«Хто ми? Чи правителі на своїй землі чи лише примари, що шукають свого пристанку і можливості повернутися додому? Туди, де наш дім. І як дізнатися, що ти вдома, коли не знаєш, яке з життів ти проживаєш і де бере початок твоє істинне життя?»
Мені подобався світ у якому я жив. Звичайно, та частина земель, що квітла та була схожа на рай. Буваючи у місті, я не міг не захоплюватися квартирами, що немов змії обливали стволи багатовікових гігантських дерев, верхівки яких знаходились в десятках метрах над землею. Здалеку квартири нагадували кольорову ліпнину, що виднілися серед пишного зеленого листя, а вночі, м’яке світло великих вікон здавалися жовтими світлячкам, що виблискують своїми черевцями, приковуючи погляди жителів передмістя.
Дріад, лісні німфи, головні архітектори цих міських гвинтоподібних багатоповерхівок та будинків, враховували кожну дрібницю у будівництві та збереженні дерева. Кожна доріжка від будинків, магазинів та будь-яких будівель була вистелена бежевою бруківкою. В обов’язковому порядку у кожному районі міста був фонтан, який рятував від спеки не лише водяних німф наяд, а й інших ніжних істот.
Будинки, наче химери: до того не схожі один на одного у своєму вигадливому та іноді вибагливому зовнішньому вигляді, відрізнялися один від одного. Одні — з колонами у вигляді квітів, інші ж прикрашала рельєфна ліпнина на фасадах та інтер’єрах будівель. Але найголовнішою красою, якою сяяли лише старовинні будівлі, були вітражі, що переливалися на шибках вікон.
Готичну строгість мали муніципальні будівлі. На них були герби драконів, щоб ми завжди пам’ятали, хто тут господар.
На околицях міста в хаотичному порядку стояли однотипні квадратні котеджі та бараки; там жили не найзабезпеченіші істоти, але при цьому вони могли собі дозволити вести спокійне, повсякденне життя. У лісах і горах нагромаджувалися селища, де переважно жили менш забезпечені вищі раси. У їхньому розпорядженні були невеликі дерев’яні будинки. І сусіди могли бути на великій відстані один від одного. На таких далеких «сусідських відстанях» жили переважно раси багатих драконів-аристократів у своїх позолочених маєтках. Такі селища потопали в зелені, строкатості різноманітних квітів та рятівній, для деяких істот, тіні багатовікових дерев, верхівки яких виднілися у блакитному серпанку хмар.
Іншою стороною нашої прекрасної землі були віддалені чахнучі, з висохлими деревами та рослинністю острови; болота, що поширюювали такий жахливий сморід, що не те що дихати неможливо, а й здавалося, що ти просочується ним не тільки тілом, а й мозком, і смердиш потім сам; запліснявілі, обвішані павутиною ущелини, або дикі ліси, які настільки заросли чагарником і високою травою, що в нього нормальна істота просто не пролетить і не пройде.
Ми всі — жителі цього світу, зовні схожі на людей, тих дивних істот далекого чужого виміру. Ми могли відвідувати їх лише з благословення Стародавніх богів.
Лише за потребою ми набуваємо свого істинного вигляду, таким чином накопичуючи свою силу і магію. Як у людей є народи зі своїми особливими рисами, так і відрізнялися своєю сутністю наші раси. І кожна раса займала належне їй місце в ієрархії міфічних істот, залежно від своєї унікальної здібності, сили, дару і користі суспільству.
На чолі стояли дракони, як одні з найсильніших, найвпливовіших і забезпечених матеріальними благами істотами. Більша частина працювала у міністерстві, видавала і приймала закони, призначала Головуючих і управляючих землями. Загалом навіть нижчі раси перебували під чуйним наглядом драконів. Місце поряд з ними негласно займали фенікси, але незважаючи на обдарованість і унікальність кожного фенікса, ми були у меншості, тому довелося поступитися першістю драконам. Кілька тисячоліть тому, фенікси були правителями міфічних істот, але змішані шлюби, війни не посприяли продовженню роду феніксів.
