Перший та останній.

«Невже так стрімко», — чоловік стояв завмерши, дивлячись на Томаса, котрий звивався у своїх сльозах, завиваючи неначе пес. Джону самому стало погано, коли він побачив свого «друга» у такому жалюгідному становищі. Але все ж таки, він вирішив тихесенько почекати, поки майбутній призедент сам заспокоїться та усе йому пояснить. Річ не у тому, що він не міг самостійно смирити його. Адамс йому банально мстився за усі чужі недоліки. 

Боляче, мабуть, згадувати, коли ти й сам подібним чином страждав, а у відповідь була лише незграбна тиша, що виколювала з тебе останні почуття, намагаючись зломити повністю. 

- Джон… — покликав до себе Джефферсон свого найдужчего ворога за останні часи, — ти чуєш мене? — адже ні, бо той так і стояв у дверному отворі, не подаючи жодних ознак уваги, — мені погано, чому ти, дідько, стоїш на місці!? — заливаючись слезами, та тримавши себе хоч у якійсь рівновазі, той знову кликає Адамса до себе. 

- Чому я досі стою? — «Риторичне питання», — задався подібним Джон, розглядуючи вщент роздратованого та розчавленого Тома. До нього все ще біса не дойшло? — може, ти й сам здогадаєшься? — з певним гнівом в очах дивився він, — ти можеш мені хоча б один раз сказати, коли ти втішав мене після того, як причиною моїх сльоз були твої слова?! Певно, ти навіть і гадки не маєш наскільки це огидно. А наразі ти що робиш? Ти не гідний навіть моїх слів, руда падлюко! — Джону варто було б стримувати себе, але не зараз. Коли він кортів сказати усе в обличчя свому віце.

Джефферсон так і залишився сидіти та намагатися заспокоїтися, паралельно проганяючи чортяку, що стояв у проході до його кімнати. 

- Провалюй звідси, — тихим схлипом проводжував він Адамса. 

Правда очі ріже. У випадку Джефферсона ще й серце. 

- Хай там, як буде, але все одно, ти першим зі мною заговориш, — два старих довбура так і не змогли договорится як люди між собою. А навіщо їм це, коли вони можуть послати один одного, щоб потім знову почати розмову, так, ніби нічого і не сталося. 

***

Пройшло достатньо часу, для милосердя Адамса. Точніще, щоб воно нарешті з’явилося у купі гніву та депресії.

- Дозволиш? — запитав призедент знову, неначе вперше роблячи це, та стоячи біля того самого проходу, коли вони тиждень тому посварилися, — пробач, — пізніше доповнив він картину своїм вибаченням, таким щирим та скутим водночас.

У відповідь мовчання.

Той ще раз гукає.

У відповідь теж саме.

Звісно, він трохи налякався, що той раз міг би бути останнім зверненням для Томаса, бо чоловіче зовсім не окликався на його прохання. Але через деякий час усі їх непорозуміння зникли в одну мить. Звісно ж, коли Джон знову побачив його. Це була перша людина, якій він віддав усю свою впертість, точніше передав, частину залишивши себе, лише заради таких моментів.

Так ось, побачивши його, молодший поневолі пірнув у чужі обійми, більш м’якого та теплого Джона. Знову відчуваючи на своїй спині теплі та занадто коротесеньки рученьки, Джефферсон нарешті відчув себе як удома. Тепле та велике серце, що билося поряд з його, скоріш за все не таким великим, він відчував на повну.

- Будь ласка, не роби цього більше, — меланхолічним тоном, неначе дуже втомився, Томас з новою силою поринув у чужі обійми, нахилившись, щоб було зручніше.

- Обіцяю, мій любий, обіцяю, — Господи, скільки він вже так до нього не звертався. Для них, це були достатньо сумні сроки.

- Ти в котрий раз мене запевняєш, — жартівливо відмахується віце.

- На цей раз точнісінько обіцяю.