Натисніть на потрібну назву, щоб перейти до читання відповідного розділу.
Ми дуже часто в житті задумуємось — наскільки насправді в нас багато можливостей?
Можливості до самореалізації, морального зцілення, отримання визнання або навіть слави, сповнення наших мрій, досягнення наших цілей… Ле’Мі постійно в житті здавалося, що в неї немає тої сили, що штовхає інших вперед, що вона… марна сама для себе.
Проте, один день в її житті змінив усе - подарував і натхнення, і шкоду, і небезпеку, і… зцілення.
Тепер вона існує не як людина - тільки як надістота в тілі людини, без шкоди для свого тонкого самоусвідомлення і почуття рівноваги.
Тому що їй потрібна рівновага.
Рівновага всесвіту.
***
Осінь.
Вона сидить за поодиноким, трохи неприбраним столиком, запорошеним стлілим падаючим листям. П’є звичайну воду – найцінніший для неї напій.
Холодний світанок. Вологість, принесена з озера дбайливим вітром.
Буде добрий день.
А ще Ле’Ма передчуває сьогодні появу когось важливого в її житті. Тим не менш, це ані скілечки не тривожить її, як в старі часи.
765 років пройшли не просто так.
Тепер поява когось нового відчувалась як… даність. Це нормально. Люди приходять і йдуть. Самостійно, чи через збіг найрізноманітніших обставин. Але важливі люди зоставляють після себе почуття, ідеї, вплив.
Щоб їх забути, потрібен час і сили. Для Ле’Мі це вже стало звичкою. Більше нема болю.
Загорнута у ковдру, з шатеновим волоссям і сірими очима, вона нагадує ляльку. Риси обличчя ідеалізовані, вивірені до міліметра. Шкіра гладенька, тонка. Руки холодні, як в мармурової статуї…
Раптом вхідні двері кав’ярні прочинилися. До середини заглянув хтось, кого Ле’Ма вже знала.
Ісі Мала’ньє. Стара бабуся, життя якої Ле могла розглядати протягом 96 років в найменших подробицях. Дивакувата, весела, любить зміни.
Але не та людина, від якої повіяло б ЗНАКОМ. Знаком важливої зміни для Ле’Мі.
Знак був однією з базових частин «циклу життя», без нього не обходилося її довге існування. Знаки подавала її власна інтуїція - і ще ніколи не помилялася.
Вони приходили як іскорки, наростали та жевріли у серці, як полум’я, і відходили, як дим.
Поки людина, на яку вказував знак, не приходила і не змінювала долю задумливої воїтельки, та чекала з надлюдським терпінням вічного стража… Часто це розтягувалось на століття, при тому кожен раз очікування лише збільшувалося, наче зі збільшенням людства інтуїції Ле’Мі потребувалося більше часу, щоб серед усіх знайти гідного.
Пройшла вічність з тої пори, як міс Ісі, оглянувшись, і не знайшовши нікого окрім самої господарки кафе, наважилася попростувати всередину, шаркаючи поношеними ліловими капцями. Її домівка була зовсім недалеко, тому вона навіть не займала собі мозок тим, щоб витрачати час на повноцінне одягання.
Лем встала, обтрушуючись, і вказала гості на найближчий і найчистіший столик, одночасно застеляючи сидіння власним же малиновим пледом.
Бабуня садиться і вдячно киває головою, посміхаючись, як немовля. Так, у ній точно є щось цікаве.
- Чи можу я замовити звичайне лате?
Ле’Мі трохи схиляє голову, посміхаючись у відповідь. Сьогодні особливий для неї день, а це значить, що і для інших людей він теж не менш особливий. Сьогодні просто не може бути звичайних напоїв!
- Але відчуваю я… що, мабуть він повинен бути незвичайним. Чи може пані додати карамель і посипку з білого шоколаду?
- Як міс забажає.
Мала’ньє задоволено хлопнула в долоні, як дитина, поки Лем йшла на кухню. Здається, стара витягнула з сумки ніщо інше, як плеєр з навушниками. Що не кажи, а навіть такі люди, як вона, повинні рано чи пізно навчитись жити у сучасності. Іноді цього потрібно до кінця навчитись і Ле’Мі.
Скільки вже тисячоліть пройшло, а вона так і не навчилась швидко готувати. Кожен раз усе ж таки сповільнювалась, а потім - приблизно 250 років тому - зовсім зрозуміла, що любить готувати з любов’ю. Їй приємно, коли в неї мало відвідувачів, коли вона може в будь-яку секунду сповільнити час і прожити цей прекрасний момент спокою, один з найприємніших процесів.
Міс Мала нічого й не відчує, зате насолодиться улюбленим напоєм і щиро віддячить, не тільки грошима.
Їй не потрібна влада, сила, гроші, вплив. Вона зрозуміла, що хоче просто бути щасливою. І кожен день вона робить крок до того, щоб вчитися насолоджуватися життям.
Хоча… вплив в неї усе ж таки є. Тільки він… іншого характеру. Не той, що часто уявляють люди. Це вплив на реальність.
