Частина 1

***

Він стояв там, прямо за поворотом, наче вкопаний. Зухвало посміхався і вирячався своїми нестерпними чорними очиськами на Пака так, наче це не він вчора витурив його за двері їх спільної, між іншим, кімнати в гуртожитку. Наче не через нього Чіміну довелося промокнути наскрізь та провести ніч на довбаній лавці автобусної зупинки. Наче не через нього Пака сплутали з пʼяним безхатьком і мало не викликали поліцію. Наче не через… ні, блять, досить! Прямо зараз він підійде і скаже йому все в обличчя! Так само безжалісно, як зробив це сам Мін, як він завжди робив… 

І зовсім не важливо, що старший писав йому перед цим, попереджував, просив не приходити, просив переночувати у друга. Ні, Пак сам вирішив проігнорувати це знущальне повідомлення в останню мить та припертися в найгірший момент, наче він його навмисне по зірках вираховував. 

Але ж йому не залишили вибору. Всі його речі були у кімнаті. І навіть нещасний гаманець, який він наче на зло залишив зранку у іншій куртці. Так і що йому тоді залишалось? Правильно. Тільки прийти і все зіпсувати — собі, Юнгі, і його, як виявилося, минулому-теперішньому хлопцю? Інакше як пояснити те бісяче обличчя, на котре Юнгі денно і ночно “непомітно” у телефоні молився та разом з тим намагався забути, раптом опинилося перед очима Пака, ще й скривлене у мерзенно-солодкому задоволеному виразі, під гарячим тілом його хьона.

Дістало. Бісить. Юнгі бісить. Пак його ненавидить. Всією душею. А серцем кохає. Чорт. Йому лише-то хотілось бути єдиним. Єдиним, від кого залежатиме кожна клітинка у тілі Юнгі. Щоб він знемагав без нього, щоб він жадав його. Щоб він думав лише про нього. 

Але реальність просто довбане стерво. В реальності він лише закоханий по вуха второкурсник, що вже рік сохне за своїм сусідом по кімнаті і всією душею ненавидить той момент, коли його поганий язик і безвідмовне серце вирішили сказати “так” на прохання друга помінятися кімнатами на першому місяці навчання. 

Виявилося, Юнгі якимось дивовижним чином вдавалося потайки тримати в кімнаті гуртожитку кота, що той якось знайшов при дорозі і просто не міг пройти повз. Спершу він не думав залишати його у себе назавжди, та навіть імені йому не давав, щоб не надто привʼязатися, так і називаючи його просто котом. Але пухнастий мав на мʼяке серце Юнгі зовсім інші плани, а тому невдовзі кіт отримав благородне імʼя Кіт та став почесним, повноправним мешканцем. А коли сусід Міна по кімнаті випустився з університету, до Юнгі вирішили підселити першокурсника — Техьона, котрий, як за насмішкою долі, мав просто люту алергію на кошачих, таку, коли все тіло вкриває червоними плямами і кожен наступний подих ризикує стати останнім. Та хіба ж винна добра душа Юнгі та злощасна алергія Техьона у нещастях Пака? Можливо частково, а можливо повністю. Але не викидати ж через це кота на вулицю, та й не доносити ж першокурснику на третьокурсника за пухнасту контрабанду. А тому єдиним логічним рішенням у світлій голівоньці Техьона явилась пропозиція своєму найкращому другу та ярому обожнювачу всього котячого помінятися місцями і пошвидше забратися з того котячого пекла в Пакову маленьку, та все ж комфортну, одномісну кімнатку. 

Та місце в пеклі ніколи не залишається вакантним надовго, адже всесвіт відомий за своє хворе почуття балансу, а тому Чіміну ще довго горіти і палати, відмолюючи свою слабкість до мокрих очей друга та пухнастого клубочка. 

 

І спочатку все було досить непогано. Перші два тижні. Пак тримався. Сподівався, що все мине. Не минуло. І через рік стало лише гірше. 

 

І ось він тут, вже цілу хвилину набирає повітря в груди, щоб виплеснути накопичені за холодну, мокру ніч на вулиці емоції. Та повітря ніяк не закінчується, його у просторі надто багато. Набагато більше ніж місця у його легенях. А тому він продовжує стояти, все лице немов голографічна картинка, переливається червоно-фіолетовими фарбами. Він стоїть, але фігура Міна стає все чіткішою та більшою. Напевне це тому, що він рухається у напрямку Пака, або ж у нього просто відмирає мозок через асфіксію. Та ні, на жаль чи на щастя, мозок в порядку, бо чорні очі Юнгі вперлися прямо в його карі, і солодкий, низький голос промовив його імʼя. І Чімін готовий поклястися, що це найщасливіші та найгірші моменти його життя, коли старший так ніжно його кличе. Проте зараз — це жоден із тих двох моментів. Зараз — це спусковий гачок, який виносить мозок Пака і змушує його бездумно говорити увесь бруд та біль. І він хотів би, щоб прямо зараз хтось тріснув його дурну голову в цегляну стінку поруч, або щоб його брудний язик хтось вирвав разом з коренем щипцями — та всесвіт вирішує, що він не заслуговує навіть на фізичний біль — психоемоційні тортури, мабуть, вартують дорожче на міжгалактичному валютному ринку.

З кожним промовленим гарячковим словом його тіло мʼякшає, розчиняється у солодкій судомі отруйних ікл ницості, разом з тим послаблюючи болісну хватку на його шиї, і Чімін видихає. Видихає та бачить очі навпроти, улюблені безмежні очі, зараз заокруглені у два чорних сонця, легко тремтячі, сповнені гіркого суму, та більше — сорому і провини.

 

Ах. І справді. 

Останнім часом Чімін все частіше плутає реальність із вигадкою. Адже у вигадці — його хьон справжнісінький придурок та покидьок, бо так простіше себе стримувати і не думати про нього. Коли ж у реальності — Мін Юнгі просто довбаний лицар. Турботливий, добрий хьон, завжди готовий допомогти та вислухати; із усмішкою від якої тануть нутрощі та плавляться очі; із голосом, що змушує затамовувати подих, щоб не впустити жодної низької, тремтливої ноти, що солодко лоскоче вухо; із очима, які спочатку підступно здаються холодними та пустими, а потім немов чорна діра засмоктують тебе без попередження і залишку. Такий він, справжній Мін Юнгі, котрого Чімін не в змозі викинути із голови. Але цей сліпучий образ щодня змушував його серце болісно стискатися та камʼяніти, немов погляд Горгони, від якого у Пака єдиним щитом стала власна уява, в якій його ідеальний хьон перетворювався на довбаного придурка і як ніхто інший заслуговував на все те, що щойно промовили його отруйні, безжальні губи. Чорт, Пак Чімін, це ти той придурок.

– Чімін… Я, я… вибач, мені шкода, що тобі довелося все це бачити…

Голос Міна тремтів. Як і його очі. І вони мали на це повне право. На що не мав права Мін — так це на вибачення. Не він зараз повинен був просити вибачення та щось пояснювати, не після того, як Чімін щойно полив його гомофобним брудом з ніг до голови. Усвідомлення приходить надто пізно, коли слова вже не повернеш та не перевернеш у жарт. Пак Чімін, це ти той придурок.

– Мені справді шкода, я одразу хотів вибачитися і все пояснити, але ти не брав слухавку увесь вечір, і я… я зрадів, що ти впорядку, що побачив тебе зараз і… я лише хотів поговорити…

Хах, звісно, звісно ж він хотів лише поговорити, Пак Чімін, твій ідеальний хьон хотів лише все пояснити та вибачитися, спокійно і врівноважено, по-дорослому, як він завжди це робить. І та усмішка, яку твоя спотворена уява сприйняла за насмішливу посмішку, була лише щирим полегшенням, адже Мін Юнгі переймався, чи ти в порядку. Хах, звісно, як він і завжди робить. Завжди переймається про тебе, про твої справи, про твій день в університеті, про твоє самопочуття. Він завжди це робить. Завжди дбає. Просто не так, як тобі б цього хотілось, правда ж? 

– Чіміні … 

Тільки не так, не клич мене так. Чорт.  

 

– Я зрозумію, якщо ти захочеш змінити кімнату, я справді зрозумію. Якщо хочеш, я сам можу подати запит і знайти іншу кімнату, я лише… лише не дивись на мене такими очима… тільки не ти. 

 

Скажи щось. Скажи щось, ідіот. Ну, говори. Говори! 

– ВИБАЧ!

Чорт. А кричати то для чого, Пак Чімін, ти справді ідіот. Ти його заспокоїти чи налякати до смерті хочеш…  

 

– Я, кхм, хьон… Це, ем, я просто, просто не виспався, і не снідав.

Вау. Просто феноменальні виправдання. Достойні твоїх останніх двох клітин. 

– Мені потрібно йти, пара починається.

– Чімін…

Біжи. Біжи, поки ти не сказав ще якоїсь дурні. Чорт, не обертайся. Просто біжи. Не дивись в його очі. Біжи. Не обертайся. Ти жорстокий, ти такий жорстокий, Пак Чімін. Але краще так, ніж сказати ще більше дурні. 

 

Він сам не розумів, чому сказав все це. Чому його двоклітинний мозок вирішив зачепити саме тему сексуальної орієнтації і наговорити таких речей, які б навіть найкваліфікованіший гомофоб ніколи не вимовив, але Пак завжди був особливим. Особливо тупим ідіотом, але аж ніяк не гомофобом. Це було б максимально дивно, коли він вже сам по хлопцях. Але він не настільки тупий, щоб не розуміти, як сильно він все спаскудив, і не настільки ідіот, щоб за це не вибачитися. Питання лише — як, коли і чи вистачить йому сміливості. А якщо не сміливості, то, бодай, совісті.

В голову не лізли жодні знання, після такого викиду адреналіну Чімін почував себе спустошеною лялькою. Але він знав, що не має жодного права себе так почувати, ця пустка терміново повинна була заповнитися зовсім іншими почуттями, почуттями: сорому, провини та розкаяння. Його хьон не заслуговував на таке, не заслуговував на всі ті грязні слова та зневагу. Не заслуговував сцени посеред подвірʼя університету, не заслуговував нехтування та агресії у очах молодшого. І Чімін знав це, і йому було соромно. І разом з тим, йому було нещадно боляче. Боляче знаходитися поруч з хьоном та знати, що він ніколи не дивитиметься на нього так, як дивитиметься на те нестерпне цукрове обличчя. Нудить. Нудить лише від однієї згадки, а вона, як навмисне, виникає у голові Чіміна знову і знову. Йому терміново потрібно зупинитись, йому потрібно кудись себе діти. Нудить. Нестерпно нудить. Вбиральня. Потрібно знайти вбиральню.

Крок за кроком. Коли не бачиш горизонту — потрібно дивитися під ноги. І Чімін дивився, спостерігав за кожним своїм кроком, поки не вперся у заповітні двері. Не дивлячись на різкий запах, яким вже давно прониклись ці стіни, зараз він здавався мʼяким, еліксирним, рятівним. Він вкутував його у свої безпечні обійми, наче як ніхто інший міг зрозуміти, як це — бути небажаним, бути відкинутим, бути непотрібним.
Таким зараз був Чімін, у цій тісній, смердючій, розписаній чорними маркерами кабінці університетської вбиральні. Він вважав, що саме тут йому місце, саме тут його дім. 

Виявилося, кривдити іншу людину ще жахливіше, ніж коли кривдять тебе. Почуття нестерпне, важке, цементуюче. Воно тягне тебе на дно і перекриває кисень. Твої легені скорочуються в агонії і стрімко заповнюються водою. Ти тонеш, повільно і неспокійно — так, як ти заслуговуєш. Ти не маєш права плакати, не маєш права виправдовуватись. Навіть коли так сильно хочеться, хочеться перекласти провину на когось іншого — на хьона. За те, що він надто красивий, надто розумний, надто добрий, надто розуміючий, надто дбайливий. З ним надто весело, надто тепло, надто комфортно, надто безпечно, надто спокійно. За те, що він не бачить, як поруч із ним щодня Чімін вмирає та знову складає себе по шматочках. 

Боляче. Все затерпає. Нехай затерпає. Сидіти незручно. Минуло вже кілька годин, Чімін не знає точно, але він бачить, як через проріз у дверях світло з вікна стає все тьмʼянішим. Будівля здається майже пустою, принаймні на це вказує тиша. Він не знає, що робитиме далі. Він не думав про це. Він не думав. Лише відчував. Відчував, як зсередини його розчиняє кислота по шматочках. Так, а ще він не їв з вчорашнього вечора, та це найменше, що його зараз турбує. Адже якщо бодай краплину привідкрити двері у його свідомість, то її знесе крижаною хвилею, і тоді Чімін остаточно розсиплеться на друзки від найменшого поштовху.

Він не хоче думати, бо знає, про що думатиме. Що йому потрібно звідси врешті вийти і йти до свого гуртожитку. Бо там його чекає хьон. І він хвилюється. Так, він хвилюється. Навіть після тієї отрути, яку на нього виплюнув Пак. Він все одно хвилюється про нього, і він вибачить його. Можливо навіть вже вибачив. А можливо і не ображався взагалі. Це ж його хьон, він завжди думатиме в першу чергу, що це його власна провина. Чімін надто добре його знає. І це жахає, це змушує нутрощі скручуватись у ще щільніший вузол. Адже йому навіть робити нічого не потрібно, його із радістю пробачать, та ще й нагодують найсмачнішою їжею, бо лише по одному його вигляду знатимуть, що він не їв вже цілу добу. І це знання його дражнить, лоскоче зсередини та бʼє під ребра шиповими рукавицями. Бо підсвідомо він бажав, щоб його ненавиділи, щоб в ньому розчарувались, щоб його відштовхнули та прогнали зі свого життя, бо сам він ніколи не зможе. Егоїст. Пак Чімін, ти придурок і егоїст.

Його телефон розрядився ще вчора, один знущальний відсоток перетворився у темний екран рівно в той момент, як він дочитав повідомлення хьона, тому він не може сказати, що він не знав — не знав, не бачив, не був попереджений. Вчора ввечері його ноги самі неслись в кімнату гуртожитку, наче знали, що саме його там чекає, але хотіли дати йому можливість побачити все власними очима, а не здогадками. Щоб він врешті здався, розчарувався, полишив будь-які надії. Але ж ні, не вийшло. Вийшло набагато гірше. 

Він міг піти до Техьона. Він мав одразу піти в його кімнату, навіть якщо довелося б спати на підлозі. Та він не міг, просто не міг дозволити комусь бачити себе в такому стані. А тому віддав увесь свій біль холодній, сирій вулиці. Дощові хмари стали його нічними товаришами, приховуючи його сльози своїми власними. У них був свій особливий звʼязок, лише вони могли розділити біль юнака та кричати замість нього ударами блискавок.

Та рано чи пізно йому доведеться повернутися, він не зможе провести ще одну ніч на твердій, холодній поверхні — без їжі, тепла, та надії. Але не до хьона. Тільки не до нього. Зараз це буде занадто. Надто рано. Він не вибачить собі, якщо хьон побачить його у такому побитому стані і почне носитися біля нього з теплими: їжею, покривалами і словами. Він цього не заслуговує. Більше ні.

 

</3

 

Хосок розходив по кімнаті з кутка у куток, намагаючись скласти суцільну картинку в голові, і заразом вивести Юнгі з себе. Бо його друг і справді чудовий, і Мін його обожнює, проте погляди у нього часто досить радикальні, і золота середина для цього хлопця все одно що угода з дияволом. А тому і зараз він, почувши всю історію, читає свою чергову славнозвісну повчальну лекцію, так, наче Юнгі мала дитина, залишена на поталу суворого світу, без компасу і скибки хліба у руці.

 

– Я взагалі не розумію, що тут роздумувати. І чого ти так печешся про нього постійно? Цей пацан просто тупа одноклітинна істота. Я, звісно, розумію, мордашка в нього симпатична і все таке, але за такі слова її і кулаком підправити можна.

– Відколи ти підтримуєш насилля, я щось пропустив?

– Відтоді, як всякі гомофобні виродки поливають мого друга брудом посеред вулиці.

– Він…

– Що? – перебив одразу ж Хосок, – Вибачився? Пф, досить вже цю пластинку по колу крутити, придурок він, і ніщо його не виправдає. І я б на твоєму місці не вибачався перед ним, а послав одразу куди подалі і за двері з речами виставив.

– Ти не був присутнім…

– От і нехай радіє, що не був, – знову перебив Хосок, – Інакше вже б з синіми румʼянами під очима ходив.

– І все-таки, ти не був присутнім, – спокійно продовжив Юнгі, – І ти його не знаєш. Я впевнений, що щось було не так. Він не був схожим сам на себе, і я дуже сумніваюсь, що він вірив у те, що говорив, хоча і докладав до цього всіх зусиль… – Мін гірко прикусив губу.

– Пф, так, він просто свята невинність. Досить, Юн, досить шукати хороше там, де його немає. І, до речі, про “хороше” — якого дідька ти взагалі знову з Кваном звʼязався? В тебе остаточно мозок поплавило? Скільки ти ще за ним витися збираєшся? 

– Не поплавило. Ми просто вирішили зустрітися і поговорити, поставити всі крапки над “і” та рухатись далі, але все трохи пішло не за планом… 

– Трохи? Не за планом? Як взагалі цей твій “план” виглядав? Про що іще там можна було говорити, одне й те саме по колу… Ви тепер знову разом, чи що?

– Ні.

– Тоді в імʼя якого дідька це все було? Тільки не кажи, що це якась шизофренія по типу “прощального сексу”?

– Ну…

– Та твою ж, Юн, серйозно?

– Я не збираюсь це більше обговорювати. Це моя справа, і я вчинив так, як вважав за потрібне.

– Легше стало? Закляття відпустило?

– Перестань про нього говорити як про якогось злого чаклуна, не приворожував мене ніхто.

– Ага, тебе просто в дитинстві на сходах з рук впустили.

– Думаю, тобі вже час повертатися додому.

– Пф, навіть не намагайся мене спровадити. Якщо цей придурок тут зʼявиться, він спочатку говоритиме зі мною.

– По-перше, перестань називати його придурком. І по-друге, я Цербера не наймав, і охорону також. Сам з усім впораюсь.

– Ага, знаю я, як ти впораєшся. Якщо таке на корені не присікати, то такі як він ніколи не навчаться поваги до інших людей.

– Ти серйозно все драматизуєш.

– А ти применшуєш.

– Хосок. 

– Як так взагалі вийшло, що за рік вашого спільного проживання він про твою орієнтацію ні сном ні духом? Ти ж як довбана відкрита книга.

– Ну, вибач, якось не заходили у нас розмови про те, хто з ким і як трахається. 

– Тут і розмовляти не треба. На один лише твій гот-емо гардероб достатньо поглянути.

– Я сьогодні багато нових речей про тебе дізнаюсь — спочатку підтримка фізичного насилля, а тепер ще й людей по одягу судиш?

