Частина 2

***

Чімін перестав розрізняти ніч та день, перестав розрізняти сон та реальність — все змішалось в одну велику різнокольорову пляму. Його кидало із одного краю палітри у інший, допоки це не стало його новою нормою, його буденністю. Та будь який наркотик із часом перестає діяти як слід і вимагає підвищення дозування — у Чіміна не було такої можливості. Або, принаймні, він сам себе у цьому переконав. І вже зовсім згодом, кожну клітинку його тіла почав переповнювати пекучий біль — так, мабуть, виглядає ломка, думалось йому. Так, мабуть, виглядає його чергова плата за тимчасове полегшення — нестерпний, перманентний біль. Та і до такого болю можна звикнути, подумки втішав себе хлопець.

Напевне, минув місяць, як він легковажно блукав поміж розпеченим лезом та льодяною прірвою, принаймні, на це вказували розвішані по всій території університету листівки із запрошенням на Хелловінську вечірку, яку щорічно влаштовували студенти. 

 

Цілий місяць — чи всього лише місяць? 

 

Місяць солодкого сну, в якому їх спільні кіно-вечори зі старшим стали звичкою. Їх мізинці, немов магніти, знаходили одне одного на відстані у темряві та більше не сміли розʼєднюватися аж до закінчення фільму. Так само як і їх ліжка — зрослися в одне ціле та більше не знали як існувати окремо. Їх сонні тіла, що за звичкою та без зайвих слів просто доповнювали одне одного, немов давно загублені пазли, і тіснилися в обіймах ночі аж допоки кімнату не заливало ранкове сонце, розвіюючи солодке марення. 

І місяць терпкої реальності, в якій Чімін знав, що не міг сподіватися ні на що більше. В якій його друг не стомлювався йому щодня нагадувати, що це не закінчиться для нього нічим хорошим. В якій він змушував свої легені болісно стискатися кожного вечора та ночі, побоюючись, що всього лише один його необережний подих може зруйнувати цей примарний картковий замок, який, він знав, був приречений на руйнування з самого початку. 

Вони не розмовляли про це, керуючись якимось загадковим мовчазним забовʼязанням оберігати один одного від можливих непорозумінь. Поки ніхто не хоче припинити це — все в порядку. Правда ж?

Чімін починав все більше в цьому сумніватись, ставлячи кожен свій рух і слово під сумнів. Він почав сумніватися у власній спроможності проживати кожен наступний — день, годину, хвилину та, подекуди, секунду. Його власні думки виїдали його мозок зсередини та невдовзі загрожували і зовсім звести його з розуму. Чи, можливо, він вже давно втратив розум і це все лише його хворе видіння? Не виключено. Він більше не міг виключати цього. Принаймні, так він міг би хоч якось пояснити собі свою нову голографічну буденність. 

 

– …а завтра, ще й остання пара закінчується аж о четвертій, от як я маю встигнути? Чорт, здається, тільки нашій групі так “щастить” постійно… – жалівся Техьон.

 

Стоп. Техьон? Хіба я не повинен зараз бути на парі по композиції? 

 

– Чімін-а?

 

Чорт. Він про щось говорив? Про що він говорив?! 

 

– Тільки не кажи, що ти знову все прослухав? – нетерпеливо цокнув язиком хлопець.

– Прослухав що? – врешті подав ознаки життя Чімін.

– Ой, ну ясно все з тобою, знову мислиневим мореплавством займаєшся?

– Що?

– То! Ти костюм собі нарешті вибрав, чи сподіваєшся, що тобі жителі Атлантиди кривавий хвіст русалки раптом на палубу підкинуть?

– Аа, це… Я не знаю, Техьон, я не впевнений, що я зараз взагалі хочу приймати участь в чомусь подібному… 

– Ну добрий день Вам і Вашій мамі! Якого дідька, Чімін-а? Ми про це вже розмовляли і все вирішили — ти йдеш і крапка. І якщо ти собі костюм не вибереш, то це зроблю я.

– Техьон-а… 

– Нічого не знаю, Чімін-щі. Ми домовлялися — ти не відвертишся. І… я чув, що Юнгі-хьон також йтиме.

– Що? Звідки ти знаєш?

– З надійних джерел, Чімін-щі, вісті Чонгука називаються.

– Аа… зрозуміло… 

– Ну чого ти знову воду носом хлюпаєш? Досить вже. Якщо ти вже й так зібрався цим садомазохізмом займатися, то вечірка це твій шанс. Ну, або, зможеш хоча б трохи випити і з іншими людьми поспілкуватися.

– Виходячи з мого останнього досвіду, якось мені випивка разом із іншими людьми не дуже йде на користь, швидше навпаки… 

– Це тому, що мене поруч не було, я все проконтролюю, покладись на мене, друг!

– Без образ, але це не особливо додає оптимізму… 

– Образа почута і прийнята близько до серця, Чімін-щі. І за це Ви завтра відправляєтеся зі мною прямо на штрафну Хелловінську вечірку — розпишіться під отриманим повідомленням.

– Ох… 

– Ох-ох, бабко, ходімо вже, поки магазини не закрились.

– Техьоооон…

– Знаю, мамі також моє імʼя подобається, сама обирала. Пішли.

 

Пручання було марним і, на превеликий жаль, Чімін це чудово розумів. Залишалось лише втішати себе думкою, що, можливо, це і справді допоможе йому трохи розвіятись. Можливо, це не буде так погано. Хоча це і означало, що завтра, вперше за довгий місяць, їх ритуальний перегляд фільмів з хьоном врешті обірветься — і це лякало. Зміни лякають. Зміни — не завжди на краще. Принаймні, не для Пака. Не з його вдачею. 

Після нестерпно довгих чотирьох годин блукання по магазинах, лікоть Чіміна врешті відпустили з заручників, натомість вручивши у руку білий пакет із одягом. І ось він знову тут, біля улюблених/ненависних дверей, за кілька хвилюючих секунд від повороту ключа у замку — шукає сили на усмішку та затамовує подих.

Кімната досі пуста. Це незвично, дивно, тривожно. Кіта підбігає та наполегливо ластиться до ніг — відчуває занепокоєння хлопця, пропонує йому бодай трохи тепла і розради. Чімін просто фізично не в змозі йому відповісти чи погладити. Він як звично прийме душ, як звично випʼє склянку води, як звично сяде на ліжко з телефоном у руці. Він чекатиме, але втома виявиться сильнішою та вкутає хлопця у свої колючі, холодні обійми. Зміни прийшли несподівано швидко — Чімін їх не чекав — вони йому вже не подобаються, вони залишають гіркий присмак у роті. Зрештою, у хьона є право на своє особисте життя, він не забовʼязаний ділитися подробицями та звітувати перед ним; не забовʼязаний щоночі пригортати його до грудей. 

Виявляється, Чімін все-таки досі в змозі засинати наодинці. Хоч і сни сняться просто жахливі, пробираючі до кісток, змушуючі прокинутись у холодному поті та голосно скрикнути серед нічної тиші. 

 

– Хей, ти в порядку? 

 

Він тут. Як давно він тут? Скільки часу минуло? Він спав? Я розбудив його? 

 

– Чіміні, – знову цей лагідний, стурбований голос, – поганий сон?

 

Відверто кажучи, Чімін навіть не памʼятає, що всього лише кілька секунд тому так сильно його налякало; жахливі картинки випарувалася з памʼяті щойно його вух торкнувся лоскотливий, хрипкий голос.

 

– Ну ж бо, лягай, це лише сон.

 

Це лише сон. Все це лише сон. А що, як то була його справжня реальність? Та, яка змусила його тіло вкритися холодним потом та кричати посеред ночі, а це… А це лише сон… Сон, в якому він може впасти у теплі обійми та повністю розчинити в них всі свої тривоги, важкі думки та полохливе серце. 

Цікаво, як він розплатиться за таке тимчасове полегшення цього разу? Він думатиме про це пізніше. А зараз він, як справжній морфініст, бездумно впаде у своє забуття. У розкриті руки, що гостинно запрошують у свої обійми. Він відчуває, як його тіло та свідомість тримаються з останніх сил, щоб не перейти межу, не притиснутися ще ближче, не потягнутися розпеченими губами до незахищених ділянок крейдяно-білої шкіри. 

Кожного дня він відчував, як стримувати себе ставало дедалі важче; як це було лише питанням часу, коли він остаточно втратить владу над своїми діями. Кожної ночі він тиснувся все ближче, немов сапер-аматор, що крок за кроком, без спеціальної техніки чи захисного одягу, бездумно простукував ґрунт палицею, щосекунди наражаючи себе на миттєву, неминучу смерть. 

Він розпачливо кинувся у простягнуті руки, немов від них залежало все його життя. Важко дихаючи, із шаленими, ледь прикритими очима, він стискав між пальців футболку старшого, терся щокою в тонку тканину на його грудях. Його приглушений, стиснений голос вібрував у кожному куточку тіла Юнгі. Невимовне, нерозбірливе скиглення пронизувало шкіру та кістки. Мін заспокійливо погладжував спину хлопця і щось говорив до нього, та той не чув ані слова. Він існував у своїй вакуумній бульбашці, не чуючи нічого і нікого довкола, спрагло благаючи бодай про один ковток свіжого повітря. Його розпечене дихання обпікало шкіру старшого, хлопець задихався у власних відчуттях, міцно притискаючись до відкритої шиї носом та безрозбірно ковзаючи губами по вібруючій від низького голосу шкірі. Він не помітив, як його палаючі щоки змокріли, миттю випаровуючи прозорі краплі та швидко покриваючись білими соляними плямами. Зрештою, крапель ставало надто багато і вони ганебно спадали на білосніжну шию, вкриваючи її своїм холодним відчаєм.