Всі жителі моєї батьківщини мали звичайнісінькі професії, окрім руххів, велетенських бойових птахів. Навіть у людській подобі вони виглядали мужнішими та сильнішими, на відміну від інших істот, що у фізичному плані програвали руххам. Тому в обов’язковому порядку вони були охоронцями правопорядку, воїнами, захисниками. Інші ж раси, тобто сфінкси, наяди, дріади та інші істоти населяли міста та селища, залежно від свого заробітку. Останньою расою у списку вищих, які приносили користь суспільству, були гули, хоча багато хто їх зараховував до нижчої раси. Тому їх брали покоївками, двірниками чи прибиральниками.
Як мені розповідав мій наставник, нижчих рас за різноманіттям набагато більше, ніж вищих, але набагато менше за кількістю. Деякі з них були покидьками суспільства, злочинцями та вбивцями. Чомусь завжди опускався той факт, що такими ж можуть бути й вищі. Тому в ранньому дитинстві я, заляканий розповідями одного старого, боявся натрапити на когось із нижчої раси, адже на вигляд їх практично не відрізниш від звичайного громадянина, виняток, коли вони показують свою сутність. Або досвідчені представники вищих рас могли їх упізнати за зовнішньою ознакою.
Найбезглуздіше в усьому цьому було те, що в дитинстві я, завдяки наставнику, ріс серед них усіх — нижчих і вищих — і не замислювався, що вони чимось відрізняються від мене. Тоді я не розмежовував їх, як і мій учитель. Просто бачив, що всі живуть по-різному з різним статком. Тому, якби мені у дитинстві вистачило розуму, з упевненістю міг би спростувати вигадки безглуздого старого, адже знав, що бували і представники нижчих рас, які сумлінно виконували важку роботу в місті або наймалися обслуговуючим персоналом у знаті.
***
Я почав задихатися, через судоми кашляти, відхаркувати темно-червону кров, відчував як нестерпно пече у легенях. Кожен подих віддавався нестерпним болем. Я осів на підлогу, ударив себе рукою в груди і цього разу замість крові відкашляв гаряче вугілля, що повільно тліло на паркеті. Гаряче! Води! Печіння перетворилося на лаву, що клекотіла у грудях, розливалася по кожній кров’яній судині і розривала моє нутро. Я весь горів і не міг торкнутися свого тіла через біль, який мене пропалював. Від чергового вдиху я спалахнув, як сірник. Полум’я покрило моє тіло. Я перетворився на нього… на люту вогняну істоту…на темного фенікса.
***
Різко закричавши, я здригнувся на ліжку і тремтячою, холодною рукою витер мокре від поту обличчя.
— Фел, прошу, ніч же… — сонно пробуркотів сусід по кімнаті, перевертаючись на другий бік.
— Я… я… сон… це…
– Ти знову за своє. Я спати хочу! — роздратовано відповів він.
Я підвівся зі свого ліжка і швидко попрямував до ванної кімнати. У темряві спалахнуло світло, чому зрадів і навіть починав розслаблятися, підійшов до раковини і втомлено підставив темно-мідне волосся під холодний струмінь води. Заплющивши очі, дозволив змити неприємні відчуття після сну. Вода стікала по волоссю, зачіпаючи довгу сережку з сапфіром і великими краплями зривалася в раковину. Одна, друга, третя. И так десяток капель. Видихнувши, я підняв голову і побачив стурбований погляд синіх очей у віддзеркаленні. Вода не допомогла. Я все ще відчував тривогу.
Я задався питанням, а якщо я справді спалахну прямо тут, в університеті вищих істот? Я спалю його, бо не зможу контролювати свою силу! А що, якщо я не зможу впоратися з ним, і ці сили поглинуть мене? Це стане приводом для полювання. Хто не контролює свої сили, той є загрозою суспільству. Почнеться жорстоке полювання і якась частина мого тіла, крило чи голова, мабуть, буде трофеєм для якогось божевільного маніяка-колекціонера, який найме двоголового еттина — любителя вбивати і освіжувати представників інших міфічних рас. Вони не посягають лише на життя когось із раси драконів, але за інші раси я не ручаюся. Тим більше таку рідкісну, як я, фенікс.
