Розділ 1

   – Всі гріхи свої і помилки, злочини та злодіяння, всі гріхи свої і помилки, злочини та злодіяння! Ти відплатиш за все, втратиш усе, ти ніде не знайдеш собі місця! 

 

Двадцять років потому. Село Незин. 

 

        – Ти знову посварився з матірʼю? 

 

        – Це вона зі мною посварилася. – На мою відповідь посміхається. Розвішує одяг на вулиці. Виглядає так, наче це її улюблене заняття, наче все, що потрібно робити в хаті або на вулиці їй подобалось.

 

       А мені подобалась вона, і чхати я хотів на різницю у віці, чхати на те, що мені трохи більше пʼятнадцяти, а вона вже матір мого однолітка. Обіцянка зробити їй пропозицію як тільки мені виповниться двадцять вже майже рік гріла мою душу, така собі таємниця, про яку знав тільки я. 

 

       – Ти маєш піти додому, у сварках немає нічого хорошого і втікати від них не найкраще рішення. – торкається мого носа вказівним пальцем, точно як з дитиною поводиться, а я кривлюсь, тому що в її очах виглядати сусідським неслухняним дитятком мене дратувало. 

 

    – Я краще  з вами побуду, потрібна допомога?

 

        – Агов, – на голову приземляється пусте відро, ледве відчутна біль одразу розливається по всьому тілу. Мурашки, скоріш, від переляку або несподіванки. Вже знаю хто винен, знаю просто тому що завжди заважає. Якщо приходжу до пані Марії, поруч обов’язково буде він і обов’язково нагадає про себе. Піднімаюсь на ноги, скидаю з голови відро, яке з характерним звуком бʼється об землю, – якщо немає чим зайнятися, ходімо по воду. 

 

       – Якого біса ти робиш, Клим? – Злитися було б легше, якби його обличчя щось виражало, але він дивиться без інтересу або жалю, без любові але і без ненависті. Тому мої почуття щодо нього ніяк не могли набути форми, я не міг зрозуміти друзі ми чи вороги. 

 

     – А що не так? Ти запитав чи потрібна допомога, я відповів. 

 

       – Клим, досить. – втрутилась пані Марія, намагаючись усунути ще не початий конфлікт, але у відповідь отримує втомлений, навіть трохи злий погляд Клима, після якого одразу відводить свій. 

 

       – Чого це я повинен йти по воду? Тобі потрібно то йди, а мені і тут добре. – Мовчить, не звертає на мене зовсім ніякої уваги. 

 

       В такі моменти дуже добре розумію, що в моїх почуттях до нього ненависть таки переважає, а точніше абсолютне нерозуміння. Наші стосунки тільки на тому й будувались: на нерозумінні і на великій кількості питань без відповідей. Клим був присутній у кожному моєму спогаді з дитинства, куди б я не пішов, він завжди слідував за мною. Можливо, я б хотів називати його своїм другом, але, спостерігаючи за тим, як він до мене ставиться, складалось враження, що в хоча б якусь дружбу між нами вірю тільки я. 

 

       – Лука, вибач за його поведінку і, будь ласка, помирись з матірʼю. – каже пані Марія, посміхається, наче як завжди, але виглядає трохи напружено.

 

        Мені була незрозуміла реакція Клима та його поведінка. Більш за все я був обурений його відношенням до пані Марії, про таку матір багатьом тільки мріяти, в той час як він кожним її словом або дією був невдоволений. 

 

       Коли починаю збиратись додому, пані Марія йде до хати, залишивши тут Клима, який моїй компанії був не дуже радий. 

 

       – Чому ти так поводишся? Вона чудова жінка і прекрасна матір, що з тобою не так? – повертається на мій голос і вперше бачу такий розслаблений вираз обличчя, настільки йому було начхати? Це змушувало знов відчути трохи забуту ненависть з новою силою, тому що я знав, що це таке – жити з недолугою матірʼю, і хотів вправити йому мізки. 

 

       – Як багато ти знаєш? 

 

       – Тобто?