 

– Чі-Чіміні…  

Мʼякий, повітряний голос згодом швидко затвердів та набрав металевого відтінку.

– Чімін, хей, зупинись.

 

Чіткі, гострі слова, немов удар електрошоку, скували хлопця на місці, змушуючи прокинутися. Змушуючи серце болісно стиснутися. Змушуючи тіло негайно вкритися пекучою кригою, змушуючи шкодувати та ненавидіти себе. Почуття провини та сорому боляче стиснули горло, не даючи змоги вимовити і звуку. Він миттю відскочив від старшого, розвертаючи тіло у зворотньому напрямку, тіснячись на самому краєчку ліжка. Понура тиша змішана із важким диханням хлопця важко нависала у повітрі над ними. Здавалося, ще мить і все довкола спалахне.

 

– В-вибач, хьон… я… я не знаю, що це було… Мені, мені так шкода… вибач… 

– Чіміні… 

– Все в порядку, мені просто потрібно заспокоїтися… Я… день був виснажливим… – хлопець нерозбірливо шепотів у свою ковдру, міцно обіймаючи коліна руками, відчайдушно намагаючись стиснутись до розмірів молекули.

– Вибач, що не прийшов раніше, мене трохи затримали, я повинен був написати… 

– Все справді в порядку, хьон, ти нічого мені не винен. Ти не забовʼязаний доповідати мені про кожен свій крок. Як і у мене, у тебе є право на своє особисте життя… Вибач, якщо я налякав тебе, вибач…

 

Юнгі жалісливо вдивлявся у спину хлопця, намагаючись проковтнути терпку слину, що застрягла у горлі. Чімін мав рацію, він і справді йому нічого не винен, вони і справді не звʼязані жодними забовʼязаннями. Вони лише сусіди по кімнаті. Вони ніколи не говорили про себе у жодному іншому статусі, вони жодного разу не називали один одного навіть другом. У Юнгі і справді не було жодного приводу так хвилюватися за цього хлопця, доповідати йому про розклад свого дня чи обіймати його перед сном. Чімін мав рацію — і це було боляче визнавати. 

 

</3

 

Зранку, Чімін зник із гуртожитку раніше ніж будь-коли, не снідавши та не будячи старшого. Йому все ще було соромно, все ще було боляче. Він хотів якомога швидше розчинитися у гамірливих коридорах університету, а потім у декоративно-кривавих стінах будинку, де повинна була проходити вечірка з нагоди Хелловіну. Він зʼявиться там по власній волі, бо знатиме, що інакше його туди приволочуть силою міцні руки друга. Він стомився чинити опір будь-кому та будь-чому. Він мріяв врешті вимкнути свої емоції та стати чемною маріонеткою в чужих руках. 

Він не міг залишатися зараз наодинці зі своїми думками, інакше він зробить щось дурне, щось незворотнє, щось, про що обовʼязково потім шкодуватиме. Йому потрібен був друг, потрібен був Техьон. Щохвилинно, щосекундно, щоб він був поруч та не випускав його з вигляду. Чімін більше не міг довіряти собі, не міг приймати самостійних рішень. 

Щойно його власні пари закінчились, він зʼявився на порозі аудиторії Техьона та просидів поруч із ним всю його пару, міцно тримаючись пальцями за поділ светра друга. Зараз цей шматок тканини слугував його єдиним якорем, що надійно утримував корабель на місці, не даючи тому назавжди відрейфувати у безкрайнє, холодне море. 

Всю дорогу до гуртожитку Техьон щось весело щебетав, намагаючись відволікти друга, хоч і знав, що це навряд чи допоможе. Він відвів його у свою кімнату, наказуючи зробити їм чай, поки сам швиденько збігав у кімнату Пака, забрати білий пакет з його шафи. На щастя, він не зустрів старшого і йому вдалося уникнути ніякових пояснень, хоч Мін напевно все зрозумів би і без слів. 

Чімін не пручався, дозволяючи другу повністю відвести на собі його творчу душу, перетворюючи хлопця у, за концепцією Техьона, покинутого земного сина Афродіти. Дозволяючи розписувати чорними чорнилами свої руки та шию, підводити очі вугільним олівцем та залишати сріблястий, блискітковий слід під очима; обвішувати свої кисті та шию прикрасами; вкладати на своє волосся саморобну кольорово-цукеркову корону. Як не дивно, цей образ повністю відповідав особистості хлопця — зовні барвистий та бадьорий, одночасно з тим терпко-солодкий і меланхолійний. Вся справа була у очах, їх важкість суперечила кожній барві, що обліпляла стомлене тіло. І Техьон зумів передати це в найкращий можливий спосіб; він і справді чудово знав свою справу та свого друга.

Вони прибули саме вчасно, коли свідомість кожного вже була достатньо змочена у алкоголі і ніхто не звертав особливої уваги на понуре обличчя Пака. Він безцільно блукав за другом та перемовлявся з його одногрупниками; вони розмовляли про якісь недолугі речі, які не потребували жодної концентрації та запамʼятовування, саме те, що було потрібно відсутньому розуму юнака. Йому швидко всучили в руки червоний пластиковий стаканчик з якимось міцним напоєм і він робив вигляд, що насолоджувався кожною його краплею, насправді, лише легко змочуючи гіркою рідиною губи; він вже зрозумів — алкоголь не його найкращий радник. Зрештою, вони нарешті присіли на диван у одній із переповнених кімнат і він зміг трохи розслабитись, поки Техьон веселився та заливисто сміявся із власних та чужих жартів. Він був щасливим мати такого друга, мати Техьона поруч. Він був вдячний всесвіту, що він звів їх разом ще у старшій школі, до того, як вдача повністю відвернулась від хлопця.

Його зʼїдала думка, що будь-якої миті він може зустрітися поглядом із Міном. Він боявся цієї зустрічі, сподівався, що старший не зʼявиться. З кожною наступною миттю він відчував, як ці думки важким осадом влягалися на дні його шлунку, шар за шаром цементуючи його тіло зсередини. Це було занадто, йому потрібно було терміново вмити лице холодною водою. Він не витримав, вперше за вечір розлучившись із другом. 

В цьому задушливому приміщенні, він майже навпомацки знайшов двері у вбиральню. Дивитися на себе у дзеркало було нестерпно, чорний олівець під очима легко розмився від води, додаючи його образу тільки більше розпачу та привабливості — жалюгідно-прекрасно, як сказав би Техьон. В кімнату ввалились якісь пʼяні панянки, очевидно переплутавши знаки на вбиральні, але Чімін не обтяжував себе обовʼязком вказати на цей факт. Він тихо вийшов із вбиральні, блукаючи очима по різнобарвних костюмах, намагаючись зачепитись розмитим поглядом бодай за щось знайоме — остерігайся своїх бажань, він чув цю фразу неодноразово, тепер він зрозумів її значення.

На протилежному кінці коридору, поруч із вкутаною декоративною павутиною стіною, зі знайомої міцної спини, вкритої чорною атласною сорочкою, проростали вугільні демонічні крила. Голова Міна легко хитнулась в бік, відкриваючи вигляд на нудотно-солодкаве обличчя його співрозмовника. Чіміну варто було здогадатися, чим все це закінчиться. Йому варто було слухати друга, слухати голос залишків його здорового глузду. Він такий дурень. Наївний, безтямно закоханий дурень. 

Обличчя хлопця мимоволі скривилось у болісній судомі. Він відпустив різкий, гіркий смішок і міцно стиснув губи у тонку смужку. Він був готовий прямо зараз ступити крок у прірву, якби та раптом виявилась поруч — він не шкодував би про це жодної миті. Та перед ним був лише безмежно довгий переповнений коридор, а поруч стіл із безкрайніми пляшками алкоголю. Він не смів перебирати, схопивши перше, що попало під руку та розчинився серед натовпу у одній із кімнат, бодай на мить, йому потрібно було вдихнути у груди морозного повітря.

 

</3

 

– Ооо, привіт, Чонгук-а! Хосокі-хьон! Ви теж тут! 

– Привіт, Техьон-а! Звісно! Економіка в країні нині не додає особливого оптимізму, тож ми не можемо проґавити можливості безкоштовно випити, – яскраво усміхався Хосок, ніжно погладжуючи волосся Чонгука, який вклав своє підборіддя йому на плече. – Ти як? Сам прийшов?

– Хех, зрозуміло. Та ні, я з Чіміном, але він щойно у вбиральню відійшов.

– Ясно, – холодно, різко відповів старший. – Добре, ми тоді підемо, знайдемо щось випити, а ти веселись.

– Там столик є, на коридорі, купа всякого наскладали. І ще один на кухні повинен бути, там менше народу.

– О, дякую за підказку! – бадьоро відповів Чонгук. – І передавай Чіміні-хьону привіт, якщо ми не зустрінемось.

– Окей-окей.

 

Вони швидко розчинилися між яскравих костюмів, направляючись у бік кухні.

 

– Хьооон, тобі не личить похмуре обличчя, досить вже від кожної згадки про Чіміні-хьона на злісну фурію перетворюватися, – бурмотів на вухо старшому Чонгук, щойно вони відійшли трохи далі.