Нас, феніксів, мало. Ми відроджуємось із попелу. Відбувається реінкарнація, і ми не пам’ятаємо ні свого минулого життя, ні тих, хто в ньому був. Ми єдині довгожителі серед рас, і можемо прожити півтори тисячі років! Так, чистокровні фенікси можуть народжуватися природнім шляхом, але для цього я маю одружитися з дівчиною феніксом. Якщо я виберу за дружину представницю іншої раси, то дитина не успадкує мої гени. Він буде представником раси своєї матері. За своє коротке життя я зустрічав декількох феніксів. Правильно називає мене мій найкращий друг — раритет.
Я ще раз умився і повернувся до кімнати. Присів навпочіпки перед згаслим каміном, вирішивши розвести вогонь. Але тільки я чиркнув сірником і побачив іскристий вогник, одразу згадав свій сон, а точніше те, що відчував, коли полум’я поглинало і обпалювало мене. Загасивши сірник, я ліг у ліжко, склав руки за голову і заплющив очі. Вогонь – моя улюблена стихія тепер лякала мене.
— Ти мене дратуєш, — обізвався мій сусід. — Чому блукаєш ночами?
— Відчепись, рептилія! – Огризнувся я.
— У чому річ, Фелікс? — здивовано перепитав хлопець і, підвівшись на ліктях, глянув у мій бік.
На мить у темряві блиснула пара жовтих очей. Він намагався розглянути мене у темряві.
— Міг би випросити окрему кімнату та жити один, — спокійно відповів я. — Для драконів це не є проблемою.
— Не тобі, раритет, мені вказувати, — жартома відповів друг. — Я сам вибираю, де мені жити та з ким ділити кімнату.
– Якось це двозначно звучить, Ґілберте, – в тон йому, пробурмотів я.
Хлопець тільки засміявся у відповідь.
— Вульгарніть тобі не пасує. Завтра на тренуванні ми вирішимо наші розбіжності, — навіть не бачачи його, я знав, що він самовдоволено усміхнувся.
— У мене завтра кинджали та мечі. Мачете за два дні, — уточнив я.
— Забудь про ці залізки! Тобі треба розвивати внутрішні сили, магію, — тоном старшого досвідченого брата порадив Ґіл.
– Які сили, Ґіл?! — я підвищив голос, усвідомлюючи свої власні можливості. — Поплакати на ранку та зцілити когось? Не плутай фенікса з драконом.
— Я тобі казав, що твоїм напарником має бути дракон. Тоді можна буде скласти конкуренцію руххам.
Раптове обурення та роздратування змусили мене підірвався і сісти на ліжко.
– Ні! Я – лідер! І не дозволю якоїсь рептилії командувати мною! – я перейшов на крик. – Тобі ясно?!
— Я пропоную тобі співпрацю, а не рабство, — уточнив хлопець. — Адже в міністерстві тобі запропонують місце цілителя, а не солдата в Полум’ї сонця. Найкращою пропозицією буде стати особистим охоронцем… — зам’явся Ґіл.
– У дракона.
— А ти волієш служити комусь, хто нижчий за тебе за статусом? — недовірливо примружився Ґілбрет.
- Я хочу стати воїном!
— Руххи проходять жорсткий відбір. Не забувай, – спокійно уточнив друг.
— Ти думаєш, не тому я п’ять днів на тиждень стирчу на заняттях з рукопашного бою, на заняттях та тренуваннях з володіння мечем, мачете та кинджалом?! — я дивився на спокійне, але зосереджене обличчя дракона. Але щось у моєму погляді змусило Ґіла піджати губи.
– Не заводься, – наполягав на своєму Ґіл. – Я ще раз повторюю. Ти маєш розкрити своє внутрішнє єство. Випустити фенікса. Та нарешті хоч раз звернутися до нього. Крила за спиною – це не варіант, – і рівним голосом продовжив, – ти ж розумієш, що проти істоти вистоїть лише істота. — упевнено доводив свою думку дракон. — Мечом не зможеш довго захищатися.
– Не згоден.
Ґілберт цокнув язиком, зрозумівши, що немає сенсу мені щось доводити і повалився на ліжко.
