Духмяний вечір

За брудним, замурзаним після дощу, автомобільним склом світ здавався похмурішим. Втім, світ Ронана завжди складався з відтінків сірого та чорного, але ніколи Ронан не дозволяв собі поринати у темряву з головою.

В автівці Генсі пахнуло м’ятою, дорогим одеколоном й кока-колою, пляшку з якою Ронан випадково перевернув кілька хвилин тому. Радіоведучий захоплено розповідав про чужу історію кохання, а потім ввімкнув дурнувату трагічну пісню. Генсі слухав одним вухом, а Ронан намагався не вглиблюватися в слова. Та ці кляті слова самотужки захоплювали його мозок та наполегливо закріплювались там.

Якась банальна пісня про те, що друзі не можуть бути разом, тому що вони просто друзі, десь глибоко під коркою. Френдзона щось там, френдзона. Тьху! Кожного разу, коли Генсі про щось запитував, Ронану доводилось відганяти слова з пісні геть з кінчика язика. Навіть у фортеці, в їхній яскраво-помаранчевій камаро, поселилось то нав’язливе відчуття, від якого Ронан відмивався вже кілька місяців.

— Про що ти там думаєш? — поцікавився якось Генсі, коли вони їхали в Барнс, аби навідати сонних корів та інше хазяйство.

— Ти й сам добре знаєш, — Ронан відповів в’яло. — Я повертаюсь додому.

— Точно, — Генсі кивнув, кинув на друга короткий збентежений погляд.

Ронан завжди мовчав, як тільки вони звертали на польову ґрунтову дорогу, яка вела до ферми. Тільки тепер його мовчання було трохи інакшим. Генсі, він же знав Ронана як рисочки на власних долонях, упіймав у його мовчанні новизну. Якесь дивне мовчання, несхожа та тиха на будь-яку іншу, саме так Ронан ще ніколи не затихав.
Тиша панувала вже кілька хвилин. На радіо давно грала вже інша мелодія, а Ронан все повторював про себе слова з попередньої. Торкнувшись скла в тому місці, де до нього приклеїлась мертва комашня, Ронан раптово запитав:

— Ти йому так сильно довіряєш?

Генсі подумки посміхнувся. Нових друзів він знаходив дуже рідко, тому сповна міг насолодитися ревністю Ронана. Відтоді як Адам Перріш з’явився в їхній академії все змінилось. Генсі подружився з ним, наче до цього моменту зовсім не мав ліпшого друга. А Ронан, іноді висовуючись, псував, як він сам гадав, «їхню солоденьку дружбу» понурими фразами й гострими поглядами. Найчастіше Ронан просто зникав, без слів, лише осудливо зітхаючи. Генсі ж сподівався, що все минеться, і Ронан потоваришує з Адамом.

— Настільки, що він знає про мою мрію, — спокійно відповів Генсі, хоч ледь стримав сміх. – Та й про твій секрет також. Пам’ятаєш?

Ронан виглядав так, ніби збирався зробити те ж саме з другом, що тільки-но зробив з мертвою комашкою — розтерти пальцями й викинути рідкий попіл.

— Тоді нас вже четверо? — Ронан, втім, пролунав так, наче їх завжди було саме стільки. Хоч те, як він дивився на Генсі, як кривились його тонкі губи, говорили протилежне – неприйняття новенького.

— Четверо. Прямо ліверпульська четвірка, — незграбно пожартував Генсі, й від його усмішки скоро зовсім нічого не залишилось.

Подарувавши йому один зі своїх найгостріших поглядів, Ронан замовчав. Знову ввімкнули на радіо ту ж пісню, видно, вона була доволі-таки популярною. Генсі почав тихенько мугикати її, час від часу косо дивився на Ронана. Щось змінилось в Ронані Лінчі, щось ніби зовсім незначне й непомітне, але насправді таке відчутне для Генсі.

— Ми на місці! — урочисто сповістив Генсі, аби хоч якось перервати розтягнуте, наче жувальна гумка, мовчання.

— Ти що, таксист, друже? — посміхнувся Ронан та вийшов з автівки.

— Грошей з друзів не беру, хоч і треба б.

Наскільки ж авто здавалось йому фортецею колись, настільки ж сильно він тепер бажав би більше ніколи в житті в нього не сідати. Ронан думав точно так в той день, коли вперше побачив Адама. Що, якщо заховається за замацаним вікном машини, обманить себе. І якийсь час все йшло як треба, якийсь час і дружби та деякої конкуренції за увагу Генсі цілком вистачало. А тепер…

Ронан штовхнув глиняний камінець кінчиком чобота. Камінець пролетів через дорогу й приземлився біля порога зачиненого дому. Біля поручнів, на ґанку, стояв велосипед. Всередні Ронана все похололо, але наступної ж миті спалахнуло, ніби сухе осіннє листя.