– Ти знаєш, що я маю на увазі, не переводи стрілки, я це роблю все одно краще.

– Шкода, що ти так само вправно не можеш перевести себе за поріг моєї кімнати. Тебе Чонгук хіба не чекає?

– Ауч. Не тисни на відкриті рани, Мін Юнгі, це ницо навіть для тебе. Я пожертвував нашим прекрасним побаченням з Гуком лише заради твоєї простацької довбешки, а ти ще й не вдячний.

– Я про це не просив. Ти сам заявився.

– Пф, звісно я заявився, коли це все, про що всі в університеті сьогодні і гуділи. Я ще досі ображений, що ти сам мені про все одразу не розповів.

– Я не проти твоїх образ, просто додам ще одну в ту бездонну скарбничку.

– Я знаю, що ти зараз робиш, але це не спрацює — я все одно залишаюсь тут.

– Як же мені пощастило з другом. Шкода, що Гуку так само не пощастило із хлопцем, – награно співчутливо захитав головою Юнгі.

– Він переживе. 

– Або виставить тебе за двері квартири — але це вже твій вибір.

– Чого ти так за мої відносини печешся? Не тому раптом, що Гук з Техьоном в одній групі навчається і може знати, де твій “дорогоцінний” гомофобний сусід вештається? – і як у безвучне підтвердження здогадці друга, Юнгі лише відвів погляд у бік та прикусив щоку зсередини. – Кажу ж, що ти відкрита книга, Юн.

– Забудь.

– Чого за нього взагалі переживати…  

– Він не залишався минулої ночі у Техьона.

– Що? Чому ти так вирішив, куди йому ще було йти?

– Не знаю, я просто відчуваю це. Така чепурна принцеса як Техьон ніколи б його в такому вигляді зі своєї кімнати не випустила. У нього були синці під очима, весь одяг зімʼятий і з вогкими грязними плямами. І вчора був дощ, і він…

– Досить вже, – перебив Хосок, – ти не можеш цього знати напевне. Досить кожну дрібницю аналізувати, ти не Шерлок Холмс, і не його опікун. Він дорослий пацан, двоклітинний правда, але в змозі за себе рішення приймати. Не важливо, що він робив і де він був чи є зараз. Важливо те, як він себе повів з тобою, перестань зміщувати фокус уваги та виправдовувати його. Я розумію, що тобі складно повірити, що поруч з тобою увесь цей час могла жити настільки обмеженого світосприйняття людина, але може врешті варто привідкрити форточку реальності у своїй голові та подивитися на речі тверезо?

– Я не збираюсь робити жодних висновків поки не поговорю з ним сам, у спокійному середовищі, і без посторонніх очей. Тому прошу тебе ще раз, як друга, йди додому, Хосок-а.

– Ох, мій друг, який же ти наївний… – хлопець зловив на собі скептичний, втомлений погляд і вирішив здатися. – Господи, добре. Звалюю я. Тільки не пронизуй мене своїми пацифіськими променями.

– Дякую.

– Пф. 

 

Він цього не визнає перед Хосоком, чи будь ким іншим, але Юнгі було боляче. Та навіть не зважаючи на важкість у грудях, він все ще не вірив жодному слову молодшого. Його Чімін — милий, радісний, добрий та щирий Пак Чімін, якого він знав, ніколи б не сказав тих речей, ніколи б не образив його, ще й привселюдно. Щось було не так. Він відчував це кістками. І це відчуття скреботіло його череп зсередини, лоскотало ніс і не давало заснути. Він повинен з ним поговорити, повинен його дочекатися. Він не шукатиме його, хоч і хвилюється. Пак не з тих людей, які привертають увагу зникненнями. Він з тих людей, які потребують часу, а потім приходять до тебе самі, із рішуче зібраними кулаками та ледь боязкими очима. 

Та цього ранку, той злий, і водночас розбитий погляд юнака, видавався абсолютно чужим і незнайомим. Юнгі ніколи не бачив свого донсена в такому стані, ніколи не чув, щоб його тендітний, мʼякий голос набирав колючих, гірких тонів і пронизливо, гвалтовно бився у вуха.
А можливо все значно простіше, і Хосок мав рацію. Юнгі не буде вдавати, що життя безневинна дитина і ніколи не приносить жорстоких сюрпризів. Мін не настільки наївний, і не полишений емоцій. Мін спокійний, раціональний та відповідальний. І прямо зараз він відчував відповідальність за донсена, котрий у результаті його дій перебував в очевидно непростому психоемоційному стані та не виходив на звʼязок. Але Мін терпеливий, він чекатиме стільки, скільки потрібно.

Проте, тієї ночі Чімін так і не зʼявився. Знову.

 

</3

 

Він безтямно блукав темною вулицею, молячи мʼязи ніг працювати як належне та не скинути його ненароком в якусь брудну канаву по дорозі. Як не дивно, його не лякала ніч, не лякали вигуки пʼяних людей довкола, не лякала перспектива бути пограбованим, адже можливо тоді хтось би врешті зарядив його телефон і те прокляте смс зникло б з його життя, принаймні, частково — в памʼяті воно житиме ще дуже довго. 

Проте, як за насмішкою долі, і сьогодні його янголи-охоронці відповідально виконували свої обовʼязки, безпечно супроводжуючи його до гуртожитку. 

Пак швидко сховався за стінку, інстинктивно, напевне це найрізкіший рух який він робив за останню добу. З дверей гуртожитку саме виходив Хосок, друг Юнгі. Пак не знав чому він міг там бути так пізно ввечері, та й у нього не було жодних сил це аналізувати. Зараз хлопець намагався уникнути будь-яких лишніх зустрічей, не залежно від того, що вони могли йому принести. Його єдиним завданням та ціллю було дістатися кутових дверей останнього поверху, саме там знаходилася тепла одномісна кімната Техьона, саме вона зараз могла подарувати Паку бодай тимчасове полегшення.

Чімін відчував себе крадієм, пробираючись темними, тихими коридорами та сходами на 5 поверх, боячись використовувати ліфт, в якому він потенційно ризикував опинитися закритим із людиною, до котрої він одночасно всім серцем прагнув та від якої чимдуж тікав. Він тихенько постукав у двері — 3 стуки, пауза і ще один стук. За дверима одразу ж почувся грохіт, певне Техьон знову перевернув свою нещасну кружку, яку він по дурній звичці ставив на самий краєчок журнального столику. Тупіт. Поворот ключа. Скрип дверей.

– Чімін!

Пак зашипів на межі сил та швидко заштовхав друга всередину.

– Будь ласка, тихіше.

– Я буду тихіше, одразу після того, як ти поясниш де ти пропадав, і… – Техьон зупинився на мить, зробив крок назад та критично оглянув друга. – Боже… ну і видок у тебе, ти що — з безхатьками під мостом у бутилочку грав?

– Краще б так… 

– Ходи сюди, – Техьон різко схопив ледь притомного хлопця за руку та відвів у маленьку ванну кімнату. – Душ. Розмови потім, зараз принесу рушник і чистий одяг.

– Дякую, Те.
 

Чімін вперше оглянув своє відображення у дзеркалі — вид у нього і справді був жалюгідний. Шкіра сіра, немов у мерця, темні кола під очима, волосся збите в суху копну. Його улюблена біла сорочка зараз нагадувала тряпку для миття підлоги. Та навіть чорний колір джинсів не вберіг їх від незрозумілих білих плям на колінах. Виглядало так, наче він в калюжі своїх солоних сліз простояв всю ніч, проте, він не проронив жодної, хоч і хотілось нестерпно.

Гаряча вода вкривала чутливу шкіру, пощипуючи та розслабляючи одночасно. Мʼязи його шиї врешті відпустили хребет зі своєї залізної хватки і його голова повисла у повітрі немов безжиттєва, налита свинцем гиря. Як же хотілось, щоб вона просто відвалилась і з гучним звуком розбилась на друзки.

Очі змикались, позбавлене сну тіло прагнуло прямо зараз звалитись на мокру плитку і знайти спокій у царстві Морфея. Та разом з тим, його живіт боляче викручувало, нутрощі розчиняли самі себе, стомившись чекати ласки хлопця закинути всередину бодай шматок хліба. Як і його думки — власне тіло суперечило саме собі, змушуючи звиватися в агонії безвиході. 

Юнак змусив себе вимкнути воду та переставити ноги на теплий килимок, накинувши на волосся рушник і вʼяло втираючи його у тепер вже мʼякі медові пасма. Він натягнув на себе одяг, який ласкаво залишив Техьон на тумбі і ще раз оглянув себе у дзеркало, відпустивши гірку посмішку. 

 

Щойно він відчинив двері в кімнату, його зустріло радісне обличчя Техьона та його простягнута рука.

– Я знаю, що виглядаю жалюгідно, але ж не настільки, щоб самому два метри не пройти, – пробурчав Пак.

– Очевидно, у нас різні уявлення про жалюгідність, – Техьон повів плечима. – Добре, моя принцесо Журбівно, хоч від їжі ти не відмовишся? – хлопець вказав поглядом на маленький журнальний столик із повними тарілками їжі.

– Ти відколи кулінарією зацікавився? – Пак здивовано оглядав вміст тарілок підходячи ближче до столу та вмощуючись на мʼякий килим. 

– Мама нещодавно приїжджала, притарабанила купу всього, в мене навіть місця на це все не було, довелося сусідам роздавати.

– Ох, зрозуміло… – Чімін ліниво потягнувся до паличок та спершу притягнув до себе тарілку рису.

– Ти як? Чи ще зарано питати? 

– А не питати взагалі не варіант? – питання риторичне, але спробувати було варто. – Як бачиш — живий та здоровий.

– З першим погоджуюсь, щодо другого є питання. Я залишив тобі із сотню повідомлень і стільки ж дзвінків. Чому ти вимкнув телефон?

– Він розрядився.

– Ти ж знаєш про чарівний кабель, який до розетки підключається?

– Я, по-твоєму, на радіотехніка схожий, кабелі з собою постійно носити? Зарядне в кімнаті залишилось, – Пак боляче прикусив щоку зсередини. Думка про те, що його з Міном зараз розділяли всього лише два поверхи змушувала холонути все всередині.

– Ти ж розумієш, що рано чи пізно тобі доведеться із ним зустрітися?

– Я обираю пізно.

– Чімін.

– Те, не починай, я все чудово розумію. Мені потрібен час. Мені потрібно подумати і зібратися з силами. Зараз я не знаю, що мені робити. Не знаю, просто не знаю, – голос юнака почав тремтіти.

– Ну-ну, Чім, я розумію, – Техьон шепотів, намагаючись заспокоїти друга.

– Я такий ідіот, Те. Я просто довбаний придурок, – важкий металевий клубок підступав до горла Пака, накопичені емоції щомиті поривалися вирватися на волю та знести все довкола, але він все ще тримався, все ще боровся, не бажаючи впасти в істерику перед другом.

– Чім, все впорядку… ми можемо не говорити про це зараз, якщо тобі важко…

– Ні, Те, це нічого не змінить. Завтра я не прокинусь у реальності, яка викреслить із памʼяті цей день, а я раптом стану порядною, пристойною людиною, яка не поливає інших привселюдно купою лайна, – дихати ставало все важче, горло знову стискали знайомі сталеві руки паніки і очі Чіміна наливалися кровʼю замість сліз.

– Чім… я впевнений, що все не так жахливо, якщо ти поговориш з хьоном…

– Ти не чув мене тоді, – поспішно перебив Пак. – Я сказав стільки всього, і хьон… Йому було боляче, Те, його очі… вони тремтіли, так само як і голос. Я зробив це своїми безсердечними словами, завдав йому болю. Він довіряв мені, і я встромив йому ножа в груди, дивлячись прямо у вічі. І найгірше те, що він одразу почав вибачатися. Він! Він стояв і вибачався переді мною! Наче це він мені сказав всі ті брудні слова. Наче він мою довіру зрадив. Чорт. Я ненавиджу себе, Те. Я просто огидний. Огидний.

– Чшш, тихо-тихо, Чімін-а, все буде добре.

– Не буде. Не буде, Те, він… Вчора… вчора я бачив хьона з ним … Чорт! Це так боляче. Чому це так боляче?!

– Про що ти? Що ти бачив, Чімін?

– Кван… його колишній, хах, чи вже варто сказати, теперішній хлопець. Я бачив їх разом.

– Ох… можливо, ти щось не так зрозумів і…

– Вони трахались, Те, не думаю, що тут можна щось не так зрозуміти.

– Ов…

– І найгірше те, що хьон попередив мене, просив не приходити. Хах, але моє довбане шосте чуття хотіло переконатись, що воно мало рацію, чорт, я сам повернув у замку той довбаний ключ, я сам…

– Ох, Чіміні… мені шкода…

– Якась тупа наївна частка мене вважала, що поки хьон вільний у мене є бодай маленький шанс, хоч він і ніколи не дивився на мене так… Мені хотілось вірити, що одного дня це стане можливим…

– Я знаю, Чім, кожен на твоєму місці думав би так…

– Чорт. Можливо, можливо якби я не був таким довбаним боягузом і бодай якось поговорив з ним про це… Аргх! Чому? Чому я завжди все роблю тільки гірше?

– Чімін-а, ні в кого не має інструкції до тієї чи іншої життєвої ситуації, ніхто не знає як буде краще. 

– Я просто нещасний боягуз. Я просто боявся, що варто хьону бодай на мить запідозрити про мої почуття — він виставить мене за двері. Принаймні, я б не хотів жити поруч з людиною, яка потайки на тебе слину пускає щодня — але це я та людина. Блять, це просто жалюгідно! А тепер я ще й наговорив всіх тих жахливих речей… все ніколи більше не буде як раніше. Мені потрібно зникнути звідси. З цього гуртожитку, університету, міста, країни…

– Чшшш. Все, досить. Це нічого не вирішить. Навіть по той бік півкулі ти себе відчуватимеш жахливо, поки не поговориш з хьоном.

– Ти правий. Краще скинутися в річку.

– Чімін-а! Не змушуй мене бити тебе по голові, щоб всі ці дурощі витрусити.

– Техьон… – ледь чутно простогнав хлопець, – Що мені робити? Я не можу, я просто не можу дивитися йому в очі… 

– Пропоную для початку поїсти і поспати. Думатимеш про це завтра.

– Завтра університет, Техьон… 

– Ти за яким часовим поясом живеш, Чімін-а? Чи тобі мізки вже зовсім відморозило? Завтра субота.

– Ох… справді?

Техьон мовчки підсунув тарілку до друга.

– Їсти і спати, Чімін-а.
 

Сон — це прекрасно — коли ти на нього заслуговуєш. Чімін вважав інакше, як і його совість. Не дивлячись на втому та вгамований голод, сон наче і не думав приходити до нього. Гамірливі думки, немов скажені птахи, клювали його заживо, роздираючи плоть і проникаючи гострими дзьобами у кістки. Ноша розбитого серця та власного ницого вчинку виявилася надто важкою. Чіміну хотілось розчинитися в повітрі, і з життя його хьона, який заслуговував лише найкращого — Чімін був цьому протилежністю. 

Техьон був правий, рано чи пізно Чіміну доведеться поговорити з хьоном, і ця думка приводила його у німий жах. Він не міг уявити, чим обернеться ця зустріч, не міг уявити, як він дивитиметься Юнгі у вічі. І найголовніше, де в біса йому тепер доведеться жити? Його спина не витримає довгої ночівлі на підлозі у кімнаті Техьона, та й друг його навряд чи буде від цього у захваті. Думки про майбутнє виглядали зовсім не втішно та холодили шкіру. Зараз йому особливо не вистачало теплого, пухнастого клубочка під боком. Він міг закластися — Кіт в цей момент насолоджувався його улюбленим, тепер зовсім пустим, ліжком у повній своїй кошачій зухвалості. 

“Можливо, все якось само собою складеться?” одна й та сама думка крутилась у голові хлопця по колу, хоч він і розумів, що це жахлива думка, просочена егоїзмом та боягузтвом. Та нічого кращого поки в голову не приходило. Можливо, йому і справді варто поспати, хоча б трішки, та дати голові перезагрузитися. Хоч кілька годинок, та хоча б одну.

 

</3

 

– Прокидаємося, Принцесо, Ваш сніданок подано.

Енергійний, радісний голос пронизливо стукався у вуха Пака, і цей надмірний оптимізм дратував більше, ніж власний головний біль та сухість у горлі.

– Чімін-а, сонечко встало і тобі час, чи мені штори відкрити, щоб ти повірив?

– Агхх… – пронив розбитий хлопець, – Що ти за друг такий… 

– Вірний, добрий і турботливий? – радісно усміхався Техьон.

– Шумний, жорстокий і дратуючий, – протягнув незадоволений Пак і неохоче відкрив очі.

– Перше попередження, молодий чоловік, на третьому твоє буркотливе обличчя опиниться за дверима цієї кімнати.

– Чудово, тоді у мене є ще одне законне право тебе вилаяти.

– Як же тобі пощастило, що у тебе такий добрий друг, інший би вже цю яєшню тобі за шиворот вкинув, – цокнув язиком Техьон. – Йди вмивай свої безсоромні очі і будемо снідати, сьогодні великий день — день навертання тебе до порядних людей.

– Ага…

 

Тут навіть чарівна паличка не допоможе… 

 

Техьон завжди був мрійником, завжди був оптимістом. Для Пака ж — реальність завжди грала головну роль, ніколи не давала про себе забути та відірвати від себе очей. Завжди нагадувала йому про кожен його недолік та промах. Завжди тримала на повідку і наказувала схилити голову перед своєю могутністю. Чімін її не ненавидів — розумів та безумовно дослухався. Реальність — це єдине, що у нього було, навіть якщо вона не така, якої б йому хотілося. Але реальність завжди обʼєктивна і правдива, завжди прямолінійна, навіть у своїй жорстокості, і Чімін поважав її за це. Вона завжди допомагала йому триматися землі та не залітати надто високо у невідомий, хаотичний небесний простір. Поки він і зовсім не забув, як виглядає небо, а землі ставало недостатньо, і він жадібно занурювався у неї все глибше, по необачності викопуючи свою ж власну могилу: із сорому, провини і боягузтва.

Чімін важко застогнав та піднявся зі свого імпровізованого ліжка, легко похрустуючи кістками хребта. Кожен крок вимагав усієї його концентрації та зібранності, зараз все його тіло мотивував лише заповітний ковток прохолодної води та таблетка від головного болю — тимчасове полегшення, котрого він скромно бажав, хоч і вважав, що не заслуговує навіть на нього. Якби Техьон чув його думки, він би подумав, що його друг надто драматизує та/або потребує термінової психологічної допомоги. І, мабуть, він мав би рацію. 

Чіміну зовсім не хотілось думати, що йому може стати краще, що йому може щось чи хтось допомогти. Не так повинно бути. Він не повинен почувати себе краще. Не тоді, коли від його дій страждають інші. 

