись, чітко дав зрозуміти, що відповідати не став би. 

– Хочеш почути історію? – питає пошепки, боїться потривожити дитя якого час від часу гойдала так, наче дома в неї таких ще мінімум десять. 

– Так.

– Як забажаєш. – каже і одразу штовхає в спину, але перш ніж впасти, відчуваю як руки Клима хапають мене і обережно кладуть на землю. А далі картина, жахливіше за яку не насниться в кошмарах, не вигадати навіть для самих печальних історій, картина, яку я б ніколи не хотів побачити знову. 

На землі двоє і двоє помирають, один, здається, назавжди, а другий тепер ходячий мрець. Хто спостерігає за цим і чому не допоможе? Це мої спогади? Але чому тоді моє тіло в обіймах того, хто сидить до мене спиною, обіймає бездиханного мене, до якого з усіх сторін тягнеться лісове коріння, що бажає поховати своє дитя в собі ж. Я майже нічого не чую, але бачу як болісно кричить Клим, відбивається від усього цього коріння, плаче, благає не забирати це крихке, мертве тіло. Але ж я тут, агов! Обернися! Обіймає так міцно, сам себе вбиває своїми почуттями, які обертаються проти нього його ж тінями. 

– Забери мене, мене! Тільки не його, прошу, благаю! Тільки не його! – спостерігати за цим здавалося набагато болісніше ніж бути одним із. Я не міг сказати ні слова, не міг зрушити з місця, міг тільки дивитися і ледве не помирати від болю через страдний крик. Скривлене в плачі обличчя зовсім не личило вічно серйозному Климу, але цей безжалісний біль від втрати, біль, від якого як мінімум можна втратити розум, відкривав його нову сторону. Хотілося прямо зараз підійти і заспокоїти його, показати, що я тут, що сумував і дійсно багато про що шкодую, що наш батько дозволив мені повернутися, не дивлячись на всі гріхи та всі перешкоди, таки дозволив мені знову робити помилки і виправляти їх, дозволив нам знову один одного кохати. 

Ліс таки перемагає і забирає моє тіло, ховає його дуже глибоко під землею, яку безтямний Клим копав голими руками та роздирав пальці, з яких не могла піти кров. Останнє що бачу в цьому спогаді: він, усвідомивши марність спроб відкопати моє тіло, підіймає голову до неба і кричить перш ніж могутня темрява огортає його миттєво ослаблене тіло. Тіні, які не бажали підкорятися, нарешті знайшли вихід: вони стали господарями, а не рабами. 

Спогад обривається, знаходжуся в якійсь порожнечі, де звучить спокійний жіночий голос: 

– Так минуло пʼять років. У Клима не було сил боротися, тому ліс поринув у хаос, чорний як ніч, оповитий тінями. Більша частина нечисті ослабла, втратила свої домівки і частку сил, бо безконтрольний блуд то є повільна смерть у муках для кожного з нас. У пітьмі нічого не може існувати і нічого не може її стримувати. Пʼять років його тіло належало темряві, він не міг протидіяти цьому до тих пір, доки ліс не породив нове дитя. Так, як до цього народжувалися хранителі, на недоторканій мороком поляні, де світило сонце і шелест дерев плутався зі співом пташок, з“ явився і ти. Місце, яке навіть знесилений Клим не наважувався чіпати, явило тебе. На поляні, яку любив ти як хмари люблять небо, крихітне, новонароджене тіло, обвите корінням та листям, було знайдене тим, хто повинен був його знайти щоб почати все спочатку – це був жест нечуваної щедрості від нашого батька, жест безмірної любові до своєї дитини, а на грудях під променями сонця переливався хрестик, подарований колись Климом. Наш родитель любить своє дитя достатньо сильно, аби подарувати шанс на нове життя, але водночас не терпить грубих помилок, тому покарання його суворі. Всьому є своя ціна, ліс не пробачав тобі і не приймав, відштовхував тебе всією своєю природою. Ти багато плакав, майже не спав, не навчений блуд тоді прийшов до мене, його тіло було ослаблене і сильно помолоділе, виглядав він не старше за пʼятирічну дитину, і в такому стані з галасливим тобою на руках він постукав в мої двері. Звідси і бере початок історія нашого життя в селі. Коли ми вийшли з лісу, ти вперше перестав плакати, вперше заснув довгим, безпробудним сном, але ми боялися впливу ілюзорного світу на нестабільного тебе, тому Клим завдяки хрестику не дозволяв снам проникати в твою свідомість, було тільки два варіанти: або ти втрачаєш розум, або твій стан покращується – останній був ризиком, йти на який ми не наважилися. Нас зустріло невеличке бідне селище, однак твоя присутність за пару років допомогла селянам отримувати багатий врожай. Блуд регулярно слідкував за лісом, повертав собі свою силу, починав все спочатку. Нявка, вдячна за порятунок, погодилася жити разом з нами і захищати тебе. Час йшов, ти дорослішав і жив як звичайна людина, не памʼятав свого минулого, звав нявку матір’ю, мене пані Марією, блуда, як і раніше, Климом. Це був воістину прекрасний час, бо тільки тоді, забувши свою сутність, я змогла зрозуміти як живуть люди, чим вони живуть і для чого, їх почуття і мрії. Все те, що ми зненавиділи, обернулося проти нас руйнівною силою, і, я впевнена, не тільки мені було в нагоді наше життя пліч-о-пліч з людиною. 

