Гаррі, ти запитував мене чи це боляче – помирати.
Я б сказав, що це схоже на падіння в глибоку річку. Стрибком прямо з розбігу.
Знаєш, коли я жив у твого батька та його сім’ї, ми часто прогулювалися виключно нашою компанією до найближчої річки. Найдорожчими в пам’яті є серпневі дні, коли сонце заглядує у вікна осель, а там ти бачиш щасливих людей, але не тому вони видаються тобі щасливими, бо махають та всміхаються до тебе, ні. Просто тішишся, що зміг побачити частинку чогось потаємного, хоч насправді й напрочуд буденного: простий сніданок всією родиною перед насиченим днем. Можливо, навіть, хтось з них зараз доснідає і також піде та складе нам з Джеймсом компанію дорогою на річку. Живучи на площі Ґримо, дванадцять, я цілковито не задумувався, наскільки привабливим є життя загалом у такій близькості з водоймою.
Боюся, я найбільше буду сумувати саме за такими невимушеними моментами радості. Коли я відбував за Червохвоста його строк, - це були єдині думки, що тримали мене в розумі: малі дрібниці, які роблять життя цінним та мала паскудна дрібниця, яка забрала у малого тебе найцінніше. І повір, я хотів помститися йому навіть більше, ніж знову відчути приємний контакт розпареної серпневої річкової води зі шкірою. За роки переховування та членства в оновленому Ордені Фенікса, я так і не зміг дозволити собі вирватися до води саме з такою егоїстичною метою – у пошуках загубленої радості.
Аж до моменту, поки моя спина не зіштовхнулася з серпанковою завісою. Вона справді нагадувала воду, хіба що, цього разу було більш холодно, та й течія якась наполеглива трапилася.
Це дивне місце. Про нього ніхто ніколи не згадував, говорячи про життя після смерті. Чи взагалі у розмовах про смерть. Та все ж, хтось тут затримується на довгий час, а хтось просто перепочиває перед наступним пунктом призначення. Під час нічних мандрівок Гоґвортсом, Ремус розговорився з привидами замку та дізнався від них, що то був їх власний вибір – залишитися на світі у такому вигляді, а не йти далі. Тоді, молодим хлопцем, мене дуже вразила ця можливість вибору. Якби ж я тільки знав, що насправді все впирається не у твої забаганки, а у спосіб спокутувати свою провину за вчинки земного життя, неможливість пробачити або відпустити. Тому, якщо коротко, то я сказав би, що з цим місцем за завісою щось подібне - дехто добровільно вирішує не йти далі й залишитися натомість тут.
Не знаю чи має мене це дивувати, але насправді таких людей тут чимало. І від цього є неприємні наслідки: в голові постійно стоїть такий гул, ніби ти на молодіжному фестивалі сучасної пісні та популярної музики. Поки ти новий гість тут, - все звучить, ніби крізь товщу води, а потім адаптувавшись, ти вже зможеш розрізняти різні голоси, а то й підслуховувати чужі теревені. Я тільки так і почав через якийсь час себе розважати.
Ніхто точно не може сказати скільки саме він тут перебуває, я впевнений, що 12 годин, що 12 місяців будуть відчуватися однаково у цьому місці. Навіть старіші душі не можуть точно сказати як довго вони тут знаходяться, чи хто тут один з перших і тих, хто добровільно досі не покинув це місце. Проте, є тут такі цікаві особистості як Хранительниця. За життя вона була тією, хто досліджував місце моєї смерті.
Насправді Хранительниця – не її ім’я, а посада, яку вона займала у Міністерстві Магії. У Відділі Таємниць вона була відома як «Хранительниця та дослідниця непізнаного об’єкта смерті номер 1/12».
Я гадаю, що досить вичерпна назва професії, чи не так?
Саме вона мені й повідала купу історій про це місце. Боюся, навіть самі творці цієї чортовини не усвідомлювали яку страшну річ вони породили. На жаль, платнею за всі ці знання для Хранительниці стала власна смерть на очах у доньки. Гаррі, я думаю, ти вже знайомий з цією історією.
***
Білява дівчинка сиділа на підлозі посеред великого розстеленого полотна пергаменту й бавилася з веселковим каламаром, який змінював колір своїх чорнил при кожному новому доторку до поверхні пергаменту. ЇЇ волосся було дуже довгим та лискучим, а прикрашала його велика жовта квітка, пелюстки якої час від часу скручувалися у трубочки, утворюючи рябий візерунок. Поруч з нею перед столом стояла дуже схожа на неї, приємна жінка у довгій лляній сукні брудного блакитного кольору, от тільки її волосся вже було більш хвилястим, а ось вираз обличчя, що у матері, що в доньки був напрочуд зосередженим.