Його гострі, отруйні голки завжди спрямовувались лише всередину, він як ніхто інший знав їх терпкість та біль, а тому йому було вдвічі нестерпніше знати, що хтось окрім нього зіткнувся із ними у безпосередній близькості. Він не помітив, як вони проросли крізь шкіру назовні, оголюючи його потворний внутрішній світ, боляче розриваючи тканини власного тіла та атакуючи невинну жертву, вприскуючи у її мʼязи свої токсини. І найгірше те, що в цей момент він відчував полегшення. Його химерна сутність насолоджувалась власним та чужим тонким болем, вперше даючи йому вкусити заборонений солодкий плід помсти, який вже наступної миті розлився терпким гірким присмаком у роті та не покидав його ані на мить опісля. Він ненавидить тимчасові полегшення — після кожного з них слідує довга, болісна розплата.

 

Шматок не ліз у горло, Чімін ліниво дзьобав паличками по яєшні та вкладав по рисині на кінчик язика.

– Та годі тобі, я не настільки погано готую сніданки, – пожартував Техьон, спостерігаючи за відстороненим обличчям друга та його жалюгідними спробами наситити свій обезсилений організм.

– Апетиту немає, – пробурмотів Чімін.

– Є чи нема — а їсти треба. 

– ТеТе… – невпевнено почав хлопець, – Можна… можна сьогодні також залишитись у тебе?

– Можна, звісно, але як саме довго ти плануєш уникати Юнгі-хьона?

Пак нервово проковтнув слину, одне лише імʼя старшого змушувало його язик наливатися холодним металом. 

– Я… ем, я не впевнений. Просто… зараз я точно не готовий.

– І розмовляти ти про це також не готовий?

– Ні, – швидко відрізав Пак. – Не зараз, будь ласка, – вже лагідніше взмолився юнак.

– Ох, Чімін-а… – співчутливо видихнув Техьон. – Добре, тоді сьогодні кіно-марафон?

– Було б непогано.

 

“Було б непогано” — це не та відповідь, яка крутилась на язику Пака. Але та, що влаштує його друга і не змусить його дивитися на нього таким співчутливим поглядом — він його не заслуговував.

 

</3

 

Здається, минуло вже кілька годин, Чімін точно не знає. Але, здається, вони вже дивилися четвертий за рахунком фільм, Чімін не впевнений, не вдавалось слідкувати за сюжетом жодного із них. Він не вміє відволікатися. Навіть коли його погляд здається пустим, таким, про який люди часто кажуть: “Він знову літає у хмарах” — насправді Чімін занурюється все глибше під землю. Його тіло вʼязне у мокрому піску змішаному зі щільним ґрунтом, що здавлює ребра. Хоч з часом він і навчився дихати короткими, боязкими вдихами, і в голові більше не паморочилось як вперше, та все ж, організм продовжував страждати від недостатньої кількості кисню, тканини його органів впевнено та вірно відмирали.

 

– …Чімін?

– А?

– Я кажу, чаю хочеш? В мене саме залишилось два шматочки маминого фірмового кексу з горіхами.

– А… так, було б непогано.

– Тоді я миттю.

 

Техьон радісно підскочив із ліжка, ледь не перевернувши ноутбук, що стояв на краю столику перед ними, та помчався до маленького куточку, що в його кімнаті відігравав роль імпровізованої кухні.

“Було б непогано”, здається, це стає новою липкою фразою у Паковому «Поводь себе нормально» наборі. Він вглядався у енергійну тінь друга, що швидко пересувалась по білій стіні навпроти та важко видихнув: тепер це його життя?

 

Чімін почув короткий сигнал і побачив як телефон Техьона засвітився новим повідомленням.

– Те, тобі написали.

– Що? А, то напевне Сахі, знову про домашку запитує… Задовбали, невже не можна хоч раз не вибігати одразу після закінчення пари і записати завдання. Ні, для чого, коли є такий чудовий староста, – невдоволено бурмотів хлопець. – В мене, можливо, справи важливіші є, ніж їм по сто разів одне й те саме відписувати.

– О, так, ти завжди неймовірно зайнятий спогляданням мультивсесвітів перед закритими очима.

– Пф, той що? Моє діло, як мені свій власний час використовувати, – фиркнув хлопець. – Відпиши їй, що вся інформація є в загальному чаті, у прикріпленому повідомленні. Спеціально ж для них створив! – злився хлопець, вкладаючи пакетики з чаєм у кружки.

– Добре-добре, цього разу я прийму на себе цю щоденну важку ношу відповідальності старости групи, раз вже ти такий гостинний господар.

– От-от, хоч якась користь з тебе буде, – гордовито посміхнувся Техьон.

 

Пак ліниво підчепив пальцями телефон друга та розблокував екран, хлопці давно обмінялися кодами доступів до своїх пристроїв, у безпекових цілях, як завжди наголошував Техьон, адже вірним друзям нема чого приховувати. Чи все ж є?

Мабуть, Техьон, не дивлячись на всю свою показову байдужість, і справді був хорошим старостою та дуже добре знав свою групу. Адже, як він і передбачав, повідомлення надійшло від дівчини на імʼя Сахі, і вона справді запитувала про домашнє завдання з економіки. А тому, слідуючи вказівкам друга, Чімін швидко набрав повідомлення у відповідь та вийшов із діалогу, та вже збирався відкинути телефон, коли йому в очі впала стрічка нещодавніх діалогів, серед яких яскраво виділялося лише одне імʼя, від якого всередині все захолонуло. Чімін вже вдруге порушував особисті кордони близької людини, та цікавість була надто нестерпною. Із тремтячим пальцем, він відкрив зловісну стрічку повідомлень та завмер, вкотре вкриваючись холодним потом.

> Привіт, Техьон. Вибач, що пишу так раптово. І ти не забовʼязаний відповідати, я лише хотів запитати, можливо ти знаєш де Чімін? З ним все гаразд? 

> Привіт, Юнгі-хьон. Він тут, все впорядку. 

> Добре.  

  > І, будь-ласка, не кажи йому, що я писав. 

> Звісно, хьон, я розумію. 

> Дякую, Те. 

 

– Чімін? – до гучно пульсуючих від гарячої крові вух хлопця доносився стривожений голос друга. – Все добре?

 

Раптом Пак підскочив з ліжка та понісся до дверей, мало не збивши Техьона із двома чашками гарячого чаю в руках.

 

– Хей! Ти куди? Що сталося?

– Ти… ти переписувався з ним… ти… – Чімін говорив зі збитим диханням, похапки натягуючи кеди.

– Що? Ти про що? – не міг зрозуміти Техьон і, відкладаючи чашки на столик, помітив свій телефон із відкритим діалогом. – Фак, чорт. Ти не так зрозумів, зачекай.

Хлопець підбіг до друга із панікою в очах.

– Ти не мав права казати йому, ти не… ти не міг… – Чімін невіряче бігав очима по простору перед собою.

– Вибач… Він просто хвилювався, і я хотів…

Здається, хлопця накривала істерика, адже на словах друга він надривисто розсміявся, немов виплескуючи залишки своєї душі та здорового глузду.

– Він хвилювався, хах, звісно він хвилювався, він завжди… завжди хвилюється, хах. І тепер він знає, що я тут. Він знає, він знає, він знає… – невпинно повторював хлопець із шаленими очима.

 

Йому потрібно було забиратися звідси. Терміново, негайно. Тікати чимдуж і чимдалі. Не зупиняючись та не обертаючись. Він задихався, в цьому забитому кутку між дверима та наляканим другом — він задихався. Хлопець шпарко розвернувся та відкрив двері, не даючи змоги затримати себе ані словом, ані рукою. Чімін біг по коридору, нісся по сходах донизу, не бачачи нікого і нічого довкола, він перебігав вулицю та біг на межі своїх можливостей, немов тікаючи від розпеченої лави, що підступала все ближче до його пʼят. В нього не було жодних думок чи планів, перед очима було лише одне слово — біжи. 

І він біг, не зважаючи на ненормальне серцебиття та збите дихання, не зважаючи на сигнали машин чи людей. Він всеціло віддав керування та відповідальність за своє життя у руки — ніг. Неважливо куди вони його заведуть та що з ним буде далі. Повисла загроза будь-якої миті зустрітися із двома темними сонцями — була набагато нестерпнішою за страх смерті. 

 

– Факфакфакфак! Який же я дурень, як я міг забути про це?!

Техьон швидко схопив телефон і набрав потрібний номер, нервово ходячи з кутка в куток, та замість гудків, він почув лише знайомий рингтон позаду себе.

– Чорт! Він ще й телефон залишив! 

Хлопець швидко зібрався та вискочив за двері, він спустився на ліфті, нервово тарабанячи пальцями по спинках телефонів у кожній руці і хутко вибіг у двір. Очікувано, і примарного сліду від Чіміна не залишилось.

– Та що ж за срань! І куди він пішов взагалі, – хлопець бігав очима у різні боки та вирішив піти у парк поруч, сподіваючись, що друг направився туди.

 

Та після двадцяти хвилин невдалих пошуків, Техьону довелося змиритися із гіркою думкою про те, що йому навряд чи вдасться знайти друга, а тому він вирішив повернутися назад до гуртожитку, сподіваючись, що Чімін все ж повернеться туди хоча б на ніч. Можливо, йому просто потрібен був час, щоб емоції вщухли.

 

Із неспокійним серцем, Техьон переступив поріг знайомої будівлі та направився до ліфту, і коли його дверцята відчинилися, перед його очима виникло інше бліде обличчя.

– Ох, Юнгі-хьон, хей… 

– Привіт, ти з прогулянки?

– Ем… не зовсім, – ніяково потирав шию хлопець.

– Щось трапилось? – непокоївся старший, бачачи понурий настрій хлопця.

– Ні… ем, тобто, це складно… – вагався Техьон.

– Це якось повʼязано з Чіміном?

Юнак лише відвів погляд у бік та стиснув губи. Йому хотілось, дуже хотілось поділитися зі старшим, але він також не хотів знову зрадити довіру друга. Хоча, якщо від цього залежало життя цього самого гарячкового друга, тоді, можливо, він і в змозі нести ношу такої зради.

– Техьон, скажи мені правду, – наполягав Мін.

– Хьон, я… просто Чімін випадково побачив… побачив наш діалог, і… і він запанікував, я думаю, – юнак важко видихнув. – Я не знаю де він, хьон. Він просто вибіг, навіть телефон не взяв. Я весь парк оббігав, не знаю куди він міг іще піти, йому більше нікуди йти, хьон… 

– Зрозуміло, – Мін нервово стиснув руки в кулаки. – Йди в свою кімнату, Те, можливо, він повернеться.

– Але що як…

– Я пройдусь до університету, – перебив старший, – Раптом він подався туди.

– Хьон, ти впевнений? Чімін, він… він може…

– Просто залиш це на мене, – знову обірвав юнака Мін. – І напиши мені, якщо він повернеться.

– Ох… добре. Дякую, хьон!

 

Нічого не відповівши, Мін направився до виходу із будівлі. Він не хотів здаватися грубим, але слів подяки він аж ніяк не заслуговував. Зрештою, це через нього Чімін вкотре подався навтьоки та розчинився у холодному вечорі без сліду. Юнгі картав себе за свою слабкість, він не повинен був писати Техьону, не повинен був шукати молодшого, але тривожні думки і провина зʼїдали його заживо, не даючи змоги дихати спокійно. Йому важливо було знати, що молодший у теплі та безпеці, що з ним все гаразд. І все було гаразд, поки Юнгі знову не ткнув пальцем у цю вибухову суміш, що пронизувала тонкі вени хлопця. 

Міна не хвилювало, або можливо лише краплину, що насправді думав про нього молодший, все чого він хотів, щоб той був у безпеці — цілий і неушкоджений. Він ніколи не вибачить собі, якщо з ним щось трапиться. Якщо з його голови впаде бодай одна шовкова волосина, якщо його тепла усмішка та мелодійний сміх зникнуть назавжди. Він був готовий провести на ногах всю ніч, безтямно блукаючи темними вулицями, він не заспокоїться, поки не знатиме, що з ним все в порядку.

Легше сказати, ніж зробити. Минуло три години. Холодний вітер наполегливо проникав крізь прорізи у чорних джинсах Міна та морозив шкіру. Молодшого не було ані на терені університету, ані довкола нього; парки та вулиці ставали дедалі пустішими і моторошнішими. Повідомлення від Техьона досі не надходило, і це аж ніяк не додавало оптимізму. Чімін завжди був емоційним та впертим, але Юнгі завжди знав, що зробити, щоб згасити цей безконтрольний вогонь. Проте зараз, зараз він був повністю розгубленим. Пак видавався наляканим, загнаним у куток звіром, котрий був готовим на все, щоб втекти від загрози. І вперше цією загрозою виявився сам Юнгі, котрий зараз невпинно шукав із ним зустрічі, не знаючи, чим це може обернутися, але знаючи, що він докладе всіх зусиль, щоб повернути Чіміна у стіни гуртожитку.

 

Із кишені куртки доносилась тиха мелодія, яка в цій тривожній тиші видавалась жахливо гучною. Мін швидко витягнув телефон, сподіваючись побачити на екрані імʼя Техьона, та, на жаль, на екрані висвітилось зовсім інше імʼя.

– Добрий вечір, мій любий друже, – промовив веселий, і, швидше за все, пʼяний голос. – Все ще насолоджуєшся своєю самотністю?

– Привіт, Хос, мені зараз не до цього, поговоримо завтра, ок?

– Хей-хей-хей, не так швидко, не смій скидати мій дзвінок.

Мін важко видихнув та потер пальцями перенісся.

– Чого ти хотів?

– Хм, у мене тут є цінна і дуже вже цікава інформація, але мені не подобається твоє роздратоване ставлення, тому я навіть не знаю, чи варто нею ділитися, чи ні… – розмірковував уголос Хосок.

– Ця інформація не може почекати до завтра? Ти хіба не повинен зараз відробляти своє вчорашнє пропущене побачення з Гуком?

– Так я от, такий молодець — два діла одночасно роблю, – заливисто розсміявся хлопець. – Ми з Гукі саме в клубі, відводимо душу та бедра, так би мовити.

– Ага, давай обійдемося без подробиць, – закотив очі Мін. – То ти просто похизуватися дзвониш?

– Ну, це одна із причин, але є і інша, варта мільйона вон. Правда, якщо ти продовжиш нехтувати моїм чудовим настроєм і добротою серця, то я залишу її лише для себе і можливо навіть зроблю щось, про що потім не пошкодую, – в нетерпінні загиготів Хосок.

– Мене не цікавлять твої нові схибленості.

– Ти знаєш, де зараз твій дорогий гомофобний сусідонька вештається?

– Що? – у роті Юнгі миттю пересохло.

– Бо я знаю.

– Що ти знаєш? – Мін похапки проковтнув слину, мʼязи його горла боляче скорочувались.

– О, то тобі раптом цікаво стало? Можливо тоді ввічливіше перепитаєш?

– Хосок, в мене немає часу на ці тупі ігри. Де Чімін?

– Ох, боже, які ми грізні, і все через цього шкета…

– Хосок. 

– Ой, та добре, тобі пощастило, що я в прекрасному настрої. Тебе місцезнаходження якої саме частини його тіла цікавить: ноги, руки чи тулубу? – веселився хлопець.

– Що за дурню ти верзеш?

– Добре, якщо ти залишаєш вибір за мною, тоді я обираю язик — бо я впевнений, що ще хвилину тому, бачив язик Чіміна у роті якогось гарячого добродія. І, скажу відверто, — як на гомофоба, твій сусід цілується досить гаряче, – Хосок знову залився сміхом, смакуючи беззвучне спантеличення друга через динамік телефону.

– Ясно, дай трубку Чонгуку, я скажу, щоб він терміново відвіз тебе у відділення екстреної допомоги, прокапати від алкогольної інтоксикації.

– Пфф, і оце твоя вдячність? Я тобі щойно абсолютно безкоштовно надав таку безцінну інформацію, а ти з мене глузуєш?

– Мене не цікавлять твої пʼяні вигадки.

– Ааа, то ось воно як, якщо я в клубі, і можливо трішки випив, то вже недостойний безцінної довіри власного найкращого друга? Ти розбиваєш моє серце…

– Це все, що ти хотів?

– Юн, – Хосок зробив паузу, – Я не жартував. 

Мін боляче стиснув щелепу, зараз він точно міг сказати, що голос Хосока звучав твердо та впевнено, і це змушувало його заклякнути на місці.

– Він прямо тут, в кількох метрах, на танцполі, очевидно пʼяний в дрова і в обнімку з якимось незрозумілим типом. Хочеш, картинку скину? – хмикнув Хосок.

 

Не дивлячись на холодний вечір, дихання спирало від розпеченого повітря у грудях, яке швидко нагрівала кипуча кров у жилах Міна. Він не повірить. Ні за що не повірить. Ані словам, ані картинкам — ні за що, ніколи. Це просто неможливо. Неможливо. 
 

– Юн? Ти тут?

– Назва.

– Що?

– Яка назва клубу?

– Ти серйозно?

– Назва.

У Міна не було сил чи повітря на інші додаткові слова. Він повинен був пересвідчитися у всьому сам. Він повинен був знати, чути, бачити все на власні очі. Він повинен був бути там прямо зараз, він повинен був побачити його — побачити його .

 

</3

 

Чімін більше не відчував ніг, здавалося, вони німіли із кожним наступним кроком. Він не знав як довго він біг, і уявлення не мав, де знаходився. Він схилився на невисокі перила посеред пішохідного мостику, намагаючись привести дихання до норми. Це місце здавалось зовсім незнайомим і не особливо привітним. Він дурень, що навіть не схопив із собою телефону, та, можливо, це було на краще, так у нього не буде спокуси подзвонити Техьону і попросити забрати його. Він був сам, як він цього і хотів — та що з того? Він все ще відчував себе потворно, безпомічно, безсило. Добре, що разом із безсиллям зникає і відчуття страху, адже інакше Чімін би злякався чоловіка, який раптом підійшов до нього із проханням підкурити.

– Я не курю.

– Хм? Справді? Що ж, це добре для тебе, і не дуже для мене.

– Можливо, тоді це Ваш знак кинути? – байдуже відповів Чімін.

– Хах, якби тільки доля посилала мені такі чарівні знаки раніше, можливо я б і кинув вже давно.

 

Чімін мовчав, зацукрований голос незнайомця не дратував — йому було байдуже, його більше нічого не хвилювало.

 

– Хей, з тобою все в гаразд? – раптом поцікавився чоловік. – Виглядаєш не дуже. Я маю на увазі емоційно, обличчя в тебе звісно янгольське.

З ним загравали, Чімін це напевне знав. Він лише сподівався, що все це не закінчиться якоюсь сумною звідкою вечірніх новин, його батьки не переживуть такого.