– Значить, коли я народився, тобі було пʼять? А мені брехав що однолітки. – перше що кажу коли розплющую очі, звучить навіть трохи весело. Момент моєї смерті досі переслідував в кошмарах, але побачити зі сторони те, що було після, виявилося набагато болісніше. Ці почуття я збережу в собі назавжди, де є радість, буде і печаль, та зараз я не бажав нікого з них засмучувати, приховував те, що насправді відбувалося в моїй голові. 

– Якийсь час так і було, але коли тобі виповнилося десять, ти надто часто приходив, я не міг ходити до лісу аби відновлювати сили, тому моє тіло росло повільніше. – Я лежав на його колінах, дивився на розслаблене обличчя і дуже хотів обійняти цього чоловіка. Повертаюся на бік упритул до його живота, щоб якомога міцніше стиснути в своїх руках  талію, обійняти і ніколи не відпускати. Я не хотів засмучувати їх своїми словами, але дійство це було сповнене печалі. 

Поки я ходив у забутті, дійсно жахливим було те, через що на самоті проходив Клим, доки я, хлопчисько з сусіднього двора, мріяв освідчитись відьмі. Який дурень! Будь той Лука окремою людиною, я б йому тільки поспівчував. Марія дійсно хороша, добра і мила, але як можна було не закохатися в Клима? Що було в моїй голові? Я знав, що він готовий вбивати і бути вбитим, зраджувати і бути зрадженим, він готовий на що завгодно, аби йти поруч, не відставати, нехай і казав що проти, не погоджувався і перечив мені подібно до дитини, але готовий був стати злодієм з моєї волі, бути завжди на моєму боці і навіть не задумуватися про інший шлях. Вміла маріонетка в моїх руках? В той безнадійний період схожі думки крутилися в моїй голові завжди, варто було згадати про Клима, але тепер я  обіймав його так міцно, як міг, почуттів я мав так багато, що вони виходили разом зі словами і сльозами, так багато ніжності, ласки, яку одного разу через дурість я вирішив замінити великими планами. 

Гладить мене по голові, відчуває мої душевні муки, чую як відьма йде, як кроки її стають віддаленими. 

– Клим, мені так шкода, так сильно шкода, я ніколи не залишу тебе, не змушу знову проходити через це. – не підіймаю очей, стискаю його чорну сорочку на спині, кажу дуже соромʼязливі речі. Якби це почула відьма або нявка, сміху було б багато, але поки поруч він, думаю, зовсім трохи можу дозволити вести себе наївно і по-дурному, а його долоня продовжує гладити мою голову, ніби дає згоду на мої дурощі. 

– За ті пʼять років я повинен був рятувати ліс, а не вбивати, мені соромно за те що піддався своїм слабостям. – у відповідь на мої жалощі показує свої, від цього хочеться тільки усміхнутися. Сідаю навпроти нього, беру його долоню і довго-довго роздивляюся: гарні і довгі пальці, тонке, майже тендітне запʼястя – все в ньому мені подобалося, весь його жаль кохав також, а біль відчував як свій рідний. 