– Ні на кого я не перетворююсь. Не моя провина, що ви, наївні овечки, впадаєте під незрозумілі чари цього придурка.

– Хьон! – Чонгук злісно вкусив старшого за плече.

– Айц! Та якого… – шикнув Хосок, різко зупинившись.

– Не говори про нього так, хьон, ти справді його не знаєш…

– Наче ти його з дитячого садочку знаєш… І якщо ти продовжиш його так рʼяно захищати, ціною випробовування мого больового порогу та терпіння, то я і ревнувати можу почати, взагалі-то, – фиркнув старший.

– Хех, я, взагалі-то, не дуже-то і проти, – ніжно прошепотів Чонгук, обвиваючи свого хлопця обидвома руками за талію.

 

Хосок лише вдоволено посміхнувся та вклав щоку на міцне плече юнака, мʼяко обіймаючи його у відповідь. Коли раптом, йому у очі впав зляканий вираз обличчя, що вже наступної миті скривився у гіркій, болісній гримасі. Хлопець, що зазвичай змушував все всередині нього заливатися праведним гнівом, зараз викликав лише незрозумілу тривогу та хвилювання. Хосок перевів погляд у бік, куди були спрямовані мокрі очі каштановолосого юнака і на мить затримав подих — його друг і справді не вчився на власних помилках, але він поговорить про це із ним пізніше. Зараз же, він зумів вихопити лише розмитий фрагмент того, як фігура розбитого хлопця зникала між натовпом, тримаючи у руці повну пляшку високоградусного напою. 

 

Він не нянька, і аж ніяк не турботливий хьон — та все ж він не міг просто так залишити побачене без уваги.

 

– Зайчик, зачекаєш мене? Я на хвилинку.

– Що? Ми ж тільки прийшли, нууу, – одразу ж занив Чонгук.

– Я швидко, маленький, візьми поки нам щось випити на свій смак, я скоро повернусь.

 

Хосок швидко чмокнув розгубленого хлопця у губи і попрямував у напрямку переповненої кімнати. Чорт, та якого дідька він взагалі раптом переймається про того дурня? 

Він врешті вирвався з полону розфарбованих, розпарених тіл і вперся носом у двері невеличкого балкону. Чімін спирався ліктем на металеву огорожу, впиваючись губами у вузьке горло зеленуватої скляної бутилки. Чорт — та хто взагалі так незграбно переводить ірландське віскі?!

 

– Хей.

Чімін від несподіванки мало не вдавився, поспішно проштовхуючи пекучий напій вниз по горлу та розвертаючись на голос.

– Боже, тільки не смій помирати при мені, – закотив очі старший, все ж підходячи ближче та стурбовано постукуючи юнака по спині.

– Я-гм… кха-а… – Чімін намагався відповісти, ледве не викашлюючи легені.

– Хей-хей, тихо, спокійно. Віддихайся спочатку, я не збирався тебе лякати.

– Т-так, я знаю, кхм, – Чімін врешті приводив дихання до норми. – Привіт… 

– Ага. Чому ти тут?

– Щ-що?

– Ти хіба не з Техьоном прийшов? Чому ти зараз тут сам із повною бутилкою віскі? 

– Я… ем… я просто… – хлопець розгублено блукав очима по перилах. – Я не знаю… 

– Не знаєш? – хмикнув Хосок. – Чи не хочеш казати?

– Я… це складно… Не важливо.

– Важливо, якщо це стосується мого друга.

– Щ-що? – злякано перепитав юнак.

– Тобі настільки нестерпно думати, що двоє чоловіків можуть займатися сексом чи бути у романтичних відносинах? – прямо запитав старший, не збираючись витрачати свій дорогоцінний час на лагідні підходи.

 

Очі хлопця боляче розширилися; він бігав переполоханим поглядом по обличчю старшого та простору за ним, не в змозі зібратися з думками.

 

– Бо ще місяць тому, мені здалось, що ти і сам зовсім не проти бути у подібних тісних відносинах, – добивав ледве притомного хлопця Хосок.

 

Очі юнака переливались нездоровими відтінками, яскраво виблискуючи та згасаючи одночасно. Емоції, змішані із алкоголем, змушували його серце завмирати та битися у шаленому темпі. І все, на що він був спроможний, лише відпустити один надривистий смішок, що вже за мить перетворився у один нескінченно довгий, моторошний, панічний сміх. 

У свідомості блискавичними картинками проносився кожен його бездумний, боягузливий вчинок: сповнена німого болю та жалю до себе ніч на лавці автобусної зупинки під проливним дощем; його отруйні, безпідставні звинувачення у бік хьона посеред подвірʼя університету та ганебна втеча; чергова ганебна втеча із кімнати друга та вечір із незнайомцем у клубі; його жалюгідна істерика на очах у Міна; та його незмовкаюче серце, яке щоночі билося у примарній надії, оповите в міцних обіймах старшого. І та тепла усмішка, всього кілька хвилин тому, що адресувалась зовсім не йому… 

Він більше не міг себе стримувати. Це стало його останньою краплею. Хлопець безсило впав на коліна, випускаючи із рук важку пляшку та захлинаючись гіркими слізьми. В коліна вдарив струмінь міцного напою і його джинси залилися мокрими плямами, змішуючись із солоними сльозами, що нестримно лилися із його щік. Йому було все одно, як він зараз виглядав. Йому лише хотілось, щоб все це припинилось, щоб його серце нарешті перестало відчувати, щоб воно перестало битись. Щоб його просто скинули з цього холодного бетонного балкону.

Та замість цього, він несподівано відчув, як його вкутали у теплі обійми, а спину заспокійливо погладжували лагідні долоні. Хосок не думаючи спустився за хлопцем на коліна, поспіхом відкладаючи пляшку у бік та обіймаючи молодшого, одночасно рятуючи дорогий алкоголь і безцінне, чутливе серце юнака, що зараз шалено билось у терпкій зневірі і відчаї. 

 

– Чшшш, Чімін-а, хей, вибач, ну чого ти, – неперестаючи повторював старший. – Вибач, я не хотів, справді. Ну, тихо-тихо, все буде добре.

 

Чімін щиро хотів би, хотів би зупинитися, та всередині щось незворотньо боляче обірвалося і було більше не в змозі повернутися до попереднього стану. Він проклинав себе за свою слабкість, за те, що вона проявилась саме зараз і саме перед очима найкращого друга Міна. Він і справді суцільне нещастя, суцільне розчарування. Жалюгідно. Він такий жалюгідний.

 

– Чімін-а, хей, – лагідно повторював стурбований голос. 

 

Хосок не стомлювався гладити тремтячу спину хлопця. Його надривистий сміх, пізніше змішаний з гірким плачем, здавалося, тепер назавжди врізався у памʼять старшого. Він був щирим, розпачливим, різким та пекучим. Він краяв серце та змушував губи мимоволі тремтіти. Що б так сильно не зʼїдало крихке серце цього юнака — було набагато більшим, ніж спершу можна було собі уявити.

 

– Чіміні, ей, поглянь на мене. Все буде добре, ну ж бо, – Хосок вкотре намагався достукатися до хлопця, легко відхиляючись назад.

– Я-я… я… вибач… я-я… – заїкався та схлипував Чімін, намагаючись підвести очі догори.

– Ну-ну, все в порядку.

– М-мені, мені так шкода, я-я… 

– Тобі немає за що вибачатися, зрозумів? Все в порядку, – запевнював старший, врешті ловлячи на собі розмитий, заплаканий погляд. 

– Я-я не хотів… я не знаю, чому я… це так жалюгідно… 

– Перестань, таке трапляється, все справді окей. Та й алкоголь на всіх по-різному діє.

– Ні, це не… це не алкоголь, я-я… я просто… – хлопець відвернув погляд міцно стиснувши губи, знаходячись на краю нової хвилі істерики. І чому він такий слабкий.

– Чімін… – почав обережно старший, уважно вдивляючись у переповнене болем обличчя, – Тобі… тобі подобається Юнгі-хьон? 

 

Тремтячі зіниці юнака миттєво завмерли і груди злякано здригнулися, він намагався проковтнути слину, але мʼязи горла перестали його слухатись, лише конвульсивно скорочуючись у відповідь. Він знову задихався та до побіління стискав між собою губи, перш ніж з них шпарко вирвалось гаряче повітря і з очей знову градом покотились сльози.

Хосок на мить здивовано розширив очі, і вже наступної секунди запрокинув голову назад, тихо хмикаючи собі під носа, розуміючи, що його раптова здогадка виявилась правильною. Лише зараз у його свідомість докотилось гірке розуміння того, що він і справді зовсім не знав цього хлопця. Цього розбитого, безнадійно закоханого у його найкращого друга хлопця, що зараз не міг стримати сліз через його різкі, безсердечні слова. І хоч тепер все врешті складалося у повноцінну картину, всі пазли займали свої безпосередні місця — він не міг позбутися думки, що чогось все ще не вистачало, найголовніший пазл все ще залишався загубленим між тісними, темними стінками дивану.

 

– Ох, Чімін-а… – важко зітхнув старший, знову пригортаючи хлопця до грудей та лагідно поплескуючи його спину.

– Б-будь ласка, не кажи нічого, будь ласка… – молив Пак з останніх сил.