Пандора Лавґуд працювала у Відділі таємниць, про що, завдяки незламній обітниці, що її давали всі працівники Відділу, та їхня близька родина, знав виключно її чоловік Ксенофіліус, мала Луна ж була впевнена, що її мама щодня намагається відкрити фіранки смерті. Принаймні, саме це вона винесла для себе з оповідей матері. Тепер для Луни її мати стала четвертою героїнею казки барда Бідла, адже та, так само як і брати, намагалася протистояти Смерті. На жаль, у своїй теорії маленька дівчинка з великими світлими очима була більш ніж права.
Жінка міцно стискала у правій руці свою чарівну паличку й дивилася невідривним поглядом на неглибоку посудину циліндричної форми, в якій знаходилася якась темна рідина, що при коливанні в повітрі була більш схожою на рвану шовкову тканину, яка чогось вирішила поводити себе як вода. Луна задивилася на паличку своєї матері, та завжди їй подобалася, бо переливалася на світлі як перламутр й виглядала напівпрозорою, тому видавалася ще більше магічною за батькову паличку.
Раптом температура в кімнаті змінилася на більш спекотну, а на паличці Пандори з потріскуванням почали з’являтися золотисті розриви. Мати зляканими очима подивилася на дочку, яка уважно за цим спостерігала. Рука, що стискала паличку почала тремтіти від напруження, Пандора міцно стиснула зуби та заплющила очі, щоб ще більше зосередитися на невербальному заклятті. На якусь мить потріскування припинилося, але спека в приміщенні досі залишалася відчутною. Важко дихаючи, Пандора розплющила очі й відступила на крок назад від посудини. Й саме в цей момент, засліплюючи Луну, кімнату затопила така сама золотиста куля світла, що перед цим шрамувала паличку. Шибки вікон з приголомшливим звуком битого скла розлетілися на друзки. Відчуття спеки моментально покинуло кімнату.
З вуст Пандори зірвався голосний зойк, а її тіло моментально приземлилося на підлогу обабіч столу з глухим звуком, паличка закотилася кудись під стіл. Луна намагалася відігнати від себе відчуття засліплення інтенсивним кліпанням і почула, як сходами на гору жваво підіймається батько.
– Дівчата, у вас там все в порядку?
Двері обережно прочинилися й у малій щілині стало видно ще одну біляву голову цієї родини з ледь помітно косими очима й необережним коротким пучечком, в яке й було зібране волосся.
– Фіанно? – Ксенофілій вже широко відчинив двері й моментально глянув спочатку на дружину, що лежала горілиць на підлозі, а потім на доньку, що сиділа трохи віддаль. Жовта квітка у її волоссі, яке лагідно гойдав теплий вітерець, була зів’ялою та розміщувалася вже не на маківці, а сплуталася десь у пасмах нижче. Пляшечка каламару тріснула й чорнило неспинно розтікалося пергаментом, утворюючи веселкову масну пляму.
Луна звелася на ноги першою та підбігла до матері, гучно звертаючись до неї. Вона припала біля неї на коліна й почала термосити її за плечі.
– Мамо, підведися, мамо!
Дівчина кинула погляд на батька, що досі тримався обома руками з двері й невідривно дивився на дружину. Непевними кроками Ксенофілій все ж почав наближатися до сім’ї. Очі Луни, великі, сірі та налякані, все ще дивилися на батька. Підступившись ближче, Ксенофілій першим ділом пригорнув до себе Луну, а та притислася до батька та заховала своє обличчя десь на його грудях. Він все вдивлявся, у вирячені в стелю очі Пандори та погладжував доньку по спині, а потім притулився вустами до її маківки й звільнив з волосся мертву квітку та вклав її в розкриту долоню дружини. Луна зі схлипом вирвалася з обіймів батька й поцікавилася в нього, а що ж буде з ними далі.
Розумна. Вона така розумна та розуміюча для своїх років.
Ксенофілій розпорядився, щоб донька спустилася в садок й нарвала квіток блакитнянки зі стеблем, а також дві гілочки позолоченої яблуні. Поки Луна схлипуючи пішла сумлінно виконувати доручення, батько почав озиратися довкола кімнати.