– У нас обох є речі, про які жалкуємо і за які звинувачуємо себе, тепер я зрозумів, що хочу жити й не тонути в усьому цьому, ми разом вилікуємо наші душевні рани і… – не закінчую, тому що дивиться надто серйозно, якщо минулий Лука цього погляду до тремтіння боявся, я зараз відчував лише розслаблення. Ця суворість так сильно йому пасувала, робила риси його обличчя сексуальніше, привабливіше, мені завжди було складно стримувати свої пориви поцілувати або обійняти його. 

– Ти не повинен брати відповідальність за все це. 

– Тобто не повинен? – питаю здивовано, але звучить так абсурдно, що не стримую усмішки. 

– Ну ось так, в усьому змій винен. 

– Точно, напевно думки про знищення людства саме він посіяв в мені. 

– А що ні? 

– Клим, іноді ти мене дивуєш, якщо взяв від людей звичку жартувати, не роби цього з таким серйозним виглядом. 

– Де це я жартую? На то він і змій, спокушає робити зло. 

– Нісенітниця, ми з ним друзі. 

– Він спеціально.

– Ти в цьому впевнений? 

– Аякже, він завжди був підозрілим. 

– Клим… – починаю, але закінчити не можу, бо абсурдність нашої суперечки понаднормова. Ця тема досі була для мене дуже болісною, але на його невмілі спроби відволікти мене жартами усміхаюсь. Чогось він не знав, чогось не знав я, але ось так ми втішали один одного, мені хотілося вірити, що ми створимо краще майбутнє, – Як би не було складно, обіцяю захищати тебе, всіх інших та ліс. – кажу в пориві якоїсь неочікуваної ніжності, яку він приймає із широко розставленими руками, притуляє мене до себе, знову по голові гладить, а я втулив свого носа до його грудей та мовчу ще довго, тільки слухаю його дихання і шелест дерев. Мовчу, тому що нехай і було що сказати, в цих завжди ніжних обіймах все здавалося неважливим, але навіть якщо він зміг дати мені відчуття спокою, самого досі щось турбувало, провина за минуле або теперішнє, але сумнівам моїм настає кінець коли він міцніше стискає мене в обіймах і каже: 

– Я піду за тобою якщо ти робитимеш добро, піду якщо робитимеш зло, очі, наповнені ненавистю чи любов’ю, все ще твої, їх я нестямно кохаю у будь-якому вигляді. Ти єдиний, перед ким я готовий скоритися, впасти на коліна або пожертвувати всім що маю, бо все що є в мене – твоє, як і я сам, з голови до пʼят. Мені вже давно не двадцять пʼять, але я спитаю тебе зараз… Чи не хотів би ти створити зі мною сімʼю? – останнє каже трохи жартівливим тоном та продовжує ніжно гладити мою голову. Памʼятає. Обіцянка яку й обіцянкою назвати складно, щось дуже наївне та емоційне, але тон нехай і жартівливий, це давно перестало бути жартом. Кожне слово він вимовляв дуже спокійно, ставив крапку в усіх непорозуміннях і недомовленостях, бере відповідальність за свої почуття, ввіряє мені своє кохання остаточно. Тільки при таких умовах люди створюють родину: впевненість, віра, надія, кохання. Відповідаю поцілунком і це абсолютне «так» яке я готовий казати йому сто, тисячі разів. Він знав мене будь-яким, бачив найогидніші сторони моєї душі і донині так пристрасно мене бажав. Задихаюся в одному поцілунку, починаю другий, він третій і так до тих пір, доки нас хтось не відволіче або доки не оніміє рот, але, я впевнений, будь це перший варіант, я б серйозно замислився над своїм бажанням зберігати життя всім і кожному. В новому поцілунку переді мною швидкоплинно показується те, через що ми пройшли, нещастя і щастя так щільно один до одного притиснуті. Як я можу зрозуміти що щасливий, якщо ніколи не був нещасним, і як можу бути нещасним, якщо ніколи не знав щастя? Потихеньку втрачаю звʼязок із реальністю, але перед тим ще одна думка: лікувати нажиті рани спільними зусиллями – це те, що для багатьох людей значить кохання. 

Кохання. 

Я кохаю тебе, моя тінь під палкими променями сонця, моє світло в абсолютній пітьмі.