— Перріш? — запитав він у велосипеда, ніби той міг йому відповісти.

— Так. Я хотів попросити його приїхати раніше, - спокійно мовив Генсі й гучно зачинив двері машини. — Я знав, що ти не будеш проти.

— Еге. Не буду.

Щось зашурхотіло, а потім цей шурхіт перетворився на звук кроків. Хтось спочатку тихо йшов, а потім зірвався. Наче облитий з відра льодяною водою, на повній своїй швидкості, на шляху змітаючи садові інструменти, старі деталі до машини, пусті горщики та інше добро.

Слова дурнуватої пісні знову закружляли в Ронановій голові. «Будь ласка», — він повторив, перекрикуючи мелодію, і знову попросив: «Будь ласка, дідько б тебе забрав!». Але пісня про закоханих друзів, виставила геть з думок все, навіть улюблені ірландці мотиви.

— О, ви вже тут! — захеканий Адам зупинився, притулившись до поручнів і в’яло усміхнувся.

— Ніколи б не подумав, що приїдеш раніше. Ти ж тут всього вдруге в житті, — помітив Генсі, подумки зіщулившись.

— У мене хороша пам’ять.

Адам, здавалось, вихвалявся, але він сказав правду. Бо ж запам’ятовував багато чого, втім… Він не помічав дечого очевидного. На щастя для Ронана. Чи на жаль.

— Де ти був? — запитав Ронан, прохолодно поглянувши на Адама.

— Не хвилюйся, я нічого не поцупив тут.

Звичайно Адам не пащекував, а тут відповів достатньо уїдливо. Ронан пхикнув, проте змовчав. Генсі зазвичай виступав парламентарем в їхніх суперечках, постійно перехоплюючи особливо небезпечні слова-снаряди. Вони розривались прямо біля його ніг, зате Адам з Ронаном залишались у відносній безпеці. Щоправда, снарядами вони жбурляли одне в одного.

— Цікаво. А що буде, якщо залишити вас наодинці? — Генсі лукаво посміхнувся, хоч і не збирався зникати прямо зараз.

— Все буде добре.

— Не думай, що без тебе всьому кінець.

— Знаєте, от навіть і не думав!

Генсі кивнув, підійшов до Ронана та поплескав його по плечу. Здавалось, ніби рука його торкнулась не м’якого плеча людини, а стародавньої кам’яної скульптури. Ронан напружився, і чим більше намагався розслабитись – тим гірше виходило. Повільно забравши руку, Генсі вкотре переконався в чомусь шалено очевидному.
Секрет Ронана зовсім не в тому, що він – сновидець. Ні, його секрет глибше, сакральніше. Його секрет – Адам Перріш. І це не дивно, враховуючи, що секрет Адама – Ронан Лінч.

Ронан тремтів, і те дрібне тремтіння передалось пальцям Генсі. Цього не помітно, якщо не дивитися уважно, не ловити кожен подих, кожен незначний рух. Таке тремтіння неможливо переплутати з тим, яка буває через холод чи страх. Воно особливе, воно проймає по-іншому, воно… як хвиля, яка вибиває з-під ніг землю й змушує майже не дихати.

Генсі заклопотано роззирнувся й запитав:

— Я сходжу до тварин? Перевірю як вони там.

І одразу ж чкурнув, не дочекався відповіді, залишивши по собі куряву над вузенькою стежкою. Ронан кинув короткий погляд йому в спину. Генсі смикнув плечима: відчув же голки, якими атакував його друг. Але він біг стрімголов, не озираючись. Біг до корів, які спали вже багато років, і яких, напевно, навіть Ронан не зможе розбудити.

— Мені б також хотілось, — раптом сказав Адам.

Але ж замість того, аби кинутися за Генсі, він сів на дерев’яну сходинку.

— Так що ти тут шукав, Перріш? – запитав Ронан, коли сів поряд.

Зірвавши гірку травинку й прожувавши її з такою насолодою, що й Лінчу також закортіло, Адам задоволено примружив очі.

— Гуляв. Тут така краса!

Знову та клята пісня в голові. Як викинути її звідтіля, якщо засіла, наче іржавий цвях у віконній рамі. Ронан опустив очі й зосереджено прожував травинку, так, він повторив за Адамом. Мимоволі ще й подумав про те, що тепер смак у роті точно такий же як у Перріша. До того ж терпкий смак зв’язував, нібито забороняв Ронану розмовляти.

— Але ж навряд чи ти приїхав сюди любуватися пейзажами Барнсу.

— Справді. Я сюди не для цього приїхав. Я шукав тут дещо.

— Перріш, ти б не зміг витаскати звідси метал, — Ронан посміхнувся, а травинка вивалилась йому з рота. — Так навіщо?