– Все в порядку, просто робив невеличку вечірню пробіжку.

– Хмм, – незнайомець відхилився назад і оглянув хлопця з ніг до голови, – вперше бачу бігуна в обтягуючих джинсах, це новий тренд?

– Хтось бігає з тягарцями на ногах, а я надаю перевагу джинсам.

– Люблять же люди ускладнювати собі життя.

– Ага.
 

Повисла напружена тиша, або, можливо, це лише для Чіміна вона була напруженою, оскільки його відчуття врешті потроху почали приходити до тями і сигналити йому, як прямо зараз незнайомець пропікав його обличчя та тіло своїми очима.

 

– Я тут саме йшов до бару, ну, знаєш, втопити важкі думки алкоголем і можливо знайти хорошого співрозмовника на вечір, не хочеш приєднатися? Мені здається, тобі б не завадило трохи відволіктися, і мені не доведеться співрозмовника шукати, – усміхнувся чоловік.

– Не розумію, як можна було зробити висновок, що з мене вийде хороший співрозмовник.

– Ну, ти виглядаєш хорошим, і наче розмовляєш, все сходиться.

– Ви не так вже й багато від цього життя очікуєте, правда?

– Можливо, але не думаю, що це погано. Чим вищі очікування — тим болючіше потім падати.

Чімін гірко зітхнув та закусив щоку зсередини, йому б таку філософію, можливо тоді він би не опинився в ситуації, в якій він зараз знаходився.

– То що? Не проти скласти мені компанію? Випивка за мій рахунок, звісно.

 

Пропозиція, очевидно, була заманливою, оскільки це все, чого зараз йому хотілося — напитися до втрати свідомості і сподіватися, що на ранок він втратить ще й памʼять, або не прокинеться взагалі. Чімін вперше повернув голову до незнайомця, швидко його оглянувши, на вигляд йому було років 30, охайний, доглянутий, і з красивою, ненавʼязливою усмішкою. Він не здавався небезпечним, але Чімін більше не довіряв першому враженню. За першим враженням Юнгі йому також не видавався небезпечним — поки юнак повністю не розчинився в його безкрайніх чорних очах. Чорт, лише від однієї згадки про Міна його дурне серце знову боляче стискається та підганяє язик до імпульсивної відповіді. Пак Чімін, який же ти ідіот.

***

В клубі було тісно, шумно і гаряче — те, що потрібно його замерзлій шкірі і незмовкаючим думкам. Вони присіли біля бару, оглядаючи пляшки із різною випивкою. Пак уявлення не мав, що всі ті написи на етикетках означали та скільки нулів було у їх цінах, йому сказали про це не перейматися, і Чімін вирішив прислухатись. Йому замовили коктейль, він виглядав наче якась солодка кава з вершками та яскравою посипкою. Напевне, він і справді не схожий на завзятого випиваку та поціновувача міцних напоїв, на відміну від його супутника, що вальяжно покачував склянкою віскі у руці.

– Ти досі не назвав мені свого імені, – раптом сказав незнайомець.

– Як і Ви мені свого.

– Сехюн. І можна на ти, я наполягаю.

– Ох, окей… мене звати Чімін.

– Хм, тоді за чудовий вечір у хорошій компанії, Чімін, – він легко усміхнувся та простягнув свою склянку до юнака.
 

Не дивлячись на всю зовнішню цукрову невинність, коктейль виявився досить міцним, хоч його і врівноважувала солодкість. Алкоголь швидко просяк у кров та блискавично розносився по всьому організму, даруючи приємне розслаблення та легкість. Як не дивно, Чімін не відчував небезпеки чи тривоги, йому було спокійно і легко, і це відчуття приємно вкривало його свідомість мʼяким покривалом, спонукаючи жадібно робити все нові і нові ковтки, аж поки напій не закінчився. 

 

– Можливо, не варто так налягати одразу? Повір мені, головний біль зранку буде нестерпний.

– Мене не особливо хвилюють наслідки, я починаю звикати, що мої дії викликають лише один головний біль. І ми наче прийшли сюди напиватися?

– Хм, ну що ж, я від своїх слів не відмовляюсь, – губи Сехюна розтягнулись у лукавій посмішці.

Більше Чіміну не доводилося турбуватися про стрімко порожнілі склянки, нові коктейлі, немов за помахом чарівної палички, самі виникали у його руці, щойно попередній закінчувався. Сехюн виявився хорошим та обхідливим співрозмовником, або, можливо, таке враження було продиктоване алкоголем у крові юнака.

 

– Можна запитати?

– Звісно, тобі можна все, – усміхнувся чоловік. 

– Ти казав, що прийшов сюди заливати важкі думки, щось трапилось?

– Хммм, – задумався Сехюн, – нічого оригінального, невзаємне кохання…

– Он як…

– А ти? Чому ти зараз проводиш вечір у компанії незнайомця, напиваючись до втрати свідомості?

– Хах, то ось як це виглядає зі сторони… Нічого оригінального — невзаємне кохання, – Чімін гірко усміхнувся.

– Мм, невже і таким як ти відмовляють?

– Таким як я?

– Прекрасним бігунам в обтягуючих джинсах, – Сехюн пронизливо вдивлявся у очі юнака.

– Тобі дуже сподобалися мої джинси, чи не так? – Чімін легко прикусив нижню губу, не відводячи очей від чоловіка.

– І я впевнений, мені б ще більше сподобалось те, що під ними, – посміхнувся Сехюн насолоджуючись легким спантеличенням в очах хлопця. – Потанцюємо?

– А-ем… так, давай, – Пак розгублено бігав поглядом по обличчю навпроти.

Хлопець намагався піднятися самостійно, але випитий алкоголь одразу нагадав про себе і він мало не полетів на землю, натомість впавши у сильні руки навпроти.

– Обережніше, мій пʼяний принц, – солодко прошепотів голос над вухом Пака, і не даючи йому від себе відскочити, Сехюн міцно схопив хлопця за руку, ведучи на танцпол.
 

Музика гучно вдаряла у вуха, оглушуючи всі думки та ніяковість. Ця тіснота та жар від тіл довкола розганяли алкоголь по тілу Пака ще швидше, згодом і зовсім плавлячи його свідомість. Більше він не думав — він відчував. Кожен важкий біт та доторки чужих рук, які кожної миті ставали все сміливішими та зухвалішими. Тепер йому було все одно, він не хотів це зупиняти, не хотів знову занурюватися у важкі почуття, все це буде завтра, і кожен день опісля. А зараз, у цей вечір, він не хотів бути собою, він хотів віддатися моменту та забути все, що його турбувало. 

Все було наче в тумані, його тіло мʼякшало та пливло, він відчував себе пустою лялькою — він хотів нею бути, він думав, що заслуговував нею бути. Він не помітив, коли чужі губи стали сміливо досліджувати шкіру його шиї та контури челюсті, аж поки не піднялися до губ. Спершу сухий і обережний поцілунок стрімко переріс у мокрий і зухвалий. Він не був неприємним, але й приємним його було важко назвати. Здавалося, разом зі здоровим глуздом, алкоголь змусив заніміти ще й всі сенсорні відчуття юнака. Але якщо окрім отруйних голок його потворна сутність могла приносити комусь хоч краплину насолоди — він був не проти, навіть в цьому він егоїст. І нехай, нехай. Він втомився переконувати себе у протилежному — він просто ниций егоїст. 

Різкі, наполегливі руки дозволяли собі все більше та часом боляче стискали шкіру крізь одяг. Мокрі губи розтягувались у самовдоволеній посмішці та шепотіли у вухо різні вульгарні речі, що змушували хлопця нервово ковтати слину, а серце раптом злякано стискатися. Ще трохи, і він справді перестане належати собі. Ще трохи, і з ним і справді можуть зробити, що завгодно. Хіба ж він не цього хотів? Хіба ж він не хотів бути лише слухняною, пустою лялькою? Тоді чому зараз до його горла підступає цей холодний, металевий клубок? Чому його все стрімкіше переповнює відчуття жаху та відчаю? 

Здавалося, на його тілі більше не залишилося жодного місця, яке б зухвало не обмацали та не стиснули. Його міцно притискали до себе, обмежуючи рухи та дихання. Повітря. Йому критично не вистачало повітря, він злякано відштовхнув сильне тіло навпроти та важко задихав, з усіх сил намагаючись триматись на ногах.

– Хей, ти в порядку? Ми можемо повернутися до бару.

– Я-я… – голос Чіміна тремтів. – Тут душно…

– Хочеш на вулицю?

– Т-так, вулиця, – хлопець ковтав слова і збито дихав.

– Хей, тихо-тихо, маленький, давай я краще викличу таксі, м? Ти ж поїдеш зі мною, солодкий?

– Щ-що? Куди?

– До мене, звісно. Але, якщо хочеш, можна і до тебе, я не буду проти, – губи Сехюна розтягнулися у мокрій посмішці.

– Н-ні, стій, я не… я-я не можу, ні… 

 

Виявляється, мозок Чіміна лише зараз почав подавати мінімальні ознаки життя та вмикати правильні реакції. Він відчував, як із кожною миттю його все стрімкіше охоплює паніка, світ довкола стискався до однієї точки, а потім різко відпружинював та роздувався до гігантських масштабів, віддаляючи всі предмети та людей довкола. Він відчув, як його запʼястя міцно схопила чужа рука і це запустило нову хвилю паніки, викликаючи ще більш бурхливу реакцію. Він намагався вирвати руку, висмикуючи її з грубої долоні чоловіка, але той лише стискав сильніше, намагаючись заспокоїти хлопця.

– В-відпусти, я-я не можу, не можу, т-ти не він, я не можу, не можу, відпусти мене, – без упину повторював нажаханий юнак.

– Ей, малий, ну ти чого, я ж нормально себе поводив, не змушуй мене це змінювати, – процідив крізь зуби чоловік.
 

– Він же попросив відпустити, – почувся низький, сталевий голос позаду.

 

Спина Пака врізалась у прохолодне, міцне тіло і його миттю огорнув знайомий деревний, заспокійливий запах.

 

– Чувак, у нас все ок, хлопець просто трохи перебрав.

– Це я бачу, – Юнгі опустив погляд на тремтливе каштанове волосся, що колихалось від частого серцебиття юнака, який закамʼянів та не наважувався обернутись, міцно притискаючись спиною до грудей старшого.

– Слухай, давай не будемо влаштовувати пустих драматичних сцен.

– Давай, тільки для початку — руку його відпусти.

 

Чімін міг поклястися — він зійшов з розуму, інакше як пояснити вібрації, що розходилися по всій його спині від низького баритону, який гудів із грудей його хьона позаду. Можливо, він помер, або був жорстоко проклятий і тепер йому довіку ввижатиметься Юнгі, де б він не був. Та навіть це прокляття було надто солодким, щоб від нього відмовлятись. 

 

– Я відпущу, щойно ти від нього відійдеш і звалиш туди, звідки прийшов.

– Не думаю, що можу це зробити. Чімін, – старший раптом звернувся до завмерлого юнака, – ти хочеш залишитися з ним?

 

Затуманений мозок хлопця лише через декілька секунд зміг обробити отримане запитання та боязко похитати головою у запереченні.

– Ну, здається, у нас є відповідь, – Мін підняв погляд від голови юнака до роздратованих очей навпроти. – Повторюю ще раз — руку відпустив.

– Чорт, ти знаєш його? – чоловік пропалював Чіміна поглядом. – Якого дідька взагалі… – він розлючено пирхнув і врешті розімкнув пальці, випускаючи запʼястя хлопця зі своєї руки. 

– От і прекрасно, а тепер ходімо, – Юнгі звернувся до молодшого і мʼяко стиснув його плече своєю рукою.

– Ей! Ти не можеш його просто так забрати. Чімін, якого біса? Ти мене просто на випивку розвів, чи що?

– Ти тут єдиний, хто намагався когось розвести. І якщо не хочеш зайвих проблем, звали по-хорошому. Або наступного разу, перш ніж споювати інших, запитуй спочатку їх паспорт, а ще краще, одразу зістрибни з мосту, придурок.

– Щ-що..? Він же… він же… твою ж! – чоловік міцно стиснув щелепу та розгнівано пирхнув.

Мін більше не став продовжувати цю пусту розмову та, лагідно приобнявши нажаханого, побілілого хлопця, проводив його крізь натовп, намагаючись якнайшвидше вивести його із цього задушливого приміщення на вулицю.

Чімін не дихав, не кліпав та не піднімав очей вище підлоги. Це сон, примарний сон, або він впав у кому, що було б не так вже й погано. Це не може відбуватися насправді, просто не може. Людина, від якої він так відчайдушно тікав, зараз знаходилась прямо тут, поруч, рятуючи його зі сталевих лап власних дурощів. Здається, йому погано. Здається, його нудить. Здається, він зараз точно втратить свідомість, якщо терміново не вдихне свіжого повітря. І, немов чуючи його відчайдушні молитви, двері до спасіння милосердно відчиняються і холодне повітря огортає його розпечену шкіру своїми тісними, колючими обіймами.
Юнгі проводить його кілька кроків убік від дверей і хлопець безсило валиться на коліна. Напевне, завтра у нього зʼявляться синці, що служитимуть кількатижневим нагадуванням про його дурість. Нехай нагадують.  

 

– Ей-ей, ну, – непокоївся старший, присідаючи навпочіпки біля хлопця, – ти як? Хей, Чімін-а, поглянь на мене.

Юнак трусився та збито дихав. Він ні за що не зможе підняти погляд, ні, тільки не так. Тільки не так.

– Чіміні, скажи бодай слово, – лагідно молив Юнгі, не в силах спостерігати за тендітною фігурою хлопця, що одночасно потрушувалась від емоцій та холоду.

– Я-я… вибач, я не можу, н-не можу… 

– Що, що саме ти не можеш, Чіміні?

– Будь ласка, не змушуй, н-не змушуй мене, я не можу дивитися тобі в очі… – голос Чіміна тремтів, він благав з останніх сил.

– Ну-ну, все гаразд, все в порядку, ти не забовʼязаний робити цього, чуєш?

Хлопець ледь кивнув головою у підтвердження.

– Просто дихай, Чімін-а, вдих-видих, все добре, ти в безпеці, – лагідно, тихо промовляв старший, намагаючись заспокоїти хлопця. – Зараз я викличу таксі. Я буду прямо тут, і потім ми поїдемо додому, гаразд?

 

Дім. Таке коротке і багатозначне слово. Чи міг Чімін назвати їх скромну кімнату в гуртожитку своїм домом? Він ніколи раніше не думав про це. Але він відчував, що для нього домом могло стати будь-яке місце, де б знаходився Юнгі, навіть цей темний закуток з пошарпаним, холодним асфальтом.

Він знову коротко кивнув головою, не в силах сперечатися чи куди-небудь тікати. Ще лише цього разу, всього лише одного разу він прийме допомогу та турботу свого хьона. Лише цього разу він тихо прийме теплу куртку, яку на нього накине Юнгі. Лише цього разу він дозволить своєму чолу обезсилено впасти у плече старшого та вдихнути його пʼянкий запах. Він так цього хоче, завжди хотітиме. Він безнадійний. Так безнадійно закоханий у свого хьона.

Юнгі відчував, як вогкий лоб торкається його плеча, а гаряче дихання пропалює шкіру крізь тонкий светр. Він віддав би усе, щоб молодший почував себе краще, щоб не тремтів від страху та не розбивав коліна об твердий, холодний асфальт. Можливо, йому варто було тоді піднятися на пʼятий поверх, а не писати те боягузливе смс. Можливо, йому варто було бути зухвалішим і не чекати, поки Чімін наважиться на розмову сам. А можливо, йому просто не потрібно було нічого робити та не цікавитись взагалі. Або ж ні, можливо, взагалі не можна було нічого вдіяти, і від нього нічого не залежало від самого початку.

– Х-хьон… – серед тиші раптом пролунав тремтливий голос юнака.

– Так?

– Ти ж знаєш, що я законно вже можу вживати алкоголь?

– Знаю, просто він мудак, і це був найшвидший спосіб його здихатися.

 

Чімін відпустив здавлений смішок і нервово проковтнув слину. Його хьон найкращий. Він не зможе, просто не зможе без нього.
 

За спиною Юнгі почувся звук двигуна і на мить їх темний куток залило світлом фар, оголюючи розмиту реальність, якій Чімін, вперше в своєму житті, не смів довіряти.

– Давай обережно підніматися, – Юнгі прочистив горло та ледь відхилився. Впевнившись, що Чімін не завалюється вперед корпусом, він піднявся на ноги та подав обидві руки молодшому. – Хапайся, я підтягну тебе.

Чімін повільно підвів погляд до відкритих долоней перед собою та боязко потягнувся до них своїми руками. Юнгі міцно стиснув маленькі ручки та обережно потягнув хлопця догори. Він мовчки провів похитуючогося юнака до машини та всадив на заднє сидіння, швидко оббігши машину довкола та вказуючи водію їх адресу. Мін сів поруч, легко підсунувшись до хлопця. Вони врешті рушили і Чімін відпустив рваний видих, чи то полегшення, чи то напруження. Знаходитись у замкненому просторі так близько до того, від кого в тебе вже рік рве дах та серце — було поза межею можливостей виснаженого хлопця. І Юнгі не полегшував йому завдання, турботливо пропонуючи його втомленій голові своє плече. Чорт, це нестерпно. Але він не зможе себе зупинити, його тіло все зробить за нього. Лагідно вкладе голову на мʼяке плече та втомлено прикриє повіки, вкотре вдихаючи заспокійливий, теплий аромат дерева та гіркого шоколаду. Нагрітий салон авто і куртка старшого повільно заколисували його та змушували голову щоразу звалюватися з плеча, зсуваючись все нижче по грудях Міна. Чорт, якщо могутня сила алкоголю спрацює як потрібно, і Чімін завтра не згадає нічого із того, що сьогодні відбулося, то бодай зараз він використає всі можливі шанси та віддасться своїм наполегливим бажанням. 

Хлопець відсунувся трохи вбік та вже за мить мʼяко вклав голову на коліна старшому. Якщо прямо зараз на нього накричать чи вдарять по голові — він не буде пручатися. Але якщо, навіть із жалю, його не відштовхуватимуть і це його єдиний шанс заснути на колінах у хьона — воно того варте. 

Та всупереч його найсміливішим мріям, через декілька довгих секунд він відчуває, як на його бік лагідно вкладають руку та заспокійливо погладжують великим пальцем. Якщо він все-таки у комі і йому до кінця днів доведеться провести час на лікарняному ліжку з такими снами — він вперто вважатиме себе найщасливішою людиною у світі.