 

     – Я питаю, як багато ти про нас знаєш? – Це запитання не мало ніякого відношення до того, про що раніше питав я, в ньому не було ніякого сенсу, але навіть якщо так, відповісти мені було нічого, я знав лише те, що бачив своїми очима: 

 

       Клим час від часу зникав, а коли вертався додому довго відпочивав, спав, багато писав або робив щось ще, чого я не бачив, пані Марія на питання «як ваші справи?» завжди відповідала однаково: «Все добре», складалось враження, ніби у неї немає жодних проблем, а якщо і є, я про них не знав. 

 

       – До чого це запитання? – питаю трохи невдоволено. 

 

        Клим відвертається, наче забороняє дивитися на себе, дозволяє спостерігати лише за його спиною, бере з кошика сорочку, вішає на мотузку. Моя присутність більше ніяк його не хвилювала, він робив свою роботу так, ніби мене немає. 

 

       – Тобі дуже зручно казати це, Ганна як матір тебе не влаштовує, тому ти вирішив, що буде краще і вдень і вночі бути біля Марії? Вирішив, що матір можна обрати? Яка більше подобається, та твоя, так чи що? – не відволікається від своєї роботи і каже несподівано багато, але ні радості в його словах, ні злості, навпаки, я чув лише нудьгу, і відвернувся він, скоріш за все, просто тому що набридло на мене дивитись, а не тому що згадав про незакінчену роботу. 

 

       – Я не хотів цього, мені вона просто подобається…

 

          – Іди додому, Лука, слухати цю маячню я більше не хочу. – Щоб точно не дозволити мені навіть звука зайвого вимовити, забирає порожню корзину і йде до хати. 

 

       Насправді, Клим завжди був для мене загадкою, нехай я знаходився в їхньому домі частіше ніж в своєму, про Клима знав тільки імʼя і вік. Чи мені було важко знайти з ним спільну мову, чи він просто ненавидів мене, я думав про це кожен раз, коли йшов від них. 

 

      Наші домівки знаходились трохи віддалено від села, навпроти нашої хати колись ховали шибеників, а навпроти хати пані Марії та Клима зараз лише залишки старої церкви – ці дві причини були дуже вагомими, аби селяни не будували тут свої хатки, тому місце тихе, я любив його, коли забував про шибеників в кількох кроках від двору. 

 

        – Лука! Нероба! Знову ти ганяєш вітер по світу! – гучні слова, які зустрічають мене перш ніж матір, удари рушником по спині і цей її дикий погляд, вона ніколи не била мене аби зробити боляче, та і повернення мого завжди чекала з тривогою, наче щось могло зі мною трапитись, наче вона точно знала, що щось трапиться. 

 

       Її турботи завжди було забагато, настільки, що іноді мені було важко дихати і тому набридало. Здавалося, що ні піклуватись, ні любити вона не вміла. Я був в тому віці, коли на одне її сердите слово хотілось прокричати десятки не менш злих фраз, і втекти до лісу. Але в думках завжди зʼявлялась пані Марія зі своїми «не сварися з матірʼю», «сварки це погано», «непорозуміння потрібно вирішувати» і так далі. Це дуже ефективно змушувало мене замовкнути, тому мовчки вислуховую претензії і йду до своєї кімнати, із якої вийду вже завтра аби піти до пані Марії. Лише думки про це викликали посмішку, лягати спати раніше щоб скоріше настав ранок. 

 

       Так проходив приблизно кожен божий день мого життя. 

 

        – Доброго ранку, пані Марія! – Сьогодні картина була подібна вчорашній, тільки тепер вона обережно знімала білизну з мотузки і складала на лавку біля хати. 

 

       – Лука, помирився з матірʼю? – побачивши мене, переривається, залишає в руках біле простирадло. 

 

       Її привітання достатньо гучне аби з хати вийшов зовсім ще сонний Клим. 

 

        – Так, все добре, знаєте ж, у нас це часто трапляється, як посварились так і помирились. – Чешу груди, під пальцями відчуваю хрестик про який згадую тільки в такі моменти, посміхаюсь як бовдур і не розумію чи мені в присутності третього стає ніяково, чи я просто був радий бачити пані Марію знову. 

 

       – Тоді може хоча б сьогодні підеш до себе додому? – питає Клим, акцентує увагу на словах «до себе», наче в мене домівки не було. Але поки додаю гніву у свій погляд, він сідає на траву в тіні дерева. Натякає, що йти точно не збирається, і підтвердженням служать сухі вербові лози, з яких він дуже-дуже довго буде плести кошик.