 

Хосок лише тихо гмикнув у відповідь, намагаючись привести власні думки в порядок. Він не скаже нічого, це не його справа… майже не його. Хоча тепер він, здається, розумів, чому всі довкола так переймаються за цього чутливого, добросердного юнака. Він і сам тепер за нього переймається, якби важко йому це не було визнавати. Можливо, це тому, що він і сам знає, як болісно і глибоко може вразити слабке людське серце нерозділене кохання. І хоч йому самому врешті пощастило, та це сталося не одразу, і він все ще памʼятає кожну киплячу сльозу, що колись так само обпікала його обличчя, як та зараз обпікає обличчя розбитого юнака перед ним.

 

– Чімін-а, хей, все буде в порядку, окей? Я знаю, що зараз тобі важко в це повірити, але дай собі час, добре? – лагідно проговорював старший.

– Давай ми зараз піднімемось і відведемо тебе до ванної кімнати, що скажеш?

– Я… дякую, але я… я впораюсь сам. Справді… все добре. 

– Ти впевнений?

– Так. Ти ж, мабуть, з Гуком прийшов? Він тебе чекає… зі мною все буде в порядку, обіцяю.

– Ох, давай я хоча б Техьона тоді закличу, гм?

– Ні-ні, будь ласка, не треба. Я-я хочу побути на самоті, добре? Обіцяю, я не робитиму жодних дурниць, просто мені потрібен час…

– О-окей, Чімін-а… – Хосок повільно випростався та підняв пляшку з підлоги. – Але це я забираю з собою, зрозумів? Рано тобі ще такими міцними напоями захоплюватися.

– Так, добре, дякую…

– Угу.

 

Старший востаннє стурбовано окинув поглядом спину юнака і покинув балкон, тихо примкнувши за собою двері. Очевидно, зараз залишати хлопця одного в такому стані було далеко не найкращим рішенням. А тому, в цьому випадку, він зовсім не збирався дотримуватися власних обіцянок і одразу ж попрямував до кімнати, де він востаннє бачив Техьона. 

 

На жаль, його несподівано затримав бадьорий голос друга, і в таких умовах, він був йому зовсім не радий.

– Ей, – знову гукнув Юнгі, – ти мене тепер теж уникаєш, чи що? 

– Теж? – не зрозумів Хосок. – Пізніше поговоримо, окей?

– Ти куди так поспішаєш?

– Рятувати одну пропащу душу… 

– Ого. Ну, судячи по напів пустій пляшці віскі у твоїй руці, я бачу, ти серйозно підійшов до ролі янгола-охоронця… І, варто сказати, цього року це досить незвичний вибір костюму, як на тебе… – з підозрою оглядав пластиковий німб над головою друга Мін.

– Ага, а я бачу, ти серйозно підійшов до ролі пустоголового демона, що відкрито заграє із придурками-колишніми… – роздратовано цокнув язиком Хосок.

– Ти тепер шпигуєш за мною, чи що? І не загравав я з ним, просто ввічливо словом перемовився, – закотив очі Мін.

– Ну, зі сторони декому це могло здатися зовсім інакше.

– Що? Ти про кого?

– Ні про кого, забудь, – швидко вкусив себе за язика Хосок. – Мені справді треба йти.

– Ей, та що трапилось? Хосок-а, я тебе не перший рік знаю, ти так зазвичай себе не поводиш. І, за виключенням мене та Чонгука, який наче як нормально себе почував ще хвилину тому як я його бачив, мало хто в тебе таке занепокоєння може викликати, – наполягав Мін, уважно вдивляючись у обличчя друга.

– Ще кілька таких “ввічливих перемовлянь” із Кваном і ти вийдеш з цього виключення, – фиркнув Хосок.

– Перестань відхилятися від теми. 

– Чімін, – не витримав Чон, сердито вдивляючись у миттю закамʼяніле обличчя друга.

– Щ-що?

– Чімін трохи перебрав і я хотів покликати Техьона, щоб він придивився за ним, поки той не утнув нічого дурного.

– Де він?

– Це не твоя справа, Юн.

– Це моя справа, Хоба. Я запитав — де він? 

– Тебе він зараз точно не захоче бачити, просто повір мені.

– Повірити тобі? – насторожився Мін. – Що ти зробив, Хосок? Ти йому щось сказав?

– Нічого я йому не зробив, звідки в тебе такі жахливі думки взагалі… 

– Хосок-а.

 

З кожною наступною секундою їх розмови, до цього грайливе обличчя Міна все швидше набувало розлючених рис, в його голову лізли найнеприємніші думки, від яких він не в силах був відмахнутися.

 

– Я от все не зрозумію ніяк — чому ти про нього так турбуєшся постійно? – схрестив руки на грудях Хосок.

– Ми вже про це розмовляли, не один раз, і це все ще не твоя справа, – різко відповів Мін.

– Тепер це і справді моя справа, і я все ще не отримав жодної чіткої відповіді від тебе.

– Просто скажи де він.

– Із радістю, щойно ти відповісиш на моє просте запитання, – продовжував наполягати Чон, прискіпливо скануючи обличчя друга.

 

Мін швидко відвернув погляд, нервово закусуючи губу. Запитання і справді було простим, і на нього можна було б дати просту відповідь. Але її у Юнгі не було. Принаймні тієї, яка б задовольнила їх обох. І брехати Мін теж не вмів. Недоговорювати — так. Обходити запитання — так. Брехати — ні. І він був певен, Хосок знав його надто добре, щоб зараз не розпізнати нещирість.

 

– Господи… та ви просто два повних ідіота, варті один одного! – раптом голосно фиркнув Хосок, стомившись оглядати внутрішні баталії Міна. – На балконі він.

 

Юнгі швидко повернув голову до друга, нерозуміюче оглядаючи його роздратований вираз обличчя та намагаючись обробити щойно почуті слова.

 

– Ну? І чого ти досі тут, Отелло?

 

Мін хутко розвернувся на пʼятах та понісся крізь переповнену кімнату, його думки стрибали з одного полюсу на інший, але він не смів в них заглиблюватись. Він поставив собі одну єдину ціль — якомога швидше дістатися балконних дверей, якомога швидше побачити його. 

Він завмер на мить, щойно помітив тендітну, зігнуту фігуру хлопця за прозорим склом. Чімін сидів на холодному бетоні спиною до дверей, похиливши голову між плечей та міцно стискаючи оголеними руками свої коліна. Поруч із ним розтікалась незрозуміла калюжа якоїсь рідини, а ще, зовсім недалеко, валялась побита цукеркова корона. 

Мін набрав повітря у груди та обережно відкрив двері, намагаючись не злякати хлопця. Та той навіть не поворохнувся, повністю занурений у свій понурий внутрішній світ. Юнгі тихенько присів за спиною юнака та обережно накрив його оголені руки своїми, вкладаючи підборіддя та тонке плече. Чімін ледь здригнувся та різко підняв голову. Як не іронічно, йому навіть не потрібно було обертатися, щоб зрозуміти, хто був позаду нього. Він достеменно знав кожну нотку запаху старшого та ніколи б не сплутав його обійми із чужими — це знання було його особистим прокляттям.

 

– Не слідкуєш за прогнозом погоди? Сезон футболок закінчився ще два місяці тому. 

 

Ласкавий, медовий баритон розливався тисячами мурах по шкірі юнака, змушуючи потривожене холодом волосся ще більше ставати дибки. Водночас з тим, руки старшого, турботливо вкладені на його власні, зігрівали його, тепер слугуючи надійним барʼєром від різкого, холодного повітря довкола. Він не міг вимовити і слова, не наважуючись поворухнутися чи кліпнути очима. І навіть незважаючи на яскравий доказ у вигляді тепла, що швидко охопило все тіло — хьон все ще здавався його солодким, примарним видінням, яке могло розвіятися будь-якої миті, знову залишивши хлопця наодинці із безжальним, морозним вітром.

Ще кілька хвилин вони просто сиділи у солодкій тиші, перемовляючись лише тихими ударами сердець, які тягнулись одне до одного крізь органи та кістки, немов магніти, залишені без нагляду на небезпечно короткій відстані. Мін ніжно проводив тонкими пальцями по руці хлопця, вимальовуючи невидимі фігури на мʼякій шкірі, та тіснився ближче до його спини, не залишаючи холодному повітрю і шансу просковзнути поміж ними. Чімін втомлено відкинув голову назад, вкладаючи потилицю на плече старшому та сутужно видихаючи гаряче повітря з легень, що миттю розлилося парою у просторі над ними. Перед його очима велично постали вугільні крила, які проростали зі спини старшого, і які тепер відважно захищали їх від жорстокого зовнішнього світу, створюючи власну безпечну бульбашку. Він проковтнув слину та мʼяко прикрив очі, намагаючись зберегти у памʼяті кожен момент, наче той був останнім у його житті. 

Юнгі повернувся до хлопця, вкладаючи скроню на його плече, та вдивлявся у контури витонченої шиї, шкіра якої зараз легко тріпотіла від швидко пульсуючої венки. Шкода, сьогодні він не вибрав костюм вампіра, інакше одразу впився б декоративними іклами у цю тонку, манливу шкіру. Він обережно підсунувся ближче, впираючись носом у шию хлопця та тихо зашепотів у неї, щедро купаючи змерзлу шкіру у гарячому повітрі.

 

– Чімін… Ходімо додому? 

 

Серце хлопця переполохано здригнулося, змушуючи широко розкрити повіки. Було важко повірити, що таке коротке запитання може так сильно сколихнути його затуманену свідомість та викликати одночасно стільки думок і емоцій. 