— Подумай над моєю пропозицією, Фелікс. Об’єднавшись, ми можемо стати непереможними! Тільки оволодій нарешті єством сам, поки воно не оволоділо тобою, — дорікнув він.
Я знав, що друг правий і в тому, що фенікс і дракон складали непереможний тандем. Ось що я, що Ґіл не любили підкорятися. Не дивлячись на те, що дракон, на відміну від мене був дипломатом до кісток.
***
Коли я розплющив очі, сонце світило у наше вікно. Ґілберт вийшов із ванної у темно-синій університетській формі з емблемою раси драконів поправляючи манжети білої сорочки. Щось зосереджено повторюючи, підійшов до дзеркала, що висіло біля вхідних дверей, поправив краватку і почав укладати своє чорне, як вугілля, волосся, потім через дзеркало глянув на мене такими ж чорними очима і бадьоро сказав:
– Вставай! Час на заняття. У нас лекція з расового класифікатора. — І знову продовжував повторювати, як мені вдалося почути доповідь для лекції.
Поборовши сонливість, я мовчки підвівся з ліжка і поплентався у ванну.
— Ти підвівся не з тієї ноги? Чому похмурий з ранку?
Я відмахнувся від Ґіла і зачинив двері у ванну кімнату. Вмився, на щастя, холодна вода підбадьорила мене, я причесався, повернувся до кімнати і почав одягати свою форму. Ґіл стояв біля вікна і, посміхаючись, щось розглядав у дворі.
— Наяди прекрасні, — промовив він, — шкода, що не можна одружитися на одній із них.
– Не скигли. Захочеш — одружишся, — відповів я і підійшов до вікна, щоб подивитись на дівчат. Дійсно, вони були найкрасивішими з усіх представниць рас.
– Захочеш! Як же! Доведеться одружитися з якоюсь рептилією.
Я стримав сміх, адже рептилями драконів називав лише я.
– Що смішного? Мій спадкоємець має бути чистокровним драконом, – видихнув Гілберт і насупився.
– Ти чокнутий! То спочатку кар’єру хотів будувати, тепер одружуватись? — я не зміг стриматися, щоб не пожартувати зі свого вічно зібраного і серйозного друга.
– Це батьки хочуть мене одружити, – похмуро сказав Ґіл.
Я хмикнув і зі співчуттям похитав головою. Знаючи наполегливість пані Ґолдері та тактовність Ґілберта, йому доведеться не солодко. Може, все ж таки йому варто бути категоричним у прийнятті рішень не лише з чужими, а й зі своїми?
– Не турбуйся! Щонайменше років сто в тебе в запасі є! — я поплескав його по плечу, намагаючись підбадьорити.
Ґіл уважно подивився на мене, а потім примружив очі, розкрив рота, збираючись щось відповісти. Але струснувши волоссям, він сказав наступне: «Давай разом підемо в «Полум’я сонця».
— Що? – мене здивувала його заява. – Ти ж хотів працювати в міністерстві. І драконам не місце на полі бою. Або … бути наглядачем, або, ем …
— Якщо почнеться війна, то воювати підуть усі.
— Але ж дракони в останню чергу.
— Збіднілих аристократів теж покличуть…
— Але ж ви не бідні! – Запротестував я. — Та що з тобою сьогодні таке? П’ятнадцять хвилин тому ти був у гарному настрої. Вдома щось сталося? Ти після вихідних сам не свій.
– Не звертай уваги, – відповів Ґіл. – Ходімо.
Він у відповідь стиснув моє плече, і ми вийшли з кімнати. Все ж таки я не міг не хвилюватися за свого кращого друга. Я сподівався, що Ґіл згодом розкаже, що ж такого трапилося з ним удома у вихідні.