 

     – Ти можеш поводити себе хоча б трохи любʼязніше… 

 

      – Вибачте, ви пані Марія? – звучить зі сторони дороги. Повертаємось одночасно на голос, чоловік, який під таким натиском трьох пар спостережливих очей зніяковів. 

 

     – Добрий день? – обережно перепитує, роздивляється.

 

       Я був в декількох кроках від пані Марії, але навіть так помітив, як вона стиснула пальці і як негарно зімʼяла простирадло.

 

       – О слава Ісусу! Ми сімʼєю переїхали в сусідній будинок, староста сказав можна звертатися до вас у разі чого. – посміхається і киває. Я повертаюсь до пані Марії, яка наче з посмішкою спостерігає за незнайомцем, але простирадло в її руках так і було зімʼяте. Кістки біліють, сама вона напружена немов струна від чого мені стає трохи лячно, зовсім трохи ця ситуація мені не подобається. 

 

       – Так, звісно, як звати вас, пане? 

 

       – Юхим я, дружину мою звати Єсенія і син Демʼян. – так яскраво посміхається при згадці про свою сімʼю що й мені хочеться дурнувату посмішку наліпити. 

 

     – Буду рада познайомитись з вашою сімʼєю! 

 

         – Ох… а ваших синів? 

 

        – Лука і Клим. – відповідає швидко і трохи насторожено, наче попереджає, такий у неї був погляд і тон голосу. Дивлюсь на неї із німим питанням в очах, але вона ігнорує це, посміхається чоловіку, продовжує відповідати на його іноді дурнуваті питання, задає свої і виглядає вже трохи розслаблено. 

 

       – Ходімо по воду, це надовго. – Майже підстрибую перелякано, коли тихо, зовсім нечутно підходить Клим, через що відволікаюсь від пані Марії і повністю концентруюсь на його незадоволеному, але вже дуже навіть бадьорому обличчі. Каже і відразу йде не дивлячись на Юхима, повертається лише щоб кивнути у бік відер, які завжди до криниці несу я а звідти вже він, мовчки, ніколи не попросить і не прийме допомогу. 

 

        – Клим, може потім підемо? Пані Марія якась… 

 

       – Просто переймається через непотрібні речі. – іде трохи попереду, іноді через нудьгу зачіпає каміння під ногами, роздивляється щось у кущах і мовчить, нікуди не поспішає. 

 

       – Повернемось скоріше. – виходжу вперед, до криниці майже біжу, але Клим так і тримає свій темп, дуже від мене відстає, приходить тільки коли вже чекаю з повними відрами води. 

 

      – Легше стало? – вішає відра на коромисло і легким рухом закидає його на плече, давно звиклий до такої тяжкості, майже не перекошується. 

         – Давай візьму одне. – кажу бо вже забув коли останній раз пропонував допомогу, а він ніколи б сам не попросив.  

 

         – Не треба, просто йди поруч і розважай мене. 

 

          – Розважати? Я не знаю ніяких жартів. 

 

       – Ну тоді розкажи чим займався і як взагалі справи. 

 

       – А є сенс? Я ж цілими днями у вас, ти точно знаєш як мої справи і що роблю. – Зупиняється на кілька секунд аби подарувати мені цей злий, надзвичайно роздратований погляд, і лише коли бачить мою розгублену реакцію на його недобрий вираз обличчя мовчки йде вперед. Мені нічого було йому сказати, дійсно нічого, тому що сьогодні був наш найдовший діалог, мабуть, за останні декілька місяців.

 

       В тиші повертаємося до Климової хати. Пан Юхим пішов. Пані Марії ніде не було видно. Деякі простирадла так і залишилися висіти на вулиці, а ті, які були обережно складені на лавку, вітром здуло на землю. Звук відер був достатньо гучним щоб привернути її увагу. Вибігає з хати, намагається посміхнутися як завжди, але весь спокій летить під три чорти. 

 

       – Лука, йди додому. – суворо каже Клим. Кидає поруч із відрами коромисло і йде до хати. Щось говорить пані Марії, але шепотом, тому не чую ні слова, після чого вона повертається в дім, а він залишається, чекає поки до себе піду. Але як я можу? Як можу піти після її стривоженого вигляду? 

 

        – Що сталося? 