Юнгі ніжно вдивлявся у попелясто-каштанову потилицю хлопця, що мʼяко тиснувся щокою до його стегон та ганяв розпечене повітря по замерзлій шкірі його оголених колін. Він боявся поворушитися чи навіть дихати. Чімін вперше себе так поводив. Він був таким вразливим та відкритим, чимось схожим на їх кота, що інколи так само застрибував на коліна старшого, поки він сидів за столом занурений у навчання. Він не хотів його налякати, але прагнув огорнути комфортом та ласкою, тому обережно вклав руку на бік хлопця, сподіваючись, що це його трішки заспокоїть. І Чімін не був проти, лише міцніше притиснувся до нього та вперся тендітними пальчиками руки у його стегно. Дихання хлопця врешті повністю повернулося до норми і він перестав труситися. Юнгі тихенько видихнув з полегшенням та відвів погляд до вікна, мовчазно вдивляючись у пейзаж нічного міста. Чімін був поруч, він був у безпеці — і це було найголовніше.

 

***

 

– Чіміні, – лагідно покликав хрипкий голос, – Ми приїхали.
 

Старший обережно погладжував плече юнака, пробуджуючи його. Чімін поволі привідкрив очі, легко позіхнувши. Він неохоче припіднявся, спершись на руки та поглянув через вікно, де у всій своїй містичній, вечірній красі постала знайома будівля рідного гуртожитку.
 

– Посиди тут секунду, я зараз допоможу тобі піднятися, – Юнгі швидко вискочив з машини та підійшов до дверей Чіміна, обережно відчинивши їх та простягнувши вперед руки. – Все як минулого разу, окей?
 

Чімін її не бачив, все ще не сміючи підіймати очей, але міг закластися, що обличчя старшого в цей момент прикрашала його улюблена тепла усмішка. Хлопець втомлено потягнувся до великих, теплих долоней, які одразу ж мʼяко підхопили його  та допомогли підвестися на ноги. Він ненавидів свою слабкість та безпомічність, але зараз, без посторонньої допомоги, він в будь-який момент ризикував знову опинитися колінами на жорсткому асфальті. І старший це розумів, обережно притримуючи його та повільно ведучи у бік дверей гуртожитку. Вони врешті опинилися всередині і безпроблемно дісталися ліфту — як же добре, що він у них є, для Пака забіг сходами у такому стані став би просто нездоланним.

 

Щойно Мін провернув ключ у замку їх кімнати і відчинив двері, на них, із жалібними криками, кинулось маленьке незадоволене створіння, яке залишили без їжі та компанії на цілих 5 годин!

– Ох, чорт, я про тебе геть забув, зараз тебе погодуємо, тільки не кричи, – бурмотів Мін, фіксуючи Чіміна біля стінки, поки він закривав двері.

– Хееей, Кіта, – лагідно промовив юнак, миттєво сповзаючи по стінці та погладжуючи пухнастого. 

 

Молодший легко удосконалив імʼя тваринки, вважаючи неприпустимим такий поверхневий підхід Юнгі до називання домашнього улюбленця. І спершу Мін пручався, та вже згодом перестав звертати на це увагу, інколи лише тихо усміхаючись про себе, чуючи як плинний, ніжний голос звертається до пухнастого.

 

Мін спостерігав, як щаслива тваринка ніжно ластиться до руки хлопця і не зміг стримати теплої усмішки.

– Думаю, тобі варто спершу вмитися та перевдягнутися і потім лягати спати.

– А-ем, так, – Чімін виринув на мить зі свого марення.

Юнгі знову допоміг йому підвестися і провів до ванної кімнати, увімкнувши світло. Ще за мить, він підніс йому його домашній одяг, який непорушно лежав на ліжку, як Пак його і залишив.

– Далі впораєшся сам?

– Т-так, звісно.

– Добре, якщо щось потрібно — гукай. А я поки погодую цього маленького панікера.

– Так, дякую, хьон… 

– Без проблем, – Мін мʼяко усміхнувся та закрив дверцята, залишаючи хлопця наодинці.

Чімін намагався стримуватися перед старшим, але його ноги ледве тримали його свинцеве тіло; хотілося розплистися по поверхні ванної плитки та більше ніколи з неї не підводитися. Юнак вʼяло потягнувся до металевого кранику та прокрутив його у руці. Тепла вода та мило приємно огортали його суху шкіру, легко її пощипуючи. Він сполоснув обличчя та оглянув себе у дзеркало: вогкі пасма липли до лоба, краплини води ліниво стікали по румʼяних щоках та червоних губах. Про реальність його спогадів жорстоко нагадувала маленька ранка на кінчику язика — під час одного з поцілунків, Сехюн досить сильно вкусив його, але на той момент Чімін не відчував навіть пронизливого болю, що лише зараз, немов безжальна морозна хвиля огорнула його очі, змушуючи їх ледь защипати від сліз.

 

Чорт. Я такий придурок. Якби… якщо б не хьон, він міг би… я міг би…  

 

Хлопець відчував, як його груди знову важко здіймаються, а поверхню його легень вкриває шаром крижаного металу. Він не знав, скільки він так простояв, але очевидно достатньо, щоб Юнгі почав хвилюватися, а тому він чує обережний, тихий стук у двері та лагідний голос за ними.

– Чімін? Все гаразд?

– А-м, я, так, я зараз… – хлопець швидко витер обличчя рушником, разом з тим стираючи маленькі сльозинки, які вперше за цих два нестерпно довгих дня і ночі зʼявилися на його очах.
 

Вже за пʼять хвилин, завершивши всі свої вечірні процедури та переодягнувшись,  юнак відчинив дверцята, одразу ж зустрівшись зі стурбованим обличчям свого хьона. Він завмер на мить, не очікуючи побачити перед собою очі, яких так довго уникав, і різко відвів погляд до ніг, легко похитнувшись на місці.

– Хей, все добре? – Юнгі притримав хлопця за плече, стурбовано вглядаючись у його нервове обличчя.

– Т-так, все нормально…

– Тоді давай лягати, тобі потрібно відпочити.

Хлопця знову ніжно супроводжували та допомогли вкластися у ліжко. І щойно його ослаблене тіло опинилося під теплою ковдрою — до нього відразу ж заскочив Кіта, який наполегливо тіснився до грудей хлопця і вдоволено муркотів.

– Він сумував за тобою… – тихо промовив старший, присівши поруч на підлогу. – Спав на твоєму ліжку, навіть не дивився в мій бік, невдячне створіння… – невдоволено пробурмотів Мін, скоса поглядаючи на щасливого кота.

– Хмм, справді? Мені здається, він просто був радий, що у його розпорядженні було ціле ліжко, – тихо промовив Чімін, ледь погладжуючи пухнастого.

– Ні, він просто любить тебе більше, а про мене згадує, лише коли миска пуста.

– Хьон, ти ж знаєш, що це не так, – легко усміхнувся хлопець, не втримавшись від мило надутих щік старшого.

Лише тепер, спостерігаючи за тим, як тендітна рука Чіміна ніжно пестить кота, Юнгі вперше впало в очі почервоніле запʼястя юнака, і він інстинктивно міцно стиснув щелепу.

– Треба було-таки врізати по тупій пиці того виродка.

– Щ-що? Про що ти? – не зрозумів хлопець.

– Твоє запʼястя, той придурок зробив тобі боляче.
 

Чімін опустив погляд на свою руку і нарешті зрозумів, про що говорив Юнгі. Насправді, ані тоді, ані зараз він не відчував болю — він керувався лише відчуттями страху та паніки. Проте, очевидно, його і справді тримали досить сильно, адже широкий червоний слід на його тонкому запʼясті раптом почав ледь пульсувати і поколювати. Так працює стан шоку — коли спочатку ти не відчуваєш нічого, виділений адреналін ховає від тебе відчуття болю та дає сили на спротив. Але зараз, коли Чімін врешті опинився у знайомому, безпечному середовищі — його раптом накрило хвилею больових відчуттів та емоцій, даючи знати і про укус на язиці, і про синець на запʼясті, і про непомірне відчуття сорому. Світ перед його очима все ще здавався розмитою плямою після тієї невідомої кількості коктейлів, що він випив, тому він не одразу помітив, як його очі почали заливатись солоною рідиною та розмивати все довкола ще більше.

– Ну-ну, тихо, Чіміні, вибач, я не хотів нагадувати тобі про це, – Юнгі миттю піднявся на коліна та нахилився до хлопця, заспокійливо шепочучи. – Все добре, тепер все добре. 

– Я-я, вибач, хьон, я… – язик юнака заплітався, не слухався його. Та він і сам не розумів, що хотів сказати і за що саме вибачався — приводів назбиралось надто багато.

– Все в порядку, тобі не потрібно зараз нічого говорити. Ти втомлений, багато всього відбулося, але давай просто заспокоїмось і спробуємо заснути, добре?

– Х-хьон, я-я, я такий жахливий, я просто жахлива, жалюгідна людина, – хлопець часто дихав та намагався проковтнути вʼязку слину, що застрягла у його горлі.

– Чшшш, ти не жахливий, Чіміні, не кажи так, – Юнгі обережно потягнувся рукою до обличчя юнака і приклав долоню до його щоки, погладжуючи великим пальцем гарячу скулу.

– Ні, я-я, я просто огидний, я не повинен був, я не знаю чому я…

– Чіміні, ти ні в чому не винний, не смій звинувачувати та обзивати себе.

– Х-хьон, я, я не знаю, не знаю що б я… Якби ти не прийшов, я міг би… – здавалося, легені хлопця були на межі гіпервентиляції і коту така різка зміна атмосфери зовсім не сподобалась, а тому він швидко чкурнув з ліжка, залишаючи по собі лише теплу пустку.

– Чшшш, все добре, Чіміні, чуєш мене? Зараз ти тут, ти не один, тобі нічого не загрожує. Поглянь довкола: ти у своєму ліжку, відчуваєш теплу ковдру на своїй шкірі? Стіни довкола — це твоя кімната, твоя приліжкова тумба і книги на ній, склянка води, все це зараз тут. Ти в безпеці.  

 

Юнгі ніжно стирав сльози зі щік молодшого та заспокійливо шепотів, намагаючись зосередити увагу хлопця на своєму голосі. І, здається, це працювало, бо юнак по-троху починав вирівнювати дихання, і його очі перестали бігати із кутка в куток у шаленому темпі, натомість все плавніше переводячи свій погляд на предмети, на які вказував Мін. 

 

– Тобі зараз нічого не загрожує, ти це розумієш? Кивни головою, якщо так.
 

Чімін мʼяко хитнув головою, намагаючись перевести погляд на розмите обличчя старшого. Лише зараз він усвідомив, наскільки близько знаходився Мін: стоячи на колінах та згорбившись над ним, поки обидві прохолодні долоні огортали його палаючі щоки. Він не заслуговував на це, він просто жалюгідний. Через нього хьону зараз доводиться возитися з ним замість того, щоб бачити десятий сон.

– Вибач, в-вибач, хьон, через мене ти…

– Все в порядку, Чімін-а, перестань вибачатися. Я лише хочу, щоб ти почував себе краще, мені все одно на все інше.

– Але… але чому хьон, я… після того як я…

– Ти мене слухаєш, але не чуєш — мені все одно на все інше. Ми можемо обговорити це завтра, коли ти краще себе почуватимеш. Тільки не змушуй мене зранку дивитися на твоє пусте ліжко. У мене лише це одне прохання, будь ласка, не зникай так більше, добре?
 

Чімін знову мовчки кивне головою, щиро сподіваючись, що він стримає свою обіцянку. Він не хоче завдавати болю та зраджувати довіру хьона, не хоче боягузливо тікати. Він винен йому бодай це, бодай не тікати від розмови та вибачитись як належить. А поки, він егоїстично насолоджуватиметься увагою, на котру не заслуговує; на ніжні турботливі руки, що заспокійливо погладжують шкіру його обличчя. Він справді егоїст — але ним так приємно бути. 

 

Серце Міна розривалось, бачити молодшого в такому стані виявилося нестерпно боляче, наче він проживав те кожне терпке почуття разом із ним. Він волів забрати всі важкі емоції та спогади цього тендітного юнака і проживати їх самому, замість нього. Чімін не заслуговував такого. Так, він вчинив по-дурному, керуючись гострими емоціями, а не головою, та Мін ніколи не посмів би йому цим дорікати. Адже завдяки своїй емоційності він і був тим, ким він є: яскравим, радісним хлопцем; добрим і чутливим; цікавим та творчим. Зрештою, у кожної медалі завжди є дві сторони — i Мін не хотів би виправляти жодну із них. 

Можливо, Юнгі і справді надто наївний, але він не вважає це своїм недоліком, швидше, раціональною часткою. Адже це так просто — сприймати людей такими, якими вони є. Не прикрашати їх та не ідеалізувати. Бути повністю свідомим того, що ніхто не ідеальний і на кожну так звану “позитивну” рису, завжди знайдеться “негативна”. Це лише частина людської сутності. Частина і його сутності також. І якщо інші його бачення називають наївністю — нехай буде так, це лише одне із тисячі інших слів у словнику. 

А зараз, він хотів лише одного — щоб виснажений хлопець вирівняв дихання та зміг врешті добре виспатися. Він сидітиме із ним скільки потрібно, не думаючи про власний сон. Він відчуває за нього відповідальність? Так, однозначно. І ще щось окрім неї, але він не посміє про це думати, не смітиме ускладнювати все ще більше. Він хоче лише одного — щоб з ним все було добре.

 

</3

 

Доволі очікувано, ранок для Чіміна почався із жахливого головного болю та лоскотливого відчуття у носі — Кіта знову ластився до нього та лоскотав своєю шерстю. Хлопець поморщив перенісся та поволі відкрив очі зустрічаючи знайому стелю. 

 

Доброго ранку, стеля. 

 

Його звичний ритуал привітання, щоб не відчувати себе самотнім — стеля була його німою подругою впродовж цілого року, вона розуміла кожен його наповнений радістю чи болем погляд.

– Доброго ранку, – почувся знайомий ранковий, хрипкий голос. – Я залишив тобі напій від похмілля на тумбі, краще випити одразу.

 

Чімін різко повернув голову, надто різко, ауч, не роби так більше, і поглянув спочатку на шиплячу склянку, а потім на бадьорого Юнгі, очевидно, він не спав вже якийсь час. 

 

– Д-дякую… – невпевнено промовив молодший, намагаючись зібратися з думками.

– Техьон заходив годину тому, він приніс твій рюкзак і телефон.

– Ох… він знав, що я тут?

– Я написав йому вчора, він хвилювався, Чіміні.

– Так, здогадуюсь… – хлопець присоромлено відвів погляд, і чому він змушує всіх довкола хвилюватися. – Дякую, хьон…

– Все в порядку. Добре, я лише хотів дочекатися, поки ти прокинешся, але зараз я відійду на хвилин 20, у нас з продуктами все сумно, потрібно в магазин заскочити, окей?

– Так, звісно…

– Вибач, не встиг про це подумати раніше.

– Ні-ні, все в порядку, хьон.

– Хей… – Мін сумнівався, – І дочекайся мене, гаразд?

 

Чімін підвів погляд на старшого, було в його очах щось, що змушувало все всередині неприємно скручуватись та заливатися гіркотою — в них була щира надія, приправлена болем та тугою. Хлопець лише мʼяко кивне у відповідь, не в змозі вимовити ані слова, і йому одразу ж тепло усміхнуться у відповідь, ще раз уважно оглядаючи, немов про всяк випадок намагаючись запамʼятати кожну деталь його обличчя, якщо воно раптом все-таки зникне по поверненню.

Чімін відчував, йому не довіряли — і мали на це повне право.

Щойно старший поспіхом зник за дверима, Чімін обережно піднявся на ліктях і потягнувся рукою до склянки на приліжковій тумбі. Хлопець жадібно ковтав солодкувату воду і вже за 10 секунд гучно відставив склянку назад на тумбу, від пронизливого звуку Кіта під його боком підскочив на свої чотири та перелякано оглядався по боках.

– Ох, вибач… не хотів тебе налякати, – Пак мʼяко погладжував кота, намагаючись його заспокоїти. – Чорт, та що зі мною не так… – тихо простогнав хлопець і поволі піднявся з ліжка.

Кожен обережний крок віддавав гучним болем у його скронях та потилиці, всього кілька метрів розділяли його від заповітної ванної кімнати, але і вони виявилися неабияким випробуванням на ранок похмілля. Чорт, це в цей момент люди зазвичай зарікаються не пити ніколи більше? Тому що зараз Пак був готовий підписатися під кожним словом.
Вся ранкова рутина переросла у справжню каторгу, а зубна щітка раптом, здавалося, важила більше за пʼяти кілограмову гантелю. Хлопець нагадував побитого мерця: із сірою шкірою, вмʼятинами від подушки на обличчі та розпухлими від сліз очима. Чорт, точно, вчора він плакав перед хьоном. Як жалюгідно. Він повинен був тримати себе в руках, натомість його постійно тримали руки старшого, який не відходив від нього ані на мить та супроводжував його пʼяне тіло на кожному кроці. 

Так, Пака і справді обділили доброю вдачею, адже замість теплих обіймів раптової амнезії — на ранок його голову зустріли лише колючі обійми головного болю. Чімін памʼятав, памʼятав все в найменших подробицях. І ці спогади накривали його безжальними гострими хвилями. Про що він лише думав? Невже його здоровий глузд невідворотньо атрофувався і залишив його на поталу дурості? І найгірше те, що хьон став свідком цих жахаючих дегенеративних процесів в його мозку. Чорт, а що саме він бачив? Невже… невже хьон бачив як він цілувався з тим придурком? Чорт. Чорт! Пак же абсолютно нічого не знає! Як хьон взагалі там опинився? Що саме він бачив? Що він тепер про нього думає? Мабуть, він його зневажає. Він точно його зневажає. Пак себе зневажає — і кожен повинен.

І чому він завжди так майстерно ускладнює власне життя? Невже було недостатньо нерозділеної закоханості та тих жахливих слів, які він наговорив хьону посеред подвірʼя університету? Пак Чімін — ти ідіот.

Хлопець знесилено виповз за двері вбиральні і підійшов до шафи, ліниво перебираючи свій одяг, він швидко натягнув темно-сині джинси та світлу футболку і повернувся до ліжка, акуратно заправляючи його покривалом. Хлопець підхопив свій телефон зі столу та сів посередині ліжка, розблоковуючи екран. Він повинен був написати Техьону, бодай щось, бодай одне коротке слово, але його пальці лише боягузливо тремтіли над екраном. Він поговорить з ним, обовʼязково поговорить з ним сьогодні. Та спершу, спершу він повинен був поговорити з Юнгі. І ця думка до смерті його лякала. Він уявлення не мав, що повинен сказати та з чого повинен почати. Жодне потрібне слово не зʼявлялось в його голові, все довкола лише гуло та шуміло, немов його закрили всередині двигуна літака. 

 

Та шум миттю обірвався, щойно двері кімнати відчинилися і в них зʼявилося тепле обличчя хьона. Більше часу на роздуми не було. Тепер хлопець діяв згідно базовим інстинктам та звичкам. Не думаючи та забуваючи про нестерпний головний біль, він зіскочив з ліжка та підлетів до старшого, намагаючись відібрати у нього один із важких пакетів.