Не реагуючи на його їдкий жарт, Адам просто виплюнув свою травинку. Він неї зосталось менше половини.

— Дізнатися більше про це місце та його загадку. Тут все так нереально, і мені б хотілось розібратися.

Адам не озвучив другу частину справді щирої відповіді, але й без неї звучав натхненно й дійсно був у захваті від цього місця. Та найбільше його цікавив зовсім не будинок.
Ронан не відповів. Набридлива пісня щезла тепер з голови, а її місце зайняло два невеличких слова. Будь ласка.

Погляд, занадто довгий погляд, прикутий до Ронана, наче прив’язаний невидимими мотузками. Адаму б відвернутися, знову запхати до рота травинку й замріяно споглядати на природу. Тільки зараз, коли вони залишились удвох, і коли тиша між ними стала матеріальним згустком, мали б пролунати давно заготовлені слова. Адам затримав дихання. Ронан старався вдавати, ніби не відчував того погляду, насправді ж – частина його обличчя вже паленіла. Намацавши язиком ікло, Ронан завмер так, ніби ця маленька хитрість дозволила б йому зберігати мовчання.

Аж от Адам згубив погляд, довірив його іншому – травам, до яких потягнувся, зірвав. Ронан, приклавши до червоної щоки долоню, відчув такий зрадницький жар. Кілька сухих травинок якраз підхопив вечірній вітер, підніс догори, поніс кудись ген за обрій.

Така ж суха трава зараз була десь всередині Адама, лише чекала моменту, коли хтось підпалить її. Сірники були у Ронана. І йому вже здавалось, ніби він чує запах диму, того диму, яким пахнули трав’яні багаття восени. Цей запах, попри все, йому подобався. Адам давно вже палав. І Ронан разом із ним.

— Перріш.

— Га?

— Так що ти насправді робив на подвір’ї? — Ронан дивився прямо на нього, не ховаючись.

— Шукав інший вхід в будинок, — той відповів спокійно, але рука його вчепилась в сходинку так, ніби він падав. — І знайшов.

— Навіщо?

— Двері відчинені. З чорного ходу також відчинені. Всюди відчинені! Ти не боїшся злодіїв? – знову сказав не те, на що очікував Ронан.

— Тут нічого красти, от зовсім Так ти все ж таки хотів проникнути в дім? – все-таки Ронан бажав почути, побачити, відчути саме те, від чого шаленів сам.

— Ні. Тоді я б зустрів вас не тут, а у твоєму домі.

— В моїй кімнаті — підказав Лінч, повільно-повільно наближаючись, вовтузячись по сходинці ближче до Адама.

Перрішу ж здалось, ніби він дійсно звалився донизу з тих сходинок, обличчям в траві. Ронан все наближався, і все, що міг відчувати Адам – тьохкання власного серця, ніби лопотіння старого млина. Ронан зупинився лише тоді, коли шкірою відчув тепло тіла Перріша. Волосся на руках стало дибки.

— Де Генсі? — зовсім не те, що треба було, але все ж запитав, зашарівшись Адам. Ще й шию витягнув, ніби дійсно переймався долею Генсі.

— Він знає як дійти, — хекнули йому у відповідь, легенько, ніби випадково торкаючись гострого ліктя. — Ну? Ти йдеш?

— Йду, — його тіло зрадливо відсахнулось, хоча дотик Ронана був що найприємнішим.

Ронан підхопився, й на Адама війнуло свіжим, прохолодним повітрям. Він зіщулився: забрало тепла. Продзвеніли ключі з незграбною затертою причепкою. Згадавши, що двері не зачинені, Ронан похитав головою. А може йому просто подобалось гратися з ключами – Адам точно не знав.
Зі скрипом дверей в будинок закралось осіннє повітря, сповнене запахами сухих трав та вереску.

На останній сходинці Адам відчув легеньке торкання до руки. Так звичайно лоскоче вітер чи тоненькі галузки, але від них на шкірі не з’являються такі сироти. Пальці Ронана сплелись з його пальцями, міцно й гаряче, так швидко та приємно, наче це – далеко не вперше.

«Будь ласка» ще раз пролунало в голові Ронана й миттєво, наче цукор в кип’ятку, розчинилось в ясних думках. Та діставуча пісня – не про нього, не про них, і тепер це точно. Достатньо лише відчути це шкірою, впіймати поглядом, почути у подиху – навіть слова не потрібні.

Адам стискав руку Ронана, наче маленька дитина, яка боялась загубитися. Ронан тримав його, не обертаючись, бо не хотів зізнаватися: страшно, страшно, що Адам візьме й зупиниться або ж взагалі піде назад. Та Перріш ішов слідом. Жадібно впивався поглядом на тату, крила якого сягали шиї Ронана й так хотів торкнутися того місця губами, сполохати чорнильну пташку поцілунком…