Пройшовши корпус проживання студентів, ми наздогнали нашого друга Яррі — рухха, і, говорячи про всяку нісенітницю Ґіл відволікся від сумних думок, ми попрямували в аудиторію на лекцію з расового класифікатора. Старий викладач, декан, мантикора за походженням, Дроу Матт — згорблений, з сивим волоссям і лисою маківкою, з сірими, майже прозорими очима, розповідав нам про раси, про їх походження, про їх побут, звички:
— Отже, Фахен є лише з половиною тіла. Він має гриву чорного пір’я на голові і дуже широкий рот, настільки лякаючий, що викликає серцеві напади у вразливих рас, таких як наяди та рибалки алконости. — Він незадоволено подивився на двох дівчат-наяд, які сиділи за столом і про щось голосно спілкувалися, зовсім не зважаючи на викладача. — У нього лише одна рука, одна нога та одне око. Він здатний знищити цілий фруктовий сад, — і декан знову глянув на дівчат, — ланцюгом у його єдиній висохлій, але дуже сильній руці, за одну…
Не витримавши неповаги, він показав свою нестримну сутність. Вмить професор обернувся мантикорою — його обличчя майже не змінилося, тільки обросло густою темною щетиною. Здавалось, лютий погляд зовсім білих, що перетиналися лише тонкою чорною вертикальною смужкою зіниць очей, знищить не вихованих дівчат. Голова вкрилася бордовою сплутаною гривою, тіло витяглося, обросло караковою шерстю, кігті лап почали дряпати підлогу кабінету, залишаючи нові тонкі смужки. Матт зігнув передні лапи, ніби готуючись до стрибка, його довгий скорпіоній хвіст розсік повітря, клацнув, старий видав рик і пробив ним стіл дівчат. Вони завмерли з переляку, втім, як і половина студентів, що хоч якось планувала ігнорувати урок Матта. Спокійними, але зніяковілими, залишалися тільки я, Ґіл, і ще пара студентів, як і всі ми добре знали, що мантикор краще не бісити та проявляти шану до них, адже вони на дух не переносять нахаб. Дивно, що Наяди знехтували цим фактом.
Струснувши шерстю, декан Матт прийняв свою людську подобу і вже спокійно сказав:
– Вийдіть з кабінету.
Дівчата швидко зібрали свої речі та вийшли з аудиторії.
– Отже, – як ні в чому не бувало продовжив Матт. – фахен може знащити цілий сад усього за одну ніч.
Це було вражаюче — побачити, як мантикора керує своїм хвостом. Я думав, що він рознесе стіл ущент, але ні. Різкий, відточений рух. Цікаво, як йому вдається утримувати голки у своєму хвості, які є лише у деяких видів мантикорів?
Після його лекції я вирішив підійти до Матта і поставити йому питання, що цікавить мене.
– Декан Матт, – звернувся я, – вибачте, можна спитати?
– Ти не засвоїв матеріал? — спокійно спитав він і подивився на мене.
— Я все зрозумів, це з приводу вашої сутності… — я почав м’ятися, хоч би він не сприйняв це як безтактність.
— Сміливо, Фелікс… Але, здається, мантикор ми вже проходили… — він усміхнувся. – Питай. Але не обіцяю, що відповім.
— Як вам удається стримувати голки у своєму хвості?
— А, це… А чого ти взяв, що вони в мене є? –примружив очі декан.
— У вашого вигляду не видно вух через гриву, вони маленькі. Лапи більше схожі на котячі, а не перевертня. Грива хоч і поплутана, але шерсть пряма і коротка. Мантикори, які не мають у хвості голок, не клацають хвостом у повітрі, вони перед нападом ударяють ним об землю.
Декан усміхнувся, ніби схвалюючи мою відповідь.
– Молодець! Просто все приходить із досвідом. Раніше, у підлітковому віці, коли ми починали дозрівати, ми позбавлялися їх, були спеціальні кімнати, куди ми приходили та викидали голки. Потім, звісно, вчилися контролювати їх викид. Це важко лише у період статевого дозрівання. Зараз же є спеціальні пігулки для молодих мантикор, для контролю голковикидання, адже вони дуже отруйні, а отрута може діяти дуже повільно, убити і розчинитися без сліду. Сподіваюся, ти пам’ятаєш, що жінок із голками не буває?
— Так, генетика… Дякую. - Він кивнув головою, і я попрямував до Ґіла, який чекав мене за своїм столом.
— Міг би й у мене спитати. Я це знав, — з напускною зарозумілістю відповів Ґіл.
— Не вірю, — шуткував я. Ґіл міг і знати, адже у нього були всілякі репетитори та практика спілкування з різними расами.