Піднявся, оглянув стіл. Побачив на ньому посудину з темною рідиною, яка підозріло шуміла, ніби шепочучи та промовляючи саме до нього. Ксенофілій поспішно, проте обережно перемістив тару у малу дерев’яну скриньку, в якій дружина й зберігала зазвичай цей предмет та промовив замикальні чари, яких теж вона й навчила.
Він обперся рукою на стільницю, бо через надлишок емоцій вже починало паморочитися в голові й раптом зрозумів, що дечого не вистачає. Чоловік витягнув свою чарівну паличку та тремтячим голосом відносно чітко вимовив: «Акціо паличка Пандори». Закляття довелося повторити двічі, бо чари не вдавалися через неможливість сконцентруватися. З-під столу до нього в руки прилетіла обвугліла паличка з верби, у такому вигляді її було просто не впізнати. Зібравшись з духом, Ксенофілій напрочуд рівним та беземоційним цього разу голосом промовив: «Пріор Інкантато». Паличку огорнуло блакитне сяйво, виявляючи, яке закляття для власниці стало фатальним.
– Ох мила, я ж казав тобі, що це закляття не треба спішити використовувати, що ж ти наробила…
На сходах почулися маленькі дріботливі кроки. Ксенофілій незграбним рухом лівої руки втер сльози, які виступили, коли до його рук потрапила паличка, розмазуючи їх по обличчю. Очі Луни були червоними та безмежно сумними, від такого виду завжди усміхненої доньки, серце Ксенофілія стисло залізним кулаком ще сильніше, ніж до цього. Дівчина поклала біля матері оберемок блакитних квітів та дві коротенькі золоті гілочки.
– Треба закрити їй очі.
Батько нахилився та делікатно торкнувся пальцями повік дружини, прикриваючи ними її скляний погляд.
– Отак, - тихо промовив він. – Тепер вона може спати.
Ксенофілій склав руки Пандори докупи на грудях, в одній з них залишалася жовта квітка, а в іншу він обережно вклав її чарівну паличку. Луна делікатно провела кінчиками пальців по обгорівшій деревині та знову ледь чутно схлипнула. Далі батько націлився паличкою на лежачі поруч квіти з гілочкою й простим помахом «Вінґардіум Левіоси» підняв їх у повітря, а далі коловими помахами палички почав у просторі вичакловувати вінок, який більше походив на тіару, бо не утворював замкнене коло, а лиш увігнутою дугою яблучних гілочок кріпився по обидва боки на голові. Золоті ріжки посередині були обрамлені блакитнянками й дуже пасували пшеничному волоссю жінки.
Закінчивши, Ксенофілій схилився над обличчям коханої та притулився до неї лобом й повернувши голову, тихим голосом прошепотів їй у напрямку вуха: «Скінчилося все, моя люба». Далі звівся на ноги, донька знову притулилася до нього й обійняла його за стан, він пригорнув її до себе та підняв в іншій руці чарівну паличку зі слабким вогником на кінці.
***
У цьому місці від неї не залишилося нічого більшого за примарний голос. Це все наслідки невдалого закляття, яке спрямувалося на неї саму. Сама Хранительниця каже, що це не найгірше, що могло статися з нею після смерті, але все ж вона дуже жалкує за тим, що не змогла вдосталь відчути сімейного життя, тому зараз вона стала покровительницею всіх у цьому місці й допомагає новеньким хоч якось влаштуватися.
Це її власна доля та шлях спокути.
За задумом творців, це і мало бути місце людської спокути для чарівників, які померли неприродною смертю або жили життя негідне та неповноцінне. Проте, щось пішло не так, коли почали хаотично створюватися проходи в цей проміжний світ. Одним з таких проходів була й Арка Смерті.
І уявляєш, навіть життя після смерті це досить непередбачувана та іронічна сволота, бо як виявилося, я не єдиний Блек тут.
Ось так я випадково опинився замкненим в одному просторі зі своїм любим молодшим братиком Реґулусом. Той весь час розкаювався переді мною, розповідав якісь неймовірні речі про свого лордика. Клянуся, Герміона б оцінила те, наскільки Реґ покладався на допомогу нашого старого придуркуватого домовика.
***
Допивши останню порцію зілля з кам’яної чаші, Реґулус важко осів на кам’яні виступи, постійно здригаючись від фізичного дискомфорту. У своїх руках він стискав два медальйони: справжній, та свій з запискою.