Є бажання на цей раз сильніше збити молоко, ніж завжди. Трохи поекспериментуємо з консистенцією.
Зміни. Зміни…
Заливаємо трохи підігріту карамель.
А коли вона останній раз змінювалась сама?
Турботливо натираємо білий бельгійський шоколад на найменшій терці.
Невже вона дійшла до того, щоб делегувати обов’язок саморозвитку і еволюції всесвітові? Дивно.
Можна трохи притрусити корицею. Зовсім маніпусіньку дрібку. І дерев’яну паличку з зіркою на кінці. Для стилю.
- Ваш напій готовий.
Для Ісі не пройшло і двох хвилин.
- Ви завжди так швидко його робите… Але так смачно! Невже почали заготовувати заморожені інгредієнти? Або просто купили кавомашину? Хмм?
- Це мій маленький секрет. Ви дозволите мені його мати?
- Авжеж дитино, авжеж. - Тільки не намагайся повністю укрити свою натуууру від людей, інакше потонеш у брехні.
«Вже давно, пані.»
Життя людей тече, а в неї ніколи не зоставалося часу на щирість. Так і проростає замкнутість.
- Смачного.
- Аревуууар, дорога!
Господиня відчуває якусь тінь в себе за спиною. Важка, наче втомлена тінь, що має добре укриту душу.
І матеріальне тіло.
Тому що також чується запах. Дивний, його не можна порівняти ані з парфумами, ані з смітником, як це частенько буває з абсолютно новими відвідувачами.
Скоріше… це пустка?
Можливо. Воїтелька так давно не була там, що аж занадто добре цей запах повернув їй старі, буквально закарбовані в полотняній пам’яті спогади про таке сокровенне місце.
Вона ледь повертає голову.
У дверях стоїть згорблений худющий чоловік, при тому молодий. Йому ніяк не можна дати більш як 25-27 на вигляд. І погляд, як у мертвяка.
- Вибачте за вторгнення. Чи знаєте ви людину, на ім’я Серба?
Так. Це дух з плоті, замаскований під людину. Лем давно хотіла самостійно його прибрати, але… щось їй підказувало, що дивний гість мав таку ж ціль.
Вона засумнівалась. Від нього віяло силою, але вона через свою замкнутість рідко контактувала з іншими носіями Імаата, щоб достатньо точно визначити, якою. Могла відчути лише приблизну міць, окремі малозначущі імпульси, але такі глибокі риси, як знання і бойові вміння були їй не доступні…
- Так. Він живе вище по вулиці.
Подивимось, чи справиться він.
- Дякую за інформацію. Гарного дня.
Сухо і непривабливо. Що ж, зазвичай практичні люди саме так і відносяться до інших, коли вже отримали усе їм необхідне.
Чудна постать. Нечитана.
***
Залишок того дня пройшов трохи скупо, розгублено… стиснено, наче хтось редагував плівку для касети, і вирізав більшу частину нецікавих, буденних моментів. З відвідувачів до кафе зайшли лише ще дві дівчини, але їх замовлення, ба навіть їх присутність не була такою цікавою.
Але той чоловік зайшов в кав’ярню удруге.
Від нього пахло кров’ю, попелом, димом, металом, тлінням, гниттям і розкладенням… Мабуть, усім, що Ле’Мі ненавиділа усією душею.
Спочатку досить довго стояв у дверях, не наважуючись зайти. Про щось напружено думав, приймав надзвичайно важливі для нього рішення, які, можливо, могли змінити його долю.
Поки нарешті не підняв на неї затуманених очей.
– Володарка Імаата Знань, чи наважишся ти сьогодні прийняти мене у своє лігво?
– Рівновага. Як цікаво зустріти тебе тут. – Сірі очі Лем сяють надприроднім блиском.
Це і є та зустріч, про яку її попереджала інтуїція.
– Заходь. Нас чекає розмова.
Звичайна вода була розлита у чарки, наче якісна горілка. Вищим істотам більшого і не треба.
Вони пили й розмовляли. Слухали розбурхане збудження вітру. Шелест таємничих тіней.
Полиск яскравого місячного світла тисячі разів змінявся і мандрував навколо них. Дзеркальні відблиски нічного світила рухались понад норми, швидко…
«Тут час перетворюється на простір»
Говорили вони довго. Про зірки, про інші світи, про час, який вони так і не змогли до кінця приручити та підкорити своїй волі; про втрачені життя…
— Вічність повинна прийти сьогодні, хіба ні?
— Вона вже відповіла. Здається…
Вони обидва подивилися у небо. З їх зором можна було порахувати кількість супутників Юпітера.
У зеніті засяяло світло, схоже на блискавку. Воно розітнуло простір, збудило час, і вистрілило собою в ірраціональний світ, щоб досягнути вищих розумів, своїх рідних елементів, і скерувати їх дії та думки на новий «шлях».
Один вечір розтягнувся на 230 років, і вони дочекалися свого. З’явилася Імаата Вічності.
Вільно приймаю критику, хоча фанфік більше для набиття руки(хоч і емоційний). *а ще в мене трабли з іменами, хе-хе*