Ми продовжували стояти як укопані. Ґіл, стривожений поганими новинами, хитав головою і розтирав підборіддя, обмірковуючи почуте. Сініті зняла окуляри, прикрила долонею рот, міміка обличчя не змінилася, але її сині очі ставали то чорними, то карими, то сірими, то знову синіни. Вона втягувала повітря і повільно видихала. Ще б пак. Тепер не тільки батько Ґіла міг опинитися під підозрою, а й її. Пан Майнд - права рука Слерджері, його радник і наскільки було відомо з чуток вони нещодавно серйозно посварилися. Я машинально сунув руку в кишеню і двома пальцями дістав невелику старовинну монету, яку почав крутити між пальцями. Ця звичка завжди допомагала мені зосередитися. Якщо Ґілберт і Сініті переживали за своїх батьків, то в мене з голови не виходила думка: «Кому і за що знадобилося вбивати драконів?» Це безглуздо, всі знають, що за вбивство істоти вищої раси - смертна кара. Хто піде на таке? Хто ризикне? Заради чого добровільно йти назустріч неминучій смерті?
– У газетах про це напишуть, – дівчина струснула довгим волоссям, намагаючись скинути неприємний осад і ніби мимохідь, подивилася на нас світло-сірими очима. – Це приховати не вийде. Усі будуть пліткувати. Як же я це ненавиджу, - крізь зуби, але без злоби, пробурмотіла вона.
– Сін, не звертай уваги на плітки, – відповіла її подруга-сфінкс, – їм лише б побазікати, поперешіптуватися і потикати своїми пальцями у чиюсь сторону.
Сініті різко підняла на дівчину потемнілі очі, погляд яких змусив подругу винувато опустити голову. Швидко опанувавши емоції, що одразу ж відбилося в глибині спокійних синіх очей, вимовила:
– Ґілберт, останній аркуш передам… Пізніше.
І пройшовши повз нас, дівчина попрямувала до дверей.
– Сініті! – покликав Ґіл і, коли двері за нею та її подругою зачинилися, він вилаявся. – Дідько!
Я не став його заспокоювати, розуміючи обурення друга, він переживав за батька, але продовжуючи крутити монетку, запитав:
– Що в тебе з нею? – не розуміючи чому мій освічений і працьовитий друг просив когось виконати його роботу, але реакція Ґіла мене спантеличила.
Він розгубився і почав озиратися на всі боки, ніби боявся, що нас почують:
– Фелікс, ти про що?
Я здивувався, не очікуючи такої реакції дракона, і усміхнувся:
– Які твої доручення виконує Сініті?
– Пише за мене деякі роботи з ораторської майстерності, зі ступеня становлення особистості, міжрасових відмінностей і з усякого дріб’язку, - видихнув із полегшенням Ґіл.
– І навіщо? Ти в цьому й так розбираєшся! Тобі не потрібні помічники.
– Я знаю, – відповів Ґіл, знову зосередившись на своїх думках, хмикнув. – Сін заробляє на цьому.
– Не знай я твоєї слабкості перед наядами, я б подумав, що вона тобі не байдужа.
Ґіл стримано посміхнувся:
– Ось бачиш! Ти мене знаєш. Начитані зануди не для мене. Дівчина має бути святом, фонтаном емоцій, феєрверком почуттів!
Важко було сперечатися з ним у цьому питанні, бо наскільки мені відомо, Ґіл ще не закохувався по-справжньому в якийсь конкретний тип дівчат, проте саме звабливі наяди привертали його увагу.
– Хай буде так… Вона мені вже подобається! Сініті горда, а не зануда. Не вішається тобі на шию і не тушується в присутності благородного дракона.
На відміну від Ґіла мені подобалися спокійні, врівноважені дівчата.
Ґіл насупився, подивився на мене з якоюсь тугою, поблажливою посмішкою:
– Знаєш… Вона… Знає собі ціну. І повір, Фел, знає своє місце в нашій суворій ієрархії.
– Те саме сказав би й Ерн. - Обурився я. – Клята ієрархія! Вся справа в гордості. Походження і приналежність до раси рідко кого зупиняли в бажанні задовольнити свої ниці потреби, вади і таємні пристрасті.
Ми замовкли. Я глянув на задумливого Ґіла і кивнув головою в бік дверей, мовляв, час іти. Дракон погодився, ми розвернулися і попрямували на заняття.
– Сініті поставила правильне запитання. Хто зміг перемогти дракона? - похитав головою спантеличений Ґіл.