 

       – Нічого, я не думаю що тобі варто лізти в наші справи. – Слова його нехай і були правдою, але все ж таки чути це мені було неприємно. Я вважав їх своїми друзями. Навіть до відлюдкуватого Клима з самого дитинства відчував довіру, невидимий звʼязок між нами, як відчував і те, що він зовсім не ненавидів мене. 

 

         – Але я… 

 

       – Йди, зараз дійсно не до тебе. Краще б тобі помиритися з Ганною і припинити зʼявлятися тут по три рази на день. – заходить в хату, не дивлячись на такі злющі слова, двері він закриває обережно, дуже тихо. Йде не дочекавшись як піду сам, та в мене тепер не було причин йти. 

 

       На вулиці тепло, всі вікна відчинені, а тому почути їх розмову можна було і на вулиці. Ситуація змушує застосовувати всі навички спритності, яких в мене як кіт наплакав, так мало, що і через три хати було зрозуміло чим я тут займаюсь. Підкрадаюся до кухонного вікна. Серйозні розмови ж зазвичай на кухні відбуваються чи не так? Підходжу ближче, віддалено чую їх голоси які поки що схожі на незрозумілий гул. Розібрати слова зовсім неможливо. Але от, я майже біля вікна і чітко чую від пані Марії: «вони знайшли нас». 

 

       Після чого отримую деревʼяною ложкою по маківці. Викрикую скоріш від несподіванки аніж від болю, натикаюся на того ж спокійного Клима з ложкою в руці. Упираючись ліктями в підвіконня дивиться на мене, чекає виправдань. Погляд його зараз здається випробуванням на міцність. Чекає поки відчую провину або ще щось, але від напруги починаю вести себе наче дурень і кажу лише: 

 

       – Я також хочу знати, що відбувається! – в цю фразу вміщується вся моя образа, і реакцій Клима на ці слова в моїй голові вже сотні: глузливих, єхидних, незацікавлених, розлючених, яких бачити я не хотів. І тому, щоб не лізти чортові на роги, таки йду. Вірніше тікаю з їх двора і, не помічаючи нічого навкруги, влітаю в людину. 

 

       Той самий чоловік який нещодавно спілкувався з пані Марією спочатку ойкає, а потім посміхається, роздивляється мене і ввічливо питає: 

 

        – Все добре? Не вдарився? 

 

       – Вибачте будь ласка. Зі мною все гаразд, а ви, пане? – Розглядує себе, лише невидимі пилинки струшує і посміхається, дуже багато посміхається. 

 

       – Все гаразд, то ти син пані Марії – Лука, так? – Розмахую руками. 

 

       Від його питання стає ніяково, тому що ця жінка в моїх фантазіях вже давно наречена! І з дурнуватим виразом обличчя пояснюю, як все насправді. 

 

        – Так, я Лука, але пані Марія не моя матір, вона наша сусідка, ми живемо в цьому домі. – рукою вказую і він, задумавшись, киває. Дивлячись на нього, я одразу згадував те зім’яте простирадло і її насторожений вид, але посмішка цього чоловіка, яскрава і гарна, мимоволі викликає довіру.

 

      – Зрозуміло. В мене син твого віку, сподіваюсь ви потоваришуете. – посміхаюсь. Слухати про його сімʼю і точно найдивовижнішу в житті дитину бажання не було.

 

          – Звісно. Вибачте, але мені вже час. – Його посмішка чомусь міняється, моє тіло покривається мурашками. Атмосфера між нами стає зовсім іншою. 

 

       Всього лише посмішка змінила все. Він не був страшним або лякаючим, але в один момент мені просто стало моторошно.

 

       – Зачекай, це твоє? – Я вже був в декількох кроках від нього, але нахабно піти після його питання було трохи… не по-сільському. Повертаюся, і Юхим вже переді мною, тягне руку з якої звисав хрестик на тоненькому ланцюжку. Проводжу по шиї, дійсно нічого, це шокує мене, лякає. 

 

       З самого першого дня мого життя ланцюг цей міцніше сталі був. Забираю в нього свій хрестик, а думки не дають спокою. Чому саме зараз порвався? Як так сталося що він злетів з моєї шиї а я і не помітив?. 