Дім. Старший вважає їх маленьку кімнату своїм домом і Чіміна його невідʼємною частиною. Він завжди знаходить його у найтемніших закуточках цього світу та піклується про нього; завжди готовий вкутати його у свої теплі обійми та без жодних роздумів покинути все та всіх лише заради комфорту хлопця.

 

– Х-хьон… – несміливо почав молодший, його голос все ще хрипів від нещодавного плачу. 

– Мм?

– Тебе… хіба на тебе ніхто не чекає?

– Про що ти?

– Твій, ем… Той хлопець… хіба ви не разом прийшли?

 

Мін нерозуміюче звів брови і підняв голову, оглядаючи молодшого. Але Чімін лише швидко відвів погляд, соромливо закусуючи щоку зсередини. 

 

– Я прийшов сам. 

– Тобто… 

– Тобто, ходімо додому, Чімін-а. 

 

Хлопець різко повернувся до старшого, тремтячими очима вдивляючись у його обличчя; всього кілька сантиметрів розділяли кінчики їх носів, і ніжний погляд навпроти зараз говорив більше, ніж могли вимовити мʼякі, рожеві губи. Йому так хотілось вірити у це: вірити, що це не якась дурна інтерпретація його спʼянілого мозку; що це не сон і не видіння; що він не єдиний, серце котрого пропускало крізь себе ті хвилюючі, тремтливі удари.

Він не помітив, як по його палаючих щоках ковзнула тиха сльоза, але він одразу ж відчув, як шкіру його обличчя вкрила прохолодна рука, а великий палець дбайливо витирав вологу із його вилиці. Хлопець стомлено схилив голову набік, падаючи щокою у лагідну долоню та прикриваючи повіки: “Нехай це не буде одним із тимчасових полегшень, будь ласка”. 

 

– Ти наче вдосконалена версія Кіти, що ластиться, а не тікає від мого дотику.

– Хьон. 

– Мм?

– Заткнись. 

 

Мін нестримано пирснув сміхом, поблажливо схиляючи голову у бік.

 

– Чорт, а щастя було так близько — все-таки, ви однакові.

– Тільки не кажи, що в тебе якийсь котячий фетиш… – бурмотів юнак, нахмурено вдивляючись у очі старшого, котрий не втомлювався руйнувати його ідеальний момент.

Мін цокнув язиком і легко вщипнув хлопця за щоку.

– Гірше — фетиш на неввічливих, мило нахмурених сусідів по кімнаті, – тепло усміхнувся Юнгі.

 

Шкіра щоки юнака легко поколювала, нагадуючи про грайливий щипок та жартівливі слова, які зараз видавалися дивовижно еліксирними. Можливо, у нього зовсім поїхав дах, якщо він сприймає подібне майже-що за зізнання у коханні, але зараз він зовсім не проти одягнути на очі чергові рожеві окуляри та віддатися своєму пʼянкому маренню. Він не проти пізніше виявитися дурнем чи згоріти від сорому — якщо спочатку він горітиме в обіймах свого хьона. 

Губи хлопця тремтіли, його очі вловили легке занепокоєння на обличчі Юнгі, яке одразу ж прикрасила тепла усмішка, щойно Чімін міцно обвив його спину руками. Він тиснувся до старшого, пригортаючись все ближче, не залишаючи і найменшої шпаринки між їх тілами. Його обійми здавались такими розпачливими і палкими, немов кожної наступної миті на Землю загрожував звалитися Місяць. Юнгі обережно обійняв хлопця у відповідь, з кожною секундою стискаючи його все міцніше та впевненіше. Мʼяке медово-каштанове волосся приємно дражнило шкіру обличчя та заколисувало свідомість пряним ароматом. Мін сутужно проковтнув слину та видихнув накопичене повітря з грудей. 

Вони не сміли розʼєднювати обійми, хапаючись за одяг одне одного наче за примарний канат, що слугував єдиним спасінням із тієї вʼязкої смоляної вирви, яка щоденно засмоктувала їх у свої смертельні обійми. 

 

Хосок мав рацію — вони ідіоти , і вони обидва варті один одного. 

 

– Х-хьон, мені, спершу мені потрібно попрощатися з Те, він чекає на мене… – тихо промовив хлопець, все ще тулячись щокою у плече старшого.

– Я напишу йому.

– Але, хьон, він… 

– Це Техьон, з ним все буде в порядку, Чімін-а, не переймайся про це, – Мін легко відхилився назад, ніжно заглядаючи хлопцю у вічі та усміхаючись. – То що?

 

Чімін лагідно усміхнувся у відповідь та кивнув головою. Старший обережно підійнявся, допомагаючи хлопцеві підвестися на ноги також і вони знову на мить завмерли, заглядаючи один одному у вічі. Мін занепокоєно блукав поглядом по заплаканому обличчю Пака та повільно підвів руку, мʼяко вкладаючи її на обличчя хлопця.

 

– Напевно, зараз я виглядаю просто жахливо… – гірко усміхнувся Чімін, ледь відводячи очі від сорому.

– Красиво. Ти завжди виглядаєш красиво, – Юнгі ніжно провів великим пальцем по щоці хлопця.

 

Очі юнака вмить заблистіли, невіряче повертаючи свій погляд на Міна. Не в змозі вимовити ані слова у відповідь, він лише схвильовано проковтнув слину. 

 

– Ти в порядку?

– Т-так.

– Мені варто знати, що тут відбулося?

– Не думаю…

– Чімін… Хосок якось образив тебе?

– Що? Ні, звісно ні… Він лише намагався допомогти… 

– Ти впевнений, що все гаразд? 

– Так.

– Добре, тоді ходімо, – Юнгі знову лагідно усміхнувся та відступив у бік, привідчиняючи дверцята балкону та простягаючи руку молодшому.

– Секунду, – Чімін похапцем підняв з підлоги пошарпану корону, що злетіла з його голови, щойно він влетів на балкон, – Техьон мене вбʼє, якщо я загублю його витвір мистецтва, – хлопець відпустив тихий смішок та несміливо вклав руку у теплу долоню Міна. 

– Мені варто знати концептуальну складову твого образу?

– Не думаю… – Чімін легко наморщив носа, ніяковіючи.

 

Мін лише лагідно усміхнувся та, міцніше стиснувши руку хлопця, ступив вперед, обережно проводячи його крізь натовп. І щойно вони врешті опинилися біля вхідних дверей будинку, Юнгі зупинився та поспішно стягнув із одного з вішаків свою шкіряну куртку та турботливо вкутав у неї замерзлого юнака.

 

– Хьон, а як же ти? Там холодно…

– Все гаразд, йти не так далеко, і тобі вона зараз точно потрібніша.

– Хьон… 

– Не сперечайся, Чімін-а, – Юнгі суворо поглянув на хлопця.

– Добре… Дякую, хьон, – врешті здався Чімін, тихо лаючи себе за свої ‘самопокаральніʼ практики виходити на вулицю без належного вбрання і залишати свою куртку на поталу молі у шафі.

– От і молодець, – усміхнувся Мін та знову схопив руку молодшого, лагідно стискаючи її у своїй долоні.

 

Вечір і справді був холодним, однак теплі ліхтарі невтомно освітлювали їх шлях та мʼяко торкалися промерзлої шкіри. Тіла, в пошуку додаткового тепла, притягувалися одне до одного ще ближче, аж поки їх плечі тісно не притиснулися, а пальці рук не переплелися у тугий вузол. Однак хитка, повільна ходьба молодшого змушувала мозок Юнгі працювати в посиленому режимі, намагаючись попередити раптове падіння хлопця, і він зрештою оповив талію юнака рукою, надійніше пригортаючи його до себе. 

Серце Чіміна наполегливо відмовлялось вірити у таку нову реальність, та все ж незмовкаюче, дзвінко билося об ребра. Рука старшого на його талії плавила куртку та тонку футболку, пробираючись до самої шкіри та мʼязів. Не зважаючи на холодний вітер, Чімін був готовий закластися, що зараз температура його тіла досягала небезпечно високих позначок.

Їм не потрібні були слова, щоб спілкуватися. Їм не потрібні були погляди, щоб бачити. Вони відчували. Відчували серцебиття одне одного та звук пульсуючої крові, що вібрував у повітрі довкола них. 

Останні кроки до заповітних дверей врешті були подолані і тепле повітря чотирьох стін вмить оповило кожну частинку тіла. Кіта радісно підбіг до ніг молодшого, ритуально ігноруючи Міна, та задоволено замуркотів отримавши довгоочікувані пестощі. 

Юнгі швидко розпрощався зі своїми демонічними крилами, обережно складаючи їх у шафу та знову повертаючись у свій звичний земний образ, в якому він відчував себе значно комфортніше та щасливіше. А можливо, причиною цих відчуттів була зовсім не відсутність важких крил на плечах, а мʼяке, тепле тіло, що миттю пригорнулось до його спини, заповнюючи незвичну пустку, та тремтливе дихання, яке пропікало задню частину шиї.

 

– Хей…  

– Хей…  

– Ти вирішив переманити мене на сторону світла? – лагідно усміхнувся Мін, вкладаючи долоні на руки юнака, що склалися у міцний замок на його животі.

– Хм? – не зрозумів молодший.

– Замінити мої крила своїми ангельськими? 