В голові паморочилося, язик у пересохлому роті видавався чужим. Тож більш на мигах, ніж словами, Реґулус попрохав домовика вкинути медальйон з запискою до чаші, як вони й домовлялися. Реґулус дивився на Крічера очима повними каяття та жалю та все ж прохрипів, поволі спускаючись рачки до озера:
– А тепер повертайся додому… Знищ. Знищ це. Його, - його мова все більше нагадувала передсмертні хрипи. – Не смій нічого казати матері. Все одно шукати стануть – не скоро знайдуть, еге ж?
Реґулус Блек дозволив слабкій усмішці торкнутися своїх вуст, а сам він вже до цього моменту встиг торкнути води. Звідти різко визирнули дві руки-палички і тільки й встигли ривком смикнути юнака у темноту озера. Домовик кинувся за хазяїном з голосним леметом, утробно завиваючи, але не встиг він добігти до води, як на всю печеру роздався гучний ляскіт й Крічер роз’явився, виконуючи останню волю молодого Блека, не маючи й спроби його врятувати.
Тим часом, під супровід цих криків, хлопець під водою відштовхувався руками та ногами від інферій, які вже утворили навколо його тіла цілий клубок з кінцівок та голів. Повні легені води змушували вже перестати боротися та змиритися зі своїм кінцем, але ось краєм ока він помітив, що це озеро має дивний отвір на дні й вирішив спробувати його дістатися, активно відганяючи думки про те, що це може бути пасткою. Особливо надокучливі інферії чіплялися за шию та мантію Реґулуса, ще більше заважаючи пересуванню під водою.
Чим ближче він був до дна, тим більше істоти відчіплювалися від хлопця й набираючи швидкість відпливали геть від Реґулуса та отвору. Користуючись цією можливістю, він почав тягти руку до дна й моментально заціпенів від несподіваного холоду та відчуття, що тіло більше його не слухається і тепер лиш стрімко несеться течією відмінною від водяної.
***
Хранительниця сказала, що Реґулус, там в озері, потрапив в один з множинних проходів і не зміг простити собі свій період смертежерства, тому дочікувався, коли ж зможе пояснити все це останньому з роду Блеків. Не думаю, що він усвідомлював, що цим останнім буду саме я. Можливо, надіявся, що рід протримається ще з кілька поколінь. Скоріш за все, він навіть досить сильно обурився від того, що наш родинний маєток тепер твій, проте, я мав дуже багато часу, щоб надолужити всі пропущенні можливості прояву братської любові й виказав йому все, що не встиг сказати за життя. Наслухався стільки ж у свою адресу, але я ще ніколи не відчував до нього більшої приязні, ніж після нашої сварки. Гадаю, для всіх присутніх це була та ще розвага.
Таким чином, Реґулус покинув це місце раніше за мене. Не скажу, що я повірив у всі його казки, все-таки, ніхто не міг їх спростувати чи підтвердити. Проте, чомусь на душі стало легше від його сповідань.
Вже коли ти викликав нас воскресальним каменем, я повірив кожному слову брата. Стало навіть якось совісно, що я не дуже повівся на всі ці його щиросердні історії. Що ж, хай тепер малий Блек спочиває собі спокійно. Я йому цілковито вірю.
Чи не було у тебе, Гаррі, відчуття, ніби все це вигадка нашої голови і мені просто хотілося побачити як Реґулус (чи хоч хтось з родини) просить у мене вибачення?
Хоча, навіть якщо воно так, то я задоволений тим, що згенерував мій мозок після смерті. І знаючи, що в моїй, хай хоч і вигаданій реальності ти, мій любий хреснику, зміг перемогти Волдеморта, я відчуваю, що теж можу нарешті рухатися далі, як і твої батьки. Навіть у цьому місці твоя перемога стала головною подією й була зустріта тріумфальним гомоном та масовим відходом далі всіх, хто був хоч якось причетним до справ Темного лорда й корив себе з цього приводу навіть після смерті.
І наскільки б захопливими не видавалися таємниці цього місця, я думаю, що нарешті настав і мій час полишити це місце. Я вже достатньо натерпівся і за життя, мені нема чого спокутувати, я просто відчував, що в мене були незакінчені справи тут і в земному житті, але наразі…
Нам пора прощатись, Гаррі.
З любов’ю,
твій хрещений.