Ми вийшли із аудиторії. За дверима стояли ті самі дівчата, яких вигнали, і м’ялися на порозі в аудиторію, тим самим заважаючи вийти іншим студентам.
– Вибачте, – нерішуче звернулася до декана наяда. — Ми… Нам можна вибачитися?
— Звичайно, — озвався Матт. – Напишіть реферат по Фахену і ви прощені.
Я вирушив на тренування освоювати нові техніки з кинджалом, а Ґіл пішов на свою лекцію з державних устроїв.
Тренування було нелегким. Яррі постійно намагався мене зачепити, підрізати. Тренер показав новий метод володіння кинджали — перо, що літає. Ми мали використовувати кінетичну енергію, працюючи кинжалами. У мене насилу це виходило. Втім, як і в інших.
Посеред заняття в зал увірвалася секретарка нашого директора і зупинившись, з шаленими очима дивилася на нашого тренера. Він підійшов до неї, і вони почали про щось перешіптуватися. При цьому секретарка весь час прикривала рота і нервово розмахувала руками.
Тренер смикнувся, гримаса жаху на мить відобразилася на його обличчі. Він наказав нам продовжувати тренування, а сам разом із жінкою вийшов із зали. Більше до нас він не повернувся. Після встановленої заняття години ми вирушили в душ, де змили з себе піт, а хтось і кров, переодяглися у форму і почали розходитися по своїх факультативних заняттях.
Я подумав, що практичне заняття щодо застосування та спрямування власних сил своєї сутності в бою я з ганьбою провалю. І, як завжди, отримаю догану за невміння користуватися своєю сутністю. Вийшовши в коридор, я побачив, що деякі студенти щось бурхливо обговорюють. До мене підійшла знайома:
– Фелікс, чув новини? — схвильовано прощебетала вона.
– Ні.
— Убили Отоґа Гроуї!
–Що? — перепитав я. Спину неприємно закололо, ніби хтось встромив кігті мені під шкіру, я пересмикнув плечима, позбавляючись цього огидного відчуття.
— Так, — трохи тремтячи промовила вона, — дракона!
— Я знаю хто він. Я знаю…Пробач, мені треба відійти, — я кивнув прощаючись.
– Так-так, –відповіла вона розсіяно, і коли я відійшов від неї, то почув як вона поставила запитання студенту, що підійшов до неї. – Ти чув новину?
Я зайшов до аудиторії «практичних навичок істот», сподіваючись знайти Ґіла, але його там не було. Я попрямував до дошки з розкладом лекцій та практикуму, щоб уточнити його розклад. Якщо він не в аудиторії, то де? Я сходив у кімнату, знову повернувся до дверей, де мала розпочатися лекція. Але Ґіл так і не приходив.
– Ерне, – звернувся я до хлопця-дракона, який був знайомий з Ґілом з дитинства і зараз сидів з ним за одним столом на занняті, – ти не бачив Ґілберта?
Той зверхньо на мене подивився і, скривившись хмикнув:
— Ти це мені, недоістота? Чи краще сказати недофенікс?
Я піджав губи. Це ж треба було звернутися до цього зарозумілого дурня! Всі навколо зашепотілися і почали на нас дивитися. Я склав руки на грудях і, подивившись в очі дракону, не втримався, напевно знаючи яким словом образити Ерна:
— Ти тут бачиш інших рептилій?
Ерн заскрипів зубами:
— Ти… — тицьнув він мені в груди вказівним пальцем, — та як ти смієш?
– Смію, – відповів я, боляче стискаючи його руку, шепнув – і ти знаєш, що смію.
Смію. Фенікси вважалися нащадками королів міфічних істот. І якщо хтось із феніксів, що залишися, захоче набрати соратників і поборотися за владу, дракони автоматично стануть на другий рівень ієрархії. І тільки фенікси можуть відповідати такою ж зверхністю драконам з якою деякі з них розмовляють з іншими.
Ми свердлили один одного поглядами. Поки хтось не перервав це напружене мовчання. Тільки багровіюче обличчя Ерна видавало спричинений біль його руки в яку продовжували вдавлюватися мої пальці.
— Він збирався до бібліотеки, — поінформувала мене дівчина-мантикора.