– Хей-хей, все в порядку, Чімін-а.

– Хьон, давай я допоможу, тобі ж важко.

– Все добре, просто посидь спокійно, окей? Тобі все ще потрібно відпочити, а я швидко щось приготую.

– Але, хьон… – хлопець піймав на собі наполегливий погляд та здався. – Добре…

– От і молодець, – задоволено усміхнувся Мін. – Як щодо яєчних тостів і салату?

– Звучить смачно, – трішки збадьорився юнак.

– Тоді вирішено, дай мені ще 15 хвилин.

Мін швидко порозкладав покупки в їх маленький холодильник, і, прихопивши лише потрібні продукти, вирушив до загальної кухні на поверсі. Він швидко поставив пательню розігріватися та розбив кілька яєць у миску, збиваючи їх виделкою. Юнгі пересувався по кухні немов якась фея Вінкс, окрилений знанням того, що Чімін нікуди не зник і спокійно дочекався його повернення. Із німецькою пунктуальністю, вже за 15 обіцяних хвилин Мін постукав у двері кімнати ногою, тримаючи у руках піднос із тарілками та двома маленькими чашечками гарячого чаю.

Чімін знову різко підскочив з місця та відкрив дверцята.
– Ох, хьон, виглядає чудово! – хлопець майже встиг забути, як прекрасно готує його хьон, але пряний аромат та апетитний вигляд такого, здавалось би, простого сніданку, швидко йому про це нагадав та змусив все всередині залитися теплом.

– Радий, що подобається, – Юнгі обережно виставляв тарілки на їх невеличкий столик, усміхнувшись про себе від такої завзятої реакції хлопця.

 

Чімін присів на стілець навпроти старшого, нервово переминаючи руки між собою. Все видавалось таким як і раніше, але він знав, що тепер все зовсім по-іншому.

 

– Хей, Чімін-а, – Мін помітив раптом занепокоєний вираз обличчя юнака, – Не думай ні про що зараз, добре? Давай просто поснідаємо, тобі потрібно відновити сили.

– А, т-так, звісно, хьон, – хлопець невпевнено потягнувся до виделки.

Юнгі завжди дбав про нього, завжди ставив його самопочуття на перше місце. Чорт, і чому такі добрі наміри так боляче стискають його серце? Невже він безнадійно та невиліковно хворий? Невже ці почуття ніколи не пройдуть і він назавжди застрягне у цьому холодному, мокрому піску, який щодня затягуватиме його все глибше і глибше, аж поки він не задихнеться? 

Тарілки швидко спорожніли, і чашка чаю повільно холонула в руці, поки хлопець намагався розтягувати кожен ковток, не наважуючись на слова, котрі липли до стінок горла та вперто відмовлялися виходити назовні. Аж поки тривога невідворотнього не досягла максимальної позначки, різко пробивши скляну шкалу та зі шквалом вирвалась на волю.

– ВИБАЧ! – голос юнака досяг пронизливих високих ноток, які мало не спровокували у старшого передчасний серцевий напад. – Хьон, я… те що я сказав тоді… за ті слова… я не знаю, не знаю чому я наговорив все це… я просто, просто йолоп. Мені так шкода… ти, ти не заслуговував цього, і я-я…

 

Від раптового сплеску емоцій хлопець не помітив, як все його тіло почало потрушувати і він мало не ламав собі пальці на руках, жорстоко їх перекручуючи між собою, але це не міг не помітити Мін, і тому вже через секунду присунувся ближче, обережно торкаючись рук юнака довгими пальцями. Чімін на мить здригнувся і одразу ж закляк, важко дихаючи.

– Чіміні, хей, все добре, – ласкавий, тихий голос промовляв до нього, старший повільно та обережно розʼєднував пальці хлопця, приємно стискаючи їх між своїми.

– Хьон… я не хотів, я справді не хотів. Всі ті жахливі, отруйні слова, я вимовив їх тобі прямо в обличчя, я підвищив на тебе голос, і всі довкола це бачили. Якби я міг… мені так шкода, хьон… 

– Я знаю, знаю, все в порядку, я не серджусь на тебе, Чімін-а.

– Але-але чому… я не мав жодного права так себе поводити, і я був такий жорстокий. Ти повинен, повинен бути злим на мене! Ти повинен ненавидіти мене після цього! Чому-чому ти… чому… – Чімін знову задихався, знову не міг контролювати себе. Чорт, він навіть вибачитися нормально не може, він просто безнадійний.

– Шшш, тихо-тихо, я не злюсь і не ненавиджу тебе, Чіміні, ніколи не зможу. Не буду приховувати, спершу мені було неприємно, і трохи боляче. Але я лише хотів зрозуміти, чому… Хотів поговорити в спокійних обставинах, хотів дати тобі час і зачекати, коли ти будеш готовий до цієї розмови. Але не знати де ти виявилося набагато складніше і я не втримався, написав Техьону, мені шкода, я не хотів тебе відлякнути.

– Ні-ні-ні! Не смій вибачатися переді мною! Чорт, хьон… чому ти… чому ти завжди…

– Тому що мені не все одно і я переймаюсь про тебе.
 

Чімін тихо простогнав та завів голову догори. Це просто нестерпно. Його хьон нестерпний. Як він може прямо у вічі казати йому такі заповітні слова та навіть гадки не мати, як це впливає на нього. Не розуміти, що його дружня турбота змушує серце юнака прямо тут і зараз болісно стискатися та відмирати. Так, звісно Юнгі не повинен нести за це жодної відповідальності. Чімін сам обрав цей шлях та вірно по ньому крокує — крокує назустріч смертельній вирві.

 

– Чіміні, я лише хотів знати… знати чи ти справді так думаєш… Ті слова… я не віритиму в них, поки ти сам не скажеш, що ти дійсно мав на увазі все те, про що говорив.

– Ні… я… ні, я не думаю так, хьон. Я не знаю чому… Я просто не очікував… не очікував побачити тебе і… Чорт, я знаю, знаю, що це не моя справа. Я лише… ти мені… 

 

Не смій, Пак Чімін, замовчи! Не смій зізнаватися йому ось так! 

 

– Вибач, мені справді шкода, що ти побачив все це, я… 

– Ні, ти не винен в цьому, хьон… Ти попереджував мене, і я просто… просто вирішив проігнорувати.

– Чому? 

 

Таке коротке та просте питання — якби ж у Чіміна на нього була така ж коротка і проста відповідь. І можливо вона у нього є, та він ні за що не озвучить цих слів. Просто не зможе.
 

– Я не знаю, я просто розізлився, що ти написав так раптово, і мій гаманець залишився у кімнаті… Чорт, це так тупо, я такий ідіот.

 

Це правда, Пак Чімін, ти ідіот. 

 

– Ні, ти правий, я повинен був попередити раніше, все просто склалось трохи неочікувано… І потім ти так швидко гупнув дверима і втік… Я хотів наздогнати тебе, зателефонувати, але твій номер був недоступний і я не знав, що думати… 

 

Звісно я швидко гупнув дверима, чорт, не щодня тобі ненавмисне розбивають серце, хьон. Той гуп був звуком мого розбитого серця, хьон… 

Чіміну хотілось прямо зараз безпомічно закричати та кинутися в сльози. Все так абсурдно і по-дурному, і це змушувало кожен нерв у його тілі звиватися у безперервній агонії.

 

– Чіміні, хей, послухай мене. Хьону справді шкода. Мені шкода, що ти дізнався про все таким чином… Мабуть, я повинен був сказати про це раніше…

 

Хах, наскільки він, цікаво, здивується, якщо дізнається, що для мене це, в біса, ніяка не новина. Який же я придурок. 

– Все гаразд, хьон. Це справді не моя справа. Це твоє особисте життя, і мене не повинно хвилювати як і з ким ти зустрічаєшся.

Якби ж тільки мене це і справді не хвилювало. 

 

– Ну, ми не те щоб зустрічаємось… Довга історія, просто так вийшло.

– Тобто… тобто він не твій хлопець, хьон?

– Ем, загалом ні, – Мін раптом занервував, розмовляти про це з Чіміном було надто незвично та дивно.

 

Що? Якого біса? І що це означає? Чорт, тупе серце, і чому ти хапаєшся за кожну примарну можливість. 

 

– З-зрозуміло… – ледве вичавив із себе Пак.

– Ти… то ти не хочеш змінити кімнату? – обережно поцікавився Мін.

– Ні.

 

Вітаю, Пак Чімін, щойно ти офіційно підтвердив своє титуловане звання мазохіста. 

 

– А ти, хьон, ти хочеш, щоб я жив у іншому місці?

– Що? Ні, звісно ні.

– Навіть після всього, що я сказав? І після вчорашнього дня?

– Ми ж наче все щойно обговорили, чому ти думаєш, що вчорашній день повинен щось змінити?

– Я-я… просто вчора я поводився так жалюгідно і нікчемно… якщо ти зневажатимеш мене за це, я…

– Чімін-а, перестань говорити нісенітниці. Ти не зробив нічого поганого.

– Х-хьон… можна дізнатись?

– Що саме?

– Як ти знайшов мене?

– А, ти про це… Хосок з Гуком були там вчора, вони сказали, що бачили тебе… – Мін занервував на мить, обмірковуючи свої слова. – І я… я просто непокоївся і вирішив приїхати.

– Ох… вони були там… – хлопець нервово зітнув губи. – Х-хьон… що саме ти бачив? Перед тим як… як підійшов тоді… 

– Я просто побачив як цей придурок схопив тебе за руку, щойно я переступив поріг, і вже не надто задумувався про подальші дії, одразу направився у ваш бік.

– Ось як… – хлопець нервово проковтнув слину, він звісно радів тому факту, що старший не бачив його морально-етичне падіння у всій красі, але це означало, що йому доведеться приховувати всі деталі, адже він ніяк не був готовим обговорювати це із ним.

– Чіміні, все добре? 

– Так… 

– Тоді… тоді це означає, що між нами все також добре? 

– Я не знаю… я дуже б цього хотів, хьон… Просто… мені справді соромно через все це, і ти хвилювався через мене, возився зі мною, як з дитиною…

– Не думай про це, Чімін-а, це все не важливо.

Здається, Чімін тільки зараз усвідомив, що увесь цей час старший тримав його руки у своїх та ніжно їх погладжував, намагаючись заспокоїти. Чорт, невже до цього можна так легко звикнути? Чи всі його сенсорні відчуття знову відключилися? Ні, він просто не смів звертати на це уваги, бо щойно це усвідомлення зʼявилось у його голові — все тіло почало горіти і легко посіпуватися. Це так жорстоко, його хьон такий жорстокий.

 

– Я-я… гм, добре, тоді все в порядку, – хлопець намагався зібрати свої думки до купи.

– Я радий це чути, – Юнгі тепло усміхнувся, зазираючи юнаку прямо у вічі.

На кілька секунд між ними запанувала тиша. Чімін, немов прикований, не міг відірвати погляду від гіпнотизуючих чорних очей навпроти, його пульс стрімко зростав і він боявся, що Мін зможе відчути це через його шкіру. Хлопця врятував лише короткий сигнал його телефону, що сповістив про вхідне повідомлення, і він різко відвів погляд, намагаючись прийти до тями. Юнгі обережно відпустив руки юнака та випростався.

– Я, гм, я віднесу посуд на кухню.

– А, т-так, дякую, хьон… все було дуже смачно…

– Не перехвалюй мене, це просто яєчний тост, Чімін-а.

– Це не важливо, твоя їжа завжди найкраща, – хлопець підвів погляд на старшого, що здивовано дивився на нього у відповідь.

– Кхм, дякую, Чіміні, – Юнгі мʼяко усміхнувся та вже за мить розчинився із посудом за дверима кімнати.

Ох, чорт, такими темпами я довго не протримаюсь на цій землі. 

 

Хлопець важко зітхнув та підійшов до своєї приліжкової тумби, підхопивши з неї телефон. Техьон запитував про його самопочуття — але його не вкладеш у жодний набір букв. Йому потрібно було його побачити, прямо зараз, негайно. Чімін не міг знести думки, що невдовзі він знову може опинитися у замкненому просторі поруч з хьоном. Він не тікає — просто виграє час. 

Він погладив Кіту та покинув стіни кімнати, любʼязно залишивши хьону записку, що відлучиться ненадовго, побачитися з Техьоном. Тепер він робитиме все правильно, він сподівається. 

 

</3

 

Три стуки, пауза, стук. Знову знайомий удар чашки об підлогу та гупіт. 

– Хеееей! Чімін-а!

– Привіт, ТеТе.

– Заходь-заходь швидше.

Чіміна майже що втягнули руками та ногами, немов щупальцями, всередину та всадили на ліжко.

– Виглядаєш наче непогано, це тішить!

– Так… наче, – Чімін ніяково усміхнувся. – Вибач, що втік вчора… це було… я не знаю, що це було. Якщо чесно, мені здається, я зовсім їду дахом… 

– Хм, заперечити важко, але якщо тобі від цього стане трішки краще — я не ображаюсь, – сяюче усміхався Техьон.

– Так, однозначно гора з плечей… – саркастично промовив Чімін.

– Я заходив зранку, ти ще спав.

– Так, знаю, хьон сказав… 

– Ох, я такий щасливий, що він знайшов тебе, я вже не знав, що думати. І я навіть не збираюсь вибачатися за те, що сказав йому, – хмикнув Техьон.

– Все в порядку, Те… Це я, надто гостро відреагував, і я не повинен був дивитися у твої особисті повідомлення, вибач…

– Це також правда, вибачення прийняті. Але я не про повідомлення. Коли я вибіг за тобою вчора, то зустрів хьона. Напевне він одразу зрозумів, що щось не так і мені довелось все розповісти. Він навіть не вагався, одразу пішов шукати тебе, Чімін-а.

– Ох… справді? 

– Ага, його довго не було. То куди ти зник? Де хьон знайшов тебе?

Чімін відвернув голову до вікна і нервово прикусив губу.

– Я-я… Вчора… вчора я зустрів декого і…  Чорт. Я такий ідіот, Те… – хлопець плеснув долонями по своїх щоках і тихо зашипів.

– Хей, ну чого ти, все нормально, я впевнений, що все не так погано…

– Я напився в дрова в якомусь незрозумілому клубі і мало не переспав з першим зустрічним, Техьон-а… Це далеко поза межею “не так погано”… – жалісливо пронив Пак, не відриваючи рук від обличчя.

– Ов… чорт, це на тебе зовсім не схоже… 

– А найгірше те, що в тому ж клубі були і друзі хьона, і я уявлення не маю, що саме вони бачили, і що сказали йому… 

– Ем… і я так розумію, ви про це з Юнгі-хьоном не розмовляли?

– Не зовсім… 

– Але хьон бачив вас разом?

– Так… він підійшов саме в той момент, коли той ідіот схопив мене за руку і намагався вмовити поїхати з ним додому. Чорт, якби не хьон… якби не Юнгі-хьон, я не знаю, якби все закінчилось… 

– Зачекай — що?! Він тебе змушував з ним переспати?!

– Ні… тобто, можливо… я не знаю, Те, все відбулося так швидко, у мене перед очима все пливло і мені здавалось, що я помру в той момент, поки хьон не зʼявився у своїх буденних лицарських обладунках. Фак! Ну чому зі мною завжди все так… 

– Ох, Чімін-а… 

– Ми не особливо говорили про це, але… чорт, я такий жалюгідний, хьон напевне думає, що я просто нікчема…

– Перестань драматизувати, він ніколи так про тебе не думатиме. 

– Ага, не думатиме, а жалітиме, бо я вчора від однієї лише згадки про це панічну атаку зловив і розплакався перед ним як дитина.

– Чімін-а, ці останні дні ти провів на психоемоційних качелях і на додачу тебе мало не зґвалтували, було б дивно, якби ти не розплакався.

– Ніхто не збирався мене ґвалтувати, я сам погодився з ним піти і випити… 

– Пффф, ти зовсім наївний, так? Очевидно ж як день, що він тебе навмисне споював, щоб потім в ліжко затягнути.

– Ти… ти справді так думаєш?..

– Ну, з того що ти описав, я не думаю — стовідсотково впевнений.

– Чорт… він… просто він здавався…

– Добрим? Щедрим? Обхідливим? Можливо поділився сльозливою історією?

– Він сказав, що прийшов випити через невзаємне кохання… 

– Пфф, мудило, та ще й не оригінальне… – Техьон цокнув язиком та нахилився до друга, вклавши руки на його плечі. – Чімін-а, я знаю, про що ти думаєш, але перестань себе у всьому звинувачувати. На жаль, таке інколи трапляється, не всі люди такі, якими здаються на перший погляд. Ти був у вразливому стані і ніхто не мав права цим користуватися, і я впевнений, що хьон це розуміє так само добре, незалежно від того, що він бачив чи що йому розповіли. Просто перестань надумувати лишнього і відпусти це. 

– Техьоні… – хлопець тихо простогнав та пригнічено опустив голову.

– Ну-ну, все добре, – юнак обійняв друга, легко погладжуючи його спину та намагаючись заспокоїти. – Все буде добре, Чімін-а. Ви ж поговорили з хьоном, правда?

– Т-так… я вибачився і… здається все добре… Але мені так соромно, я все ще почуваю себе жахливо, і я не знаю як нам далі… – юнак на мить зупинився та відскочив від друга. – Чорт! Точно!

– Що? Що таке? – розгублено звів брови Техьон.

– Хьон… хьон сказав, що він… що він не зустрічається з Кваном.

– Ее? Але ж ти сам сказав, що бачив їх, кхм… 

– Так, я знаю… але… хьон не став би брехати. Можливо… можливо це було щось одноразове і… в мене є шанс?

Техьон важко видихнув та співчутливо поглянув на друга.

– Чімін-а…

– Я знаю, знаю, не дивись на мене так. Я розумію, що я знову хапаюсь за соломинку і це все може погано для мене закінчитись, але… я просто не можу по-іншому… не можу, Те… 

– Ох, знаю, Чімін-а. Просто… будь ласка, будь обережним зі своїми бажаннями, і якщо ти почуватимешся погано — напиши спершу мені, а не зникай у невідомому напрямку, окей? Пообіцяй мені, Чімін-а.

– Добре, я… я обіцяю, Те. Дякую за твою підтримку.

– В будь-який час, ЧімЧім, в будь який час.

 

</3

 

Не те, щоб Юнгі був сильно здивований, коли по поверненню із кухні він застав лише самотнього кота та записку на його приліжковій тумбі, та все ж, він не міг важко не зітхнути і з сумом оглянути знову пусту половину кімнати.

