Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Ідіотський ранок. Не менш ідіотський день на роботі.
Втома-втома-втома. Від неї нікуди не сховатися. Вона просякає розум, тканини, кістки… Вона в’їлася в Джест. І він змирився, що після отримання постійної роботи йому доведеться миритися з нею більшу частину свого життя.
Хоча закривати зміну, як зараз, доволі приємно. Трапляються й гарні речі іноді.
***
Порожній сумний парк. Накрапує легенький дощик.
Джест читає книгу, на яку випадково садиться якась комаха бридкого виду — з роздвоєним хвостом і віялоподібними крилами.
— Фі. — Професійно корчиться і збиває її.
Дивно, що вона взагалі ще жива… Осінь бо.
Це маленьке містечко – стара частина Франції, де первинні культурні межі стерлися. Тут понабивалася купа туристів, які потім швидко поїхали до себе.
Вони йдуть. Джест зостається. Таке відчуття, наче для нього тут усе застигло у часі.
Так, він переїхав до Франції десяток років тому, щоб на постійній основі оселитися тут, але… усе відчувалося, як крізь товщу океану.
Наче це власне і не була Франція. Ні.
Це взагалі наче не було місце в класичному сенсі. Кожен день відчувався, як тортура, і тільки більше пригнічував. Місця не було. Була постійна тривога. Ніде і ніколи не можна було знайти «місце», була лише гидка густа екзистенціальна консистенція, яка хотіла вивернути саму себе навиворіт, виригнути, проковтнути напівперетравлене, і повторити знову.
Джес не знав, як у цьому коктейлі сутності почуваються, спілкуються, працюють і виконують усі свої щоденні справи інші люди. Ба навіть як вони існують! Це вже та ще загадка! І відповіді на неї Джест поки що не знайшов.
Раптом у дальньому кінці парку щось ►змінилося◄. Чоловік помітив це периферійним зором, тому йому потрібно було сфокусуватися, подивитися ще раз, щоб точно визначити, що саме то була за ►зміна◄.
Нутро стиснулося від відчуття небезпеки.
Можливо, та ►зміна◄ відповіла на його думку. Ні, дурість. Усім переважно начхати на нього. Ми живемо у звичайному світі. Тут тебе можуть викрасти не тому, що ти випадково розгадав незбагнений секрет реальності, а тому, що хочуть тебе відвести у бункер, зґвалтувати, а потім спалити твій труп у лісі до білих кісточок, щоб ти став невпізнаваним. Мотиви усього того триндеця, який скоюють люди? Джесту невідомо, мені самій це невідомо. І мені начхати. Джесу теж, вірогідно.
Тут є проблема більш нагальна: та точка парку почала невиразно маячити. А ще ставати темнішою.
Вона розповсюджувалася. Можливо, навіть поглинала собою щось невидиме, щось, схоже на неї саму.
Хочеться закричати та почати тікати. Або просто бігти кудись. Просто втекти. От що дивно — повинен бути хоча б якийсь страх перед цією невідомою штукою…
Але його нема. Таке відчуття, наче хтось його вирізав з голови. Або глушить його, і не дає відчувати.
Страху нема.
Натомість прийшов біль. Щось просто вириває тебе зсередини назовні твого тіла, жалить в оголені нерви, як циклопічного розміру оса. Мільйони ос, гніздо яких розташовується десь о твоїй грудині, і жалить тебе, протикаючи усі твої органи наскрізь.
Усе огорнулося мовчазною, жахливою тишею, яка бурила мозок зсередини. З нею настала темрява – так аномально швидко, що її можна було прийняти і за втрату свідомості.
«Це усе просто забуття, окей?»
***
Вона сиділа на його підвіконні. Розбудила його посеред ночі, зайшла, як до себе додому.
Майже доросла дівчина, або молода жінка – вона виглядала, як сама смерть. Її шкіра була схожа на підплавлену гуму(якщо це усе ще можна було назвати шкірою). На ній була маска(чи вже повноцінна частина деформованого тіла?) без очей — така ж чорна, кольору смоли або дьогтю.
Жиляста, тільки шкіра та кістки складали її покриви. І хвіст… схожий на хвіст сколопендри чи багатоніжки.
Образ чортового членистоногого доповнювали вирізи на грудях, що нагадували маленькі лапки. Бррр.
Найголовніше — вона була йому абсолютно незнайома, але спокійно тараторила з ним так, наче сама знала його достатньо давно.
– …Є одна проблема – твоє невігластво. Перш ніж вирішимо її, я хочу поставити тобі питання: ти відчуваєш себе зараз більше живим чи мертвим?
«Сколопендра» дико вирячилася на нього, двома кістлявими пальцями підняла кінчик маски, і з-під неї визирнули голі зуби, обтягнуті худими гнилими яснами, що розпливлись в усмішці; її одноколірні пурпурні очі без зіниць засяяли ще яскравіше.
Джесу не зоставалося нічого, як відповісти.
