— Та не засмучуйся ти, — Алінка поклала руку мені на плече та вимучено посміхнулася. — Ну звільнили і звільнили, іншу роботу знайдеш собі. — Я похмуро подивилася на неї та перевела погляд на тарілку із залишками салату, у яких колупалася останні хвилин десять.
Спочатку було темно і тепло. Потім — світло, повітря, яке болем віддалося у легенях, і голос, промовивший щось типу «Вітаю, у вас дівчинка». Я насилу відкрила очі і люто ахуєла, побачивши нечіткий світ навколо. Світло різало очі, все навколо було якесь нечітке, розмите, чорно-біле.
У мене тряслися руки, ходили ходуном коліна, сіпалося око. Це все повторювалося. Знову двадцять четверте лютого, знову біль, смерті, розпач. Я втекла від однієї війни у іншу.
Ми з мамою і Мікасою спали на ліжку, а хлопці ж, не сперечаюсь, спали на підлозі, благо орендатор розщедрився на матрац з білизною. При цьому обличчя у нього було таке, наче ми вбили його гаряче любиму матінку.