Та користуючись тишею, він сподівався принаймні спокійно дочитати товсту книгу, що їм задавали з філософії ще минулого тижня. Щойно він зручно влігся на своє ліжко із книгою в руках — до нього несподівано заскочив Кіта і тихо скрутився клубочком в його ногах. І це давало певну надію, очевидно тепер пухнастий відчував, що все знову повернулося на свої місця і йому більше не потрібно чатувати на Пака та оберігати законне місце молодшого від небажаних гостей. Щоб там Чімін не казав — Кіта і справді любив його більше, та не хотів бачити нікого іншого у якості сусіда Юнгі. 

Від цієї думки Мін тихо усміхнувся та врешті повністю віддав свою увагу книзі.

Час пролетів непомітно, його активний сеанс читання ніхто не переривав цілих дві години і старший врешті вдоволено закрив важкий підручник і потягнувся у ліжку, мало не зіштовхнувши Кіту на землю. Здавалося, Чімін зовсім не поспішав повертатись, і це одночасно змушувало Юнгі радіти та непокоїтися. Якщо все і справді повернулося до норми і його відсутність була лише звичайним веселим часопроводженням із другом — це чудово; та якщо він у такий спосіб цілеспрямовано чи мимоволі уникав Юнгі — це змушувало нервувати.
 

Телефон на приліжковій тумбі раптом голосно забринів і Юнгі ліниво потягнувся до нього рукою. Хто б не дзвонив йому посеред недільного дня — завчасно викликав у старшого роздратування. Виявилося — не дарма.

– Гм?

– Докотилися-дожилися, це тепер так вітають найкращого друга?! – миттєво обурився Хосок.

– Так вітають кожного, хто відволікає від недільного лінивого потягування.

– Пфф. От і чудово, що ти нічим не зайнятий, – швидко підсумував хлопець і помʼякшив голос. – Тягни свою ліниву дупу до нас, поговорити треба.

– Про що?

– Ти знаєш про що, давай швиденько.

– Хосок-а, немає про що говорити, дай мені спокійно відпочити.

– Або ти йдеш до нас, або ми до тебе — вибір за тобою, мій дорогий друг.

Юнгі вимучено зітхнув та закотив очі.

– Ти мені все менше подобаєшся.

– Нам не спати разом — подобатися один одному не обовʼязково.

– Сподіваюсь, Чонгук чує кожне твоє слово.

– Нє-а, він в душі, – радісно вишкірився Хосок. – Годинник тікає, Юн, up&go.
 

Мін лише тихо цокне язиком і скине дзвінок. Діватися було нікуди, його друг і справді читав його немов відкриту книгу: зараз Юнгі в жодному разі не дозволить молодшому стати жертвою Хосокових повчань, а тому доведеться використати залишок свого вихідного дня на незаплановану поїздку до зловісної обителі Чонів. 

Юнгі швидко надрукував повідомлення молодшому та, накинувши куртку, ліниво покрокував на вулицю. Хоч день був прохолодним, та все ж сонячним, і хоча б це додавало присмаку оптимізму на язиці. Він насолоджувався прогулянкою, немов та була останньою у його житті, бо приблизно так відчувалась кожна лекція його друга. Він не поспішав та не думав, пуста голова краще сприймає повчання — вона їх не сприймає взагалі. 

 

Він мʼяко постукав у знайомі двері і прикрив очі, смакуючи останні моменти спокою.

– О, привіт, хьон! – радісно засвітилися очі Чонгука. – А ти не поспішав, на наш з тобою спільний превеликий жаль, – вже тихіше промовив юнак, впускаючи старшого всередину.

– Привіт, Гук-а, ти про що?

– Хобі-хьон стомився тебе чекати і очевидно вирішив відігратися на наших шлунках — він у кухні, готує, – хлопець співчутливо скривив лице.

– Ох… ти казав йому, що це погана ідея?

– Неодноразово, хьон, неодноразово… 

– Що ж, тоді усміхатимемося і махатимемо, як завжди. Можливо він змилується на пʼятій ложці.

– Хьон, ти мене вибач, але твій оптимістичний настрій дурно пахне, раджу його трішки збавити при нашому кулінарному генію.

– Занотовано, Чонгук-а, все буде добре.

– Я починаю в цьому все більше сумніватися… 

– Ну чого ви там застрягли? Протяг тільки створюєте… – почувся невдоволений голос з кухні. 

– Йдемо-йдемо, – швидко відповів Чонгук. – Хьон, я молитимусь за тебе. 

– Ха… дякую? – невпевнено відповів старший.
 

І щойно вони увійшли до кухні — яскравий голос заполонив кожну клітиночку тіла та атом простору довкола.

 

– Явився-таки. 

– То це так зараз з найкращими друзями вітаються?

– За кожну твою саркастичну/вкрадену фразу у суп додаватиметься ложка солі — understood?

– Yes, sir.

– От і файненько. Ну що, як там нині герої ром-драми поживають?

– Трішки більше контексту не завадить.

– Контекст більш ніж очевидний — твоя лицарська дупа на білому таксі і пʼяна латентна принцеса з гомофобними замашками. Тільки попкорну не вистачало для повного кіно-ефекту. 

– Я радий, що зміг тебе розважити. А у вас не зʼявлялося думки втрутитися і допомогти Чіміну, а не біля бару потішатися?

– Ще чого. Ідіотам всяким допомагати, – фиркнув Хосок.

– Хьон, не слухай його, – втрутився Чонгук, – Він просто знову вдає з себе крутого пофігістичного мудака. Насправді він зірвався з місця щойно побачив як Чіміні-хьон того довбня відштовхнув. Але раптом ти зʼявився, і ми вирішили зачекати.

– Пф, не зривався я нікуди, просто хотів місце поближче зайняти, щоб ту виставу краще розгледіти… – одразу ж заперечив Хосок.

– Щодо цього… – нерішуче почав Мін, – Ви впевнені, що бачили все вірно? Те, що Чімін… 

– Гаряче лизався з особою чоловічої статі? О, так — 10 язиків із 10 як впевнені, – пирснув сміхом Хосок. – Кажу ж, твій пацан поплавлений взагалі, у нього замість мізків каша.
Юнгі закотив очі та важко видихнув.
– Тобі обовʼязково його постійно ображати?

– Ще й як, він же собі таке по відношенню до інших людей охоче дозволяє.

– Він вибачився, неодноразово. І якщо мене це не турбує, не розумію чому це повинно турбувати тебе.

– О, то тепер можна будь-якої фігні натворити, а потім просто вибачитися і все чудово? Думаю, приблизно такою логікою керуються абʼюзери. І за таке він взагалі-то прилюдно повинен вибачатися.

– Хосок-а, я розумію, ти хочеш як краще, але перестань його демонізувати. Чімін хороша людина, але інколи і хороші люди припускаються помилок. Через це вони не стають гіршими, і це однозначно не повинно перекреслювати всі їх попередні заслуги. Просто відпусти це, ок? Це наша з ним особиста справа.

– Пф, тебе послухати, то він взагалі ангел. 

– А тебе послухати, то він просто дитя пекла, – цокнув язиком Мін. – Чому ти взагалі постійно прискіпуєшся до нього?

– Я не прискіпуюсь, я просто суджу по вчинках, а не красивому личку.

– То личко у нього все ж красиве?

– Ну я ж не зовсім псих, щоб заперечувати очевидне. Ти ж також не будеш цього заперечувати, гм? – провокативно підняв брову Хосок.

– Це не відноситься до нашої розмови.

– Хм, ну, якщо ти вже вирішив уникати відповіді на запитання, то це очевидно відноситься до нашої розмови. Будь ласка, тільки не кажи, що вся ця твоя гіперопіка і надмірна турбота про нього спровокована якимось таємним крашем?

– Не в цьому справа.

– А в чому тоді, Юн? Чому б тобі тоді просто не розпитати у нього все напряму, якщо ти нам не віриш?

– Він зараз не в тому стані, щоб говорити про це. Для нього все це травмуючий досвід, і я не хочу лізти з подібними запитаннями.

– Ти не думаєш, що він просто може маніпулювати тобою?

– Ні, не думаю, – різко відповів Мін. – І взагалі, той мудак міг змусити його це робити, я ще ніколи не бачив Чіміна настільки пʼяним. Чому ви одразу не подзвонили мені? Його ж однозначно споювали увесь той час. 

– Хьон, ми подзвонили, щойно побачили, – врешті втрутився Чонгук. – Ми не знаємо скільки часу він там провів, до того як ми прийшли. Але… чесно кажучи, це не виглядало так, наче він був зовсім проти подібного тісного контакту… 

– Чонгук намагається сказати, що твій безцінний сусід просто ниций лицемір із мізками навиворіт, – не втримався Хосок.

– Досить вже, я достатньо почув. Було жах як приємно побачитись, але мені час йти.

– Ей! Не смій просто так розвертатися і звалювати. Я тебе сюди не тільки заради цього покликав.

– О, невже ти хотів особисто втішити мене радісною новиною, що контракт на нашу дружбу сьогодні добігає кінця?

– Що? Який контракт?

– Мені просто інколи здається, що нас нічого окрім підписів на подібному контракті не обʼєднує.

– Як дотепно — +1 ложка солі щойно полетіла в кастрюлю, – показав язика Хосок. – Ні, на твоє нещастя не заради цього. Якщо ти не забув, то у нас сьогодні був запланований спільний вечір у теплому дружньому колі, тому переставай дутися і шуруйте з Чонгуком за снеками і пивом, поки я любʼязно готуватиму для нас оздоровчий овочевий суп, – гордо заявив хлопець із широкою усмішкою на обличчі.

– Чорт, це сьогодні?

– Свої ж власні обіцянки забуваєш — і хто тепер поганий друг? – хмикнув Хосок.

– Дні були напружені, знаєш, – важко зітхнув Мін ловлячи на собі засмучений погляд. – Окей, не вмикай свої puppy-eyes, я залишусь, але ненадовго, завтра вставати рано.

– Ага-ага, тоді раджу вам поспішати, – радісно закліпав очима Хосок.

 

– Боже, і як він так легко трансформується із бульдога в золотистого ретривера, – бурмотів собі під носа Юнгі, направляючись у коридор разом з Чонгуком. – Тобі інколи не здається, що ти із двома різними людьми живеш?

– Щодня, хьон. Але в цьому є і певні переваги, про які ти точно не хочеш знати, – лукаво посміхнувся молодший.

– Так, точно не хочу знати, – різко відрізав Мін.

 

</3

 

Юнгі варто було здогадатися, що з Чонами “ненадовго” ніколи не справдиться, а тому вже о 12 ночі, ступаючи хиткою ходьбою вздовж коридору гуртожитку — він сподівався, що зранку не проспить свої три будильники та зможе пережити день в університеті не страждаючи від жахливого похмілля.

Він обережно відчинив двері напівтемної кімнати, лише його приліжкова лампа була дбайливо залишена увімкненою Чіміном, котрий, судячи з усього, вже давно бачив десятий сон, мирно скрутившись у мʼякий бублик на своєму ліжку.

Юнгі тихо скинув взуття та верхній одяг, склавши їх до шафи. На підозрілі шорохи швидко зреагував Кіта, переполохано визираючи з-під ковдри молодшого та вертячи головою у різні боки. Здається, пухнастий був неабияк незадоволений раптово перерваним сном і вже хотів було почати свою голосну мявкотливу пісню, але Юнгі тихенько підійшов ближче, протягуючи руку вперед та ледь погладжуючи голову муркотуна, намагаючись заспокоїти його та не розбудити сплячого хлопця.

Мін підвів погляд на мирне обличчя молодшого та легко усміхнувся про себе. Все ж, добре було знову бачити його тут, знати, що він в теплі і безпеці. Знати, що він поруч і його думка про старшого не змінилась. Того дня… здається, того дня Юнгі вперше відчув, що може втратити його, що Чімін може відвернутися від нього назавжди — і це відчуття було нестерпним. Набагато нестерпнішим, ніж жорстокі слова, котрі промовив цей тендітний юнак. 

Хоч Чімін і видавався відкритим та щирим, все ж, Юнгі інколи здавалося, наче він зовсім нічого про нього не знав. Наче є щось, що Чімін ніколи не довірить та не наважиться сказати йому — і це зводило з розуму. Невже він досі не заслужив довіри хлопця? Невже він видається Чіміну людиною, котра може насміхатись і глумитись над довіреною їй таємницею? Невже, він досі не вважає його близькою людиною? Чи… другом? Мін забороняв собі думати про це, він знав, що не мав права так думати… та все ж, хоча б трішки, його ображала ця недовіра. Невже його досі вважають лише тимчасовим сусідом? 

Врешті, Кіта заспокоївся, в той час як Юнгі відчув себе прибитим цвяхами до підлоги. У грудях застряг важкий, холодний камінь, здавалося, розчинити який міг лише теплий погляд навпроти — та його повіки зрадливо залишалися закритими, примарно не тріпотіли навіть вії. Спокійний та безтурботний вираз обличчя юнака зараз не приносив усмішки — його хотілось виправити емоціями та потурбувати доторком. Рука потягнулася сама собою… 

 

– …хьон? Юнгі-хьон?.. 

 

Дзвінкий голос ніжно кликав; цупкий, яскравий промінь світла на мить заступила чиясь тендітна постать; легкий, прохолодний вітерець пронісся поруч із розпаленою щокою, і рука потягнулася сама собою… міцно вхопившись за тонке запʼястя.

– Хьон!

Юнгі широко розпахнув очі — його серце врешті знову забилось. Довгий, невблаганний сон остаточно покинув його, залишивши наодинці зі стурбованим і ледь переляканим поглядом навпроти. Чімін бігав по його обличчю неспокійними очима, нависаючи всього в кількох сантиметрах. Юнгі все ще не міг вимовити ані слова, здавалося, так само не розуміючи, що щойно відбулося. Він не памʼятав, як опинився в своєму ліжку та коли заснув, наче життя і справді покинуло його на кілька годин. Та він знову тут, живий, помалу приходить до тями.

– В-вибач, хьон, я не хотів тебе налякати… – тихо, нерішуче промовив молодший. – Просто… твої будильники, вони дзвонили вже кілька разів і я… ем, я подумав, розбудити тебе… 

Хлопець намагався зібрати думки докупи та заспокоїтись, спостерігаючи, як погляд Юнгі врешті потроху починає розʼяснюватися і цупка хватка на його запʼясті послаблюється. 

– Чі-Чімін? – пересохлі губи старшого врешті вимовили перше слово.

– Так, хьон, це я, – хлопець не стримав теплої усмішки.

– Ти… Ох, чорт, вибач! – Мін перелякано відпустив руку молодшого та забито задихав. – Вибач мене, я справді не хотів, – Юнгі різко піднявся у положення сидячи, здалеку оглядаючи руку хлопця.

– Хей, все в порядку, хьон, нічого страшного…

– Тобі боляче? Я зробив тобі боляче?

– Ні-ні, хьон, не переймайся про це… 

– Покажи, дай руку, – Юнгі не міг заспокоїтися, тягнучись на зустріч простягнутій руці юнака.

– Ти справді дарма переймаєшся, хьон. Це просто рефлекс, ти не зробив нічого поганого, таке трапляється… – намагався запевнити Чімін, але Юнгі наче не чув, повністю занурившись у власне відчуття провини. 

Він мʼяко торкнувся подушечками пальців того самого, ще ледь синюватого запʼястя юнака, і ніжно провів по шкірі. Чімін одразу ж закляк на місці, похапки ковтаючи повітря. 

– Чорт, я ідіот, мені справді шкода, Чіміні. Здається, у ванній повинна бути мазь від забоїв, я швидко.
 

Чімін все ще стояв нерухомо, з простягнутою вперед рукою, мʼякий дотик досі обпікав шкіру та змушував тіло закамʼяніти. Він проклятий. Назавжди проклятий своїми почуттями.

 

– Знайшов! – Мін швидко повернувся до свого ліжка і обережно всадив на нього завмерлого хлопця. – Чорт, потрібно було подумати про це ще раніше, як я міг забути… 

 

Юнгі швидко відкрутив кришечку тюбику та присів навколішки перед молодшим, видавлюючи засіб собі на пальці. Чімін лише беззвучно, та майже не дихаючи, спостерігав за обережними рухами старшого, відчуваючи, як прохолодна мазь огортає його шкіру, даруючи тимчасове полегшення, а одразу після цього, як цю ж саму шкіру пропалюють подушечки довгих, турботливих пальців, невтомно втираючи засіб у кожен міліметр зовнішньої частини його запʼястя.

– Х-хьон… ти справді не забовʼязаний… – врешті витягнув із себе хоч якісь слова молодший.

– Я так хочу, – старший підвів погляд на спантеличеного юнака. – Якщо я так хочу, тоді це не проблема?

– Це-ем… – хлопець намагався заспокоїти своє серцебиття, поки те випадково не вибило із нього жодних дивних звуків. – Ні… тоді ні…  

– От і чудово, – Мін обережно перевернув руку хлопця та тепер ніжно вмасовував мазь у тонку шкіру внутрішньої частини запʼястя. – Вибач, не знаю, чому я так зреагував, я справді не хотів налякати тебе… 

Чімін проковтнув гарячу слину та прочистив горло.

– Все… все справді в порядку, хьон, ти дарма так переймаєшся…

– Це, – Юнгі приклав палець посередині синюватого запʼястя хлопця та ніжно провів ним уздовж, – не схоже на дарма. 

 

Паку здавалося, що все його тіло зараз вибухне: очі Юнгі зазирали йому прямо в душу, безжалісно інспектуючи кожен її закуток; поки його запʼястя плавилось між гарячою долонею та подушечкою вказівного пальця старшого. Чімін був готовий закластися, що зараз його пульс втричі перевищував будь-яку норму — і це було очевидно не тільки йому.

– Ем, гм… дякую, хьон, – хлопець швидко висмикнув свою руку та піднявся на ноги. – Мені вже потрібно бігти, скоро моя пара починається. Я-ем, я лише хотів сказати, що залишив на столі бутерброди і чай, от… 

– Ох, справді? Дякую, Чімін-а…

– Так, ем… побачимось пізніше, бувай.

 

Юнак швидко схопив свій рюкзак і вже за мить розчинився за дверима, залишаючи позаду спантеличеного Міна.

Юнгі важко зітхнув та повернуся спиною до ліжка, спершись на нього. На коліна старшого одразу ж несподівано заскочив Кіта, вимагаючи уваги та ласки. Юнгі ліниво погладжував кота однією рукою і кинув погляд у бік столу, на якому і справді лежала тарілочка з бутербродами та все ще паруючий чай. Мін тихо усміхнувся про себе і відкинув голову назад, мовчки вдивляючись у стелю та масуючи між собою гарячі подушечки великого та вказівного пальців.

 

</3

 

Чімін намагався заборонити собі сподіватися, заборонити собі усміхатися, проте виходило у нього це не дуже добре. Всю дорогу він, мабуть, виглядав легко несповна розуму, з дивною напруженою усмішкою та широко відкритими очима. Він намагався не думати про свій зовнішній вигляд, намагався не звертати уваги на погляди людей на вулиці. Він справді щиро намагався не думати про теплі, турботливі руки хьона — все марно, це було занадто. 