– Хьооон… – миттю зашарівся хлопець впираючись чолом між плечей старшого. – В цьому столітті більше не користуються подібними підкатами, – соромливо бурмотів молодший.

– Класика завжди в моді, Чімін-а. 

– Думаю, ти просто не надто знаєшся на моді… 

– Зате я знаюсь на тобі. І я знаю, що варто мені зараз обернутися і я обовʼязково стану свідком твого червоного обличчя.

– Тільки посмій, – пригрозив хлопець, ще міцніше стиснувши руки довкола Міна.

Юнгі тихенько засміявся, лагідно провівши пальцями по руці юнака.

– Чімін… 

– Мм?

– Я справді хочу побачити твоє обличчя. 

 

У хлопця на мить перехопило дихання і він нервово проковтнув слину. Невже це все реально? 

 

– Я-ем… тоді тобі доведеться зачекати, поки я приведу його до нормального вигляду.

– Чімін-а… 

– Всього 10 хвилин, хьон. Я швидко, обіцяю.

 

Під невдоволений видих старшого, хлопець обережно розʼєднав руки та повільно відступив у бік ванної кімнати, залишаючи розмитий погляд на спині Міна та замикаючи за собою двері. Мʼязи його тіла врешті трохи розслабились і він сперся спиною на тверді дверцята. До куточків губ повільно підповзала щаслива усмішка, яку хлопець з усіх сил намагався стримати, та це було марно. Його нутрощі обливались киплячою сумішшю, пускаючи по всьому тілу теплі хвилі. Навіть його найсміливіші бажання ніколи не сміли заходити так далеко, на відміну від неконтрольованих снів… 

А що, як це один з тих снів? Або одне із солодких марень, яке зʼявляється від високої температури при застуді? Тоді він із гідністю та вдячністю проживе кожну мить, він дозволить собі відчувати себе щасливим. Це його рішення. Або ж примха. Зараз це не так важливо. Що справді важливо, так це дотриматися свого слова та не змарнувати 10 хвилин на пусті роздуми.

 

Вау, все значно гірше, ніж я очікував. 

 

Хлопець вперше оглянув своє обличчя та засмучено наморщив носа.

 

‘Жалюгідно-прекрасно’ перетворилося у просто жалюгідно. Мабуть, хьон і справді не хотів мене образити…  

 

Пак важко зітхнув та врешті увімкнув воду, поволі стираючи зі свого обличчя розмитий чорний олівець, блискітки під очима та залишки рожевого бальзаму на губах. Мокра, бліда шкіра врешті знову задихала та квапливо увібрала в себе кисень. Хлопець намагався привести своє скуйовджене волосся в пристойний вигляд, але вдавалось не дуже. Його руки все ще легко тремтіли, не в стані сприйняти дійсність. І не зважаючи на гучні внутрішні резолюції хлопця відчувати себе щасливим, навіть якщо це може виявитися лише плідом його уяви — він був не в змозі перехитрити власний мозок. Йому було страшно натиснути на ручку, йому було страшно відкрити ці двері. 

 

Я обіцяв. 

 

1, 2, 3… Чімін легко штовхнув двері вперед, не наважуючись спершу відкрити очі та зіткнутися із холодною реальністю — але інколи вона все ж вартує ризику.

 

– Все ще красиво. 

 

Хрипкий шепіт наполегливо стукався у вуха та кожну клітинку у тілі. Чімін похапки набрав повітря у груди та шпарко розкрив повіки, відразу ж зіткнувшись із теплим поглядом навпроти. 

 

Він тут.  

Так близько.  

І ще ближче.  

 

Всього в один крок Юнгі подолав відстань між ними та простягнув руку вперед, мʼяко торкаючись обличчя юнака тонкими пальцями. 

 

– Така мʼяка… 

Пак здивовано підійняв брови.

– Твоя шкіра. Завжди така мʼяка…  

– Ох… – обличчя хлопця знову запалало, Мін однозначно знав, що робить і відверто цим насолоджувався. І від коли він став таким сміливим?.. 

– Чому ти тримав очі закритими? – щиро поцікавився Юнгі, все ще лагідно погладжуючи щоку хлопця.

– А? Я… я просто… – Чімін губився в думках та відчуттях, зараз він відчував себе як ніколи по-дурному.

– Мм?

– Ти сміятимешся з мене… – відвів погляд у бік хлопець.

– Не буду, обіцяю.

 

Пак нерішуче прикусив щоку зсередини, все ще не наважуючись поглянути у сторону старшого чи вимовити бодай слово. Юнгі терпеливо чекав, не бажаючи ще більше тиснути на ніяковіючого хлопця.

 

– Я… мені було страшно… що ти зникнеш, – боязко промовив юнак. – Що… що це просто сон, чи щось таке… – мʼязи його горла конвульсивно скорочувались, збиваючи букви у нерозбірливий клубок. – М-мені було страшно, що я… що я все неправильно зрозумів і… 

 

Легкий тремор у тілі Чіміна зупинився, щойно він відчув на своїй талії велику теплу долоню, яка легко стиснула його бік, вириваючи хлопця із темного світу його найбільших жахів та повертаючи назад до теплої реальності.

 

– Я тут. 

Голос Міна звучав впевнено та заколисуюче, одночасно підриваючи кожен атом у тілі Пака.

– Я завжди був тут. І буду, якщо ти дозволиш мені.

 

Чімін різко підійняв голову, по-дурному витріщаючись на старшого, не кліпаючи та майже не дихаючи. Його голова спустіла. Її разом заповнила вакуумна тиша. Його мʼязи стрімко перетворювались у тепле желе, змушуючи коліна слабко підкошуватись. 

Лише одним легким рухом Юнгі притягнув хлопця до себе та міцно обійняв, рятуючи його від падіння та змушуючи мозок врешті прокинутися і заповнитися виром думок та почуттів. 

 

Це занадто.  

Надто близько.  

Надто тісно.  

Надто парко.  

Все занадто.  

 

Переборюючи власну слабкість, Чімін потягнувся обидвома руками за спину старшого, нерішуче обіймаючи його у відповідь. Пальці слабко чіплялися за атласну сорочку, вперто зісковзуючи з гладкої тканини та змушуючи його все відчайдушніше та міцніше хапатися за шматок одягу. Хлопець панічно зминав в кулаках мʼяку сорочку старшого та глибоко вдихав її запах — його запах. 

Мін тихенько усміхнувся здіймаючи плечі догори і ніжно погладжуючи спину молодшого. Його хотілось оберігати. Хотілось щодня викликати усмішку на його обличчі. Хотілось притиснути якомога ближче до грудей та більше ніколи не відпускати. Хотілось вдихати запах його волосся та шкіри. Хотілось відчувати під руками витончені контури тендітного тіла. Хотілось торкатись мʼякої шкіри щоразу як заманеться. Хотілось змушувати його червоніти та ніяковіти від своїх слів чи дій. 

 

– Мабуть, тобі і справді подобаються обійми, – жартував Мін, прагнучи трохи знизити напругу між ними.

– Мені подобаєшся ти, хьон. 

 

Слова, які хлопець так довго тримав в собі зараз так легко зісковзнули з його язика. Наче він промовляв їх щодня. Наче він готувався до цього все життя. Наче він і зовсім не знав інших слів — ті були єдиними у його словнику. 

Серце Юнгі не впоралось, воно зупинилось в ту ж мить, як заповітні слова злетіли з червоних губ юнака. Він дурень, якщо думав, що він сильний. Поруч з Чіміном його мозок і тіло завжди відмовлялись поводитись раціонально. І він ще більший дурень, якщо не помічав схожих збоїв у поведінці молодшого поруч з собою, завжди списуючи їх на що завгодно, окрім романтичних почуттів у свій бік. 

 

Хосок мав рацію — вони ідіоти, і вони обидва варті один одного. 

 

Тривала тиша між ними змушувала ганяти кров по тілу надто гучно. Тіло Міна закамʼяніло та не наважувалось поворухнутися. Його обезброїли та розщепили на атоми. У горлі застряг клубок слів та повітря, що ніяк не наважувалися вийти назовні. Це лякало. Їх обох.  

Але Чімін обіцяв собі боротися. Обіцяв проживати кожну мить, навіть якщо та може виявитися ілюзією. Тому зараз він тихенько вбирає у груди ковток гарячого повітря та легко відхиляється назад, боязко заглядаючи у очі Юнгі. Йому досі страшно. Страшно побачити у них відмову, розчарування, чи все разом. Та він дивиться, не відвертається, більше ні. Досі Юнгі був тим, хто робив перші кроки, навіть не знаючи, чи вони зустрічні, та тепер настала черга Чіміна бути сміливим. 

Хлопець обережно потягнувся рукою до обличчя Міна, даючи йому змогу бачити свої дії та зупинити в будь-який момент. Юнгі залишався незворушним, його очі пустими, а дихання пласким. Чімін не давав цьому зупинити себе. Пальці його руки невагомо торкнулися фарфорового обличчя, лагідно проводячи лінію вздовж нижньої щелепи. Мʼякий дотик на мить вирвав Юнгі із заціпеніння, мʼязи на його обличчі легко сіпнулися, а погляд врешті скерувався на хлопця навпроти. 

 

– Ти мені подобаєшся, хьон. Страх як подобаєшся. Більше, ніж подобаєшся.