– Дякую, – відповів їй, відпускаючи руку дракона і, подивившись ще раз на Ерна, пішов з кабінету.
У бібліотеці, в окремому кабінеті, знаходилася читальна зала. До нього я вирішив зазирнути насамперед. Ґілберт стояв, перебираючи якісь записи біля столу, за яким сиділа дівчина. Сфінкс, я одразу визначив її расу. Високі вилиці, витончені пальці, манера злегка задирати підборіддя, трохи загострені вуха та вміння змінювати колір райдужної оболонки очей. Але найголовніше — вони носять дорогоцінний камінь аметист, камінь розуму. Вони вірять, що камінь забезпечує чіткість мислення та сприяє досягненню мудрості.
За її похмурим виглядом і стиснутими губами я зрозумів, що вона чимось незадоволена, зате Ґіл розпливався у вдоволеній посмішці:
– Не погано, не погано
Дівчина хмикнула і відкинулася на спинку стільця:
– Не погано?! Можеш зробити краще – роби! Я нічого переробляти не буду!
Вона відвернула від нього обличчя і застукала пальцями по столу. Ґіл розплився в хитрій посмішці і я зрозумів, що йому подобається дражнити цю дівчину з дивним кольором синього волосся.
– Я тобі заплатив.
Дівчина зняла окуляри і щоб стримати емоції , що проступили на побілілому від злості обличчі, закусила губу.
– Ти замовив, я зробила. Не подобається, я поверну тобі гроші… рептилія… — останнє слово вона процідила крізь зуби.
Я мимоволі посміхнувся. Виходить, я не єдиний, хто його так називає. Які ж у них стосунки, якщо він дозволив їй себе обізвати?
— Сініті, не варто сердитися, будь ласка, — посміхаючись, продовжив Ґіл, явно не скривджений її заявою. — Остання сторінка не підходить.
Дівчина видихнула, підвелася і забрала папери у Ґіла.
– Розумниця! — продовжуючи посміхатися, похвалив її Ґіл.
Дівчина повернула голову в мій бік і, дивлячись на мене, промовила:
– Твій друг прийшов.
Я підійшов до них. Ґіл повернувся до мене, здивовано спитав у Сініті:
— Ти знаєш Фелікса? — він глянув на мене. Я помітив як Ґіл невідривно дивився на дівчину чекаючи відповіді.
– Це все? - поцікавилася вона, ігноруючи його питання. — Якщо так, то тобі час на лекцію. Не наривайся на неприємності.
— Я зразковий студент, ти ж знаєш, — озвався дракон.
– Ґіл, треба поговорити, – сказав я, мені не вдалося приховати стурбованості.
– Ти про Ґроуї? Так. Мій батько тепер – підозрюваний номер один, – змарнівши, міркував Ґілберт, не намагаючись щось приховати від дівчини. — Тепер усі вважатимуть, що це він убив Головуючого, щоб зайняти його місце та правити расами. Що, вже ходять плітки? Що я син убивці?
— Вони побояться пліткувати! — вставила дівчина. — І ти це знаєш. Головне, щоби це не стало початком серійних вбивств.
– Дурниці! — м’яко, але тоном, що не терпить заперечень, перебив її дракон.
– За владу завжди ллється кров! –припустив я.
Ґіл погодився, а дівчина-сфінкс подивилася на мене оцінюючи з ніг до голови. Здається, вона знає мене краще ніж мені здалося раніше.
— Добре, що ти качаєш не лише м’язи.
– Синіті! Синіті! — почувся жіночий голос, і до нас підбігла гарненька дріада:
– Ви чули? Дракона вбили.
— Так, — намагаючись зберігати спокій, відповіла Синіті. – Ґроуї!
— Не тільки, — вона глянула на Ґіла, але тут же відвела погляд. – Вбили Головного підводних земель – Слерджері!
На мить ми замовкли, прибуваючи в шоці. Ми почали переглядатись, кожен шукаючи відповідь на свої питання.
— Яка тварюка посміла підняти руку на дракона? — сердито прошипів Ґіл.
— Ти краще спитай, хто зміг перемогти дракона? — трохи перелякано запитала Синіті.