— Мертв’як. – і в принципі, це була правда. Нічого іншого в голову і не йшло.
— О, супер. Прям як я у свої перші дні. І так – мене звуть Джаз!
Вона енергійно сплеснула руками, і простягнула одну зі своїх чотирьох(!!!) для дружнього рукопотискання.
Не те щоб Джест корчився від того, що потискав таку не дуже естетичну кінцівку, але безсоння і почуття голого туманного здивування брали верх над гидливістю.
До того ж здається, ця особа була першою, хто розумів його на емоційному рівні й навіть міг співчувати без слів.
– Ти нарешті поясниш мені, що відбулося і чому ти увірвалася до мене у квартиру о другій годині ночі?
— А… Я перепрошую. Ми вже знайомі. Цього моменту ще не настало. Ми якби… ну… вирізали теперішнє… Я не знаю як це пояснити, але можеш собі уявити, що є три окремих моменти… – вона показала кулак і почала розгинати пальці — …коли ми ще не були знайомі, сам момент знайомства і от зараз, після того, як знайомство відбулося, пройшло трохи часу, і я прийшла удруге.
Так от, момент першого знайомства, і околичні до нього області на таймлайні були вирізані. Але оскільки ми – різні істоти, якщо казати стосовно впливу на нас просторово-часово континууму, ти не пам’ятаєш нічого з цього моменту, а я пам’ятаю. Коротше, слухай далі…!!! Ой.. Ну ти зрозумів!… І якщо піти трошки далі…
Джест, звичайно, з її балачок розумів трошки менше, ніж нуль цілих-хрін десятих. За останні години 2 його життя з ним пройшло стільки неординарних подій, що вибиваються з нормальної логіки, скільки не нарахувалося б за кілька років.
– Коротше, оглянь свою кімнату. Обіцяю тобі – обов’язково знайдеш дещо незвичайне!
– Тобто я обов’язково знайду якусь магічну фігню, правильно?
– Краще! Набагато краще!
А ця мадам вже починає йому подобатися. В сенсі, після того, як ти посеред ночі прокидаєшся і бачиш перед собою жінку-сколопендру, ти навіть не будеш дивуватися тому, що тобі потрібно знайти у власній кімнаті якусь невідому штуку.
Це могло бути сном або галюцинаціями, звичайно. Але занадто вже вони були чіткі й реалістичні…
У вухах досі шуміло. Настрій такий, що померти хочеться. Джаз сидить на вікні, розглядає місяць. Чудне чудовисько.
Джест починає оглядати усе по черзі у пошуках чогось аномального. Не наважується навіть запалити світло – темрява у кімнаті відчувається священною, недоторканою.
Розписані глазур’ю келихи, різнобарвні фігурні скельця, книги, зошити й помальовані альбоми… Усе в такому безладі, що хотілося б заплакати.
Серед них вирізняється один листочок. Джест не те щоб пам’ятає його – замурзана картина тієї самої химерної комахи, яку він бачив вранці у парку – намальована вугіллям і воском. Не його стиль.
Руки самі тягнуться до нього, слідуючи внутрішньому поклику. Тільки-но він торкається проклятого листа – зображення пливе і… рухається. Перетворюється на чорнильну монолітну пляму, поглинає увесь лист, як ненажерна почвара.
Стікає… і всмоктується в простягнуту руку, зі смаком об’їдає пальці. Розквітає смольно-чорними візерунками у вигляді квітів і гілочок.
Десь всередині запалюється іскра панічного страху, але вона знову гасне.
Тишу перериває зойк Джаз:
— Я можу попросити щось солодке? Я люблю солодке! В тебе нема какао? А молока?
Секунда – і ось вона вже нависає над ним, розглядає його спотворену руку.
– О! Ти вже знайшов свого друга! – знову ця ікласта усмішка.
Джест наче і хоче кивнути, але простягає ліву зчорнілу руку у німому запитанні.
– А… про це не хвилюйся!
Джаз його за зап’ястя, стискає – і забирає ту темряву собі.
– Просто не зважай, окей? – Підморгує, як стара подруга. Знову шкіриться в усмішці. – То що, влаштуємо нічне чаювання?
***
Заливаючи окріп в кухлі, в голові проскакує доволі ясна думка: «Вона пришпилена. Навіжена. Точно не нормальна.»
Чи буде такій особі неприємно, якщо її будуть розпитувати про усе? Вона здається обізнаною, але одночасно запальною і нестабільною. Але точно психічно хвора…
Щось тут не так.
Усе це сталося проти його волі, за імпульсом.
Запах какао оживляє атмосферу. Він навіює згадки про давні часи. Коли втома не була всередині його нутра.
– Джаз?
– Ха?
– Дякую за проведений вечір.
«Навіжена дівчина» знову посміхається. Корчить рожиці – після какао в неї зостались «вуса».
Сама ж сміється зі своїх жартів.
Дивачка, та й тільки.