 

Тепер ці слова здавались такими природними, варто було лише раз на них наважитись — неможливо було зупинитись. Чімін більше не хотів тримати їх у грудях, вони заслуговували увібрати в себе повітря та вийти назовні. Навіть якщо зіткнуться з холодною, цементною стіною та розлетяться на гострі уламки — він готовий поранитись, і більше не в змозі мовчати.

Добре, можливо, він не зовсім готовий до того пекучого болю, що раптом просякне все його тіло від голови до пʼят, щойно до вух долетить смішок сповнений повітря та певної розпачливості, а потім і взагалі перетвориться на протяжний нервовий сміх. Чімін спостерігав, як мʼязи на обличчі Юнгі неприродно посіпувались, а куточки губ викручувались у дивні зигзаги. Чорт, це боляче.  

Рука хлопця мимоволі здригнулась і його пальці відскочили від шкіри старшого; серце тремтіло та холонуло. Аж раптом, Юнгі швидко перехопив руку юнака та повів його за собою у бік вікна навпроти них.

 

– Хьон, я… вибач… Вибач… я не хотів, я… – налякано почав вибачатися молодший, не розуміючи, що відбувається.

– Ох, Пак Чімін… – Юнгі важко зітхнув, врешті опанувавши себе та припинивши сміятися, і всадив хлопця в компʼютерне крісло поруч зі столом.

– Забудь, просто забудь, гаразд? Я просто… – знову почав хлопець, його зіниці бігали із кутка в куток, не наважуючись піднятися на рівень очей старшого, що присів перед ним навпочіпки.

– Чімін…

– Ні, не говори нічого, будь ласка, я все розумію, я…

– Чімін-а… 

– Все в порядку, – знову перебив старшого хлопець, не в змозі заспокоїтись. – Справді, я розумію… Це боляче, але я розумію… 

– Пак Чімін, – вже твердіше промовив старший та підхопив підборіддя юнака двома пальцями, легко підіймаючи його голову догори, – Поглянь на мене. 

 

Чімін хотів було знову щось сказати, але його зупинили власні тремтячі губи, мʼязи яких вирішили саботожувати хлопцеві спроби реабілітуватися в очах хьона. Та всім тілом прокотилась тепла, мʼяка хвиля, щойно великий палець старшого ніжно погладив його підборіддя та легко стиснув тремтячу шкіру. Здається, його тіло слухається Міна краще, ніж його самого. Він такий слабкий. Слабкий перед своїм хьоном.  

 

Мокрі, перелякані очі мимоволі піднялися на старшого та тремтливо вдивлялися у його обличчя. 

 

– Ось так добре, молодець, – заспокійливо шепотів Юнгі. – Вибач, що розсміявся, це просто нервове напруження, і… 

– Все добре, хьон, ти не повинен пояснювати… – одразу перебив молодший.

– Повинен. 

– Ні, хьон… – не заспокоювався Чімін.

– Ти мені теж подобаєшся, – обірвав хлопця Юнгі. – Більше, ніж подобаєшся. 

 

Напевно, зараз це єдині слова, котрі змусили б хлопця врешті замовкнути та заклякнути на місці. Його грудна клітка на кілька секунд перестала здійматися, а повіки якось надто широко розкрилися, жорстоко підставляючи очі сухому повітрю та змушуючи їх сльозитися ще більше. 

 

– Щ-що..? – язик юнака врешті спромігся на нерозбірливі звуки.

– Ти хочеш, щоб я повторив?

– Ні… Зачекай — що..?

– То мені повторити чи ні?

– Ні… Ой, так! Тобто… ЩО?!

 

Юнгі поблажливо спостерігав за спантеличенням на обличчі молодшого та тихо зітхнув.

 

– Ти. Мені. Подобаєшся. Пак Чімін.

– Ти пʼяний, хьон? Будь ласка, скажи, що так.

Юнгі скептично здійняв брову та невдоволено поглянув на хлопця.

– Забудь, я впевнений, мені подобається якийсь інший Пак Чімін. Буквально, будь-який інший на цій планеті, – цокнув язиком старший та відпустив підборіддя юнака.

– Хьон… – молодший винувато поглянув на Міна. – Ти… ти впевнений, що я… що я тобі подобаюсь у цьому сенсі?

– Починаю все більше в цьому сумніватись.

– О… – Чімін із сумом опустив погляд та нервово переплів пальці рук між собою.

 

Юнгі знову голосно вдарив язиком по піднебінню і ледь привстав. Він вклав руки по обидва боки від стегон хлопця, спираючись на крісло, та нахилився вперед до його обличчя. Чімін легко здригнувся, обличчя старшого вперше було настільки близько. Зараз його від передчасного серцево нападу розділяли всього лише два злощасних сантиметра. Але доля (а точніше Мін) вирішила сьогодні змилуватись над ним. Юнгі легко усміхнувся, перед тим як залишити мʼякий, цнотливий поцілунок на щоці юнака, та потім прошепотіти поруч із його вухом.

 

– Я впевнений.  

 

Із легень Пака голосно вирвалося гаряче повітря і він ледь припустив повіки, ховаючи за ними змокрілі очі. Мін вдоволено посміхнувся та знову відхилився назад, роздивляючись рясно вкриті румʼянцем щоки юнака, що вигідно підсвічувались мʼяким світлом повного місяця із незаштореного вікна їх кімнати. Він затримався поглядом на обличчі молодшого ще на декілька секунд та невдовзі випростався на ногах, простягаючи руку вперед.

 

– Ходімо.

– Що? Куди? 

– В ліжко. 

– Щ-що?? – вуха Чіміна залились яскраво-червоною фарбою.

Юнгі відпустив тихий смішок та потішно поглянув на хлопця, читаючи в його очах непристойні думки.

– Вже не терпиться, Пак Чімін? – забавлявся Мін. – Не переймайся, мої батьки виховували мене достойніше. Спати ходімо, організму потрібно відпочивати.

– О… – юнак ніяково стиснув губи. – Я знаю, ти зробив це навмисне… – буркнув хлопець, хмурячись.

– Можливо, – весело хмикнув Юнгі. – То як щодо ліжка?

Чімін підняв на старшого насуплений погляд.

– Ти знущаєшся, якщо думаєш, що я зараз зможу заснути. І я розчарований, якщо моє зізнання не викликає у тебе нічого, окрім сонливості, – фиркнув хлопець та схрестив руки на грудях.

 

Юнгі лише закотив очі, оглядаючи надуті щоки хлопця, а потім нахилився нижче, згрібаючи тендітне тіло у свої міцні руки.

 

– Ей! Ти що робиш?! – запанікував Пак, хапаючись руками за плечі старшого.

– Ти справді милий, коли поводиш себе примхливо, – посміхнувся Мін, несучи хлопця у бік їх складених ліжок.

– Тц, – шикнув Чімін, все ж легко червоніючи від слів старшого.

– І повір, – Юнгі обережно вклав хлопця на його частину ліжка та завис над ним на декілька довгих секунд, – сонливість — це точно не те почуття, яке ти у мене викликаєш. 

 

Щоки юнака знову зрадливо вмивалися багряною фарбою та видавали кожну його думку та емоцію.

 

– І яке тоді почуття я у тебе викликаю? – тихо поцікавився хлопець.

– Таке, від якого хочеться продовжувати розмову виключно у горизонтальному положенні.

– Хьон!!! 

 

Хлопець грайливо штовхнув старшого у плече, від чого Мін голосно засміявся, оголюючи рядок своїх рівних зубів та рожевих ясен, змушуючи Пака червоніти ще більше — він ніколи не міг встояти перед цією усмішкою. 

 

– Ти жахливий, хьон… 

– Тобі подобається. Я подобаюсь — твої ж слова?

– Я саме роздумую над тим, щоб забрати їх назад… 

– У мене ще є шанс відмовити тебе від цих жахливих роздумів? – шепотів старший, повільно схиляючи голову нижче.

– Можливо, є один… 

– Хм, який, наприклад?

– Наприклад… – хлопець ледь підійняв голову назустріч Міну та прошепотів мало не у самі губи, – погодувати Кіту, який жалібно сидить біля своєї миски з того часу, як ми увійшли в кімнату.

 

Юнгі засмучено прикусив щоку зсередини, жалісливо вдивляючись у очі молодшого, котрий одразу ж відкинув голову назад на подушку та самовдоволено посміхнувся.

 

– Ти жахливий, Пак Чімін…

– Тобі подобається. Я подобаюсь — твої ж слова, хьон?  

 

Юнгі лише тихо цикнув та неохоче піднявся з ліжка.

 

– І чому все те задоволене муркотіння і мʼякі, теплі лапки дістаються тобі, а я тут лише роль прислуги відіграю… – надуто жалівся старший собі під носа тягнучись до пакету з котячим кормом.

– Не гіперболізуй, хьон, все не так трагічно, – посміхнувся Чімін, спираючись на один лікоть та уважно спостерігаючи за діями старшого. – Я впевнений, глибоко в душі, він любить тебе та вдячний за кожну наповнену миску, просто… якби це сказати… Мабуть, він просто відчуває твою важку, песимістичну енергетику і природно тягнеться у обійми моєї чарівності та оптимізму, – сяяв усмішкою хлопець, насолоджуючись сердито зведеними бровами на переніссі старшого.

– Весь наступний тиждень готуєш ти. І їжу в миску цьому невдячному створінню насипаєш теж виключно ти, – хмикнув Юнгі.

– Хьон, не кажи те, до чого ти не готовий. Бутерброди тричі на день, на протязі цілого тижня, мають здатність змінювати думку. Але для різноманітності, я можу інколи позичати у Кіти трішки його корму, щоб наш стіл видавався багатшим.

