Кава почекає

Нарешті настав один з тих ранків, який почався неквапливо, з кави і обіймів зі спини на кухні.

Аякс знав, що його коханому чоловіку більше до вподоби чай якогось сорту, назву якого він навіть не вимовить, але іноді той все таки згоджувався скуштувати щось нове, щось з-за кордону Лі Юе.

Дві чашки з цукром і кавою на дні стояли в очікуванні, коли вода в чайнику почне кипіти і його свист заповнить собою всі кутки-закутки просторої квартири.

Сонце ліниво протикалося промінням крізь мереживні фіранки на вікні, лоскотало теплом сонні тіла і кидало чудні візерунки, які двоє обводили один на одному пальцями. Обережно, повільно, але все одно викликаючи сміх через лоскіт десь біля ребер чи на животі.

Нарешті вода бульбашками і гарячим паром змусила свисток сповістити, що все вже готово. Молодший, ліниво і досі трохи сонно переставляв стопи дерев’яною лакованою підлогою і підійшов до столу коло стіни. Окріп неквапливо заповнив майже до вінець посуд, а запах розлізся кухнею не гірше ніж в рекламі, яку люблять крутити взимку по ТБ.

- І все? - пошепки спитав Жонлі, обіймаючи хлопця ззаду. Його голова вмостилася на розслабленому плечі, а неслухняний після сну чуб трохи лоскотав вухо і шию.

- Чекай, ще дещо. 

І вони потупцяли, не змінюючи позу, в бік холодильника. Відкривши ого, Чайльд трохи примружився від різкого білого світла, що вдарило йому в лице, але за кілька секунд вже затуляв рукою дверцята техніки, в іншій тримаючи пачку зі свіжим молоком.

- Я зараз його наллю трохи в чашку, а ти уважно дивись, добре? - трохи невпевнено кидає Провісник.

- Нащо? - можливо, у Архонта й були якісь уявлення, але нерозуміння все ж взяло гору.

- Побачиш. Сподіваюсь, тобі сподобається. - злегка всміхається рудий хлопчина і неквапливо додає біляву рідину до гарячого напою.

Поверхня враз заповнилася чудними візерунками, які надто швидко замінували одне одного, виборюючи право затриматись хоч на долю секунди довше, поки враз не стала вся одного, досить приємного оку кольору. Захопливе видовище. Під час чайної церемонії такого не поспостерігаєш, це вже точно.

- То як? - порушує м’яку тишу Тарталья, повертаючись в обіймах лицем до лиця.

- Це було досить гарно, якщо чесно. Мені ніколи не доводилось бачити щось подібне. Вражає. Ти звідки про це дізнався? - з неприхованим подивом, лагідно промовляє чоловік.

- Колись запросив Ітера до себе повечеряти в знак вибачень за інцедент у Золотій палаті, а він припер мішок кави, бо, цитую: «Ну не міг же я прийти в гості з порожніми руками. До того ж, цю штуку важко дістати, але вона смачна. Кавою зветься. Діставай молоко, покажу дещо за одне». Ну і показав. А мені воно одразу хвилі нагадало, які до берегу Морепіску прибивалися. І в грудях щось так йокнуло, що навіть не знаю, як пояснити. - зазвичай веселий голос хлопця помітно стих, а блакитні очі стали двома океанами туги за рідним домом. Тут вже в грудях йокнуло у Жонлі і він не знайшов нічого кращого, ніж міцно обійняти рудого і погладити його по спині, лишаючи слова несказаними. Зараз для них не час.

Кілька хвилин вони стояли в тиші. Аякс попереком сперся на стіл, а обличчям пірнув Жонлі кудись між шиєю і плечем, поки той блукав ніжними руками по напруженій спині молодшого, іноді плутаючись пальцями у неслухняних рудих пасмах на його голові. Чоловік знав про тугу коханого серця за рідною домівкою, знав, що ця тема для нього болить і обговорювати він її не дуже полюбляє. Тому й намагається тяжкі вдихи і тремтіння рук вгамувати дотиками, теплом і тишею, якої часом в голові молодшого не вистачає занадто сильно.

- А знаєш, що вони мені нагадали ще? - з рештою подав голос рудий.

- Що?

- Небо над головою в ту мить, коли я тебе вперше побачив. Хмари були майже такі самі, уявляєш? - враз повеселів юнак.

- Та невже? - все так само спокійно, але без суму перепитує Моракс.

- Я серйозно! Тоді я вперше ступив на дошки гавані, а тоді переводжу погляд вище і думаю: «Що ж мені так подих перехоплює? Місцева краса?». І хоч види тут дійсно неймовірні, але врешті я зрозумів, що весь час витріщався на тебе, як юне дівча. Жах і сором мені, як вірному слузі Цариці, але в той момент я був найщасливішою людиною на землі. - Чайльд, як і раніше, ввімкнув лепетуна, щоб відволіктися від болісних думок. Не до вподоби хлопцю вішати носа. Кілька хвилин відволікся і все, не більше.

А Жонлі такий його театр хоч і не дуже до вподоби, але він не заперечуватиме, якщо Аяксу від цього стає хоч трохи спокійніше і легше.

- А я тоді дивився на високого незнайомця в сірому, чиї руді пасма на сонці стали цьольору золота, а на обличчі не очі, а небо подиву і захвату. Такого в Лі Юе до тебе не було, і більше не буде ніколи, бо це лише твої неповторна краса тіла і сяяння душі… Я люблю тебе, Аяксе. - відвертістю на відвертість відповів Архонт.

- Ти… Що… Я-а… Я теж тебе люблю, Моракс. І, якщо чесно, то для мене це в новинку, бо я ніколи не гадав, що зможу, зумію і це буде настільки сильно, що мені зірве дах. - ледь помітні зазвичай веснянки стали світлими плямками на почервонілих щоках, а лагідна посмішка віддавала теплотою і щирістю. Як би Чайльд часом не намагався бути крутим дорослим, але, все ж таки, відсутність нормальних дитинства та юності часом брали своє і прості радощі від близькості з коханою людиною виганяли його в фарбу так, як ніщо більше не може загнати.

- Ходи сюди. - кличе його Жонлі, ведучи за собою назад до спальні.

- Але ж кава… - не дають йому договорити чужі ніжні уста на його власних і тяжкий подих, вибитий з грудей доторком спини до стіни. У животі виром носяться метелики, тіло відчувається легким, наче він вільно висить у повітрі, але в той же час не може поворухнутися - його міцно і надійно тримають притиснутим до поверхні теплі долоні найріднішої душі і серцю людини.

- Чшшш. - Архонт прикладає йому вказівний палець до губ, натякаючи на «мовчанку». - Кава може зачекати, а моє бажання заобіймати тебе - ні. І відмови не приймаються.

- Та я і не збирався відмовлятися, любий. - грайливо відповідає молодший, заводячи свої руки за спину Жонлі, поки устами виціловує кожен міліметр лиця напроти.

Тож… Нарешті настав один з таких ранків, коли можна побути собою, і, скинувши маскич разом тонути у відвертості почуттів. Ці миті, коли все матеріальне відходить на задній план, а спалахи сердець феєрверками зачаровують все більше і більше, без вагань, - найцінніші для обох. Та хоч вони й були таємні, дозволені лиш наодинці, але від того аж ніяк не менш цінні. До чого ж, обом.