– І як? – моя монетка зникла в кишені, а разом із нею і запитання, що залишилися без відповіді.
Настрій був паршивий. Практичне заняття із застосування і спрямування власних сил у бою я провалив. Я не зміг перетворитися на фенікса, прийняти своє єство. І тихо ненавидів своє людське тіло. Для чого Древні боги придумали цю слабку оболонку? У чому їхній «добрий» задум? Чи я проклятий?
Страшніше смерті – це назавжди залишитись у людській подобі і марніти.
Дракони цього дня практикували виверження вогню: спрямовували й керували струменем полум’я та його температурою за допомогою тіла, розширювали його помахами крил або робили короткі точні викиди вогню по мішенях, використовуючи лише пащу, зуби та язик. Мантикори тренували убивчу силу скорпіонового хвоста й гострих зубів, застережливі рики та вміння контролювати агресію й запальність. Але захоплювали мене завжди руххи. Хоч за століття свого існування вони стали меншими, ніж кілька століть тому і тепер розмах їхніх крил досягав десяти метрів, замість п’ятнадцяти, і за розміром вони були схожими на міцного здорового дракона, руххи вміли володіти крилами: згинати, розгортати і піднімати під будь-яким кутом, що дуже корисно в бою. Їхнє пір’я було загостреним, наче ножі, і один точний удар міг відсікти голову. Мій наставник розповідав, що пір’я руххів використовували для дуже гострих і дорогих кинджалів, які могли собі дозволити тільки заможні раси, адже не кожен рухх погодиться пожертвувати своє пір’я на зброю. Такі кинджали називали «Перо року». Вони були дуже легкими, з тонким, але зручним руків’ям, пір’я обробляли спеціальним розчином, який залишав форму і дозволяв користуватися ним не один раз. У рідкісних випадках руххи могли користуватися пір’ям, як списами або стрілами, випускаючи його в супротивника. Але потім нове пір’я довго і болісно відростало. Ці могутні істоти своїми крилами застилали небо. Лапами піднімали валуни, перекидали їх один одному, вчилися колоти їх і пробивати дзьобами. Нерідко їхні носи кровоточили.
– Поплач, друже. Тобі що, сліз шкода? – завжди жартував Яррі після тренування. - Глянь, - тикав він пальцем у розбитий ніс. – Зараз уся кров’янка витече!
Я спокійно слухав його жарти, спостерігав за його здібностями та вміннями вести бій і заздрив. Заздрив його силі та розбитому носу. Коли ж у мені прокинеться сила? Коли нарешті перетворюся на фенікса?
– Не скигли! На! – і я ткнув йому в ніздрю квітку живильної адамової голови, відчуваючи чи то пригніченість, чи то роздратування.
У Яррі запекло в носі, від чого він почав шипіти від болю.
– Навзаєм, друже!
Працювали всі, крім мене. Професор рвав і метав, обзиваючи мене останніми словами. Для прикладу він поставив мені двох студентів-підлітків, які тільки вступили до університету, але вже перетворювалися на феніксів, і не тільки використовували свою сутність у бою, але й застосовували дар зцілення та лікування, виявляли неабиякий розум у фармакології. «До біса! Не хочу я бути цілителем, - розлютився я, сперечаючись із професором, - я хочу бути воїном! Мені не потрібна здатність заліковувати розбиті носи!». Професор, який явно не очікував такого хамства, завмер, а потім продовжив мене вичитувати далі. За словами наставника, я належу до найрідкіснішого виду феніксів - вогняного. Вогняні фенікси мають не тільки свої власні сили управління вогнем і всім, що з ним пов’язано, ще, я повинен був стати тим, хто зможе посилити силу дракона у виверженні вогню, непробивності шкіри та неймовірній силі. Тому Ґілберт і наполягав на прийнятті моєї сутності та об’єднанні сил. Дехто вважає мене дефективним або хворим, адже всі фенікси починають навернення з п’яти, у рідкісному випадку, з п’ятнадцяти років, а мені майже двадцять один. Ми навіть народжуємося, повстаємо з попелу в людській подобі - маленькими дитинчатами, які в перші дні життя мають для захисту лише невидимий купол. Я читав, що вогняні фенікси дозрівають набагато пізніше. Тільки, як і коли – у підручнику не йшлося, та й декан Матт на лекціях про вогняних феніксів нічого конкретного не розповідав, начебто ми справді рідкісна дивина.