– Дякую за вчасне зауваження, я виправлю свою умову прямо тут і зараз — весь наступний тиждень ти запихаєшся одними бутербродами, поки я готую собі нормальну їжу.

– Хьон, ми обидва знаємо, що це пустий шантаж — моє нормальне харчування для тебе в більшому пріоритеті, ніж власне.

– Ти такий злий, Пак Чімін.

– Ти перший почав. До цього я говорив про серйозні речі… – трохи засумував хлопець, вкладаючи голову на подушку та скручуючись у клубочок. 

 

Юнгі окинув оком засмученого юнака та відклав пакет з кормом назад на поличку, попередньо відсипавши з нього щедру гірку у миску пухнастого. Він тихенько підійшов до свого ліжка, обережно лягаючи поруч із понурим хлопцем та вдивляючись у його занепокоєне обличчя. 

 

– Чіміні, – тихо прошепотів він.

– Гм..? – насуплено протягнув юнак.

– Я серйозно відношусь до твоїх слів і до нашої розмови, до тебе. 

 

Глибокий голос Міна змушував молодшого стримувати радісний пронизуючий писк, що так і прагнув вирватися з його грудей. 

 

Чорт, невже це і справді відбувається? Зі мною?! 

 

– Запевняю тебе, мені зараз так само важко повірити у реальність цього вечора… – тихо промовив Юнгі, немов читаючи думки хлопця.

 

Чімін здивовано хмикнув та перевернувся на спину, вдивляючись у стелю болісно-широко відкритими очима.

 

– Я подобаюсь Мін Юнгі… Мін Юнгі сказав, що я йому подобаюсь…  – хлопець смакував кожне слово на язиці. – Чорт! Я подобаюсь Мін Юнгі! – радісно вигукнув Чімін та пирснув сміхом, змушуючи все своє тіло легко здригнутися.

 

Юнгі із цікавістю спостерігав за хлопцем, краєчки його губ закручувались у розніжену усмішку. 

 

– Хьон!! Мін Юнгі сказав, що я йому подобаюсь! – юнак раптом розвернувся всім тілом до старшого, пропалюючи його сяючими очима.

– У цього твого Мін Юнгі просто відмінний смак, – тихо пожартував старший, розпливаючись у щасливій, котячій усмішці.

– Хьон… це ж не сон, правда?

– Я дуже сподіваюсь, що ні, – щиро відповів Юнгі.

– Я… я думав, ти зненавидиш мене після вчорашньої ночі. Мені було так соромно, я перейшов межу… вибач…

– Ти жартуєш, так? – скептично здійняв брову Мін. – Якщо не брати до уваги сліз, це була одна з найгарячіших речей, що зі мною траплялися, і про яку я і мріяти не смів.

– Ох… справді? Тоді мені не потрібно вибачатися? 

– Хіба тільки за те, що ти змусив мене всю ніч провести у спогадах про свої губи на моїй шиї, а потім просто зник на цілий день, наче більше не бажав мати зі мною нічого спільного, – з долею суму відповів старший.

– Вибач… Мені… мені просто здалося, що тобі було неприємно, і…

– Чімін-а, наскільки б сильно приємно мені не було, я ніколи б не зміг собі дозволити цим насолоджуватися в той час, як тобі було очевидно погано і з твоїх прекрасних очей котилися сльози.

– Прекрасних очей? – раптом оживився Пак, його серце завжди було надто слабким до компліментів, особливо із вуст старшого.

– Це все, що ти почув?

– Майже..?

– Ох, Пак Чімін, ти зведеш мене в могилу.

– Своїми прекрасними очима чи незабутніми губами? – вдавав дурника молодший, невинно кліпаючи повіками.

 

Юнгі тихо хмикнув та вклав руку на талію самовпевненого юнака, легко стискаючи її та різко підтягуючи до себе.

 

– Я скажу жахливу річ, але мені більше подобалось, коли ти плакав та відчайдушно прагнув моєї уваги, не знаючи, що ти мені теж подобаєшся.

– Так, хьон, це і справді жахливо, – надувся хлопець, обдаючи Міна осуджуючим поглядом.

 

Ігноруючи невдоволеність юнака, Юнгі повільно потягнувся губами до його щоки, залишаючи на тій невагомий поцілунок. А потім і ще один, зовсім поруч. Ще один, трохи нижче. Ще один, ближче до носа. Ще один на носі, і інший на переніссі. Ще один на нахмуреній брові, що швидко почала розгладжуватись та мʼякнути. Так само як і мʼякшало все тіло юнака, повільно розпливаючись у теплу, розмиту калюжу. 

Старший продовжив свій примирливий похід по палаючому обличчю хлопця, зараз часто всипаючи його чоло дрібними поцілунками, піднімаючись вище, вдихаючи солодкий запах волосся та залишаючи на ньому ніжний поцілунок. Він міцно притиснув юнака до грудей руками, мʼяко вкладаючи підборіддя поверх його голови та протяжно видихнув, солодко прикриваючи очі.

 

– Я подобаюсь Пак Чіміну, хах… Подумати тільки… – замріяно хмикнув старший.

 

Чімін тихо усміхнувся, не вірячи власним вухам та палаючій від поцілунків шкірі. Його хьон зараз видавався таким домашнім та ніжним; дещо довірливим, наївним і вразливим. Водночас з тим, його міцні руки, що надійно, немов ланцюгами, прикували хлопця до себе, змушували його нутрощі стискатися від задоволення і здригатися перед сильним та впевненим чоловіком, дихання якого зараз дбайливо розчісувало волосся юнака. І Чімін був готовий прямо в цю ж мить назавжди відмовитися від будь-яких інших гребінців чи косметичних засобів, бо ті нізащо і ніколи не приведуть його волосся у такий ідеальний стан. У той ледь скуйовждений, пухнастий стан, насичений вуглекислим газом із легень коханої людини та пригладжений мʼяким поцілунком, любовно залишеним на медово-каштанових пасмах. 

 

– Подобаєшся, – раптом прошепотів Чімін у відповідь. –  Дуже подобаєшся. Інколи мені навіть здається, що я можу задихнутись від цих почуттів. Інколи мені здається, що це просто вписано в моєму ДНК, бо з того моменту, як я побачив тебе — я більше не міг думати ні про що інше. Це боляче, хьон. Мені було так боляче… Думати, що ти ніколи не зможеш поглянути на мене такими ж очима, якими дивлюсь на тебе я. Думати, що ти закоханий у когось іншого. Що ти цілуєш когось іншого. Що ти займаєшся коханням із кимось іншим. Що я лише твій сусід по кімнаті до якого ти добре ставишся, бо вбачаєш у ньому молодшого брата. Що я ніколи не зможу торкнутися тебе так, як мені хотілось щодня. Кожного дня. Кожної миті. Тому — так, хьон, ти мені подобаєшся. Більше, ніж подобаєшся. 

 

Кожне слово вимовлене хлопцем вібрувало по шиї Міна, воно змушувало його шкіру обливатися гарячим потом і враз холонути. Кожне слово містило в собі стільки болю та любові. Стільки втоми та надії. Кожен звук залазив глибоко під шкіру та стискав трахею: перекриваючи доступ і до повітря, і до слів. Він квапно намагався проковтнути суху слину, але та застрягла на корені язику, немов кусок цементу, і змушувала кадик старшого лише хаотично ковзати по пухких губах хлопця, вниз та вверх, немов зламаний, скрипучий ліфт. 

Така особлива солодко-болісна тортура — лише для них. 

 

– Чорт, Чімін-а… 

 

Зазвичай глибокий тембр Міна зараз, здавалося, опустився ще на дві октави нижче, набираючи в себе темного відтінку та колючої хрипкості, змушуючи Чіміна мимоволі здригнутися і боляче прикусити щоку. Старшому навіть не потрібно було нічого говорити, Чімін відчував кожну киплячу емоцію через його тіло — це небезпечно, це згубно, це вбивчо. І водночас так безпечно, так інтимно, і так близько. Всього лише три єдині букви зараз циркулювали у голові хлопця по колу — д-і-м. Це його дім. Юнгі став його домом.  

Хлопець усміхнувся власній думці, відпускаючи всі попередні страхи, плавлячи їх у лаві почуттів та щирості, що зараз панувала між ними. Здається, вперше за цей довгий час він був в змозі повністю розслабити кожен мʼяз свого тіла та не боятися, що його серце назавжди зупиниться в ту ж мить; що його кістки пробʼють тканини внутрішніх органів; що він безвільно впаде на твердий асфальт і розтечеться по ньому немов денатуровані білки по хрусткому пергаменту. Тепер він знає — його неодмінно зловлять. Як робили це десятки разів до цього. Тепер він знає — це не випадковість.  

Вперше за довгий час він без страху впаде в обійми сну, знаючи, що зранку його зустріне тепла усмішка коханої людини. Він в цьому впевнений, наскільки тільки смертна людина може бути в чому-небудь впевненою. Він відчуває, як його повільно заколисує розмірене серцебиття та теплий подих, що і досі невтомно розчісує мʼякі пасма його волосся. Міцні руки надійно оберігатимуть його від нічних жахів, немов захисний купол, вони рішуче стоятимуть на сторожі його заслуженого солодкого сну. 

 

Він впевнений.  

Він не один.  

Більше ні. 

 

<3