 

       На моє нерозбірливе: «дякую», радісно відповідає: «немає за що». І коли ховаю хрестик в карман штанів, Юхим нарешті йде, а до тих пір стою посеред вулиці і не знаю куди себе подіти від хвилювання. Варто було лише на секунду помітити дивину, як паніка і занепокоєння почали тільки наростати. Ці почуття змушували мене дивитися на спину пана Юхима до самого кінця. Щось, що я вперше відчув за свої пʼятнадцять з хвостиком, щось настільки дивне, що неможливо пояснити одним лише словом «страх».

 

        Звалюю все на те, що я просто звик до знайомих облич, звик, що в селі кожен друг другу друг. Тому нова людина насторожувала. Від таких дум враз стає спокійніше. Вся та напруга як роса на сонці випаровується, наче і не було.

 

       Тому коли пана Юхима вже і слід простив, заходжу додому. 

 

       – Що ти робиш? – відкриваю двері і перше що бачу – матір рачки з мітлою в руках. 

 

       – А на що схоже? Прибираю. – тильною стороною долоні витирає лоб, не звертає на мене ніякої уваги і продовжує вимітати кожний кут до останньої пилинки.

 

       – Ти прибирала вчора, серйозно думаєш за день все мохом поросте?

 

       – До чого тут мох, я роблю це аби духів задобрити і, до речі, потрібно ще піч побілити щоб вони не гнівалися. – Закочую очі, мимоволі відводжу погляд до тієї застеленої витинанками пічі і стає погано від обʼєму роботи. 

 

       Мені легше було повірити в те, що вона фанатично любила прибирати, а не все це безглуздя про духів і нечисть. Досить. Не вірю в ці байки вже давно. Її дії завжди здавались мені дуже суперечливими, духів задобрити вона сама перша, краще всіх це виходило саме у неї. 

 

       Але ось оберегів від нечисті у нас не було зовсім, жодного. Інші селяни вірили в їх силу настільки, що вішали обереги в кожний кут свого дому, а сімʼя старости навіть на вулиці їх розвішувала тому що хата була переповнена. 

 

      Закінчує підмітати долівку, щось хоче сказати але мовчить, відвертається до кухонного столу. Іноді мені здавалось, що вона просто не знає як зі мною поводитись, ніяк не може знайти зі мною спільну мову, і через це виходило те, що виходило: я вдома тільки сплю і їм, а вона завжди перебільшує зі своєю турботою, надто занепокоєна моїм здоровʼям і станом, моїми справами. 

 

        – Може поїси перед тим як підеш спати? 

 

       – А що ти приготувала? – Сонце вже сіло, а все що я їв за сьогодні – це ягоди біля криниці коли чекав на Клима. Матір радісно ставить переді мною глиняний горщик, запах із якого змушує забути про все на світі. З таким запахом можна було завойовувати міста, я вам кажу, думки плутаються моментально. 

 

        – Рагу з кролика. – посміхається і ставить ще дві тарілки поруч. Одразу сідаю за стіл. Вона щедро вибирає найбільші шматки мʼяса в мою тарілку, ставить її переді мною. Їжі тут вистачить на цілу ораву. 

 

       – Пахне дуже смачно. – А на смак ще смачніше, але цього не кажу бо рот забитий. 

 

       Я їв з великим задоволенням і відчував турботу матері в такі моменти по особливому, якось по іншому. Я любив її, цінував і поважав, але в свої пʼятнадцять, мабуть, переживав не найкращий період, іноді бажання крутити носом затьмарювало всю ту любов. Мені просто було з нею складно, а іноді не дуже комфортно. 

 

         – Смачно? – турботливо запитує.

 

       Мені хотілось вмерти від сорому за ті слова, які я казав їй в пориві гніву, і за все, що я виказував пані Марії. 

 

      – Дуже смачно, мам. – Киває, посміхається і майже плаче. 

 

       Вечеря проходила в тиші, миємо посуд на вулиці. Перш ніж піти спати, бажає солодких снів і патлає моє волосся. 

 

       Знімаю сорочку, змінюю на нічну, лягаю спати і вперше за все своє життя бачу сон. Мені ніколи не снилися сни, чи, може, я просто не памʼятав їх на ранок, але сьогодні картина була така чітка, що навіть уві сні, в цьому ілюзорному світі я розумів, що зранку зможу згадати все, що бачив уночі.