Шото надто любить його. Так сильно, що не може себе контролювати. До втрати пульсу відкашлює квіти разом із листям, краплями слини, з майже з’їденими плодами. І чекає… чекає з наростаючою тривогою, відчуваючи швидку зустріч, тримаючи в руках бутон камелії.
Він чув кроки друга і відчував тяжкість усередині себе. Можливо, він помре ще до того, як почує його голос ще раз. Його тихий оксамитовий голос, що говорив із ним завжди, затихав у ньому й робився все тихішим і тихішим, доки не став здаватися просто стукотом кісток.