Єдине, що змогло повернути хлопця назад на Землю — стіни університету, а точніше, стіни із допитливих очей розкидані на кожному його кроці. Він знав, що повинен був зробити, але наважитися на це було набагато складніше, ніж два дні поспіль тікати від наслідків. Дві пари, здавалося, тривали вічність, розмови із одногрупниками на перерві вичавлювали із нього останні краплини гідності, і поки вона його зовсім не покинула — Чімін вирішив, що час прийшов. 

 

Хлопець поспіхом направився до кімнати університетського радіо, на щастя, у нього там є хороший знайомий, що із радістю вирішив йому допомогти. Головне вирівняти дихання та не втратити свідомість, це все, що він від себе вимагав, цього було достатньо.

 

– Хей-хей-хей, вітаємо всіх на хвилях вашого улюбленого університетського радіо! Сподіваємося, у вас всіх хороший день та настрій, і третя перерва приносить задоволення від довгоочікуваного смачного обіду. А перед тим, як ми поставимо енергійну та веселу пісню, щоб зробити цей день ще чудовішим — у нас буде невеличке оголошення, а точніше — у одного із студентів. Тож передаю слово чарівному та неповторному Пак Чіміну!

Хлопець рішуче набрав повітря у груди та підсунувся до мікрофону:

– Ем, привіт усім, мене звати Пак Чімін, студент другого курсу факультету графічного дизайну. Нещодавно, я повів себе жахливим чином по відношенню до одного із студентів, і не зважаючи на те, що я вибачився перед ним особисто, я все ж вважаю необхідним також принести публічні вибачення. Хьон, вибач, мені справді безмежно шкода. Я щиро вибачаюся за свою ганебну поведінку, а також за всі ті жахливі слова, які я сказав. Я не пояснюватиму та не виправдовуватиму свої дії і слова, оскільки я вважаю їх докорінно неприйнятними і негідними. Також, мені шкода, що багатьом із вас довелося стати свідками цієї ситуації, я не мав жодного права себе так поводити та говорити всі ті жахливі речі. І якщо мої слова ще комусь завдали дискомфорту чи болю — я приношу свої щирі вибачення перед вами також. Дякую за вашу увагу та бажаю всім хорошого дня.

 

Губи та руки хлопця легко трусились, він не чув, що пізніше говорив діджей, чи яка музика зараз грала уздовж гамірливих коридорів, він не чув більше нічого довкола. Кісточки пальців на його руках біліли, а чорні зіниці залило легким туманом. Все тіло перебувало у стані підвищеної тривоги, в той час як свідомість юнака врешті віднаходила спокій та тишу. Він вчинив правильно, це найменше, що він міг зробити — для хьона, для інших та для себе. 

 

~

 

На час несподіваного оголошення Юнгі саме знаходився у одній із аудиторій, ліниво гортаючи якусь чергову книгу, і завмер на місці щойно почув знайоме імʼя. Він тихо проковтнув слину, ловлячи на собі поодинокі допитливі погляди та із завмиранням серця вслухаючись у кожне слово вимовлене тремтливим, ніжним голосом. І щойно цей голос зник із його вух, він не зміг стримати мʼякої усмішки. А вже наступної миті, екран його телефону загорівся новим повідомленням.

> Хоба : “Добре, можливо він не настільки придурок.” 

 

Ти навіть не уявляєш наскільки. 

Мін знову легко усміхнувся та відклав телефон, не відповідаючи нічого. Зараз йому хотілось лише, щоб наступна пара швидше закінчилась і він знову опинився у їх затишній, теплій кімнаті.

 

</3

 

Техьон легко похлопував друга по плечу, з усмішкою крокуючи у напрямку гуртожитку та не змовкав всю дорогу, весело щебечучи поруч із ним.

– Чімін-а, ну чого ти, розслабся, це був мужній і сміливий вчинок, ти все зробив вірно!

– Ага… я просто не очікував, що всі розглядатимуть це саме так… 

– Пф, а ти думав, тебе гнилими томатами закидають? Чим ти не задоволений взагалі? Все ж добре склалося.

– Не знаю, Те, це просто здається якось неправильно. За таку поведінку не хвалити мають, а зневажати.

– Знову ти зі своїми самопокаральними настроями. Що поганого в тому, що до тебе добре ставляться? І тебе не за твою минулу поведінку хвалять, а за мужність вибачитися за неї — це ж класно! Відпусти вже все, розглядай це як хорошу карму. Люди здатні пробачати та розрізняти хороші, щирі наміри. І я думаю, що це чудово, і ця ситуація може стати хорошим прикладом для багатьох.

– Прикладом, як поводити себе як кінчений мудак?

– Ні, Чімін-а, прикладом того, як хтось може скоїти помилку та виправитись, тим самим даючи іншим надію, що цей світ не настільки вороже та небезпечне місце, яким спершу здається. Думаю, тепер багато хто зможе впевненіше і комфортніше почувати себе в такій атмосфері, ну! Досить дивитися тільки на темний бік — переходь на сторону світла, у нас є зефірки!

– Ох, Те… Це все одно все не правильно, я не для цього це робив.

– Та яка різниця взагалі, якщо вийшло навіть краще. Досить себе карати і вважати всесвітнім злом. Люди через стрес роблять набагато гірші речі, вбивають, наприклад.

– О, яка радість, то я трохи краще за вбивцю…

– Боже, і чого ти такий впертий… О, хочеш піцу замовимо і глянемо щось, щоб відволіктися?

– Дякую, ТеТе, але все, чого мені зараз хочеться, це душ і сон.

– Ох, і відколи ти став таким нудним, – надувся хлопець. – Добре, як хочеш, але якщо раптом передумаєш — мої двері завжди для тебе відчинені.

– Окей, Те, дякую, – тепло усміхнувся хлопець.

 

Чімін стояв біля дверей у кімнату немов вкопаний, ніяк не наважуючись натиснути на металеву ручку. Маленький струмінь світла просочувався зі щілинки під дверима, даючи знати, що хьон всередині. По шкірі юнака щосекундно прокочувались морозні хвилі, не дозволяючи зрушити з місця чи вдихнути, аж раптом, прямо за його спиною почувся хрипкий голос.

 

– Чому не заходиш? 

Хлопець підскочив на місці, розвернувшись на голос, та схопився рукою за груди.

– Чорт, хьон!!

– Вибач, не хотів тебе налякати…

– Я-я думав… ти всередині, там світло, і…

– Просто виходив швидко винести сміття, – Юнгі зробив маленький крок вперед та обережно торкнувся плеча хлопця. – Хей, ти в порядку? Мені справді шкода, що я тебе налякав.

– Ні, я… точніше, так, все в порядку… 

– Тоді зайдемо всередину?

– Т-так.

 

Чімін зробив крок у бік, даючи змогу старшому відкрити двері в кімнату, і повільно просковзнув всередину слідом за ним.

 

– Чімін… 

– Я, ем, мені потрібно в душ, – швидко перебив Міна молодший, поспіхом знімаючи взуття та верхній одяг.

– Ох, окей… Я просто хотів сказати…

– О, привіт, Кіта, ти знову моє ліжко займаєш, – хлопець нервово усміхнувся, надто очевидно уникаючи старшого, та підбіг до своєї шафи вихоплюючи з неї чистий одяг і рушник.

– Ми могли б…

– Я швидко, хьон, – знову перебив старшого Чімін та хутко понісся у ванну кімнату.

– Добре… – Юнгі важко зітхнув, всідаючись на своє ліжко. 

 

Він мене тепер ігнорує, чи що..? 

 

Чімін хутко влетів у маленьку кімнатку, швидше за все, надто гучно хлопнувши дверцятами, та із жалем поглянув на власне відображення у дзеркалі. І чому він так нервує? Він не зробив нічого поганого. Йому немає чого приховувати чи соромитись. Та все ж, його боягузлива сутність вкотре показала себе у всій красі, тікаючи та ховаючись від потенційно незручної розмови із хьоном. Та щоб його!

Проте, хлопцю довелось би рано чи пізно вилізти з його сховку і поглянути у очі старшому, все ж вони жили в одній кімнаті і діватися було нікуди. А тому Чімін врешті зібрав залишки своїх сил та зробив цей непростий крок за двері своєї тимчасової фортеці. Та як не дивно, очі Юнгі навіть не сіпнулися, продовжуючи байдуже вдивлятися у телефон. Чімін обережно ступав вперед, скоса поглядаючи у напрямку старшого, котрий сидів на своєму ліжку, та потягнувся до свого рюкзака, мовчки витягуючи з нього кілька зошитів. 

 

Чорт, мабуть, я образив його… Молодець, Пак Чімін, як і завжди…  

Мовчки картав себе хлопець, гірко прикусуючи губу.

 

– Тобі необовʼязково було цього робити.

Раптом пролунав тихий, низький голос позаду, змушуючи нутрощі Пака скручуватись у тугий вузол.

– Щ-що? – хлопець повернувся до Міна обличчям.

– Я справді не ображаюсь на тебе, тобі не обовʼязково було приносити публічні вибачення… – пояснив Юнгі, продовжуючи безцільно дивитися у телефон.

Чімін ніжно оглянув зовні спокійного хьона, який лише нервово потирав ребро телефону великим пальцем, видаючи своє занепокоєння.

– Я так хотів. Якщо я сам цього хотів, тоді це не проблема? – з усмішкою відповів хлопець.

Мін здивовано підняв брови та врешті поглянув на молодшого.

– Ні… тоді це не проблема.

– От і чудово, – тепло усміхнувся юнак.

– Чімін… нам тут знову задали один фільм переглянути… не хочеш подивитися зі мною? Якщо ти не збирався лягати, звісно…

– Ні! Тобто… тобто, із радістю! – швидко виправився молодший.

– Справді?

– Так!

– Ем… добре, тоді, як зазвичай?

– Ага, я підсуну своє.

– Зачекай, я допоможу.

 

Юнгі швидко зіскочив з місця, допомагаючи молодшому зсунути їх ліжка разом, і від таких раптових качель очі кота, що до цього мирно відлежував боки на ліжку Пака, майже що вилізли на лоба, а шерсть миттю стала дибки.

 

– Хм, тепер я розумію, чому ти йому подобаєшся більше — ви обидвоє однаково легко лякаєтеся, – кепкував Юнгі, зухвало вдивляючись у спантеличене обличчя юнака.

– Я не… Пф, нічого я легко не лякаюсь… – дувся хлопець.

– Ага, як скажеш, – усміхнувся Мін, всідаючись на ліжко з ноутбуком. – І знову попереджаю, це може бути дуже нудно та довго, місіс Чан ще жодного разу не задавала нам чогось захоплюючого.

– Ну, минулий фільм був не таким вже й поганим, мені здається, вона починає виправлятись.

– Або ти просто втрачаєш смак.

– З моїм смаком все в порядку. А ти зараз ризикуєш залишитись із черговим артхаусним фільмом наодинці, хьон, – скептично зиркнув на старшого хлопець.

– Добре-добре, Пак Чімін, мовчу, – по-доброму посміхнувся Мін та врешті натиснув кнопку відтворення фільму.

– От і гарно, – вдоволено відкинув спину на подушку хлопець.

 

Поміж ними одразу ж швидко вклався пухнастий та тихо замуркотів. Все і справді було добре, все і справді виглядало як зазвичай, але все вперше відчувалось зовсім інакше, для всіх трьох.

Зазвичай, Чіміну подобалось чути скептичне зітхання старшого, цокання його язика, чи їдкі коментарі у бік фільму; і йому самому теж подобалось відпускати у відповідь саркастичні коментарі на хьонове нетерпіння та посміюватись з його прискіпливих зауважень; а ще йому особливо подобалось потайки милуватись профілем старшого. 

Та зараз, між ними панувала тиша. Вона не була незручною чи напруженою, швидше — Чімін дивовижно швидко поринув у сюжет несподівано цікавого фільму, в той час як Юнгі, наче і зовсім забув про своє домашнє завдання, надаючи перевагу огляданню дій молодшого. Його акуратної ручки, що ніжно погладжувала кота; його мʼякої усмішки, що часто зʼявлялась на обличчі через різні події на екрані; його мелодійного сміху, що часом заливав всю кімнату. 

 

– Хьон, тобі настільки не цікаво?

– А-а, що? – Юнгі наче щойно пробудили від затяжного сну.

– Ти ще досі не відпустив жодного зауваження у бік фільму, мені варто починати перейматися? – жартував хлопець, ледь поглядаючи на Міна.

– Ем, та ні, нічого такого… Думаю, я просто сонний.

– Ох, можливо, тоді завтра додивимося?

– Ні-ні, все в порядку, краще сьогодні… 

– Як скажеш, хьон, – хлопець на мить здивовано оглянув старшого та знову повернувся очима до екрану.

 

Чімін все ще механічно погладжував мʼяку шерсть Кіти, аж поки не відчув під подушечками своїх пальців щось, що змусило всі його сенсорні відчуття вкрай збентежитись. Він закляк на декілька секунд, спантеличено намагаючись зрозуміти, чому спина пухнастого раптом миттю вкрилась гладкою, прохолодною шкірою, аж поки його погляд врешті сам не впав донизу, похапки розглядаючи у напівтемряві силует білосніжної шкіри на спині чорної шерсті кота. Рука Юнгі незворушно та впевнено лежала поперек байдужого муркотуна і, здавалося, нікуди не збиралась зникати. Пальці хлопця мимоволі затремтіли і вагались, та зрештою він знову лякливо втік, обережно пересунувши руку до голови муркотуна, тепер нервово стискаючи прохолодне вухо кота між своїми пальцями. Він намагався заспокоїти свої думки та знову сконцентруватись на фільмі, але і цього разу всесвіт категорично відмовився із ним співпрацювати. Рука старшого, немов навмисне, теж піднялась почухати кота за іншим вухом, а потім знову безсило впала поруч із рукою Пака. А вже наступної миті хлопець відчув, як його маленький мізинець захоплює на гачок великий мізинець Юнгі, ледь стискаючи. 

Він перестав дихати, перестав думати, і серце, здавалося, теж завмерло на декілька небезпечно довгих секунд. Мін все ще байдуже вдивлявся в екран, не подаючи і натяку на схоже збентеження, яке переповнювало все тіло і душу Пака. Це якесь знущання! Що такого жахливого зробив у минулому житті цей нещасний хлопець, щоб заслужити на подібне катування?! 

Та на відміну від Чіміна, Кіта ніколи не соромився показати власне збентеження чи невдоволення, та гонорово вискочив з-під важких рук хлопців, щойно ті перестали приділяти йому достойну увагу. На що старший лише міцніше стиснув мізинець юнака своїм, щоб ті ненароком не розʼєдналися, падаючи на тепер пусте, нагріте покривало. 

Донедавна мʼяка і тепла рука хлопця миттєво закамʼяніла, кожен його мʼяз витягнувся немов струна на скрипці, він боявся поворохнутися чи навіть краєм ока поглянути у бік Юнгі. Таке напруження не міг не відчути старший і мʼяко стиснув кілька разів мізинець юнака своїм, щоб вирвати його із раптового заціпеніння. Чімін врешті закліпав та ледь повернув голову до хьона.

 

– Все в порядку? – тихий, хрипкий голос залазив під саму шкіру.

Чімін нервово проковтнув слину та розчинив губи, намагаючись щось сказати, та замість звуку з нього вийшло лише тихе скомпресоване повітря.

– Т-так… 

Юнгі легко усміхнувся.

– Ти не голодний? Ти нічого не їв, з того часу як прийшов.

– Н-ні, все добре, у мене був ситний обід…

– Окей.

 

Юнгі знову спокійно відвернув голову до екрану, так, наче нічого не трапилось, наче кінець світу щойно не настав, наче його дурна довбешка уявлення не мала, що творить своїми “дружніми” діями із хлопцем поруч. Чорт, невже він настільки сліпий?!

Слабке серце Пака не витримувало, він тримав себе при свідомості з останніх сил, хоча та наполегливо намагалась його покинути щомиті. Якщо Мін може дозволяти собі подібні речі — чому не може і він?! Все, досить з нього цих американських гірок, відтепер він просто робитиме все, що захоче — пояснення придумаються пізніше.

Чімін ледь підсунувся ближче до старшого та, навіть не дивлячись у його бік, швидко вклав голову йому на плече. Мін лише ледь повів очима, оглянувши хлопця, та усміхнувся про себе, знову повертаючи свою увагу до фільму. Вони не розмовляли, лише тихо посміювались час від часу. Чімін ніколи не відчував себе настільки спокійно та схвильовано водночас — щасливо. Навіть якщо все було не зовсім так, як йому хотілось би, навіть якщо це було тимчасово — це було. І це було, в біса, приємно. 

І він мріяв, як же він мріяв, щоб все так і залишалось, щоб це було їх нормою, щоб до хьона завжди можна було так легко доторкнутися та вкласти голову на плече. Щоб він завжди був так близько. Запах його волосся, його шкіри, навіть порошку його одягу, хоч в них він був однаковий, — на ньому все це пахло по-особливому, поєднувалось у невідомий пʼянкий аромат, що змушував душу покидати тіло та підноситись кудись високо за хмари. Напевне, лише коли він був так близько до старшого, Чіміну вдавалося на мить забувати про свій земляний сховок та знову дивитися вгору — мріяти.  

Ця примарна, ледь вловима близькість між ними окриляла, водночас надійно тримаючи молодшого прикутим до реальності великим мізинцем. І ця реальність вперше не здавалась надто безнадійною чи жорстокою. 

А можливо, це був лише сон, і він справді обманював себе, але поки ілюзію не було розкрито — вона залишалась реальністю. І хлопець хотів проживати кожну мить цієї реальності, наче не існувало жодної іншої, хотів зануритися в неї ще глибше, хотів забутися в цьому оманливому сні, розчинятися у солодкому, пʼянкому ароматі та тіснитися ще ближче, немов кіт, скрутитися в клубочок поруч та тихо заснути.

Він перестав слідкувати за сюжетом; в голові все давним давно змішалось. Його очі все на довше ховались за важкими повіками, і він не хотів їм протистояти. Він заснув. Міцно та спокійно. І його не збирались тривожити. Не хотіли відбирати жодної миті солодкого сну. Щойно фільм закінчився, його обережно вклали головою на подушку та вкрили теплим пледом. І він не був свідомим цього, або ж все це було лише частиною пʼянкого сну, але на його талію мʼяко вклали велику долоню, повільно блукаючи очима по його мирному, сонному обличчю. А потім, до нього тихенько підсунулись ближче та обійняли, надійно ховаючи тендітне, втомлене тіло у сильних руках та ніжно шепочучи побажання спокійної ночі. 

 

Можливо, це був лише сон, і він справді обманював себе, але поки ілюзію не було розкрито — вона залишалась реальністю.